За інформацією: Суспільне Чернівці.
Ігор Нажига, “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони, секретар Новодністровської міської ради. Суспільне Чернівці
Чотири роки в піхоті: про досвід посадовця та виснаження без вихідних
— Ігоре, ви у війську вже чотири роки. Військові говорять про виснаження. Чи ви відчуваєте це виснаження і як це для себе осмислюєте?
— Виснаження.. Як дивитися, що таке виснаження, так? Поставити собі таке питання. Ну, уявіть собі, що от люди працюють на роботі. Вони ж мають вихідні, вони мають вечір на відпочинок і так далі.
Уявіть собі, що [працюєш] 24 на 7, 365 днів у році. Ну, крім відпусток, якщо вони вдалі. Минулого року, наприклад, я був у відпустці тільки один раз. То що таке виснаження? Як його пояснити? Те, що всі вже залишилися без сил? Так, люди дуже вимотані. Це правда.
— А як за ці чотири роки змінився підрозділ?
— Якщо говорити про склад мого підрозділу, то він змінився майже на 90%. Тому що хтось загинув, на жаль. Хтось списався через поранення. Хтось по якихось сімейних моментах, хтось перевівся з тієї чи іншої причини в інший підрозділ: чи з підвищенням, чи у зв'язку зі зміною якоїсь своєї військової професії.
Тому по факту, якщо наш батальйон вважався більшістю з Чернівецької області, то зараз у нас представники з усієї України. І вони змінюються, і змінюються, і змінюються.. Тому підрозділ міняється.
— Ви посадовець. Чому не скористалися бронюванням на той момент?
— Я і зараз є секретарем Новодністровської міської ради. Це не секрет. Просто обрав таку долю. Я не міг стояти осторонь.
"Я розумів, що ця війна — історична. Я розумів, що це буде серйозно, це буде надовго. Я знав, що я не зможу сидіти осторонь. І на бронь тоді ніхто не дивився".
Ну і, якщо так у жартах, то ж казали, що всі підуть тоді, коли підуть депутати. Ну, чотири роки чекаю — не йдуть.
Ігор Нажига, командир роти 107-ї бригади тероборони, секретар Новодністровської міської ради. Ігор Нажига
— Якщо повернутися до 24 лютого: чи було розуміння, що почнеться повномасштабна війна? Чи вірилося?
— Скажімо так: чи було неочікуваним, що Росія все ж таки нападе? Особисто для мене — ні.
Я був впевнений, що ще після Донбасу і Криму вони на цьому не зупиняться. Тому що ці імперіалістичні замашки у них продовжуються і продовжуються. І на цьому будується їхня політика, їхній світогляд. Вони завойовники, вони там "собіратєлі зємєль рускіх", як вони себе би не називали. Насправді вони — паразити, які паразитують на інших. І я розумів, що напад буде.
Ігор Нажига, позивний “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
Але все-таки 24 лютого було неочікувано. Тому що з дня на день, з дня на день — ніхто не знав. І так, що це буде масштабно, і вже буде висадка в Гостомелі і так далі. Це був неочікуваний для мене особисто момент, що такий буде потужний масштаб.
Я думав, там фронт піде від Донецька. Тобто елемент неочікуваності був. І я не був готовий до цього по військовій тематиці. Я взагалі займався своїми справами. В мене був вихідний у той день, я взяв на роботі відгул — треба було до стоматолога повезти родину.
"Але так склалося, що вранці я зрозумів, що війна. І тоді вибору не було. Я просто зібрав речі і пішов у найближче військове формування — територіальна оборона, яка у нас була в Новодністровську. І я одразу став до лав Збройних сил".
— Ви від початку в цій бригаді. Не було бажання перевестися десь в якісь інші?
— Було. І є, напевно. Тому що це та дивна штука, яку я не розумію у війську. Я багато чого там насправді не розумію, бо, як каже мій командир: "я не воєнний".
"Я не розумію, коли у підрозділі тримають людей силою. От я чотири роки бігаю в піхоті. І насправді по здоров'ю, по своїх силах я вже відчуваю, що я десь виснажився. І є бажання розвиватися в якомусь іншому напрямку, є бажання кудись іти далі".
Ігор Нажига, позивний “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
Побачимо, як воно буде далі, але бажання розвиватися і рухатись далі в мене є. І я не вбачаю, що це дуже розумно, коли в підрозділах тримають людей силою. Якщо він вже не хоче бути в тебе в підрозділі, це, знаєте, "насільно міл не будєш", як там говорять.
Ну, неможливо людину втримати. Він потім все-таки не буде виконувати ту роботу так, як тобі потрібно. І ти просто будеш ростити в себе проблему, яка рано чи пізно вибухне.
"Саме через такі моменти, часто у нас СЗЧ. Тому що людей тримають, не відпускають, не переводять, а він хоче до якогось побратима, до якогось свого друга. Ну може йому там комфортніше. Він ж не йде з війська. Він продовжує воювати і, можливо, на тому місці він буде ще краще воювати".
Але десь у багатьох командирів чомусь отака є манія не відпускати людей, ставити їм якісь штучні перепони. Вважаю, що це неправильно і недалекоглядно.
Ігор Нажига, позивний “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
"Він врятував мені життя, а ввечері загинув": Покровський напрямок та командир Саня "Циба"
— За ці чотири роки який шлях ви пройшли?
