За інформацією: Суспільне Чернівці.
Героїні фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко на Берлінале. Facebook/Аліса Коваленко
Ми сиділи в центрі зали з Іриною, головною героїнею фільму, яка заснувала організацію "СЕМА Україна". Організація складається лише з постраждалих від сексуального насильства і тортур жінок.
Я повертаюся до Ірини і кажу: "Нам все вдалося".
Ірина Довгань, героїня стрічки “Сліди”, та режисерка Аліса Коваленко. Фото: Юлія Кочетова
Злам стигми та перші свідчення
– Ірина також правозахисна активістка. Вона перша, хто ініціював створення такої мережі. Спочатку це були більше як спільноти жінок, потім воно розвивалося, і ми стали громадською організацією. Спочатку в нас було 15 жінок: ті, хто пережили сексуальне насильство і тортури на Донбасі з початку російської агресії.
З початку повномасштабної війни до нас також долучилися жінки, які постраждали від СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом) вже на окупованих територіях, а також в полоні.
І зараз у нас більше 80 жінок в організації. І Ірина, по суті, перша, хто зламав цю стіну стигми і мовчання, тому що 2014, 2015, 2016 рік була тотальна тиша, ніхто про це не говорив.
Навіть я, коли давала свідчення, через майже два роки після того, як я пережила насильство в полоні в 2014 році на Донбасі, я запитала, чи інші жінки також давали свідчення. Це правозахисна організація, яка документувала воєнні злочини, і вони сказали: "Ні, ви перша, і взагалі ви перша жінка, яка публічно про це почала говорити". І не було навіть на рівні правоохоронних структур. Не були зафіксовані свідчення, не було відкрито жодної кримінальної справи.
Аліса Коваленко, режисерка фільму “Сліди” . Суспільне Чернівці
У 2020 році наша новостворена спільнота постраждалих зібрала круглий стіл із представниками різних правоохоронних структур і державних інституцій. Була там і представниця Генеральної прокуратури. І це був момент, коли вона відчула людський фактор — прийшла на цей круглий стіл, і теж відчула оцю емпатію, і важливість того, що про ці злочини треба говорити
Вона ініціювала цей процес, і процес правосуддя запустився. Ми, 11 жінок, дали свідчення Генеральній прокуратурі, і були відкриті кримінальні провадження.
З 2014-го до 2020-го не було зафіксовано жодного воєнного злочину, який стосується саме сексуального насильства в умовах війни.
Власний досвід полону і рішення заговорити
– Після того, як ви пережили полон, сексуальне насильство, пройшло два роки мовчання, і ви наважуєтеся заговорити. Як оцей процес у вас всередині відбувся, що ви вирішили, що про це треба говорити?
– Це була якась сукупність факторів. Я ще не говорила. Це не було лише про стигму.
Я просто дуже не хотіла вішати цей тягар на близьких. І я дуже переживала більше, як вони це переживуть, дізнавшись про цей мій досвід.
І сталася така випадковість. Я просто прийшла в "Театр переселенця", створений у 2015 році в Києві Георгом Жено. Це був простір рефлексії нашої реальності. І я подумала, що документальне кіно не працює в цьому з моїм досвідом, тому що це сталося, і це ніяк не було зафіксовано. І я тоді думала взагалі говорити про досвід інших людей, які були в полоні.
І коли я була в полоні, то я знала історію двох жінок, яких дуже катували. Вони здавали позиції сепаратистів. І це російський офіцер, коли я була на допиті, він там кидався їхніми паспортами і розповідав, що з цими жінками вони робили, як їх катували. Я хотіла їх знайти, і взагалі хотіла розповідати про історію людей, які пройшли полон.
І я прийшла в "Театр переселенця", це документальний театр, і почала розповідати про ідею зібрати свідчення. А Георг, який заснував цей театр і був директором театру, каже: “Чому ти хочеш говорити про інших, чому ти не хочеш говорити про свій досвід?”. І це був момент, коли я вперше розказала йому повністю історію полону. І тут спрацював, можливо, ефект незнайомця, тому що ми з Георгом не були знайомі. І я якось відкрилася. Це було таке перше порушення моєї внутрішньої тиші.
І він сказав: “Слухай, давай спробуємо зробити документальну виставу. І, можливо, вона стане для тебе терапевтичною, а також відкриє ось ці двері для інших жінок, щоб вони змогли розповісти про свій досвід, коли побачать, що хтось про це говорить”. Так ми почали працювати над документальною виставою.
