-
Наталя з синами: “У дітей дуже сильна нервова напруга, вони бачили війну”
Незважаючи на повномасштабну війну, українці повертаються з-за кордону. Саме такі складають більшість осіб, що недавно зареєстровані в чернівецькому центрі підтримки ВПО з Маріуполя.
За інформацією багатьох компетентних джерел, тільки в Європі наразі перебуває майже 5 мільйонів українських біженців. Це дуже велика цифра з огляду на майбутні демографічні перспективи. І поки різного роду експерти, журналісти та всі охочі гадають на кавовій гущі, скільки співвітчизників врешті решт повернеться назад, люди перетинають кордон, щоб знайти своє місце в Україні.
“Наш народ, наша країна, медицина, магазини, продукти – все найкраще. Тож, усі наші хочуть додому”
Таку думку почула в центрі “ЯМаріуполь” у Чернівцях від Наталії, яка недавно повернулася з чоловіком Геннадієм і шістьма дітьми з Німеччини. Саме туди привела їх доля в 2022 році, коли бігли подалі від війни.
До повномасштабної агресії багатодітна родина євангельських християн щасливо мешкала у власному будинку. Тато працював будівельником, мама займалася нащадками, половина з яких навчалися в музикальній школі. І це не дивно, бо батьки у них творчі та веселі: мама співає, тато грає на кларнеті. Тож, сімейні концерти були не рідкістю.
Наталя розповідає, що коли росіяни почали інтенсивно обстрілювати Маріуполь, діти реагували по різному: одні потайки вибігали з дому, щоб спостерігати, як летять в сторону міста гради та снаряди, а інші, більш вразливі, від страху майже втрачали свідомість. Страшно було й батькам, бо відбувалось жахливе: “З вулиць зовсім зникли люди. Ми навіть подумали: чи не залишилися тут самі. Було так моторошно — кружляють ворожі літаки, щось скинули на кладовище, воно почало горіти. Темінь, світла ніде немає, тільки обстріли, звуки вибухів і нескінченний страх”.
Родина прийняла єдине на той момент правильне рішення: 28 лютого завантажили в татків бусик трохи речей і поїхали світ за очі. Куди і чи є більш-менш безпечний шлях, не знали. На щастя зустріли друзів – братів за вірою і колоною з восьми машин попрямували на захід. Сім’я Наталі прийшла до тями тільки у Німеччині, де зустрічали місцеві євангельські християни.
“Благополуччю дитини загрожує небезпека”
Маріупольці потрапили до міста Падерборн, де їм допомогли з житлом та побутом, діти пішли до школи. Але ніхто не почував себе комфортно. “На чужині було не солодко,” — лаконічно пояснює Наталя. Причин багато — інше мовне середовище, менталітет, культура, відчуття відірваності від звичного середовища. Але і це не головне. Про нього жінка розповідала боязко, майже пошепки, наче вже тут, в своїй країні, може мати неприємності через відвертість.
З’ясувалося, головне, що лякало і напружувало українців, особливо багатодітних, це югендамт – державна служба, яка займається питаннями захисту і допомоги дітям і молоді в Німеччині. Справа в тому, що традиції виховання в Німеччині та Україні дуже різняться. В Німеччині можна потрапити в халепу за те, що в Україні сприймається нормально: піти в магазин, залишивши дитину одну дома, підвищити на неї голос на людях чи навіть шльопнути. Відомий випадок коли доньку у мами забирали тільки тому, що жінка збиралася повернутися разом з нею до України, де триває повномасштабна війна. Згідно з оцінкою югендамта, через те “благополуччю дитини загрожує серйозна небезпека”.
Треба зауважити, що югендамт діє з щирим наміром захистити дітей. Але українські біженці при цьому потрапляють в жахливу ситуацію, яка часто посилюється через незнання мови, місцевих законів та менталітету.
Наталя зі сльозами на очах розповідала, як дуже хвилювалась через те, що до неї мала претензії адміністрація школи, де навчались її діти. Там вважали, що батьки з малими недостатньо займаються. “Але ж ми і уроки разом робили, і в загалі приділяли синам та донькам багато уваги. Що ми ще могли? Я не розумію. Якщо щось не подобається в їхній поведінці, тож треба розуміти: у дітей дуже сильна нервова напруга, вони бачили війну”.
Тож, коли в деяких багатодітних родинах, в тому числі євангельських християн, стали тимчасово (або ні) забирати дітей, родина Наталі вирішила негайно повертатися до України. Зараз батьки і їх шестеро дітей спокійно живуть в одному із невеличких сіл на Буковині і, схоже, більше за кордон не збираються.
