“Дорогою у табір десятеро в’язнів замерзли — їх викинули”. Зв’язкова ОУН УПА з Буковини про заслання у Сибір

За інформацією: Суспільне Чернівці.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

Домніка-Ольга Гришин-Грищук з Вижниччини — зв’язкова ОУН УПА. Днями їй виповнився 101 рік. Десять років вона пробула на засланні в Сибіру, бо в останньому слові в суді підтвердила, що хотіла не радянської влади, а України. Її батька ув'язнили за проукраїнську позицію, а після арешту Домніки, померла матір.

Зараз в обох руках жінки — палиці для опори. Вона перепрошує, що повільно підходить, й несе пакет з нагородами. Каже: "Не знаю, чи вам це треба, але це моя робота".

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

У 18 років Домніка склала присягу на вірність України й стала зв'язковою УПА. Розповідає, що так сталося, бо мала підготовку з патріотичної проукраїнської родини.

"Як уже прийшла радянська влада, люди дуже гарно їх зустрічали. Це тому, що хотіли українців у влади, а тут прийшли наші браття. Що характерно — люди думали, що то українці, і всюди порозвішували українські прапори, через усю дорогу. А потім "освібодітєлі" як приземлилися, почали списки складати, наша родина туди потрапила", — каже Домніка.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

Про вступ до ОУН та перші арешти

Коли почались перші арешти, сім'ї Домніки вдалось утекти в ліс. У 1940-х роках повернулася румунська влада й Ольга вступила в інститут.

"Як другий раз повернулися "визволителі" наші, почали свою роботу КГБістську. А я вже поступила в ОУН УПА, бо ця організація вже діяла у нас. Хлопці-ОУНівці приходили й залучили нас. Почались арешти. А мені вдалось оформитись у Чернівцях на текстильну фабрику, тому продовжувала свою роботу — розклеювала у місті все, що треба", — каже Домніка.

Також Домніка заготовляла продукти й медикаменти. Несла їх вночі у ліс до поранених хлопців УПА. Тоді на неї хтось доніс, відтак — отримала виклик.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

"Викликали раз — я нічого "не знала". Другий, третій — нічого. КГБіст сказав мені, щоб наступний раз я прийшла не з голими руками. Він мав на увазі, що дав мені завдання, що я мала доповісти. Мама дала мені курку. Це так смішно було (сміється, — автор). Я до нього прийшла, кажу: "Товариш, ви казали, щоб я прийшла не з голими руками" і витягую з сумки курку. Боже, він на мене як напав, бив по голові тою куркою. А потім залишив на допити. Так мене збив, була вся синя, чорна", — каже Домніка.

Після допитів Домніку закрили у карцер без вікон. Там вона пробула усю ніч на підлозі. Вранці до неї підійшли й спитали, чи буде вона говорити. Відповіла, що все сказала. Тоді вирішила, що не скаже ні слова — що буде з нею, те буде.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

"Що я буду запродувати людей? Три дні вони мене тримали, відлупцювали, а потім додому відпустили, але сказали: "Ти ще подумай і потім розкажеш все". Через місяць почали арешти на нашому кутку, де ми жили. 20 людей забрали до Чернівців у тюрму. Почалися допити, я пів року була на допитах, але сказала: "Хай мене тут уб’ють, я нічого не скажу". Страшний суд, як вони знущалися", — каже Домніка.

Про суд, заслання та життя у таборах у Сибіру

Через пів року відбувся суд над Домнікою та батьком. Вона нічого не сказала, в останньому слові її спитали: "А шо ти хатєла?", на що вона відповіла: "Хотіла України".

"20 років тобі вистачить? Я кажу: "Мені вже все одно скільки. Скільки не шкода, стільки давайте". Потім ще був перегляд справи. Відправили на поселення в Тайгу — так п'ять років зняли, а 15 залишилось. І почались ті табори: спочатку до Львова, звідти вже розвозили на "сєвєр". Робили сільське господарство, лісоповали, треба було норму дати. То це страшне було важко. Взимку снігу по коліна і все на роботу", — каже Домніка.