Фрагмент вистави “Полон” у театрі переселенця. Фото: Олександра Желєзнова
У нас була світова прем'єра на театральному фестивалі в Німеччині. Взагалі було цікаво, тому що на цьому фестивалі були переважно ігрові вистави, і наша єдина була документальна. І німці спочатку навіть не зрозуміли, що ми говоримо про реальність. Вони думали, що це якась вигадана історія.
Вони були в шоці, що те, що я пережила, відбувається в центрі Європи. Вони не могли для себе окреслити, що це дійсно відбувається в Україні.
Потім у нас була вистава в театрі "Золоті ворота" в Україні. І навіть мої близькі люди дізналися про мій досвід саме з цієї вистави. Я так і не знайшла в собі цієї відваги розказати їм. І мій брат, і мій чоловік, вони прийшли на цю виставу, і так дізналися, що зі мною сталося.
Тобто у мене був такий унікальний досвід, як я порушила цю тишу. Спочатку це було дуже важко. І ти думаєш: "Боже, нащо я це роблю? Нащо я оце розбурхую всередині весь цей біль, всю цю травму?". І усвідомлення, наскільки цей крок був важливий, прийшло набагато пізніше. Напевно, вже в 2019 році, коли Ірина мене запросила долучитися до спільноти жінок, які постраждали від сексуального насильства і тортур.
Режисерка фільму “Сліди” Аліса Коваленко. Фото: Ольга Іващенко
Ось тоді в мене було відчуття, наскільки цей крок був важливий. І як би боляче не було, можливо, було б ще більш боляче, якби я мовчала довше. Тому що травма і біль, якщо він не проговорений, не відрефлексований, він починає тебе отруювати там всередині і просто пускати ці метастази. Тому важливо говорити і важливо окреслювати цей досвід.
Це дійсно працює як така терапія, як коли ми ходимо до психолога. Нам важливо проговорювати якісь речі. Коли ти їх проговориш, вони перестають бути бездонним жахом, який ти боїшся згадати. Тому важливо проговорювати цей болючий досвід.
"У центрі має бути не травма, а людська гідність"
– Як жінки наважились брати участь у зйомках?
– Я вже працюю сім років у спільноті, і в мене є вже цей досвід спілкування з жінками. Він вже дав мені цей людиноцентричний компас. Я не знаю, як це назвати. Я розуміла всю цю делікатність, де є оці червоні лінії.
І в мене була така — може, це жахливо говорити, але це якась "розкіш" — сказати людині, що я її розумію, що я пройшла через це. І це був якраз той фундамент побудови такої глибокої довіри з жінками.
І тут мені складно відірвати фільм від нашої правозахисної роботи у спільноті, тому що всі жінки зараз є членкинями нашої спільноти "СЕМА Україна". І ми паралельно з фільмом дійсно ставали близькими, ми ставали посестрами. І тому в мене було глибоке відчуття, де ти не можеш переходити оці червоні лінії.
Режисерка Аліса Коваленко та героїні фільму “Сліди” . Фото: Юлія Кочетова
Спочатку я працювала зі свідченнями. Ми ж просто взяли оцей маленький грант на документацію злочинів проти людяності. І я не знала, чи це буде короткий фільм, чи це буде середній метр, чи це буде повнометражне кіно. Для мене було важливо саме зібрати оці свідчення.
Я спочатку думала, що цей фільм буде лише побудований на свідченнях, але з часом я зрозуміла, що навіть важливіше, ніж свідчення в якомусь екзистенційному такому сенсі, це ось цей процес відновлення. І також процес відновлення людської гідності.
І тоді зрозуміла, що в центрі має бути не травма, не злочин, а саме оця людська гідність. І це мені дало силу працювати далі. І дало мені світло йти крізь цю темряву, тому що все одно це робота з травмою і з болем.
Добровільна мобілізація у 2022 році
– Попри те, що у вас був попередній досвід полону, у 2022 році ви все одно вирішуєте добровільно мобілізуватися. Через що це?
– Я думаю, тут просто якийсь ефект доміно, купа факторів, які спрацювали разом. Полон. Для мене це було…
Я зазирнула в очі цьому "рускому міру" і зрозуміла, що станеться з моїм світом, якщо цей "рускій мір" почне розповзатися далі. Це був просто найжахливіший досвід, який у мене був. Але він також дав мені зрозуміти, що треба зупиняти це зло.
