За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий Андрій під час служби. Instagram / andrew_wanderer
За словами військового, після чергового обстрілу вони вирішили спробувати вийти з оточення. Шестеро бійців розділилися на групи та домовилися зустрітися наступного дня у визначеному місці.
«Ми чули, що сусідній пункт, де перебували наші військові, вже захопили. Наступними мали бути ми. Після чергового обстрілу вирішили розділитися. Із трьох людей, з якими ми виходили з оточення, доля двох досі невідома — вони зникли безвісти», — каже чоловік.
Під час виходу з оточення військові перейшли на інший берег Маріуполя, де вже перебували росіяни. Андрій пригадує, що місцевий чоловік запропонував їм сховатися у своєму підвалі, однак вони відмовилися, побоюючись наразити його на небезпеку.
Військовий Андрій під час служби. Instagram / andrew_wanderer
Невдовзі з-за рогу вийшли російські військові. Так Андрій потрапив у полон.
«Це було дуже складно. Я людина, яка звикла до свободи та вільного пересування, тому для мене це стало справжньою катастрофою. Саме в такі моменти починаєш найбільше цінувати свободу», — розповідає він.
Два тижні без їжі та десятки людей в одній камері
Після затримання Андрію заклеїли очі скотчем і відвезли до гаража за містом. Там його допитували про розташування українських військових і техніки.
За словами чоловіка, росіяни також забрали його телефон. Коли увімкнули його, побачили фотографії з подорожей, зокрема світлини біля пам’ятника Степану Бандері у Львові.
«Після цього я зрозумів, що втрачаю зуби у роті», — згадує військовий.
Військовий Андрій під час реабілітації. Суспільне Чернівці
Згодом Андрія перевезли до відділку поліції в Мангушісело у Маріупольському районі Донецької області,, де знову допитали. Ніч він провів у невеликій камері, в якій утримували приблизно 50 людей.
Наступним місцем утримання став відділ боротьби з організованою злочинністю в Докучаєвськумісто в Донецькій області. За словами Андрія, там полонених протягом двох тижнів не годували.
«Я втрачав свідомість від голоду. Нам казали, що на наше харчування не виділяють жодних грошей. Якщо хочемо їсти, то можемо купити їжу за гроші, які маємо», — розповідає він.
Водночас каже військовий, всі гроші в полонених відібрали. В одному з гаражів, де утримували приблизно 40 людей, на всіх приносили дві-три буханки хліба на день. Кожному діставався тонкий шматок хліба та склянка води. Іноді їжі не давали взагалі.
«У туалет нас виводили двічі на день — вранці та ввечері. Але навіть підвестися й вийти на вулицю було важко. У мене вже дзвеніло у вухах», — згадує Андрій.
Пізніше його перевезли до Донецького ізолятора тимчасового тримання. Там, за словами чоловіка, у камерах були клопи, таргани, щури та інші комахи. Через умови утримання у полонених почалися проблеми зі здоров’ям.
Військовий Андрій під час реабілітації. Суспільне Чернівці
«У камері на шістьох перебували понад 50 людей»
З Донецька Андрія разом з іншими полоненими перевезли до колонії в Оленівці. Він розповідає, що вони були серед перших військових, яких туди доправили.
Спочатку їх утримували у штрафному ізоляторі. У камері, розрахованій на шістьох людей, перебували від 50 до 57 полонених. Через брак місця вони спали по черзі.
Згодом людей переселили до бараків, однак умови там також були складними.
«Це був квітень, надворі ще лежав сніг, а ми спали просто на бетонній підлозі. У бараках перебували 200–250 людей. Вода була на вагу золота. Згодом її почали привозити пожежною машиною, і ми по черзі виходили набирати воду. Мати хоча б пляшку води, щоб умитися чи попити, тоді було розкішшю», — розповідає військовий.
Після Оленівки Андрія перевезли до Калінінської виправної колонії в Горлівці, де він провів приблизно півтора року. За його словами, там умови були дещо кращими: полонені могли виходити на подвір’я, працювати, відвідувати церкву та читати книжки.
«Я міг хоча б дивитися на небо, чого вже не було можливості робити у в’язницях. Там усі установи закритого типу, ти постійно перебуваєш у камері. Я два роки не бачив ні сонця, ні небаУ Горлівці нас також залучали до різних робіт, ми виходили в промислову зону, мали можливість відвідувати церкву та читати книжки. Це дуже рятувало. У колонії була велика бібліотека — понад сім тисяч книжок. З моєю любов’ю до читання це допомагало витримувати, — каже Андрій.
