ДО 35-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ / ЕКСКЛЮЗИВ БУКІНФО
Кожне покоління українців та буковинців змушене боротись за незалежність України. Щойно влада надзвичайним терором придушила повстанське підпілля кінця 40-х – початку 50-х років, як наприкінці 60-х років народжується нове покоління борців.
Як формувалися їх погляди та світогляд, які методи боротьби обирали, якими ідеями керувалися – дозволяють пролити світло матеріали справи по розслідування низки антирадянських проявів, які раптово з’явилися в селищі Берегомет наприкінці 1966 року – все це читайте у новому дослідженні історика, дослідника українського національно-визвольного руху ХХ століття на Буковині Василя Мустеци спеціально для порталу БукІнфо.
У ніч із 15 на 16 листопада 1966 року на території Берегометського лісокомбінату сталося те, що на кілька місяців перетворило звичайне робітниче підприємство на об’єкт прискіпливої уваги КДБ. Працівник меблевого цеху Іван Думітро, прийшовши опівночі на третю зміну, побачив біля дерев’яної труби паровідводу прикріплений аркуш паперу. Спершу він подумав, що це звичайне оголошення, але, прочитавши кілька рядків, злякався: перед ним була антирадянська листівка. Думітро швидко покликав майстра зміни Степана Говалешка.
За кілька годин про листівку вже знали кілька працівників лісозаводу. Ввечері листівку передали начальнику цеха Федору Чеверді, той відніс її головному інженерові підприємства, і вже останній вранці 17 листопада віддав її директору. Той передав «куди треба».
25 листопада КДБ порушив кримінальну справу. Місце першої листівки оглянули, знайшли сліди від кнопок, обстежили територію в радіусі двохсот метрів, однак жодного сліду, який дозволив би встановити автора, не виявили.
Сталося це за 7-8 днів після відзначення чергової, 49-ї річниці «Жовтневої революції», що додавало події певної гостроти.
Схема території лісокомбінату та місця, де була виявлена листівка
Вид на трубу паровідводу, де була розміщена листівка.
По «гарячим слідам» виявити зловмисника не вдалося. Перевірка усіх можливих причетних результату не дали. 26 грудня 1966 року слідчий зазначив, що всі необхідні і можливі слідчі дії по справі проведені, проте особа, яка вивісила листівку, слідчим шляхом не встановлена. Тому вирішено провадження по даній справі призупинити, а розшук зловмисника проводити оперативним шляхом.
І треба ж такому статися, що наступного ж дня, 27 грудня 1966 року на території Берегометського лісокомбінату знову виявлена антирадянська листівка! Вже згаданий Степан Говалешко виявив її, аналогічну за змістом, в чоловічому туалеті меблевого цеху, на внутрішній стороні дверей.
Далі почався довгий пошук автора. Наприкінці лютого, а також на початку квітня 1967 року КДБ викликав на розмови багатьох працівників заводу, але так і не наблизився до встановлення «підпільника».
20 квітня 1967 року, через 5 місяців після появи першої листівки, слідчий повідомив, що розслідування по справі відновлюється. Автора та поширювача листівок встановлено: ним виявився 19-річний Євген Сенчило, житель села Мигове, працівник меблевого цеху Берегометського лісокомбінату.
Сенчило Євген Іванович, 08.05.1947 року народження, уродженець міста Котовське (Молдова, інша назва – Хинчешти), мешканець села Мигове Вижницького району, росіянин, член ВЛКСМ. Коли Євгену було 3 місяці, батька, уродженця Полтавської області, заарештували за засудили на 25 років (під час німецької окупації був старостою у своєму рідному селі). Мама – росіянка, уродженка Курської області, із 1952 року працювала вчителькою у Сокирянах, там вдруге вийшла заміж і в 1958 році нова родина переїхала в село Мигове. Тут мати працювала вчителькою російської мови і літератури у місцевій школі.
Євген зростав допитливим юнаком, «філософом». І його пошуки істини та відповідей на питання призвели до переконання, що лише в Самостійній Україні вдасться досягти покращення життя народу.
