-
Фото ілюстративне
За останні місяці ворог завдав потужних ударів по великих об’єктах генерації, підстанціях, розподільчих мережах електроенергії та об’єктах газовидобутку. Київ, Дніпро, Чернігів, Суми, Харків і низка інших населених пунктів у центрі та на сході України залишалися без світла.
Триваліші графіки відключень і нові атаки на енергетичну інфраструктуру знову актуалізували питання: чи зможе Україна утримати єдність енергосистеми? Адже є припущення, що агресор намагається «розрізати» вітчизняну енергосистему, залишивши правобережжя з надлишком генерації, а лівобережжя у стані дефіциту.
Яка об’єктивна ситуація в секторі та чи вдасться росії досягнути «енергетичного розколу» України, виданню Mind розповів директор ТОВ «Науково-виробниче підприємство «ЕНЕРГО-ПЛЮС», інженер, експерт з енергетичного менеджменту Євген Корф.
Атаки на єдність: по чому й навіщо б’є агресор?
Мета повітряних ударів останніх місяців – паралізувати систему, а не зруйнувати окремі об’єкти. Основний фокус атак – на підстанціях Укренерго, які зв’язують правий і лівий берег Дніпра. Тобто є намагання позбавити систему здатності передавати електроенергію із західних регіонів до східних областей.
Друга лінія ударів – по газовидобутку та тепловій генерації. Знищення газової інфраструктури створює ризик не лише для електрики, а й для опалення. Ворог цілеспрямовано б’є по регіональних мережах і гідрооб’єктах, щоб максимально ускладнити проходження зими.
Але енергетики наголошують: Україна навчилася швидко відновлювати пошкоджене. Мобільні ремонтні бригади, запасні трансформатори, імпортне обладнання, допомога від ЄС, США, Японії – усе це формує «енергетичну оборону». Так, втрати є, але система реагує і вчиться.
І головне – удари по об’єктах генерації чи мережах не здатні розділити країну енергетично. Єдина енергосистема – це не лише технічна структура, а і стратегічна ідея, навколо якої гуртуються і держава, і ринок, і громади.
Чому сценарій «розколу» не є фатальним
Попри всі обґрунтовані побоювання щодо пошкоджень на магістральних підстанціях і зниження пропускної спроможності мереж, реалізація сценарію «енергетичного розколу» наразі є малоймовірною.
Передусім архітектура енергосистеми України складна й гнучка. Вона не залежить від 1–2 ліній, має достатню кількість обхідних маршрутів і резервних з’єднань. Навіть коли окремі вузли виводяться з ладу, диспетчери здатні оперативно перебудувати маршрути передачі.
Друге – роль атомної енергетики. Зараз на підконтрольній Україні території в роботі 9 атомних блоків. Вони розташовані на заході й у центрі країни та забезпечують базову генерацію у значних обсягах. Це об’єкти з багаторівневими системами захисту, які «вимкнути» чи зруйнувати доволі складно.
Третє – зрілість операторів і ринку. Укренерго та енергетичні компанії набули досвіду кризового управління, якого не було ще два роки тому. Вони мають чіткі протоколи дій, реальні інструменти балансування, канали комунікації з міжнародними партнерами, а головне – розуміння того, як працювати під тиском.
Ще один фактор – імпорт електроенергії з ЄС, який відіграє реальну стабілізаційну роль. Після синхронізації з європейською мережею ENTSO-E Україна отримала можливість швидко залучати резервні обсяги. Хоча імпорт не є панацеєю, але він допомагає балансувати в години, коли власної генерації не вистачає.
І нарешті – усвідомлення ризиків на місцях. З кожною атакою зростає обізнаність і готовність громад, ОСББ, муніципалітетів. Ми бачимо активізацію розподіленої генерації, закупівлю генераторів, установку дахових СЕС і розвиток енергоаудиту.
Отже, Україна має достатньо інструментів, щоб зберегти єдність і керованість енергосектору.
Розподілена генерація більше не резерв, а основа
Масовані удари по підстанціях, тепловій генерації й об’єктах газовидобутку продемонстрували вразливі місця централізованої моделі. Але водночас вони прискорили системний перехід до розподіленої генерації, який зрів роками.
Адже ще декілька років тому розподілену генерацію (більшість СЕС, міні-ТЕЦ, системи накопичення тощо) розглядали як доповнення до енергосистеми або як резерв на випадок аварій. Тепер стало зрозуміло: це не просто підстраховка, а потужний фактор стабільності.
Удар по великій ТЕС може на тижні дестабілізувати енергопостачання цілого регіону. А ось мережа з десятків і сотень точок локальної генерації є гнучкішою. Навіть часткове забезпечення об’єктів критичної інфраструктури (водоканалів, лікарень, шкіл, укриттів) дає шанс на автономність іта адаптацію.
Уряд і бізнес вже зробили висновки. Від початку року встановлення сонячних панелей і батарей у громадах прискорилось. Інвестиції йдуть не тільки у СЕС, а й генератори, системи управління навантаженням, накопичувачі.