Режисерка Аліса Коваленко під час служби. Facebook/Аліса Коваленко
Коли я почала їздити на фронт у 2014 році, після полону, через кілька місяців буквально, їздила в Піски, в Донецький аеропорт і знімала добровольців. У мене була внутрішня дилема: чи достатньо тобі бути представником цього культурного фронту, так умовно скажемо. І я відчувала, що мені недостатньо цього. Я думала, що важливіше зараз стати частиною цієї реальної боротьби. Тобто стати солдатом, добровольцем на фронті.
Кадр з фільму “З любовʼю з фронту” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса Коваленко
І я тоді дуже вагалася. Я насправді думала долучитися до Добровольчого українського корпусу. Я дуже багато часу проводила з хлопцями-добровольцями в Донецькому аеропорту. Але тоді я в якийсь момент вирішила, що ні, я все ж таки поки не готова. Але якщо ця війна стане повномасштабною, я стану солдатом. І це була така моя обіцянка, яку я дала сама собі.
Тому, коли почалася повномасштабна війна, для мене це було якесь таке дуже природне рішення. А тим більше, що я була мамою, і моєму сину було чотири роки. І я розуміла, що я йду захищати світ для свого сина, майбутнє для свого сина. І в мене це було ще якось чіткіше, це усвідомлення, для чого я це роблю.
Це не лише про те, що ти йдеш боронити свою державу, але ти також йдеш боронити світ цих цінностей для твоєї дитини і взагалі для дітей, для цього майбутнього покоління. Тому в мене не було взагалі сумнівів щодо цього рішення.
Режисерка фільму “Сліди” Аліса Коваленко разом з сином. Фото: Ольга Іващенко
Документальне кіно та виховання аудиторії
– Якщо говорити про вашу історію з фестивалем "Миколайчук Open", про що для вас цей майданчик? Зокрема, я не можу не зауважити, що тут дуже часто на фільми в обідній будній день приходить дуже мало людей. Як для залу на 350 глядачів іноді це кілька десятків. Чи десь вам не образливо це?
– Взагалі, документальне кіно досить таке… Я не хочу сказати слово маргіналізоване, але воно дійсно не було присутнє в цьому суспільному просторі. І насправді Майдан став певним каталізатором, коли людям стала цікава реальність. І вони хотіли рефлексувати, тому що документальне кіно — це також про якісь рефлексії, коли ми намагаємося осмислити наш досвід.
Я пам'ятаю на першому курсі, як ми пішли дивитися якесь авторське французьке кіно в Будинок кіно в Києві. Я відкриваю двері, а там три бабусі сидять. Одна їсть якусь олів'єшку, одна спить, третя там не зрозуміло що. Я так закриваю двері і кажу своїй подрузі: "Люба, нам не туди". А вона каже: "Туди, туди, це наш глядач". Ось тому, якщо порівняти цей момент із сьогоденням, то сталася насправді революція.
Якщо ми бачимо переповнені зали на Докудейс, найбільшому фестивалі документального кіно в Україні, який проходить у Києві, то такого тоді ще не було.
Героїні фільму “Сліди” на фестивалі Докудейс (Docudays UA). Facebook/Аліса Коваленко
Важливо говорити взагалі про культуру кіно і про кіноосвіту також.
Чому, наприклад, у школах діти не дивляться документальні фільми, ігрові фільми? Тому що на якомусь більш широкому рівні це якось абсолютно нівельовано.
Кадр із фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса Коваленко
Чому кіно не є частиною освіти? Для мене це фестиваль про виховання культури кіно. Можливо, сьогодні там це 30 людей прийшли в обід. Їх буде ставати більше. Я дуже сподіваюся. Це ж якась тяглість процесу. Це довгострокова перспектива.
Ти не можеш затягнути одразу сотні людей в кінотеатр. Але якщо ми будемо залишатися в цій тяглості і продовжувати нашу роботу, то ця активна аудиторія буде збільшуватися.
Бо не важливі сотні, а важлива саме ця активна основа. Тобто люди, які дійсно мають критичне мислення, які хочуть рефлексувати.