— Мені довелося у різному себе спробувати. Я починав як простий солдат. Я взагалі не мав жодної військової підготовки, не служив в армії, але все вчилося. Я трошки попрацював в логістиці, був стрільцем, водієм, гранатометником, кулеметником. На посаді солдата, старшого солдата я пробігав два з половиною роки.
А потім мені багато хто підказував: в тебе ж є вища освіта, в тебе є можливість, ти можеш йти вище, іди на офіцерське звання. Я багато відмовлявся по своїх причинах, хотілося побути з хлопцями. Я вважав, що чим ближче, тим крутіше і так далі. Війна затягується, ми виснажуємося.
"Коли мій командир взводу загинув, я пішов вчитися на офіцера і вже повернувся до себе в підрозділ на посаду командира взводу на місце мого загиблого командира. Він загинув у той самий день, коли врятував мені життя. Вранці врятував життя, а ввечері він загинув".
— Можете більше розказати про цей випадок? Хто це був?
— Так, це був Покровський напрямок, населений пункт Невельське. Ми вели за нього бої, тримали оборону. Там було важко. І в нас був командиром взводу Саня Циба [Цибульський]. Золотий хлопець, теж не був військовий.
Він абсолютно цивільна людина, яка просто фанатично працювала над собою.
Загиблий військовий Олександр Цибульський. facebook/Чернівецька обласна адміністрація
Він постійно розвивався і змушував розвиватись нас, кругом нього всі розвивались. Він був центром подій, довкола нього все крутилось, він вів за собою людей. Люди йому довіряли, люди йому вірили, от я в тому числі.
Я, по факту, з ним близько знайомий був всього-навсього десь півроку. І насправді ця людина була настільки близьких мені поглядів, що таких людей я в житті дуже мало зустрічав.
"Це дуже була велика втрата і для нас. І я вважаю, що це втрата для всієї України, тому що такі люди мали би жити і будувати майбутнє країни. На жаль, він загинув".
— За яких обставин він врятував вам життя?
— Ми з позиції виносили важкий кулемет. На одній з наших позицій замовк крупнокаліберний кулемет. І нам з побратимом довелося з іншої позиції переносити цей кулемет на ту позицію, так як кулемет — це був наш важливий аргумент, без нього би наша оборона посипалась.
Ми вранці проводили цю операцію. Це був перший випадок, коли ми зіткнулися з такою масою дронів, якої ми ще до цих пір не бачили. Там небо було просто як в роях бджіл. І не було зрозуміло: наш, не наш.
"Один з дронів мене зрисував і скидами хотіли загасити. Саша з допомогою антидронової пушки затримав той дрон. І так склалося, що швидкий біг і антидронова пушка, і з його поміччю, врятували мені життя. А ввечері, під час мінометного обстрілу, його зачепило осколком. На жаль, поранення були смертельні".
Ігор Нажига біля вказівника “Часовоярська міська рада”. Ігор Нажига
— Розкажіть, територіально, де ви були зі своїм підрозділом. На яких ділянках фронту?
— “Туристична фірма ЗСУ: в таких дебрях ще не був”. Територіально, наш перший виїзд був на Харківщину, одразу після контрнаступу, Вовчанський напрямок. Далі у нас була Донеччина, Часів Яр. Потім знову Харківщина.
Далі, коли мене перевели з одного батальйону в інший, я повернувся назад в Часів Яр, Богданівка. Це якраз були бої за Богданівку, то там було прям війна-війна, дуже важко.
Після того був Покровськ. Далі — Куп'янський напрямок. Це один з останніх, на якому ми дуже довго стояли і несли важкі втрати, були важкі бої. Зараз ми на Миколаївщині.
Ігор Нажига біля стели “Донецька область”. Ігор Нажига
"Санаторій "Червона калина" та позивний "Депутат": розвінчування тилових міфів
— А чому в соцмережах ви часто ставите геолокацію "Санаторій Червона Калина"? Це якась історія?
— Так склалося. Історія в тому, що не всі вірять, що я справді на війні. І часто мені на початку дуже багато моїх "любих прибічників" закидали, що я десь там насправді в тилу ховаюсь, а фотографії десь роблю на полі, ну, тобто фоточки інстаграмні і так далі. Тому якось воно так тоді зайшло і так цікаво, щоб люди не переживали — ми на курортах, ми в санаторіях, профілакторіях.
Відпочиваємо, гарно себе почуваємо, як бачите.
Допис зі сторінки Ігоря Нажиги з геолокацією “Санаторій “Червона калина”. Ігор Нажига
— А скажіть з приводу свого позивного, ще були якісь варіанти? Як обирали?
— Ну, позивний зазвичай не вибирають. Рідко хто приходить та розповідає: я Бетмен. Який ти Бетмен? Якщо ти там по-іншому називаєшся.
"Депутат", тому що коли тільки дізналися, що я дійсно в міській раді, я депутат міської ради, а ще й секретар міської ради, то мене зразу охрестили "Депутатом". Я так "Депутатом" від самого початку війни. Ну це вже як прокляття. Депутат в цивільному житті, депутат у військовому житті.
Ігор Нажига, позивний “Депеутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
— Кажуть, що “мають воювати діти депутатів”, а ви сам такий приклад. За цей час ви взагалі зустрічали багато депутатів?