“Повернулися, бо батькам стало зле…”
Так про причину повернення з Німеччини сказала 15-річна Люба, яка деякий час жила з родичами у Штутгарті. Оченята її весело сяяли, а личко “прикрашали” плями фарби, коли вона разом з сестрою та тьотею приїхала на машині до центру за гуманітаркою. Дівчата дуже поспішали назад до села, бо відірвалися від ремонту будинку, який їм надали після того, як в ньому відбулася пожежа.
Люба з сестричкою: “Почували себе негарно на чужині. Дома в Україні — інша справа”
У Маріуполі дівчата мешкали в різних районах і разом з сім’ями об’єдналися зразу як тільки почалося повномасштабне вторгнення. “В той день прокинулись о четвертій ранку. – Згадує Люба. – Першим зателефонував мій хлопець Іван і сказав, що почалася війна. Я ще посміялась: 21 століття, як це можливо?! А через пару хвилин почула вибухи. Хлопець пішов до військкомату, але йому сказали, що форми на нього немає, тож, нехай поки йде. Але ж Іван хотів захищати своє місто, країну і попрямував разом з другом в тероборону. Зараз він вважається безвісти зниклим. Але ми продовжуємо його шукати”.
З міста вибиралися автомобілями на свій страх і ризик. Хотіли приєднатися до однієї із стихійних колон, але трохи запізнилися. І коли згодом рушили, на телефони почали поступати дзвінки й повідомлення з єдиним питанням – ви живі? Так Люба з родиною узнали, що ту колону розстріляли.
“Дісталися ми Запоріжжя. Потім був Кропивницький, Вінниця. Куди саме їдемо – не знали. Трохи жили в Вижниці, де нам надала притулок віруюча жінка. Але роботи там не було. Як жити? Поїхали до Німеччини. Склавши руки не сиділи. Працювали. Побули там майже рік і повернулися до України. Батькам за кордоном було дуже важко, перш за все, морально. Почували себе негарно на чужині. Зараз дома — інша справа”, – посміхнулася дівчинка.
“Бо скучили!”
Однолітка Люби Софія теж прийшла до центру “ЯМаріуполь” з тіткою. Три дні тому дівчинка з родиною приїхала з Італії, куди привела її доля українського біженця.
В Маріуполі вона жила в центрі міста, навчалася в школі, раділа сьогоденню та мріяла про майбутнє. Після 24 лютого Софія разом з мамою, тіткою, сестрою та бабусею ховалися у підвалах. Але дуже швидко зрозуміли: треба негайно вибиратись з міста. Софія згадує, як жінки з дітьми сіли в бусики та поїхали з Маріуполя і на одному з блок-постів ДНР-ці вимусили їх покинути машини, вишикували в ряд і гарчали, що в 2014 році «вони вибрали не правильну сторону». Потім вояки сіли в ці бусики та поїхали геть, а жінки з дітьми багато кілометрів долати пішки.
Софія: “Повернулися, бо скучили за країною”
Софії з родиною пощастило, їх підібрали волонтери і відвезли до Чернівців. Потім сім’я поїхала до Італії. І ось за два роки повернулася в Україну. Чому? Тому що скучили, тому, що дома краще.
З оглядом на те, що в Україні йде жорстока війна і щодня гинуть не тільки військові, але й мирні мешканці, слова “тому, що скучили” виглядають дещо легковажними. Але це коли живеш в своїй країні. Важко повірити, але я знаю родину, яка з цієї ж причини повернулася навіть із Люксембургу, де мала чудове житло, гуманітарну й грошову допомогу та лояльне ставлення місцевого населення.
“Місію виконали і повернулися”
Подружжя Михаїл та Людмила до Чернівців недавно приїхали з Фінляндії, де зараз мешкають діти та онук. Кажуть, все там сподобалось, все добре, але дуже тягнуло до України. “Місію ми виконали і повернулися” — посміхаються обидва.
Колись вони жили на мальовничому бульварі Меотіди, що одним кінцем упирався в широкий проспект, іншим – у морський берег. Але бульвар та все, що поруч — 50 будинків (!), окупанти повністю знищили, тож, замість квітучого району зараз дике захаращене поле.
Михайло: “Вдома замість квітучого району дике захаращене поле”
“Коли на початку березня в наш будинок потрапив снаряд, ми перебралися в школу, яка була переповнена людьми. – Розповідає Михаїл. – А потім, щоб врятуватися, з дружиною, донькою, зятем та онуком пішли далі. Біля кафе “Івушка” окупанти збирали людей і відвозили в селище на фільтрацію. Побували ми і в лагері біженців в Таганрозі, перетнули Росію і дістались Естонії. Син з родиною попрямував до Фінляндії”.
Батьки цілком могли би жити поруч з молодими, тішитися онуком. Але поїхали до України, як тільки допомогли сім’ї влаштуватися та адаптуватися до життя в чужій державі. Особливо переймалися за маленького хлопчика. Бо, як свідчить багато українців, саме дітям та людям похилого віку складніше пристосуватися до чужого середовища.
