-
Світлана з Приазов"я та Костянтин з Буковини знайшли один одного в Прип'яті…
Чернівці готуються до заходів з нагоди 616-тої річниці заснування міста. Проукраїнський Маріуполь свій 246-й рік вже відзначив, але виключно віртуально. Наші міста, захід і схід України, символічно і дуже надійно об’єднують подружжя, де один родом з буковинського Прикарпаття, інший — з приазовського степу.
Переселенці, які б коріння у них не були, окрім безпеки потребують дружнього, середовища, відчуття рідного, теплого й надійного плеча. І саме це й надає родина.
Втеча від радіації та російського терору
Подружжя Максимюків — часті гості в центрі підтримки переселенців “ЯМаріуполь”. Доброзичливі, усміхнені, вони завжди готові взяти участь в будь-якому корисному чи цікавому «кіпіші», чи то похід на концерт, участь в патріотичному заході чи розвантаження важкої гуманітарної допомоги. Між тим, симпатичні, дуже активні, хоч вже не зовсім юні, Світлана та Костянтин — подвійні переселенці. Перша їх евакуація була з Прип’яті після жахливої аварії на Чорнобильській АЕС.
Костянтин – мешканець колишнього Вашківського району Буковини. Молодим слюсарем приїхав в місто енергетиків на практику. Світлана – з Волновахського району Донецької області, опинилася в Прип’яті разом з 40 одногрупниками будівельниками після закінчення одного з професійних училищ Маріуполя.
Здається, вищі сили ретельно запланували їхнє знайомство, бо Костянтин зі Світланою одразу закохалися, одружилися, а потім, одного за одним народили сина та доньку. А коли трапилась аварія на ЧАЕС і потрібно було покинути небезпечну територію, родина поїхали на Донеччину, на батьківщину дружини. Оселилися в Маріуполі, працювали на промислових підприємствах: він — на “Азовсталі”, вона — на “Маркохімі”. Тож, трудовий шлях був нелегкий, але гідний.
Повномасштабна війна застала подружжя на дачі неподалік Маріуполя. Було, ховалися від обстрілів по підвалах. В один з таких моментів 8-річна онука Софійка за пів години вивчила молитви, які потім читала весь час.
У селі чим далі ставало все небезпечніше. За допомогою колаборантів окупанти стали складати списки тих, хто за Україну. А у Максимюків два онуки навчаються в військовій академії. Тож, дідусеві з бабусею швидко треба було виїжджати на підконтрольну Україні територію. Так вони стали біженцями вдруге.
Зібралися автомобілями чотири родини, серед них вісім дітей, наймолодшому — лише рік. В Бердянську пережили російське «маски-шоу», яке в чотири години ранку влаштували окупанти. В холод вивели усіх роздягнутими на вулицю. Наполягали, щоб їхали не на Запоріжжя, а у Крим, лякали розстрілами. Але вся група, у тому числі родина Максимюків, попрямували до Запоріжжя, здолавши більше двадцяти російських блокпостів.
Зараз подружжя з донькою та молодшим онуком мешкають у Чернівцях, насолоджуються спокоєм та безпекою. Пишаються онуками, які захищають Україну зі зброєю в руках. З державним прапором та міським прапором Маріуполя беруть участь в патріотичних акціях і не перестають мріяти про повернення до українського Приазов’я.
“Скільки можна бігати?”
Ольгу Володимирівну життя декілька разів переміщало між двома крайніми точками на мапі України. Народилася вона в Чернівецькій області, але завдяки військовій справі батька, одинадцятирічною опинилася з родиною у Донецьку. В цьому місті подорослішала, отримала освіту, зустріла своє кохання — Андрія Володимировича та вийшла заміж. Події 2014 року вимусили подружжя покинути інфіковану сепаратистською заразою столицю Донбасу і попрямувати до родичів на батьківщину дружини. Але не на довго, бо батьки чоловіка, що мешкали в Маріуполі, старілися і потребували допомоги. Тож, Ольга з Андрієм поїхали до них.
Чернівчанка пані Ольга дуже пишалася Маріуполем
“Маріуполь в останні роки був настільки сучасним і красивим містом, що коли я приїздила в гості до Чернівців, дуже ним пишалася. Так, через металургійні заводи іноді важко було дихати, але чистота, доглянутість та комфорт компенсували екологічні проблеми”.