Розподілена генерація – вже не тактичний інструмент, а стратегічний напрямок нової моделі української енергосистеми. Моделі, де ключову роль відіграють не тільки великі енергокомпанії, а й ОСББ, фермери, локальні кооперативи, муніципалітети. Саме з них виростає енергетична стійкість країни.
Імпорт, адаптація і готовність до морозів
Попри героїчну роботу енергетиків й ефективність ППО, наслідки атак залишаються відчутними. Тому Україна вперше на повну використовує інструмент, який ще кілька років тому був лише «на папері»: імпорт електроенергії з ЄС.
Зараз енергосистема України має технічну змогу імпортувати до 1700 МВт електроенергії на добу, і ця цифра може зростати. Дозволи ENTSO-E розширюються, механізми ринку стають гнучкішими. Імпорт покриває пікові дефіцити, стабілізує графіки постачання й дає час на відновлення об’єктів генерації.
Водночас ідея імпорту викликає запитання: чи не знижує він нашу енергонезалежність? Але насправді йдеться не про залежність, а про адаптивність. Енергосистема країни, що воює, не може бути замкнутою. Україна зараз не пасивний отримувач, а активний учасник ENTSO-E, який пройшов стрес-тест війною.
Ще один важливий аспект – проходження зими. Підприємства постійно пришвидшують темпи ремонту. Працює принцип «після атаки не просто відновити, а зробити краще». Тож паралельно відбуваються і відновлення, і модернізація. Теплоелектростанції готують резервне обладнання, локальні ТЕЦ переходять на гнучкі режими, а частина об’єктів уже має сучасні системи захисту й дизельні резерви.
Звісно, повністю безпечної зими не буде. Агресор має ракети й буде ними користуватися. Але модель реагування вже вибудована: імпорт, маневрові потужності, накопичувачі, аварійні графіки. Це не гарантує безперебійної роботи, але зменшує ризики системної аварії.
Ядерне ядро, або Що стримує колапс енергосистеми?
Атомна генерація залишається головним щитом енергосистеми. Якби не АЕС, ситуація в країні могла б бути близькою до катастрофічної.
На відміну від теплових станцій, які знищуються одним ударом по турбогенератору чи трансформатору, атомна енергетика має іншу архітектуру захисту. Більшість реакторів розташовані далеко від лінії фронту, добре укріплені, а сама система має запас міцності у вигляді радіального розподілу потужностей та ізольованих схем живлення. І хоча обстріли поблизу атомних станцій не припинилися, жодна з них не була виведена з ладу.
Україна має потужний «ядерний флот» – чотири атомні електростанції (без урахування окупованої ЗАЕС). Це дозволяє покривати значну частину внутрішнього споживання навіть у моменти критичного дефіциту.
Паралельно розвиваються й довгострокові плани. Westinghouse і «Енергоатом» вже готують фундамент для нового етапу – спорудження енергоблоків №5 і №6 на Хмельницькій АЕС за технологією AP-1000.
Вже частково закупається обладнання, американська сторона готується до передачі симулятора для тренування персоналу, триває робота з Ex-Im Bank щодо фінансування. Попри війну, цей проєкт не поставлено на паузу. Це інвестиція у наступне покоління стійкості.
Атомна енергетика не тільки утримала країну у найтемніші моменти, а й стала основою для відновлення. Вона продовжує працювати – мовчазно, стабільно, без заголовків у ЗМІ. Але саме на цій основі тримається система.
Майбутнє українського енергосектору: інтеграція, ринок, довіра
Україна увійшла у зиму 2025–2026 з пошкодженою, але не зламаною енергосистемою. Ударів буде ще багато, але кожна атака – це не тільки виклик, а й нагадування, наскільки важливо не втратити ключове: єдність системи, довіру між її учасниками та стратегічну мету – сталу енергетику.
На боці України атомна генерація, яка залишається фундаментом стабільності, зростає роль локальних джерел енергії – від громадських котелень і дахових СЕС до великих приватних ТЕЦ і накопичувачів енергії.
Європейська інтеграція енергоринку вже в дії: ENTSO-E відкриває нові вікна для імпорту, Україна довела свою здатність синхронно працювати з континентальною мережею. Імпорт не є панацеєю, але цієї зими він залишиться фактором стабільності. Потрібно чесно визнати: без підтримки європейських партнерів пройти зиму буде важко.
Водночас на внутрішньому рівні назріває питання прозорих правил гри. Інвестори не повернуться в ринок, де відсутня передбачуваність: борги, заморожені тарифи, складні процедури приєднання. Без створення умов для приватного капіталу відновлення буде повільним і неповним.
Україна не стоїть перед вибором «або централізована система, або розподілена». Її майбутнє в симбіозі: ядерне ядро, гнучка генерація, накопичення, інтеграція з ЄС і підтримка місцевих ініціатив. Це частини єдиного пазла і країна має шанс скласти його правильно.