“Мовби в вакуумі – навіть дихати важко”
У ще одного подружжя – Лілії та Павла усі троє дітей вже дорослі. З ними жила тільки молодша донька, студентка коледжу. “Коли все почалося, ми були дома. Чули звуки сирен. А коли я поїхала до поштового відділення, воно було вже закрите і повсюди бахало й гуркотіло.
Лілія та Павло: “Вік такий, що знову починати життя важко”
З Маріуполя ми поїхали 16 березня, бо вже кілька днів бачили, як з міста їдуть колони машин. Та і донька стала просити: вивезіть мене звідси, бо більше не можу. – Каже Лілія. – Чоловік їхати не збирався. До того моменту ще й син до нас приєднався. А друга донька вже до війна була в Німеччині. Тож, ми розуміли, коли дістанемося підконтрольної Україні території, ми з молодшої поїдемо за кордон, а чоловіки залишаться в країні”.
До Лілії з донькою приєдналися племінниця з дитиною, і попрямували вони далі жіночою командою. За словами жінки, в Німеччині вона прожила лише сім місяців.
“Спочатку було дуже важко звикати, мовби в вакуумі знаходишся – навіть дихати не можеш. Всі біженці наші, мабуть, це пережили. А потім потихесеньку ми з донькою і на роботу влаштувалися. А все ж довго жити там не змогли, бо половина нашої родині – чоловік з сином — на відстані більш ніж в тисячу кілометрів”.
Саме до них Лілія й повернулася. В одному з буковинських сіл родині надали будиночок. Всі працюють. Між тим: “Тут мов би нам і подобається, але ж вік такий, що починати життя знову важко”.
“Бо чоловік і так пропустив надважливе”
Анастасія разом з дворічною донечкою повернулася із Франції. Ще з 2014 року вона поїхала з Маріуполя подалі від бойових дій в як тоді здавалося цілком безпечний Харків. Там отримала вищу освіту, познайомилась з майбутнім чоловіком. На момент початку повномасштабної агресії їх донечці виповнилося два місяці.
Анастасія з маленькою Євою: “ Я мала одну ціль – щоб дитина була в безпеці”
“В перший ж день друзі запропонували поїхати нам до Полтави. – Згадує Анастасія. -Думали, пересидимо пару днів у них на дачі, поки все закінчиться. Але сподівання були марними, тож, поїхали далі, до Львова, пожили трохи у друзів. Зрозумівши, що війна надовго, вирішили, що я з донечкою Євою поїду за кордон”.
Через Польщу дівчата попрямували до Франції. Спочатку жили у знайомої під Суассоном. Потім пів року – в прийомній родині. “Прекрасні люди, у них троє дівчаток, будинок у невеличкому селі, тихо, спокійно. Вони дуже допомогли, бо я була розгублена, погано розуміла, що взагалі відбувається, існувала на якомусь адреналіні. Мала одну ціль – щоб дитина була в безпеці”.
Пізніше Насті та Єві надали гарне соціальне житло. У Франції загалом вони прожили півтора роки. В Україну повернулись через чоловіка, бо, як пояснила, витираючи сльози, Настя, через їхній від’їзд він і так пропустив надважливе – перші кроки донечки, все її маленьке дитинство. Сім’я возз’єдналася і живе зараз на Буковині.
“Каталізаторами повернення стали діти”
На момент спілкування з Катериною пройшло два місяці, як вона з родиною повернулася з Данії, де перебували майже два роки. І досі розчулені зустріччю з батьківщиною, кажуть, як би за кордоном, не було добре, а дома, в Україні, краще.
Катерина з мамою. Жінки і досі розчулені зустріччю з Батьківщиною
За словами Катерини, каталізатором повернення на батьківщину стали діти. 21-річний син Владислав вирішив йти добровольцем захищати Україну, а 6-річній донечці Вікторії вже час було готуватися до школи.
У Данії дівчинка дуже важко інтегрувалася, заважав мовний бар’єр, не розуміла взагалі, що відбувається. Після пережитого в Маріуполі у дитини була повністю розхитана нервова система. Кожний похід до данського дитсадка викликав стрес. А ще й всім, особливо бабусі, не підходив клімат, до того ж дуже втомилися жити в гуртожитку.
У Чернівцях родина орендує квартиру. Влад здійснив свою мету і вже у війську. Маленька Вікторіє радіє, що нарешті живе та навчається в Україні. А Катерина намагається ефективно використовувати продукти з гуманітарної допомоги. Бо, якщо чесно, біженцям важко всюди – і за кордоном, і в Україні.
Підготувала журналістка Світлана КУЗМІНСЬКА, ВПО Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини надані авторкою