У дуже затишних Черьомушках подружжя придбало квартиру і мріяло дати гідну освіту своєму єдиному синові Кирилові, який навчався в школі і займався легкою атлетикою. Колись в Донецьку Ольга була медсестрою в одній із стоматологічних клінік, Андрій заробляв гроші в страховій компанії. Але численні переїзди завадили розвиватися за фахом. 4 березня 2022 року в наслідок російських обстрілів родина лишилася своєї квартири, а від самого будинку зараз не залишилось навіть сліду.
“Коли було попадання ніхто з нас не постраждав, ми встигли вибігти в коридор, схопили тільки кицьку і маленьку сумочку. – Розповідає пані Ольга. – Після Донецька були десь морально готові до такого розвитку подій. Могли з самого початку покинути Маріуполь, чоловік цього дуже хотів, але я сказала: “Скільки можна бігати? Я нікуди з цієї квартири не поїду”. Зараз про це жалкую, бо дуже важко пережили те, що потім відбувалося”.
Із Маріуполя родина змогли поїхати 15 березня. Звісно місцем призначення були Чернівці, де їх прийняли родичі і дуже допомогли. Чоловік займається таксуванням, син дистанційно продовжує навчання у маріупольському ліцеї, маючи мету в подальшому вступити до військового вишу. Бо треба ж захищати країну. А батько з мамою мріють про власне житло, бо без нього важко відчувати себе впевнено навіть на рідному ґрунті.
“Тепер з нами нічого поганого не станеться”
На Буковині народилася і пані Оксана. Свою долю знайшла з чоловіком із Маріуполя. Він працював в поліції, вона була викладачем української мови та літератури в центрі професійно-технічної освіти. Подружжя построїло власний будинок, народило сина та доньку. Оксана каже, що в Маріуполі все по іншому, ніж у Чернівцях, і місто, і люди, але їй там подобалось, аж поки несподівано не почалась повномасштабна агресія росіян.
Тепер з нами нічого поганого не станеться – запевняє пані Оксана своїх улюблених діток
“ У нас був підвал і ми з дітками могли в ньому рятуватися від обстрілів, поки в небі не з’явились літаки… 2 березня у нас вже не було ані світла, ані води. А через декілька днів зник і газ. Ще мали їжу, бо ми ж з села і звикли до того, щоб мати якийсь запас. Але не було води, хліба. Наші діти тоді в перший раз згадали, що таке паляниця. Чоловік зробив на дворі пічку і ми намагалися на ній готувати картоплю в мундирах і ще щось”.
Як розповідає пані Оксана, виїхати з охопленого війною міста змогли, коли чоловік десь роздобув бензин. Сідаючи в машину, наказали дітям, щоб на питання російських військових, ким працює тато, відповідали, що будівельником.
Коли зараз мова йде про те, як вдалося дістатися території, підконтрольній Україні, жінка відповідає: “Напевно, Боженька допомагав. Після Запоріжжя ми поїхали до Чернівецької області. Батьки мої живі, тож, я повернулася до того будинку, де прожила 20 років. Спочатку відчуття було таке, мов би ми в гості приїхали і через деякий час повернемося додому, в Маріуполь. Знаєте, коли все ще тільки починалось, я дала собі обітницю, що ні в якому разі не буду кричати й плакати. Бо одного разу, почувши різкий звук, мовби в наш будинок прилетіло, я з переляку дуже голосно закричала. А позаду була вона, донечка, і стала від жаху кричати разом зі мною. Це було так моторошно! Добре, що зараз ми в безпеці! З першого дня на Буковині я дітям так і сказала: “Все буде добре, ми разом, і тепер з нами нічого поганого не станеться”.
“Буковинські діти музично дуже обдаровані!”
Пані Ганна народилася та все життя прожила в Маріуполі. Була музичною працівницею в одному з Будинків творчості, акомпанувала колективу народного танцю. Майже десять років тому вона познайомилась з Василем з Чернівців, який став її чоловіком. Для життя вони вибрали Маріуполь.
Пані Ганна викладає музику юним буковинцям
Як тільки почалось повномасштабне вторгнення, Василь зі зброєю в руках пішов захищати Батьківщину, потрапив в полон. В місті, котре окупанти стирали вщент, Галина з сином рятувалися, як могли. З місяць ховалися по підвалах, поки не прийшли російські військові і не наказали: “Виходьте! Зараз тут буде зачистка!”. Прийшлось йти в інший район і деякий час жити в розбитій будівлі.
