-
Після загибелі чоловіка Олександра знову піднялася з портретом чоловіка на гору Стіжок – у місце, де любила відпочивати з коханим та дітьми.
У червні минуло два з половиною роки, як життя Олександри Нашкевич з Комарівців на Буковині поділилось на «до» і «після». – Кажуть, що час лікує. Але це не правда, – зі сльозами каже жінка. – Просто вчишся з тим, що трапилось, жити. Бо зразу, коли це стається, – Ти вмираєш. Жити не хочеш. Все, що тебе тут тримає, – це діти… І всі кажуть: «Але ти не одна. У тебе є діти…». Ти це усвідомлюєш, але від цього не стає легше. І це дуже важко: Коли ти вмер, знову почати жити…
«Ти хочеш, щоб рашисти дійшли до нашого дому і перетворили його в Бучу?!»
Анатолій Нашкевич служив у 108-му батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Був солдатом, піхотинцем. Наприкінці травня 2022 року йому прийшла повістка. І він не шукав відмовок, хоч можливість уникнути службу в ЗСУ у чоловіка була: мама свого часу мала важку травму і досі змушена часто лягати в лікарню, щоб зменшити біль у хребті, кожен крок їй дається з болем. Жінка живе сама – чоловік помер незадовго до повномасштабного вторгнення. А Анатолій був її єдиним сином…
– Після його загибелі здоров’я свекрухи погіршилося ще більше, – зауважує Олександра. – Але навіть тоді, коли ми пропонували Толіку «списатися» зі служби, щоб опікуватись хворою мамою, він і слухати не хотів. Сказав: «Ти хочеш, щоб рашисти дійшли до нашого дому і перетворили його в Бучу?!. Це мій обов’язок. І я тут до кінця. Стільки, скільки буде треба стримувати ворогів на сході, щоб вони не дійшли сюди».
Щасливі миті разом з сімʼєю
Щасливі родинні миттєвості
Діти дуже любили проводити час зі своїм татком
З липня до жовтня Анатолій Нашкевич проходив навчання військовій справі на Буковині, а згодом його відправили на Донеччину.
Чоловік намагався не тривожити дружину: не розповідав, де точно знаходиться. Не надсилав ні фото, ні відео. Не виходив на відеозвʼязок…
12 грудня 2022 року він останнє спілкувався з Олександрою. У той день Анатолій заступив на позиції поблизу населеного пункту Спірне і через три дні мав відправлятись на ротацію. Але залишився ще на день, бо не було заміни (побратим захворів).
– Толік загинув того ж дня, коли його мали замінити на позиціях, – 15 грудня, – ділиться сокровенним дружина Героя. – Під час мінометного обстрілу… Через півроку після цього побратим чоловіка, який весь час був з ним на позиціях, розповів мені, як це трапилося. Бо він став свідком цього… Був один приліт, потім – повторний. З моїм Толіком загинув ще один боєць…
У Анатолія не було лівої руки та ноги, а права рука обгоріла, тож її відмивали спеціальним розчином з кислотою
Олександра каже: не відчувала особливої тривоги того дня. Чоловік не телефонував, але це було зрозуміло, бо він був на «нулі». У такі дні Анатолій не з’являвся на зв’язку по 3-4 доби. Вимикав телефон або не брав його з собою.
– У день загибелі я набирала чоловіка, але у відповідь лише чула, що телефон – «поза зоною», – з болем пригадує Олександра. – Подумала, що, можливо, зв’язок – поганий, Толік потім передзвонить… А через два дні, 17-го грудня, мені принесли сповіщення… До нашого дому прийшли працівники військкомату, староста села, медсестра… Це була субота, обід…
Анатолій Нашкевич служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс»
Жінка замовкає. Сльози не дають їй можливості розповідати далі… Згодом, опанувавши емоції, Олександра продовжує:
– Тіло чоловіка привезли через три дні – ввечері, 20 грудня. Труна була відкрита. У Толіка не було лівої руки – від плеча до ліктя, і лівої ноги – від коліна… Права рука виглядала якось незвично… Як я дізналася згодом від побратима, Толік саме стояв на позиції з біноклем. І права рука обгоріла. Тож її відмивали спеціальним розчином з кислотою…
Наступного дня, 21-го грудня, був похорон Анатолія Нашкевича. У Комарівцях, де проживало подружжя.