Домніка була на різних роботах десять років. Розповідає, увесь час було погане харчування. На день — ложка цукру, менш як чайна ложка олії, хамса, гнила капуста і все перемерзле.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

"Дуже багато людей померло. Ще десятеро в'язнів померли, коли нас з табору в табір перевозили взимку на санах. Замерзли, їх викинули. Морози такі, по чотири в’язні на санчатах в конвої, нас так везли цілу зиму. Я вже також була при смерті, але якось ще відійшла", — каже жінка.

Після десяти років ув'язнення Домніка ще мала жити на поселенні у Тайшеті. Там краще годували, але КГБісти проводили співбесіди. Жили таборами у містечках, які облаштовували з вагонів. У кожному жили по двоє.

"Коли везли у цей табір, зі мною познайомився мій майбутній чоловік. Я нікому не казала, як мене звати, бо то чужі люди. “Не журись, землячко, ми тебе тут не дамо образити", — сказав він. Привезли мене туди в той барак, а там 70 чоловіків і я одна. І мене туди запхали. То страшне, не можу це все порозказувати. Ото мій чоловік майбутній, щось я йому впала в очі, каже: "Ти не хвилюйся, землячка, я тебе буду охороняти, не дам пропасти", — розповідає Домніка.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

Чоловік поїхав на Батьківщину швидше, а Домніка влаштувалась на роботу на поселенні. Через пів року він приїхав й забрав її додому. П'ять років там вона не відбула, бо чоловік поїхав до Москви й домовився про передчасне звільнення звідти.

"Він журналіст з вищою освітою — він знав, куди іти", — каже жінка.

Про життя політв'язнів на Батьківщині

По поверненню додому Домніка з чоловіком повернулись у її рідне село — Стрілецький кут. Якийсь час вони жили у батьківській хаті, її тато повернувся з тюрми трішки раніше за неї. Згодом подружжя переїхало у Вижницю. Чоловік працевлаштувався у місцеву газету, але пізніше його звільнили, бо він був “політично ненадійний”.

"Він ненавидів радянську владу і нікому не терпів, працював у редакції 9 років, комісія прийшла, почали сперечатися і його звільнили", — розповідає Домніка.

Домніка мала медичну освіту — у Сибіру закінчила дворічні курси медсестер. Цю освіту у Вижниці не визнали.

Фото: Марія Ігнатюк / Суспільне Чернівці

"Приїхала сюди, а знаєте, як ті дивляться — "був тюремником". Я пішла в лікарню зі своєю цією трудовою книжкою, так запам’ятала ці слова “Ми вас на роботу нє прінімаєм, ми етіх документов не признайом”, — каже жінка.

У Вижниці жінка ще три роки ходила у вечірню школу. А потім хотілося вступити в медичний інститут. Пройшла співбесіди та іспити, а коли прийшла спитати, коли починається навчання, почула, що неправильно написала автобіографію.

"А я не писала, що я тюремниця. А то КГБісти, вони все знали. Питає: "Де ви були? А чого ви про це не писали?" Нічого, каже, приходьте на другий рік і ми вас приймемо. Я подякувала за пропозицію і забрала документи. А коли поверталась додому, на дверях лікарні побачила оголошення про початок курсів медсестер. Головний лікар сказав, що знає мого чоловіка, й прийняв мене. Потім я 20 років пропрацювала медсестрою в селі Виженка в санаторії", — каже жінка.

Про війну Росії проти України

"Як я сприймаю цю війну? Дуже боляче. Західні держави допомагають Україні, це дуже добре, але вони також ще оглядаються на себе, бо війна не лише відбувається з Україною, а двох світів: хто за та проти. Я так сприймаю, бо це так і є, мабуть", — каже Домніка.

Новини Буковини | Останні новини Чернівецької області