Перші сумніви у радянській дійсності у юнака виникли в результаті спілкування із вчителем німецької мови Дмитром Шпаком, у якого він із брав додаткові уроки, та згодом із своїм репресованим батьком, простими працівниками Берегометського комбінату, та особливо – колишнім підпільником Юрієм Ференчуком.
Під час спілкування з вчителем німецької Дмитром Шпаком та за обговоренням умов життя в різних країнах (Югославії, Чехословаччині, Польщі) Євген прийшов до думки, що рівень життя у них вищий, ніж у нас, тому, що зазначені країни живуть і розвиваються самостійно. Вони живуть у власній хаті, а ми в комунальному гуртожитку. Якщо людина живе у власному домі, то й дбає про нього, а внутрішній і зовнішній стан комуналки нікого з мешканців не цікавить. Крім того, значна частина всього, що виробляється в Україні, вивозиться в інші республіки. Наприклад, у Росії не вистачає власного хліба та цукру, отже доводиться їм постачати. А під час прослуховування передач радіостанції «Голос Америки» дійшли до думки, що в Сполучених Штатах порядки більш демократичні, ніж у нас.
На початку липня 1965 року Євген, закінчивши середню школу в Берегометі, поїхав побачитись із батьком, який проживав в селищі Ольховатка Єнакіївського району Донецької області. Батько розповідав Євгену, що його заарештували і засудили безпідставно, під час слідства та в таборах над ним сильно знущалися і били. І Євген вирішив, що мусить помститися за батька.
Крім того, батько говорив, що становище трудящого народу зараз важке і покращиться воно може лише тоді, коли Україна відокремиться від Росії, житиме й розвиватиметься самостійно. Лише після встановлення народно-демократичної влади та обрання народного уряду життя українського народу стане кращим, а нинішній уряд України – це лише формальність, він робить те, що йому кажуть зверху.
Поступово світогляд хлопця починає змінюватись. «У мене з’явилася впевненість у тому, що єдиною ідеєю, яку можна протиставити радянській владі, – це ідея українського націоналізму, ідея «Самостійності» України». На повідомлення нашої преси я став дивитися критично, розцінюючи їх як неправдиві; читаючи книги про злодіяння українських буржуазних націоналістів, я вважав, що це просто пропаганда», – свідчив пізніше Євген.
Свідки згодом засвідчать, що Євген все частіше роздумував над різними «антирадянськими» питаннями. Що «політика Радянського Союзу щодо Фінляндії була правильною, а щодо України – ні». «Чому б Україна не могла бути самостійною, як, наприклад, Франція, адже вона не бідніша, а навіть багатша за Францію». Що нині комуністи всі бюрократи. Що СРСР насильно приєднав до себе прибалтійські республіки і використовує їх як свої колонії.
В лютому 1966 р. Євгену Сенчило влаштувавися на лісозавод Берегометського лісокомбінату робітником меблевого цеху. Там у спілкуванні із робітниками постійно звертав увагу на їх критичні висловлювання. Одні із них критикували Хрущова, кажучи, що той розбазарив усе зерно, а наші люди голодують. Інший розповідав, що умови життя робітників в Канаді та США значно кращі: його брат – простий робітник, живе в Канаді, має гарний будинок і два автомобілі. «А що маю я, хоча працюю, напевно, не менше за брата?». Задавав різні питання і Євген: «А чи не краще було б якби німецька окупація залишилася й досі?», або «Чи не краще було б без колгоспів?».
Із таких почутих розмов і оцінок Євген і склав свій світогляд, в якому єдиним виходом для покращання життя народу було здобуття Самостійної України.
Ключовим у формуванні світогляду Євгена стала зустріч і спілкування із політв’язнем Юрієм Ференчуком, засудженим за участь в ОУН у 1948 році на 25 років таборів, та звільненим у 1958 році.
Юрій Ференчук розповідав Євгену, що органи радянської влади засудили його за те, що він разом з усім українським народом боровся за «самостійну» Україну, за краще життя для людей. Справжню свободу й достаток народу може дати лише Самостійна Україна. У Радянському Союзі нині існує комуністично-бюрократична диктатура, і немає ані демократії, ані свободи. Комуністи зайняли всі посади й лише наживаються на всіх благах. Соціалізм і комунізм, – переконував він Євгена, – самі себе здолають, але треба прискорити цей процес шляхом пропаганди – систематично звертати увагу населення на існуючі недоліки.