І важливо формувати цю спільноту. І фестивалі — вони такі місточки. Вони формують активні громадянські спільноти. Для того, щоб було громадянське суспільство, зазвичай невеличка рушійна сила, яка має потенціал розростатися.
Подолання комплексу жертви та українська суб'єктність
– Якщо повернутися до показу вашого фільму тут, то одна з глядачок після перегляду вам сказала про те, що їй було тяжко повірити в те, що вона змогла це почути і побачити. Вона навіть після показу не могла піднятися. Деякі відвідувачі фестивалю казали, що вони не готові йти на цей фільм, що це складна тема.
– Насправді тема сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, — це досить невеличкий сектор. Але він як збільшувальне скло, тому що це про нашу суб'єктність і про те, що ми виборюємо цю суб'єктність.
Ми не є жертвами, бідосічками, яких треба прийти пожаліти. Це ж не просто про те, що жінки наважилися говорити і знайшли в собі цю сміливість. Це і про те, як вони змогли перетворити оцю травму у силу. У посттравматичне зростання. І також як вони змогли дійти до цієї найвищої точки відновлення.
Аліса Коваленко, режисерка фільму “Сліди”, у Парламенті Канади. Facebook/Аліса Коваленко
Я дуже люблю цитувати історика Сергія Плохія про те, що нам потрібно, замість того, щоб залишатися в цьому вимірі міфології віктимності, які у нас дуже довго існували в наших історичних процесах і в нашому самоусвідомленні, нам треба плекати приклади перемог і подолання.
І для мене "Сліди" — це приклад перемоги і стійкості. Що людська гідність перемагає зло. Тому що сексуальне насильство в умовах війни — це інструмент зламу людини, її гідності. Його мета — перетворити людину на об'єкт, який втрачає відчуття контролю, людина зламана.
Кадр із фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса Коваленко
За кордоном я побачила те, що люди були дійсно шоковані — в хорошому сенсі, тому що більшість не знали, що Росія систематично використовує сексуальне насильство як зброю війни. І вони були шоковані тим, що жінки не лише про це говорять, а вони борються за справедливість. І це для мене дуже важливий спосіб формування наративів про нас в міжнародній спільноті.
Бо ми ламаємо оцей образ жертви, в тому числі і цим фільмом. Ми зараз говоримо про те, що Україна суб'єктна, що нас не просто треба підійти і пожаліти, а ми тут боронимо ці цінності, цей демократичний світ. Ми там останній форпост і боремось і за Європу. І тому важливо, які ми наративи формуємо в цій дипломатичній роботі, в культурній дипломатії. Мені здається, що зараз багато хто працює саме на формуванні оцих наративів суб'єктності.
Природа як метафора відновлення життя
– Повертаючись до фільму, я не можу вас не запитати про образ природи. Повертаючись до гідності, повертаючись до того, як вона може відновлюватися і зрештою відновлюється, і яке це значення має для героїнь — і в буквальному, і в переносному значенні. Як ви прийшли до цього образу?
– Ми поїхали на Херсонщину документувати злочини. Ми з Іриною збиралися і поїхали. Я навіть не готувалася. Я не розуміла тоді, що це буде за фільм. Просто було відчуття важливості — ми маємо задокументувати ці злочини.
Ми приїхали на Херсонщину, і тут ти бачиш сліди окупації, війни, оцього зла — сліди скрізь. Крім знищених сіл, деякі абсолютно зруйновані, порожні, ти бачиш також поля і дерева, що горять.
Кадр із фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса Коваленко
І ти знаєш про те, що багато цих невидимих слідів також є в історіях людей — те, що вони пережили в окупації, в полоні. І тому була спочатку ця робоча назва "Сліди". І природа — я просто бачила, як ці сліди також залишилися і в природі.
Потім, коли ми спілкувалися з Мефодіївною, це найстарша наша жінка, яка пережила сексуальне насильство у 75 років. Вона з села Миролюбівка Херсонської області. Російський військовий прийшов до неї до хати, вибив їй зуби, поламав ребра, порізав живіт, зґвалтував і ще й вкрав її велосипед, і поїхав назад у свою частину на її велосипеді. Вона дуже боялася, що він повернеться і її вб'є, тому вона виїхала. Виїжджала з села дуже довго і важко.
А коли вона з родиною повернулася після деокупації, то вона мені сказала, що перше, що вони почали робити, — це садити часник. І для мене це стало неймовірним образом повернення життя на ці руїни, на ці спалені землі. І я почала вибудовувати цю арку взаємодії жінок з природою.