— Насправді: хто хоче щось робити, той шукає можливості. Хто не хоче — шукає відмазки. Зараз розповсюджені наративи: "піду, коли депутати підуть", і так далі. Так, шановні, ви подивіться реально на речі. Візьміть того ж самого Мадяра, це бізнесмен, прям з великої букви бізнесмен. Андрій Оністрат, ще масу бізнесменів. "Хартію" створив теж бізнесмен, теж великий, теж міг нікуди не йти. Насправді є депутати, які загинули. Той самий мер Умані загинув на війні. І, до речі, був дуже талановитим командиром, наскільки я чув від його побратимів.
"Я на своєму шляху зустрічав ще, як мінімум, трьох депутатів: з Харківщини, по-моєму з Херсонщини, і з Київської міської чи районної ради. Тому депутати воюють насправді".
Та і депутати Верховної Ради, наскільки я знаю. Там один з наших — Рудик, він воював. Ще один молодий з партії "Голос". Тобто, і депутати Верховної Ради воюють також. Воювали, в крайньому випадку. На жаль, не всі, звичайно. Але тим не менш.
"Бусифікація" та ВЛК: що не так із мобілізацією
— Ви вважаєте це своєю місією — розбивати певні стереотипи?
— Так, я вважаю, що так треба робити. Взагалі війна — стосується всіх. Перед війною мають бути рівні всі. Можемо взяти, як приклад, Ізраїль, який воює роками, десятиліттями. І чому вони тримаються? Чому вони воюють? Воюють всі. Там і сини міністрів йдуть на війну. На жаль, у нас це не розповсюджено.
"На превеликий жаль, у нас війна вибіркова. Комусь війна, а комусь "економічний фронт", чи як це би не називали. Тобто телемарафони, такі всі речі — я вважаю, що це тільки шкодить нам".
Тому що люди це бачать і бачать, що комусь можна, а комусь ні. Комусь так, а комусь так. Хтось за гроші відкупився, хтось син когось, хтось ще щось. І вони не йдуть. А вважають, що воюють тільки бідні. Направду ні.
Ігор Нажига, позивний “Депеутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
Але останнім часом це дійсно якось збиває з пантелику. Тому що дивишся на останні поповнення, на людей, які приходять — таке відчуття, що прям десь ловлять їх уже по дорогах.
І насправді дуже дратує, коли, наприклад, в якомусь великому місті ти дивишся навпроти якийсь ресторан з крутими автівками, там стоять такі оці “доморощені павліни”, такі дядьки гордовиті, які готові побитись, розібратись, “рєшають вопросікі". Що вони там вирішують? Так — “мамкині ковбої”, я їх називаю. А навпроти, дивишся, якогось бідолагу, що з пачкою масла йшов з магазину, крутять. І це дисонанс.
Я думаю, що до самих ТЦК було би набагато менше питань, якби крутили всіх, якщо вже крутять.
"Хоча я проти бусифікації, як такого явища. Я розумію, що зараз іншого варіанту, на жаль, немає, тому що, повірте, армію треба поповнювати. Я давно вже не зустрічав бригади, яка би була належним чином поповнена військовими. Тобто десь на 50%, якщо заповнена бригада особовим складом — це круто".
І ці люди тримають фронт. І деякі з них тримаються вже чотири роки. Не можуть одні і ті самі все робити.
Якщо ми це не зрозуміємо, ми, на жаль, не виграємо цю війну. Але для цього треба, щоб це зрозуміла влада. На жаль, я не бачу від влади ніяких шляхів і кроків до цього. В нас взагалі якесь дуже дивне відношення до війни у влади: кричимо одне, а робимо інше, або навпаки. І це дуже демотивує.
"Так, люди бояться війни, люди бояться армії, це нормально. Ми теж боїмось. Не боїться тільки якийсь ідіот. Ми не вважаємо себе таким. Але відношення мало би бути більше рівне до всіх".
Ігор Нажига, “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
І, скажімо так, наша влада пропустила ці моменти. На початку солодкими обіцянками: війна два-три місяці, максимум пів року і так далі. І затягнувся процес. Так, можливо, для того, щоб заспокоїти людей, воно на початку спрацювало, але вони дуже затягнули. І люди розслабились. Люди зрозуміли, що, все: “там є наші мальчікі, умнічкі, тримають фронт. От вони красавчікі! А ми тут как би, і тоже нормально”. Так воно працює.
"Це теж цікавий момент, коли ти бачиш тут картинку: "молимося за ЗСУ", а там поширюєш, які мудаки ТЦК. Ти або хрестик зніми, або труси вдягни. Так не буває".
Тобто територіальний центр комплектування — це такі самі військові. Багато моїх побратимів зараз працюють в ТЦК. Це військові. І коли оце б'ють військових, десь ріжуть військових, ще щось, це — напад на військового. Він так і має розцінюватися, має каратися. Тобто, не прийняв повістку — має суворе бути покарання. А у нас так: цивільних ніхто не карає ніяк, а військового — так і будь ласка.
Зараз читаю, що знову хочуть підняти строк покарання за СЗЧ, за непокору, за ще якісь моменти. Тобто військового, який вже і так у війську, який вже і так не має як звідти вибратись. Тому що би не говорили там, Зеленський сам говорив: що ми зараз розглянемо, у вас будуть строки служби. І що? І знову нас "налюбили". І так воно продовжується.