Та головне – що один ти нічого не зробиш, щоб досягти успіху потрібно створити організацію. І розповідав, як була влаштована робота в ОУН. Зокрема говорив, що слід діяти організовано, малими групами – «п’ятірками», основну увагу приділяти молоді, проводити агітацію та поширювати листівки. Самотужки нічого не вийде, – говорив Ференчук.
І Євген вирішив, що йому необхідно створити таку молодіжну антирадянську організацію. Він навіть склав собі в голові її образ: вона мала складатись і 4-5 осіб, які повинні дати зобов’язання (присягу) на вірність структурі та займатись антирадянською агітацією та поширенням листівок. Кінцева мета – Самостійна Україна.
До організації Євген вирішив залучити своїх найближчих друзів та знайомих. Зокрема, свого близького товариша, Івана Лаюка, сина голови сільради села Мигове, який також працював на лісокомбінаті. Євген часто при ньому висловлював свої критичні погляди на дійсність і помітив, що Іван також їх розділяє і підтримує його. І якось у липні 1966 року запропонував йому: потрібно організуватись і поширювати листівки.
«Тільки треба їх, тобто листівки, вивішувати в темних місцях, щоб їх прочитало якомога більше людей, бо якщо на видних місцях, наприклад на якійсь вітрині, то представники влади одразу їх знімуть і можуть з’ясувати, хто це зробив. Тому під час війни молодогвардійці й потрапили до рук німців, що клеїли листівки на помітних місцях» – говорив Сенчило.
Також, вирішив залучити до організації своїх колишніх однокласників Валерія Чеверду та Любу Кушнір, а також учня 10 класу Мигівської школи Віктора Бойко та ученицю 9-го класу Раїсу Жовтобрюхову.
Аркуш, виявлений в домі Сенчило Євгена після арешту під час обшуку у квітні 1967 року
Перші листівки
Загалом Євген встиг виготовити та мав намір поширити 6 листівок (поширив лише 2). Власне зупинятися не планував, поки не потрапив в руки КДБ.
На початку вересня Євген вирішує написати перші листівки. Йому спало на думку переписати та поширити серед населення вірші Т. Шевченка «Розрита могила» та «Великий льох», які, на його думку, за своїм змістом були націоналістичними. Іван Лаюк погодився. Через кілька днів Євген переписав ці два вірші на окремих аркушах паперу і передав Лаюку, щоб він їх також переписав кожен у двох примірниках. «Треба, щоб люди їх читали», – сказав Євген. При цьому Євген вирішив вірші «прилаштувати до антирадянського розуміння», та у кількох місцях слово «москалі» замінив на слово «комуністи». Іван Лаюк вірші переписав. Хлопці чекали зручного моменту, щоб поширити їх по селі. Але Євгена опанували сумніви у доцільності цього, адже вірші кожен може прочитати в «Кобзарі», і він сказав Івану Лаюку зроблені копії знищити.
Третя та четверта листівки.
Євген бачив, що справа зі створенням антирадянської організації просувається дуже повільно, а Іван Лаюк постійно ставить під сумнів доцільність поширення листівок. А з іншими навіть ніяк не вдається поговорити. Тоді Євген вирішив діяти самостійно – виготовити листівки та поширити їх.
15 листопада Євген, вирушаючи на роботу, вдома, на аркушах зі шкільного зошита написав дві листівки. О 23-й годині він вийшов із меблевого цеху, де працював, щоб десь їх розвісити. На центральній алеї лісозаводу було безлюдно, і він на дерев’яній паровідвідній трубі канцелярськими кнопками прикріпив одну з листівок. Другу вивішувати не став, оскільки вона забруднилася від його брудних рук. Наступного дня він спалив її в печі, коли повернувся з роботи додому. Цю листівку і виявив Іван Думітро, котрий присів перекурити перед початком роботи в нічну зміну.