Людмила Мефодіївна, героїня стрічки “Сліди”, та режисерка Аліса Коваленко. Фото: Юлія КочетоваІ це така "садотерапія", яку насправді всі героїні проходили. Вони всі щось саджали — квіти, овочі, дерева. І для мене це стало дуже метафоричним, бо це відновлення природи і відновлення людини поруч із природою, і відновлення людини через природу — коли ти даєш життя цій землі. Це ще й дуже цікавий терапевтичний досвід.
Ми з Іриною багато говорили про цей втрачений сад на Донбасі, бо вона після полону просто виїхала. Єдине, що змогла забрати, — свою собаку. Її будинок, який вона так довго будувала, її садочок, який вона так довго садила, втрачено.
Те, що вона на абсолютно порожньому обійсті на Київщині відтворила цей сад — для мене це ляпас в обличчя ворогу: що я буду продовжувати жити, і я буду боротися, і я посаджу новий садочок. І для мене воно склалося у цей пазл. Але він прийшов з реальності — я його не вигадувала.
Ірина Довгань у фільмі “Сліди”. Надала Аліса Коваленко
Є чотири стадії виходу з травми. І друга стадія називається "відтанення". Тобто коли ти замерзлий і ти у своїй травмі, ти — як шматок льоду. А потім, коли потрошечку починається цей процес відновлення, то це ніби тане лід. Для мене це теж було чимось символічним. Оці чотири стадії — це ж теж цикли природи.
Спільна режисура як порятунок від вигоряння
– Я так розумію, що участь співрежисерки Марисі Нікітюк — це окрім режисерської роботи ще й такий погляд зі сторони, бо тут ідеться переважно про тих жінок, які пережили насильство. А вона з боку може глянути на це все. Якою була її участь, її внесок?
– Починала я сама. І взагалі навіть рішення почати працювати над цим фільмом було колективне — разом з іншими жінками, постраждалими в нашій організації.
– Я, до речі, здивувалася. Я думала, що це була ваша ідея. А коли ви сказали на показі, що жінки зрештою самі хотіли про це говорити…
– Так, звісно. Я б, насправді, як режисерка ніколи цей фільм не робила. Мій вибір зробити цей фільм був моїм вибором саме як людини, яка прожила цей травматичний досвід, і як людини, яка також є правозахисною активісткою в цьому секторі.
Героїні фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко . Facebook/Аліса Коваленко
Насправді ми багато говорили про документальне кіно як інструмент адвокації ще з 2019 року, з моменту заснування нашої спільноти. І постійно мені якось було страшно. Я не була впевнена, що я взагалі справлюсь. Не було в мені такої сміливості.
Потім почалась повномасштабна війна. І ми побачили масштаби зла і цих злочинів. І було відчуття, що ти просто маєш це зробити. Зробити не для себе, а для інших.
І ми почали їздити документувати злочини на Херсонщині. А потім я працювала з цими свідченнями. І просто уявіть собі, коли ви годинами, кожного дня, сам на сам слухаєте про неймовірно страшні речі. І так по колу. Про катування. Тому що всі злочини сексуального насильства — це такий вид злочину, який завжди йде в пакеті з іншими злочинами. Тому що завжди це були катування. Завжди. Всіх жінок били. Всіх жінок катували. Крім того, що вони постраждали від сексуального насильства.
Режисерка фільму “Сліди” Аліса Коваленко. Фото: Ольга ІващенкоІ ти слухаєш годинами одне й те саме — ці страшні речі, цей біль і травми. Мені просто в якийсь момент стало зрозуміло, що я просто божеволію, що цей біль випалює діру всередині.
І мені почали снитися сни — якісь тисячі варіацій мого полону, змішані з елементами історій жінок зі свідчень. Я просто не справлялась. І тоді якраз ми з Марисею багато спілкувалися. В якийсь момент вона подзвонила, і я кажу: "Слухай, знаєш, мені дуже важко. Я просто не можу сама. Давайте спробуємо разом".
Це було таке людське, і художнє також, плече. Це допомогло мені трошечки знайти дистанцію і не розчинитися в цьому болю. Потім ще Нікон Романченко приєднався. Ми вже втрьох сиділи, монтували. І мені дійсно стало легше. Бо неможливо просто це робити сам на сам. Просто психіка не витримує.