Коли окупанти взяли місто під контроль і стали після фільтрації вивозити мешканців до Росії, пані Ганна з сином не стали чекати цієї ганебної процедури, примудрились знайти перевізника і рушили з ним до Бердянська, а потім і до Запоріжжя.
На Буковину приїхала в квітні 2022 року. А коли через сім місяців Василя було визволено з полону, пані Ганна возз’єдналася зі своїм чоловіком і тепер вони мешкають разом у маленькій хатинці в одному з мальовничих сіл.
Жінка добре ладнає з місцевими мешканцями. А ще працює викладачем гри на фортепіано в музичній школі. Вона обожнює своїх учнів, про кожного розповідає з теплом та любов’ю і відзначає з захопленням: “ Буковинські діти музично дуже обдаровані!”
“Перепоховати маму і відновити власний будинок”
В той час, коли багато ВПО роздратовані та втомлені від поневірянь, надзвичайно приємно бачити усміхнені й дружелюбні обличчя. Такі як у цієї приємної пари, Василя та Лілі. Голова родини — буковинець, колишній військовослужбовець, брав участь в АТО, захищав Приазов’я, дружина до війни працювала перукарем.
Подружжя Василь та Лілія. Незважаючи ні на що лагідні та усміхнені
Початок повномасштабного вторгнення застало подружжя вдома. І хоч поїхали з Маріуполя дуже швидко, 27 лютого, все ж таки встигли і горя сьорбнути. Дуже постраждав від обстрілів їх приватний будинок. А найстрашніше — поховали у дворі маму, здоров’я якої не витримало стресу.
Щоб проїхати блокпости, чоловік був вимушений знищити деякі документи, військове посвідчення сховали до жінчиного чобітка.
“Разом з нами в машині їхали ще друзі з маленьким дитям. Росіяни були більш-менш лояльні, а денеерівці вели себе, як дійсні покидьки. Поводились грубо, зухвало, немовля друзів дуже лякалось і плакало”, – розповідає пан Василь.
Втім, автівці пощастило дістались такого бажаного для всіх біженців Запоріжжя. А далі Василь та Лілія поїхали до рідних чоловікові Чернівців. За словами Василя, їхали не до родичів, “до себе покликали маріупольські друзі, теж — родина військового, з яким і служив, і дружив”.
Зараз подружжя в безпеці, прилаштовується до іншого життя, і мріє повернутися до українського Маріуполя, “щоби перепоховати маму і власний будинок відновити”.
Малі розмовляють українською і вже не лякаються
З дуже милою та лагідною Інною ми познайомилися, коли вона приходила до центру “ЯМаріуполь” разом зі своїми чудовими дітками: 4-річним Марком та 6-річною Лією. Інна родом з Чернівців. Саме тут її і знайшло кохання з берегів Азовського моря. Вже 10 років минуло з того часу, як вона познайомилася з майбутнім чоловіком, коли той приїздив в гості до дядька. Молоді закохались, побрались і поїхали до Маріуполя. Дружина працювала вчителькою молодших класів, чоловік — зварювальником. За два роки придбали собі гарний будиночок, в якому планували жити й виховувати дітей.
Інна з дітками – Марком та Лією. “Вже нема чого лякатись”…
Але прийшла біда – повномасштабна війна. Лінія розмежування, котра багато років була десь в двадцяти кілометрах від дому, тепер наблизилась чи не в притул. На вулиці, де мешкала Інна з родиною, від обстрілів було так шумно та жахливо, що дворічний Марко зовсім не міг спати. А небезпека насувалась все ближче.
Тож на початку березня чоловік з ріднею не стали чекати зелених коридорів, зібрали маленьку сімейну колону з шести автомобілів (слава Богу, бензином запаслись заздалегідь) і рушили на виїзд з Маріуполя. Там їх вже зустрічали російські військові, які входили в місто зі сторони Новоазовська. Було дуже страшно, але цій невеличкій колоні пощастило — росіяни не стали їх знищувати прямо в автомобілях, як часто робили з іншими, тож, всі дісталися підконтрольної Україною території.
Нині сім’я чернівчанки Інни мешкає в її рідному місті в орендованому житлі. Малі все більше розмовляють українською мовою, ходять до дитсадка, добре себе там почувають, а головне – вже не лякаються гучних звуків повітряної тривоги. Бо вірять: все буде добре!
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО – Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