На фото: Перша листівка, розміром 20 см х 16,5 см, вивішена Євгеном Сенчило на території Берегометського лісозаводу в ніч з 15 на 16 листопада 1966 року
П’ята листівка
27 грудня 1966 року Євген виготовив і вивісив другу листівку. Також написав її вдома, перед тим, як піти на роботу, на аркуші зі шкільного зошита, але вже синім олівцем, змістом дуже схожа на попередню. Приблизно о 23 годині 30 хвилин він зайшов у туалет меблевого цеху Берегометського лісозаводу і прикріпив її канцелярськими кнопками на внутрішній стороні дверей туалету.
На фото: Євген Сенчило біля туалету, всередині якого вивісив другу листівку.
Друга листівка, розміром 16,5 см х 15,5 см, вивішена Євгеном Сенчило на території Берегометського лісозаводу в ніч із 27 на 28 грудня 1966 року
«Розповсюджуючи листівки в середині листопада та 27 грудня 1966 року, я переслідував конкретну мету: по-перше, показати населенню, що є люди, які ведуть боротьбу проти радянської влади, і, по-друге, викликати невдоволення робітників радянською владою та спонукати їх до активних дій», – зізнався Євген.
Остання листівка
Орієнтовно 4-7 березня 1967 року, напередодні виборів до місцевих Рад, Євген Сенчило разом із Іваном Лаюком вирішили виготовити ще одну листівку. Оскільки вдома їх написати не змогли, бо там були родичі, Євген запропонував піти до агітпункту при сільраді, сподіваючись, що там нікого не буде. Зайшовши в агітпункт, вирвали аркуш із зошита, що був в агітпункті, та взявши ручку, яка лежала тут-таки, і приготувалися писати. Євген диктував, а Іван писав. Листівку Євген носив із собою в кишені з наміром повісити її на території лісозаводу. Але відповідного випадку все не траплялося. І 3 квітня 1967 року, коли його знову викликали на бесіду до співробітника держбезпеки, Євген по дорозі розірвав її на дрібні шматочки й втоптав у багнюку навпроти пожежного депо лісозаводу.
На жаль, ні тексту, ні самої листівки не збереглося. Намагаючися переказати її текст на слідстві Євген лише пригадав, що текст її складався з 6-7 коротких фраз, які містили заклик до «повалення комуністично-бюрократичної диктатури» та наприкінці звернення до робітників: «нехай не мовчить ваша робітнича совість».
Розслідування
Як саме слідству вдалося встановити особу підпільника, з матеріалів, справи встановити не вдалося.
20 квітня 1967 року ситуація різко змінилася: саме від цього дня до справи долучене зізнання Євгена Сенчила у скоєному “злочині”, підготовлена Постанова про відновлення слідства по справі та про встановлення особи, яка поширювала листівки.
У своєму зізнанні від 20 квітня Євген повністю і доволі щиро зізнається у тому, що він скоїв ці «злочини» та детально висвітлює, як у нього сформувались антирадянські погляди, як він намагався створити молодіжну антирадянську організацію, та, зрештою, як виготовив та поширив листівки.
Як саме його «зламали» залишається загадкою. Водночас з протоколів допитів численних свідків – а їх у справі допитано близько 30! – видно, що ніхто із них не давав проти Євгена ніяких показів.
28 квітня його статус було змінено з підозрюваного на обвинуваченого. Невдовзі графічна експертиза, висновок якої датований 19 травня, підтвердила, що листівки виготовив Сенчило; одна з них була написана олівцем, вилученим у нього вдома.
Однак на цьому слідство не зупинилося. Для радянської практики у справах про «антирадянську діяльність» важливо було довести не лише вчинок окремої людини, а й існування ширшої антирадянської організації.
За задумом слідства, до кримінальної відповідальності планували притягнути щонайменше Дмитра Шпака, Івана Сенчило, Юрія Ференчука та Івана Лаюка, які, кожен у своїй мірі, нібито і сприяли створенню антирадянської організації. Але всі свідки не давали ніяких показів на Євгена і заперечували будь-які звинувачення. У результаті цю версію слідству довелося відкинути. 15 червня 1967 року винесли постанови про відмову в порушенні кримінальних справ щодо Дмитра Шпака, Івана Сенчила, Івана Лаюка та Юрія Ференчука.
17 липня 1967 року відбулося судове засідання. До суду викликали 10 свідків. Прокурор просив, з урахуванням молодого віку, першої судимості міру покарання Сенчило визначити у вигляді одного року позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Такий вирок суд і виніс.