Це теж деморалізація максимальна. Я з усіма військовими, з ким не спілкуюся, ну, вони ж це все бачать, вони це все чують, вони це все розуміють.
"Ви охороняли кордон, а не були на бойових": обіцянки про 100 тисяч та реальність виплат в окопах
Зараз новим хлопцям контракти "18-24": по мільйону і це все. Це супер. Я це дуже підтримую, це класно. Але, а де ми? А ми, типу, і так там. Так для чого нас там підкормлювати?
У нас виплати не індексувалися і не підвищувалися скільки вже? Три рочки, так? І ніхто не планує. Тобто я таких планів навіть не чув, щоб озвучені були. Ці всі обіцянки і закони, які вони поприймали, бо я більше це обіцянками називаю, 100 тисяч, так? Ну так, а насправді вони як виконуються?
"Я на позиції в окопі — 100 тисяч гривень, тобто мені оцінка 3 300 гривень в день. Я від'їжджаю 3 кілометри в село, де так само РСЗВРеактивна система залпового вогню (РСЗВ) — це тип артилерії, що складається з пускової установки з кількома направляючими (або контейнерами), які здатні випускати десятки реактивних снарядів одночасно. дістає, арта і все інше — 1 000 гривень. Все, я вже “на відпочинку”, я вже на тому самому "курорті", про який ми говорили. Все, я "відпочиваю". 70 тисяч на першій лінії? Я вас прошу".
От ми на Куп'янському напрямку стояли, знаєте, що нам писали? "Оборона державного кордону". І те, що навпроти мене йшов російський військовий, в якого я стріляв в близькому контакті, та кого це цікавить.
"Немає ніяких 70+, тому що ви охороняли державний кордон. Ви не були на бойових". Це не деморалізує?"
І так воно все працює. Це все проколи влади. Це треба признавати. Якщо ми воюємо всі, ну, налаштовані на перемогу, так ми маємо всі працювати для перемоги. Чому я це маю робити, а хтось — ні? Ну, це неправильно.
Ігор Нажига з уламком від керованої авіабомби. Ігор Нажига
"Дратує, що ТРО вважають другим сортом": воюємо "в оренді" у інших бригад
— Кажуть, що зараз розпочалася певна реформа в армії. Я так розумію, що є різниця між родами військ. В територіальній обороні трошки з цим всім не так?
— Якщо в загальному говорити про зміни, то зміни є. Не можна говорити, що все погано. Я, коли зараз озвучую якісь проблеми, я ні в якому разі не хочу сказати, що все погано, все пропало і все біда. Ні. Просто є проблеми, які треба усунути, а інакше ці проблеми рано чи пізно усунуть нас. Це здорова критика, коли вказуєш на помилки. Треба інколи прислухатися до людей, які безпосередньо цим займаються. Тому що може вони знають щось краще, щось ближче бачать і про проблематику можуть щось більше сказати.
"Зміни є у багатьох моментах: в тому самому одязі, спорядженні, харчуванні. Так, не без проблем, але ці проблеми адекватні, нормальні. Можна зрозуміти, коли країна воює і десь щось там комусь невчасно потрапило або ще щось. Це дитячі помилки, вони можуть бути".
Але є багато проблем, які просто ніколи не вирішуються. От територіальна оборона: ми завжди по залишковому принципу поповнюємося і людьми, і озброєнням. Ми ніби якісь такі "бременські музиканти", і це дуже дратує. Тому що на кожному напрямку, я впевнено це можу сказати, є батальйони територіальної оборони, які стоять в окопах і тримають лінію оборони не гірше, ніж всі інші.
"Ми стояли пліч-опліч з багатьма бригадами, тому що от така доля ТРО: ми завжди воюємо під чиєюсь бригадою. Ми ні разу не воювали під своєю 107-ю бригадою. Ми завжди в когось, скажімо так, "в оренді".
І ми завжди працюємо на рівні, з тих можливостей, які ми маємо. Тому що, вибачте, коли в мене на позиції відділення стоїть троє людей, а в той самий час будь-який військовий має розуміти, що там мінімум дев'ять має стояти. І від мене вимагають так, нібито в мене прям відділення стоїть бійців, "рексів". Вибачайте, але ж це неправда. Мої три там не зроблять те, що може зробити відділення. Це логіка. Але дуже дратує, коли територіальну оборону вважають чимось таким другорядним, другосортним.
"Інколи навіть таке враження, що всі бойові бригади, якщо якась переможенька, гарна спецоперація — красавчики, “така бригада, така бригада!”. Десь якийсь прокол — винен якийсь батальйон тероборони".
Ну, якщо ми такі нездалі, недостойні з вами стояти пліч-опліч, то навіщо ви тоді використовуєте тероборону? Поставте їх десь по кордонах Молдови, Придністров'я, та хай стоять, так? Але ні, ми воюємо, воюємо разом з ними.
Ігор Нажига, позивний “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Ігор Нажига
Між військовими самими, будь-то ДШВ, Національна гвардія, Третя штурмова — коли ми спілкуємося, в нас є взаємоповага. Хлопці, просто військові, поважають один одного, це — братерство. А от військове керівництво між собою міряється. І, на жаль, територіальна оборона остання в цьому списку.
"Українська паперова армія": бюрократія та проблеми нагородження
— Чи склали для себе картину, що би треба було змінити у війську загалом? Я розумію, у вас не керівна посада, щоб загалом в країні змінити, але для себе ви знайшли ці відповіді?