Кадр із фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса Коваленко
"Не можна говорити про травму кров’ю і кишками"
– Коли я переглядала фільм і ти чуєш якісь ці такі факти, страшні факти, хоча насправді дуже загальні, бо складно уявити, що ці жінки пережили, то оця природа, яка просто десь — якийсь шелест або дощ — вона дозволяла тобі вдихнути в цей момент. Просто щоб якось ніби і бути з цією жінкою поруч, але і самому дихати. Дихати під час цього перегляду.
– Не можна говорити про травму кров’ю і кишками. Неможливо вивалювати ось цей весь біль. Я кажу про себе, наскільки мені було важко. А людина, яка взагалі до цього не готова? Я пройшла вже цей шлях. Я вже знала про багато історій жінок, тому що я була в цій спільноті і я займалася правозахисною діяльністю.
Коли людина взагалі до цього не готова — ти не можеш на неї вивалити цю кров. Ти маєш дати руку, і провести людину за руку через цей досвід. І це не для того, щоб людину травмувати, а щоб допомогти їй просто усвідомити всі ці історії, а не залишитися в цьому шоці.
Нам було важливо змістити акцент, щоб цей фільм був людиноцентричний. Щоб він був про людину в центрі, а не про травму в центрі, не про злочин у центрі, не про шок у центрі.
Кадр із фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко. Надала Аліса КоваленкоІ в якийсь момент я зрозуміла, що найстрашніші речі ми не можемо залишити у фільмі. Просто його б ніхто не витримав. Там би люди виходили на десятій хвилині, бо це неможливо витримати.
Тому ми намагалися зробити це якомога делікатніше — щоб дійсно провести людину за руку до світла. Не залишити її з темрявою і болем, з яким вона потім не буде знати, що робити.
Так, це дуже важко, коли люди слухають ці свідчення, але далі ми йдемо в світло і говоримо про цю боротьбу і трансформацію цього болю в силу. І тоді люди відчувають цю активну емпатію, захват і повагу, і вони розуміють, чому вони прожили цей досвід разом із цими жінками. І цей фільм мені здається, навіть лікувальний у якомусь сенсі. Нам дуже багато людей на Берліналі підходили і казали: "Боже, це така важка тема, такий болючий фільм, але він дає силу".
І нам важлива довгострокова перспектива — отримувати підтримку від міжнародної спільноти, а не лише співчуття.
Героїні фільму “Сліди” режисерки Аліси Коваленко на Берлінале. Getty Images/Arturo Holmes
"Голос, який пробивається"
– І тут така межа, щоби не перейти в експлуатацію болю. Я теж звертала увагу на музичний супровід, наскільки він такий легкий. Він просто тільки веде цю бесіду. Свою історію ви не розповіли, але ваш легкий голос у фільмі ми почули. Можете розповісти про це?
– Так, ми працювали з польським композитором Войцехом.
Це вже третій фільм, де ми працюємо разом з Войцехом. Але це найважчий фільм у плані створення цієї музичної арки. Ми три рази заново писали музику. Спочатку створили якесь полотно, чорновий варіант. Я слухаю і кажу: Войцех, ні, воно якось не те. І ми все видаляємо і заново створюємо інше. І знову — ні, це не те.
Було складно, бо ти не можеш дати забагато емоцій у музиці — вона тоді починає перетискати. А мені дуже хотілося емоції, бо тема і так важка.
І в якийсь момент ми сидимо, знову не йде музика, і я кажу: "Слухай, треба щось людське. Я не знаю що, але щось людське". І Войцех каже: "То співай". Він ставить мікрофон і каже: "Співай". І я просто заспівала.
Ми почали вкраплювати цей голос у тканину фільму. І в якийсь момент нас ніби осяйнило: це ж про голос, який пробивається. Спочатку ти мовчиш у своїй травмі і не можеш говорити.
Є цей стан, коли ти фізично не здатен озвучити пережите. А потім цей голос поступово розкривається. І далі він стає хором голосів, бо все більше жінок починають свідчити. І навіть чоловіки починають свідчити. У фіналі там є й чоловічий вокал.
І це про силу мультиголосся: коли багато голосів стають силою, яка може зрушити щось, пробити стіну стигми і перетворитися на спільну боротьбу за справедливість.