Термін покарання Євген відбув повністю – рівно один рік. Звільнений 20.04.1968 року. 22 жовтня 1992 року Євген Сенчило реабілітований. Інших даних про подальшу долю учасників події немає.
Історія Євгена Сенчила – доволі типова для формування світогляду дисидентів та шістдесятництва в Україні. Світогляд, сформований на основі невдоволення низьким рівнем життя, неефективністю системи господарювання як в місті так і на селі, відставання рівня життя у порівнянні із іншими країнах навіть соціалістичного табору, поширення, хоча й мінімальне, інформації з вільного світу, зокрема – радіостанції «Голос Америки», вплив свідчень жертв політичних репресій сталінського періоду щодо необґрунтованих арештів, тортур та складних умов виживання в таборах ГУЛАГу, вплив колишніх учасників ОУН, які акцентували на необхідності організаційних форм боротьби, ділилися інформацією про структуру підпілля та найбільш ефективні способи проведення пропагандистської роботи. Крім того, на світогляд шістдесятників впливала творчість Тараса Шевченка, а також поширення «самвидавом» творів російських шістдесятників, наприклад Є. Євтушенка, вірш якого вилучили у Євгена вдома, проте до справи не долучали.
Кінцевою ж їх метою була – самостійність України, відокремлення її від Росії, та обрання дійсно незалежного народно-демократичного уряду, що призвело б до суттєвого підвищення рівня життя в Україні.
Кілька прикінцевих зауваг
Звернемо увагу на роль у справі Юрія Ференчука: відсидівши 10 років таборів за участь в підпіллі, пройшовши через сталінські катівні, він і надалі продовжував розповідати молоді про необхідність організованої боротьби за самостійну Україну та передавав досвід українського підпілля, а отже став натхненником ще й буковинських шістдесятників та дисидентів. Згадаймо, що долучився він і до боротьби за незалежність наприкінці 80-х років, що призвело до розпаду СРСР та отримання Україною незалежності – ідеї, за яку він боровся усе життя. Вважаємо, варто звертатись до громади щоб пам’ять про нього увічнити чи у назві котроїсь із вулиць, чи якимсь іншим достойним шляхом. Славний син Берегомету!
Також цікаво, що влітку 1966 року Євген Сенчило намагався вступити на історичний факультет Чернівецького державного університету. Склав іспити, проте до вузу так і не вступив. А от якби вступив, ймовірно долучився б до хлопців, котрі вивісили синьо-жовтий прапор біля університету у квітні 1970 року.
Важливо відзначити вік учасників справи: основними підозрюваними в участі у антирадянській організації стали практично діти – четверо однокласників Євгена, котрі лише рік як закінчили школу, ще двоє – відповідно учні 10 та 9 класів.
У матеріалах даної справи звертають на себе увагу окремі курйозні моменти, попри всю трагічність ситуації. Сам Євген Сенчило вважав себе росіянином, а не українцем – напевне під впливом матері-росіянки, бо батька він не знав. Коли мати вдруге вийшла заміж, і її нове прізвище по чоловікові – Паляниця. Можемо собі уявити як мучились слідчі із вимовою її прізвища.
Останню листівку хлопці написали в сільському агітпункті, на аркуші паперу, вирваного із зошита, який лежав там же, ручкою, яка лежала в агітпункті. Ще й іншим почерком, аніж дві попередні. Якби вона була вивішена, можна уявити собі які відкриття чекали на слідчих.
В цілому вражають питання і оцінки, які обговорювались в суспільстві: Прибалтику вважали окупованою та яка перебуває під колоніальним гнітом, шкодували, що Україна не пішла шляхом Фінляндії, задавалися питаннями «що було б якби у війні перемогла Німеччина» та «що було б, якби не було колгоспів» та ін.
Пам’ять про боротьбу попередніх поколінь за Самостійність України, про яку ми згадуємо в час 35-ї річниці здобуття Незалежності, повинна надавати сил і нам, яких також не оминув хрест боротьби за незалежність вже у прямій сутичці з віковічним ворогом.
Спеціально для БукІнфо (с)