– Я думала, може, хоч ще два дні побуду з чоловіком, поховаємо пізніше… Але коли відкрили гріб… (жінка починає плакати) зрозуміла, що до четверга тіло не достоїть. Бо вже 5 днів минуло після смерті… Правду кажучи, я так надіялася, що привезуть тіло не мого чоловіка, а когось іншого… Що вони помилилися… Односельчани, рідні яких служили на передовій, про трагедію знали, але нічого мені не сказали.
Побратими Анатолія пригадують, що він був відповідальний, надійний і дуже добрий
Чоловік самотужки зводив будинок – мав «золоті» руки і серце
З Анатолієм Олександра прожила у подружжі 11 щасливих років. До одруження аж три з половиною роки зустрічалися. Бо були зовсім юні: коли познайомилися, Анатолію був 21 рік, а Олександрі – 18. Жили не лише у своє задоволення – працювали, не покладаючи рук, щоб перейти у власне житло.
– Перші шість років після весілля проживали з батьками чоловіка і увесь цей час реконструювали будинок моїх батьків, – пригадує жінка. – Коли старша донечка Оксанка пішла у перший клас, ми нарешті перейшли у свій дім. Сусіди, навідуючись до нас, були вражені, як ми все перебудували, переобладнали по-своєму. Толік всі роботи виконував самотужки.
Він був будівельником. Хоч за освітою – плиточник-штукатур, але вмів зробити все. Опалення, електрика, сантехніка, усі зовнішні і внутрішні роботи… У нього були «золоті» руки і таке ж серце… За своє коротке життя (а Толік прожив лише 36 років) чоловік встиг збудувати будинок, виростити сина і доньку, посадити не одне дерево… (на очах Олександри знову з’являються сльози)
– Як діти дізнались про загибель тата?
– Коли Толік загинув, Оксанці ще не було десяти, а Андрійчику мало виповнитися сім років через три дні після того, як поховали його тата, – з болем каже дружина Героя. – Коли прийшли з оповіщенням представники з військкомату, діти знаходились у сусідній кімнаті. Вони почули щось або самі все зрозуміли через мій плач, не знаю… І я не змогла в той момент підійти до них, щоб підтримати, бо не могла опанувати свій розпач. У будинку, крім нас, не було нікого… Ти сам не готовий до такої звістки, і, чесно кажучи, не знаєш, як себе повести з дітьми, які слова підібрати, щоб заспокоїти…
Згодом нас відвезли до свекрухи, щоб повідомити їй про те, що сталося. Попередньо я подзвонила і сказала, що ми їдемо до неї. І вона одразу відчула лихо, бо Толік довгий час не виходив на зв’язок… Коли ми зайшли і вона зрозуміла, що його вже немає, була така істерика… Це не передати словами… У 2021-му році помер її чоловік, а Анатолій був єдиним сином…
Коли привезли тіло Толіка додому, мені здається, що Оксанка навіть злякалася. Вона не одразу підійшла до труни. Досі вони ніколи не були на похоронах, бо були ще малими. Тож це для них був шок.
Олександра з дітьми переглядають фото з щасливими миттєвостями разом з їхнім батьком
– Чи змінилася згодом поведінка дітей?
– Звісно, змінилася. Особливо, це було відчутно по Оксанці. Вона мала з Толіком навіть тісніший зв’язок, ніж зі мною. Росла «татусевою донечкою», була схожа з ним за характером… Чоловік навіть брав її з собою на риболовлю, бо вона дуже любила проводити час з батьком. Толік дуже її любив – Оксанка була первістком… Андрійка – також, грав з ним у футбол… Але синочок більше до мене горнувся, а донечка душі не чуяла в татусю. Чоловік був дуже добрий, все дозволяв, а я – більш суворою, вимогливою…
Перший рік після загибелі чоловіка донька повністю «закрилася». Звичайно, всім було важко. Але я старалася сильно при них не плакати, не порушувати болючі теми, щоб зайвий раз не травмувати дітей. На фоні стресу в Оксанки розвинувся неврологічний кашель… Що це таке? Я сама про нього не знала. Аж поки в березні не потрапила з донечкою в обласну лікарню. Ми лікували бронхіт, але ніяк не минав постійний сухий кашель. Лікарі розводили руками: усю терапію, відому їм, вже застосували на дитині. Дійшли до висновку, що це на нервовому фоні розвинувся кашель. Згодом довго підбирали неврологічні ліки, які нарешті допомогли позбутися його. Лікування – не просте: триває від трьох до шести місяців. Вже третій рік поспіль час від часу треба знову повторювати курс.