— Якщо з таких проблем, які я конкретно бачу, і вони маленькі, їх дуже легко змінити, — це питання з нагородженням. У нас вже “типу спростили” систему з нагородженням. Так от мені, щоб вибити більшу нагороду, я сім кругів пекла проходжу. Щоб мій боєць, який на Куп'янському напрямку тримав оборону місяць на позиції не вилазячи, щоб дати йому хрест від головного командувача, або дати золотий хрест сержанту, солдату, ще щось. Я не можу цього зробити.
"Я подаю запити, ці запити футболять всі. А хтось отримує. Тому що він в якійсь там сухопутці, він в ДШВ. Там хлопці за ті самі операції отримують нагороди. А мої за таку саму роботу не отримують. Образливо? Я думаю, що так. Дуже образливо".
А це означає, що хтось на якомусь місці не допрацьовує. Тобто немає є рівності між військовими. Знову повертаємося до того, що тероборона — це “якісь такі”, чомусь нас вважають якимись другосортними. Хоча я ще раз кажу, тероборона — героїчні хлопці. Взагалі це люди, які, переважно, ніколи не воювали, і вони зробили титанічну роботу. Зазвичай це піхота. Тероборона — це зазвичай якраз саме піхота, на якій все базується і тримається.
"Також “УПА” — Українська паперова армія. Це взагалі треш. Я інколи просто дивуюсь: скільки звітів, паперів, таблиць, інформації, одної і тої самої інформації. В мене було таке, що я одну і ту саму інформацію про особовий склад подавав в двох-трьох форматах, тому що кожен хоче їх бачити по-своєму".
А я ж командир роти, в мене є свої завдання, які я теж маю виконувати, і їх від мене ніхто не знімає. Але я маю ще робити таблиці, рапорти. Мої хлопці, сержанти, командири взводів, — всі пишуть таблиці Я, насправді, люблю якусь ефективність, люблю бачити результат. Результату від цієї бумажні я не бачу.
"Подайте інформацію на інформацію. Подайте мені інформацію, скільки раз солдат сходив цей раз в туалет. І запишіть, відважте, що він там, чи він не переїдає, чи він не від'їдає, чи ще якийсь момент".
Тобто інколи мені ставлять задачу: "Треба такий-такий журнал". Я питаю: "Як це нам допоможе?". "Ніяк, але треба". І ти робиш. І ти розумієш, що ти робиш роботу для роботи. Це робота, яка не приносить ніяких результатів. Це теж деморалізує. Тому що це просто, аби солдат був чимось зайнятий. Зазвичай взагалі не тим, що корисно. Замість того, щоб провести навчання хлопцям, ще якісь речі подумати, як що десь забезпечити.
"Ми — ТРО, забезпечуємося в більшості з волонтерських різних організацій. Але й навіть тут: "заборонено отримувати волонтерське майно, якщо воно не на обліку". А на облік покластися — там сім кругів пекла, чотири круги по журналах, по всякій такій дурниці".
Зараз зробили лінійні батальйони, коли ми відірвані від бригади, але вся документація робиться тільки в бригаді. І все це наскільки ускладнює життя. Тобто якщо треба якусь довідку отримати, то цю довідку треба дочекатися від бригади. А там у них іще якісь свої задачі, у них таких батальйонів, як ми, чотири. І у них куча задач, роботи, і вони це на всіх мають зробити.
"Найбільша проблема — це ВЛК". Як хворі та розумово відсталі потрапляють до підрозділу
Буває так, що в мене людина проходить ВЛК, а довідки ще не має. І він чекає довідку, через це затримується ВЛК, та затримується людина, відповідно. Це проблеми, і таких проблем маса. Це дрібниці, які, можна сказати, ні на що не впливають, так? А таких проблем насправді маса. Воно не допрацьовується, не відпрацьовується.
"В мене на даний момент 13 бійців не отримали виплати по пораненню. Тому що хтось щось десь пропустив, провтикав, не знаю. Я борюся з цим, добиваємося. Вже обіцяли і службові розслідування провести, і "виплати будуть", і нас оцим кормлять уже з жовтня. Пів року. Мої хлопці не отримали виплати".
І от таких якихось моментів. Ці моменти дуже легко вирішуються, насправді.
Повертаємося до питання передачі людей між підрозділами. Я ніколи не тримав хлопців в себе в роті, якщо хлопець каже: "Командир, я хочу на дрони перейти. От мені треба, нравиться". Я розумію, що піхота без неба, без дронщиків зараз нічого не може робити. Ну, такі реалії зараз війни. І, звісно, якщо у хлопця є талант, я його дійсно віддам в дронщики і командир нашого взводу безпілотних систем, він же ж нас і прикриє потім. Це буде ефективне рішення, тому що я цим принесу користь і собі, і ще комусь. Такі речі.
"Трапляються командири-самодури, які розповідають "дронщиків в піхоту" і так далі. Я скажу так: любий дронщик буде піхотинцем. Може поганим, але буде. А не кожен піхотинець буде дронщиком, тобто пілотом, тому що це вже вміння".
Це більше вкладень в людину в пілота, в навчання, в інші моменти. І такою людиною просто так кидатися, я вважаю, що це — самодурство. Це залежить від ефективності використання того чи іншого. Планшет теж можна використовувати як підставку під сковорідку. Тільки питання — навіщо? Який в тому сенс? От цього теж інколи у війську дуже бракує.