Адвокаційна кампанія, шлях до "Оскара" та покази на Суспільному
– Чи є у вас очікування, що ця документальна стрічка допоможе тим, хто пережив подібне, наважитися говорити? І що їх не потрібно буде переконувати, чому це важливо, як, наприклад, одну із героїнь, яка не одразу хотіла розповісти свою історію.
– Ми від початку розглядали цей фільм як інструмент адвокації — у різних напрямах. І як інструмент, що ламає цю стіну мовчання. Але також ми мали надію, що він стане і поштовхом для людей, щоб вони наважувалися свідчити. Водночас це завжди потребує великої підтримуючої роботи.
Є правило: ти зробив фільм, а далі маєш його донести до людей. І це теж дуже великий обсяг роботи.
Ми зробили спеціальну адвокаційну коротку версію, яку показуємо на різних конференціях. І з нею їздили на лекції з підвищення обізнаності на Херсонщині, на територіях, які були окуповані, де дуже багато постраждалих — бо це була найдовша окупація області. Ми показували цю скорочену версію і пояснювали, що таке СНПКСНПК розшифровується як сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, що це не лише про насильство, а про інструмент зламу, що це зброя війни.
Аліса Коваленко та учасниці панельної дискусії “Пріоритети української адвокації за права жінок на міжнародній арені”. Sema Ukraine
Завдяки фільму і лекціям з підняття обізнаності, ми змогли ідентифікувати 10 постраждалих жінок, які почали свідчити, долучилися до нас та отримали підтримку і допомогу. Тобто ми зробили ось цю роботу, і фільм став таким ключиком, тому що він будує ось ці емпатії, він працює на цьому емоційному рівні.
І жінки, коли вони бачать, що у фільмі свідчить багато жінок, то це дає більше сміливості долучитися до спільноти. Тому що ти стаєш частиною цієї спільноти, і ти отримаєш також підтримку від інших жінок.
Тому ми сподіваємося, що в нас вийде ще поїздити з фільмом по громадам та селам, і провести адвокаційну роботу.
Нас також запросили долучитися до іншої дуже класної ініціативи від Асоціації жінок-юристок "ЮрФем". Вони розробили такий посібник для університетів, для юридичних факультетів якраз щодо сексуального насильства в умовах війни. І це окремий освітній курс, який буде пропонуватися імплементувати в університетах, на юридичних факультетах. І вони долучили до цього курсу і фільм.
Майбутні прокурори, юристи, адвокати, які будуть працювати з постраждалими, будуть дивитися цей фільм, і вони будуть бачити людину за справою, не лише кримінальне провадження. І це про цей потерпілоорієнтований, травмоінформований підхід. І це важливо, тому що ми змінюємо також оці підходи в розслідуванні цих злочинів на людиноцентричні. І кіно стає помічним інструментом в цьому.
– Крім того, що ви плануєте оці поїздки в громади, і, ймовірно, ще якась фестивальна історія, чи вже відомо, де глядачі, які дивляться це інтерв'ю, можуть побачити стрічку. І для себе, і для поширення долучитися до цієї кампанії.
– Ми трошки боїмося прокату. Все ж таки людей лякає тема, скільки б ти не говорив, що там є світло, і там є надія. Такий фільм дійсно дає силу, і він зцілювальний.
Все одно я розумію, що ми не затягнемо багатьох людей в кінотеатр, щоб вони пройшли цей шлях і зрозуміли, що це кіно не травмуюче. Але ми хочемо робити якісь точкові покази. І будемо це робити.
Будемо робити якісь спеціальні адвокаційні покази і панельні дискусії. І також фільм буде на Суспільному.
Насправді ми пройшли невеликий шматочок нашого шляху — і фестивального, і адвокаційного. Багато чого ще попереду. І багато фестивалей. І також ми отримали нагороду на правозахисному фестивалі в Нідерландах, яка є Оскар-кваліфікаційною. "Grand Jury Documentary Award" — це головна нагорода фестивалю.
Це квиток в довгий список на номінацію на Оскар, на кращий документальний фільм. І ми маємо восени запустити Оскарівську кампанію. Нам треба пройти ще офіційно, формально цю кваліфікацію. Тому ще багато роботи.
Читати ще
Читати ще
“Початок — спогади старожилів про війну, кінець — діти, які живуть у ній”: Сухолиткий-Собчук про фільм “Тиха повінь”
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