А Андрійко, який ззовні схожий на тата, як дві краплі води, можливо через менший вік, не так «замкнувся» після його загибелі. Але всередині його болить… Одного разу вчителька розповідала, як мій 9-річний син відповів на запитання про мрії. Сказав: «У мене є дві. Перша – ВОСКРЕШАТИ ЛЮДЕЙ. А друга – щоб закінчилася війна». Ззовні дивишся: син наче не змінився, а всередині…
Діти звикають жити без тата, а Олександра – без коханого
Чоловік приходив у снах, щоб сказати Олександрі, що любить її
Олександра зізнається, після загибелі їй часто снився чоловік:
– Перед тим, як принесли оповіщення, приснився Толік. А згодом приходив у снах – щоб сказати, що любить мене. Або, як при житті, посміхався і мовчав. 12-річна донечка також розповідала крізь сльози, що їй наснився тато. Тепер діти якось звикли з цією думкою жити. Ходимо разом до церкви та до могили чоловіка на цвинтар. Щодня молимось за його душу…
Анатолій Нашкевич про службу в ЗСУ казав: «Це мій обовʼязок. І я тут до кінця. Стільки, скільки буде треба стримувати ворогів на сході, щоб вони не дійшли сюди».
Втриматись від відчаю, жінці допомогло спілкування з іншими дружинами загиблих героїв. Вона записалася у групи підтримки, які вони ведуть у соціальних мережах. Там вона побачила, що її горе – не єдине в Україні, і знайшла мотивацію до життя «після».
– Тоді усвідомила, що трапляються навіть гірші ситуації: коли чоловік взагалі безвісті пропав і не привезли навіть тіла, коли гріб закритий і ти так і не зміг до кінця повірити, що в ньому – твій чоловік, – роздумує жінка. – А з такими думками треба якось жити далі…
Запитуємо Олександру Нашкевич, як побратими відгукувались про її чоловіка.
– Так, як я і думала, – «спокійний», «розумний», «надійний», «відповідальний» і «дуже добрий», – каже жінка. – Виконував усі вказівки командування без зайвих обговорень чи заперечень. Він був поміркований – послуговувався принципом: «Сім раз відмір, а один відріж».
Через такі якості та проявлену героїчну службу Анатолія Нашкевича посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Анатолія Нашкевича посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня
На останній дзвоник син прийшов до банера свого тата на Алеї Слави, щоб похвалитися досягненнями
Олександра показує на телефоні фото, на якому вона разом з дітками прийшла до портрету свого чоловіка на Алеї Слави в рідному селі.
– Це фото ми зробили на останній дзвоник, – демонструє Олександра. – Андрійко вчиться так гарно, як і його батько. Зібрав за навчальний рік цілу низку почесних грамот і прийшов до банера свого татка на Алеї Слави, щоб похвалитися своїми досягненнями. Толік би гордився сином… Як і Оксанкою, яка вразила щирістю суддів з обласного центру, коли підготувала буклет з історією про свого тата-Героя. Назвала проект символічно – «Моє джерело стійкості та мужності». Серед більш, ніж півсотні учасників, донечка посіла друге місце.
9-річний син хвалиться досягненнями перед портретом загиблого батька
А ще Олександра Нашкевич розповіла про сокровенне – місце, де вони з Анатолієм так любити відпочивати разом з дітьми. Піднімалися на гору Стіжок, що у Берегометі, і там на декілька днів орендували будиночок.
– Донька завжди питала: «Коли ми знову будемо їхати до «Зеленої тьоті»?», – посміхається жінка. – Такого кольору була футболка у власниці житла, яке ми винаймали… Ми дуже любили це місце. Воно було наше, сімейне… Відпочивали тілом і душею. Смажили шашлик, діти каталися на великих гойдалках та спускалися з гірки… Були такі щасливі…
Після загибелі Анатолія Нашкевича Олександра з дітьми знову поїхала у їхнє «сімейне» місце. І на вершині гори розгорнула державний прапор.
На ньому – фотографія Анатолія з вказаною бригадою, де він воював. Внизу надпис: «Ніколи не забудемо. Ніколи не пробачимо!». А поруч на спільному фото – Оксанка та Андрійко: з портретами батька-Героя і з таким не по-дитячому глибоким поглядом очей.
Олеся КОСТАШЕК, журналістка,
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото автора та з особистого архіву Олександри Нашкевич