— А скажіть, чи досвід керівної посади з цивільного життя в якійсь мірі зараз вам допомагає?
— Чесно, — так. По-перше, сам управлінський досвід: я не боявся брати відповідальність за керування підрозділом, бо я вже керував людьми. Не скажу, що я супер командир. Я впевнений, що я далеко не кращий командир. Але я намагався приймати рішення ті, які я вважав за потрібне і правильне. І я за них несу, і готовий подальше нести, відповідальність. Так, не всі рішення приводили до позитивних результатів. Але в той чи інший момент я бачив ці рішення правильними. І так само вищі командири. Є речі, які ми не можемо спланувати до кінця. Але ми намагаємося, ми працюємо, і досвід мені пригодився.
Ігор Нажига під час роботи у Новодністровській міській раді. Ігор Нажига"І дуже гарно пригодилося те, що я все-таки публічна особа. І коли траплялися якісь біди, нам потрібна була допомога, то мені, як публічній особі, було легше зібрати на якийсь пікап чи на якийсь прилад, який був нам конче необхідний і нам його не могла держава забезпечити, але від цього залежало і наше життя. І мені допомагало це зробити".
До речі, дуже щиро дякую всім, хто допомагає Збройним силам України. Любим підрозділам, любим військовим. Просто допомагайте, ви молодці. Підтримуйте Збройні сили України і вони вас не підведуть.
Зараз люди воюють більше з ТЦК. Але не з тими воюєте, хлопці. Ви не хочете бусифікації? Я теж противник бусифікації, тому що це якось не по-людськи. Але є чудове рішення — Рекрутингові центри. І повірте, коли я прийшов в Збройні сили України, я в взагалі не знав ким я буду і куди я попаду. Я пройшов масу щаблів, і мені приходилося воювати там, де мене виставляли командири, на їхнє бачення.
От всі незадоволені саме ТЦК, і оце у нас ніби найбільша проблема. Я вважаю проблемою саме ВЛК. Це на досвіді свого підрозділу, як командир.
"До мене потрапляли люди: одна людина з гепатитом, в нього також ВІЛ, в нього також геморой, як горіх грецький, і в нього ще й підозра на туберкульоз. Це одна людина. Висновок ВЛК: придатний. Зараз в мене в підрозділі людина, якій діагностували розумову відсталість. Висновок ВЛК: придатний".
От я вважаю саме таких людей, які пишуть завідомо непридатним людям — "придатні", що вони шкодять не менше, ніж ворог. Тому що в підрозділ потрапляє людина, яка не може виконувати функції. А задачі ставлять так, як ніби в тебе бойові люди.
Він в мене вважається як бойова одиниця, але він недієздатний. Він не може, по тій чи іншій причині, по здоров'ю, просто не може виконувати ті функції, які вимагаються від нашого підрозділу. То хто ви тоді? Ви ціленаправлено підриваєте обороноздатність нашої країни. От таких людей я би карав по всій строгості. Тому що це дуже великі проблеми всього війська. Пишуть що завгодно, таке відчуття, що вони там сліпі, глухі і криві.
— Тобто такі люди, це певний тягар все ж таки, така одиниця?
— Звичайно тягар. Це проблема для командира, це проблема для підрозділу. Ця людина тягне підрозділ назад, тому що підрозділ не може виконати бойову задачу. Бо в мене, наприклад, є четверо людей, які просто фізично ніяк не можуть це виконати. Він бронік не може одіти, то про яку ми задачу можемо говорити? А він в мене "придатний". Як? Фантастика, магія.
І немає ніякого руху в напрямку виправлення цих проблем. Тому що немає адекватного покарання. Якби хоч когось справедливо покарали за отакі речі, я певен, що це явище не мало б місце в нашім війську. Це проблеми. Проблем таких багато.
"Звісно, що в кожній системі є свої вороги. Ті люди, які беруть хабарі, наживаються на війні, це теж вороги. Це внутрішні вороги. І такі люди є як і в самому війську, так і в територіальних центрах комплектування, так і у військово-лікарських комісіях".
І ми це бачимо потім по телевізору, де ловлять якогось начальника, в якого повний диван купюр, мільйонів, маса джипів, земельної нерухомості. І ми це все бачимо і розуміємо, що щось в нашій країні відбувається не так. А ми, скоріш за все, десь не тим займаємося. Насправді це хлопців теж дратує і деморалізує. Взагалі політика держави відбулася якимось цікавим чином.
Ігор Нажига, позивний “Депутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони. Суспільне Чернівці
"Для мене дуже дивно виглядає ситуація, що люди, які першими пішли на війну, які взяли до рук зброю в перші роки війни, це — свободолюбиві люди, вони пішли захищати свободу та незалежність країни. Як дивно вийшло, що ці люди, виявляється, просто добровільно попали в рабство. Адже термінів служби в нас немає. Ми знаємо, коли ми прийшли, і не знаємо, коли ми підемо".
І чи підемо взагалі. Це темна неясність. І нам десь хтось обіцяє, що вирішимо питання, але вирішувати це питання навіть не збираються. Це боляче, насправді, дуже боляче. Коли ти це все розумієш, і відчуваєш, що ти просто непотрібний. Держава не зацікавлена в тобі. Держава тебе не поважає. Це держава, яку ти захищаєш. Тому це біда.
Про публічність, за яку карають, та волонтерську допомогу
— Ви досить активний в соцмережах. Це тому, що вам цікаво, чи ви таким чином транслюєте новини в своїх соцмережах?
— По-перше, мені це цікаво. І по-друге, я в своїх соціальних мережах, на своїх сторінках намагаюся транслювати ту інформацію, якій я довіряю, яку розумію, що вона важлива зараз. Ну, хоча б для мене, а можливо для людей, які зі мною спілкуються, для моїх однодумців вона теж важлива, щоб її прочитати та ознайомитись. Десь теж намагаєшся доносити ту чи іншу інформацію до населення і сподіваєшся, що ти до когось достукаєшся. Інколи це працює.
На сторінці Ігоря Нажиги у Facebook понад 5 тисяч підписників. Ігор Нажига
— А скажіть, бувають такі закиди, що "Ти що тільки в Фейсбуці сидиш?". Не кажуть такого?
— Та 100%, завжди. Та я скажу, що я завжди і сиджу. Я часто перевіряю, що в мене, де в мене, як написано. З того ж самого Фейсбука я черпаю масу інформації. Плюс в Фейсбуці в мене маса друзів. Я скільки питань вирішую через соціальні мережі, що ви би знали. Насправді, без соціальних мереж я би і половину не зробив того, що я зробив для свого підрозділу. Я вважаю це абсолютно цінним, хорошим елементом.
Так мене за це і карали. Бо військове керівництво, вище командування не завжди цінує, що "якийсь солдат, якийсь там публічний щось розкриває рот. Йому щось відітєлі не подобається". Є така штука. І часто військових карають.
"Я, наприклад, за лайк в соцмережі, якраз потрапив в інший батальйон. На Богданівку. Тому що тодішній комбриг порахував, що "що ж ти солдат херньою маєшся? Он біжи, повоюй по-інакшому". Але я йому вдячний. Він вже в нас не комбриг, а я — вже командир роти".
Причому класної роти, хорошими хлопцями. Тому все, що не робиться, все на краще. І я не шкодую про жодний свій крок, про жодний вчинок.
— Розкажіть про волонтерську допомогу міста. Час від часу відбуваються збори, нещодавно теж був збір — розігрували макет “Мрії”. Як це відчувається? Наскільки військовим важливе розуміння, що вдома підтримують?
— Це дуже важливо, це дуже круто. Тебе переповнює гордість, коли кажуть: "Ой, а звідки в тебе це взялось?" Та я звернувся до своєї громади, і от наша міськрада оце і оце пожертвувала. “Так, а ти тут служиш тільки один. Що прям на підрозділ твій дали?” Так, дали. Тому що ми звернулися. Наша міська рада, до речі, завжди допомагає. На всі наші звернення вони в будь-якому разі реагують.
Ігор Нажига з придбаним волонтерами авто, допис зі сторінки. Ігор Нажига
А от коли ще це робить населення, а особливо як дітки, як останні цей конкурс з Мрією, ну оце взагалі круто. Коли діти підтримують військових, а заради дітей ми це все і робимо, це додаткова мотивація. В мене всі в підрозділі слідкували за цим розіграшем: “А що там? А що там, як там мрія? А що там, куда там?”. Це прям приємно, це піднімає настрій.
Розіграш макету літака “Мрія” на підтримку підрозділу Ігоря Нажиги. Наталя Пашкова
Повернення до цивільного життя та "ніж у спину" від рідного села
— Коли ми перевалили вже за чотири роки, то ніхто не задає питання "як ви думаєте, скільки буде війна?", тому що це ніхто дасть відповідь. А чи ви собі планували загалом, чи чи будете повертатися на цю посаду в міську раду? Якщо уявити, які подальші плани, що би хотіли реалізувати?
— Скажімо так, це дуже цікаве питання. Я за цих чотири роки настільки вже відвик від суспільного життя. І, насправді, суспільна думка про мене особисто мені стала така паралельна. Мені зараз абсолютно по барабану, що про мене говорять та думають люди. Мені важливо, що про мене думають в підрозділі. Мені важливо, як до мене, як до командира, ставиться мій особовий склад. Мені важливо, що про мене думають діти, дружина, батьки. Всі інші — та думайте що завгодно.
Війна вчить трошки змінювати та розставляти пріоритети. І, повірте, що я багато чого переглянув. Чи хочу я повертатися назад, скажімо, в міську раду? Чесно? Скоріше "ні", ніж "так". Тому що я вже себе не дуже і бачу в цьому. Я взагалі на даний момент не знаю, чим я хочу займатися насправді, після того, як закінчиться війна. Ну, перше, що спадає на думку, це відпочити, це однозначно. А чим далі тоді займатись? Ну, насправді, я думаю, що точно не політикою. Ну, в такому плані, в такому статусі. Життя покаже, але, навряд.
Стела при вїзді в село Ломачинці. Соцмережі
Під час реформи децентралізації у Ломачинцях відбувалися конфлікти щодо обʼєднання. За результатами громадських слухань, село мали приєднати до сусіднього Новодністровська, за що виступав і Нажига. Однак частина жителів була проти, після судів Ломачинці доєднали до Сокирянської громади, яка налічує понад 20 сіл і місто Сокиряни. Натомість Новодністровська громада складається лише з самого Новодністровська.
— До повномасштабної війни у вашому рідному селі Ломачинці була непроста ситуація, конфлікти певні. Чи можете ви сказати, що змінилося ставлення зараз до вас?
— Чесно, я навіть не знаю. І мені насправді не цікаво. Я люблю своє село. Я його ніколи не перестану любити. Це в серці назавжди. Тому що це моє село. Я там виріс, народився. Там живуть мої батьки і скоріш за все я там буду і похований. Ну, як у нас люблять казати. Але як зараз відноситься село до мене? Насправді мені не цікаво.
"Я, коли хотів щось для села зробити, як найкраще, мене зрадили найближчі люди. Ті люди, з якими я виріс, ті люди, які мене конкретно знали, от вони провірили в пропаганду. Це був ніж в спину".
Я їм просто прощаю. Але чи цікава мені зараз їхня думка? Ні, насправді ні. Там є багато людей, які я знаю, що до мене гарно відносяться і я до них гарно відношусь. Більше я вам скажу, я гарно відношусь і до тих, хто мене тоді зрадив. Бог простить.
Мітинг мешканців Ломачинців за приєднання до Новодністровської ОТГ. Ірина Шундрій
Мітинг мешканців Ломачинців за приєднання до Новодністровської ОТГ. Ірина Шундрій
— Не було такого, що підходили, перепрошували, казали: "Ігоре, були не праві"?
— А вони не можуть перепрошувати. Це не ті люди. Перепросити може тільки справжня сильна людина, яка розуміє, що робить. Ті люди, які пішли проти нас тоді, і ті методи, які вони використовували в тій боротьбі, яка, насправді, не вартувала тих методів, я вважаю, що це слабкі люди. Це павші люди. Вони не можуть перепросити. В них немає цієї сили. Вони навіть якщо десь на підсвідомості розуміють, що були неправі, то все ж таки будуть робити вигляд, що вони праві.
Було дуже образливо, коли школа пішла проти мене. Вчителі, які мене навчали, школа, яку я закінчив, звинувачували мене в тому, що я її хочу закрити. Це було дуже непросто пережити той момент. Але я його пережив. І це явно не найстрашніше, що зараз може бути в житті і те, що зі мною в житті відбувалося.
"Саме страшне в житті — це втрачати побратимів на війні. Коли ти розумієш, що ти людину більше ніколи не побачиш. Причому таких людей, з якими ти живеш більше ніж з родиною вдома, тому що ми проводимо 24 на 7 час разом. І в тебе в телефонному довіднику маса номерів, які більше тобі ніколи не подзвонять".
Оце боляче і це страшно. А все інше, насправді, воно не вартує того, щоб я за те переживав чи думав. В мене є про що думати. В мене є родина, яка мене любить, яку я люблю. В мене є друзі, яких я люблю і мене вони поважають і люблять. Більше мені нічого не потрібно. Я за все вдячний.
— Ви зараз на лікуванні, чи просто відпустка?
— В мене відпустка, чергова відпустка, абсолютно законна. Я за чотири роки жодного разу не пропустив свою службу через якесь лікування. От тільки дякувати Богу, мене янгол-охоронець охороняє, Бог милував від осколків, кульових поранень і чогось іншого. А акубаротравми — "прокапався і знов фіалка розцвіла". І капають наші місцеві медики, бойові медики, шикарно, немає проблем. Для того не потрібно в лікарню їздити. Я завжди з підрозділом, я завжди на місці.
— А скільки разів ви за ці чотири роки були вдома, ви рахували?
— Насправді? П'ять. Зараз ця відпустка, дякувати Богу, вона дійсно як чергова. Тобто я минулий раз був в відпустці п'ять місяців тому. Це нормальна чергова відпустка. А минулого разу в мене перерва між відпустками була один рік три місяці. Я не бачив рідних рік і три місяці. І не було можливості піти в відпустку. Тому що ми були на такій лінії оборони, де послабити лінію, ми не мали права. І ми відпускали по людині, по дві, щоб не знизити нашу боєздатність. А підрозділ в мене був чималий, тому я просто не встиг. Ну, не можу я, як командир, піти в відпустку першим, а мої хлопці не підуть. Ну, це неповага буде до моїх хлопців. Так неправильно.
Ігор Нажига, “Депеутат”, командир роти 107-ї бригади тероборони, секретар Новодністровської міської ради. Суспільне Чернівці
— Хочеться сказати якусь думку на фінал?
— Солдат воює там, де війну програли священники і вчителі. Я хотів би звернутися до всіх: займіться вихованням нашого майбутнього покоління. Ми за нього воюємо, ми за нього стоїмо. І це покоління, яке буде продовжувати нашу справу. Розвиток нашої держави залежить саме від них. Не нехтуйте цим. Це дуже важливо. І дуже добре подумайте про ваше відношення до цієї війни. Ми всі хочемо або перемоги, або поразки. Якщо перемоги, то нам треба всім разом дуже добре попрацювати. В іншому випадку — ми програємо. І час спливає. Нам треба швидше приймати правильні рішення.
Читати ще
Читати ще
Дрони на території РФ, втрати на Курщині, бійці з СЗЧ: інтерв’ю із заступником командира батальйону Буковинської бригади
Читати ще
“Я вам покажу, чия Суджа”. Інтерв’ю з розвідником Писларом про операцію на Курщині та відзнаку повного кавалера
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