У листопаді 2023 року його перевезли до колонії в Кіровському на окупованій Донеччині.
Військовий Андрій. Instagram / andrew_wanderer
Листи від рідних, які зберігав у полоні
Андрій розповідає, що спочатку перебувати в колонії було важко, однак згодом він поступово звик до умов утримання. За його словами, ставлення адміністрації до полонених із часом також стало менш жорстким. Водночас його рідні орієнтовно десять місяців не знали, де він перебуває та чи живий.
«Потім до нас приїхали люди, яких називали волонтерами. Не знаю, ким вони були насправді — можливо, журналістами. Нас викликали, щоб записати відеозвернення, у яких можна було передати привіт рідним. Так, я записав відео, після якого моя сім’я дізналася, що я живий», — розповідає Андрій.
У листі сестра написала, як родина зраділа звістці про те, що він живий. Також вона повідомила, що друзі та знайомі постійно запитують про нього.
«Другого листа я отримав від батьків. Мама написала, що вони виїхали до Дніпра й живуть у мого друга. Запевняли, що в них усе добре, що все мають, просили не хвилюватися. Згадували часи, коли ми були разом. У листі було багато теплих слів, а також чорно-біла фотографія. Я завжди тримав її при собі. Щоранку й щовечора дивився на неї, відчував підтримку рідних і подумки спілкувався з ними», — каже військовий.
Андрій зберігав листи від рідних до середини 2025 року, поки його не перевезли до Сибіру в Росії, де їх відібрали.
Військовий Андрій зі своєю сім'єю. Instagram / andrew_wanderer
Поранення, голод та заборона розмовляти
У листопаді 2023 року Андрія етапували до колонії в Кіровському Донецької області, де умови утримання були майже такими самими, як у Горлівці.
«Коли я потрапив у полон, у мене вже були уламкові поранення гомілок і попереку, але тоді я ще про це не знав. Відчував біль у ногах, який спочатку списував на втому чи забої. Згодом рани почали кровоточити, і я зрозумів, що в ногах залишилися уламки. Медичної допомоги не було, тому ми самостійно їх діставали. Так само робили й інші хлопці — ми просто їх видавлювали», — каже Андрій.
Спочатку його рани почали загоюватися, однак після перевезення до Росії стан здоров’я погіршився.
«Ти просиш про допомогу, а в кращому випадку тобі дадуть бинт або знеболювальне, від якого на кілька годин стане легше. Але це не вирішує проблеми. У гіршому випадку тебе можуть змусити присідати за те, що ти кричиш про допомогу», — розповідає Андрій.
Військовий Андрій під час реабілітації. Суспільне Чернівці
У квітні 2025 року його етапували до Сибіру. Дорога тривала три доби. За словами чоловіка, там змінилися не лише умови утримання, а й правила поведінки полонених.
«Саме основне і головне правило — у Росії заборонено спілкуватись один з одним. Ти маєш цілий день мовчати, руки за спиною, голова опущена», — згадує він.
За полоненими постійно спостерігали через камери. Якщо хтось порушував правила, покарання могли застосувати до всіх, хто перебував у камері.
Андрій розповідає, що вікна були зафарбовані, тому полонені не могли бачити, що відбувається надворі. Андрій так описує розпорядок дня в камері.
«О шостій ранку ти прокидаєшся, підйом, виконання гімну Російської Федерації. Якийсь час дають на ранковий туалет, потім сніданок. Далі ти цілими днями слухаєш історію Росії, слухаєш російські пісні. Бували моменти, коли дозволяли робити зарядку, але це було не завжди», — розповідає він.
Військовий Андрій під час реабілітації. Суспільне Чернівці
На прогулянки виводили рідко. При цьому потрібно було йти з опущеною головою та руками за спиною.
«Через це постійно болі у спині, у шиї — ти у такому положенні цілий день знаходишся», — каже військовий.
У душ, за його словами, виводили приблизно раз на два тижні. Іноді давали достатньо часу помитися, а іноді — лише одну-дві хвилини. Користуватися туалетом полонені могли лише за командою.
«Я навіть після повернення з полону теж хочу в туалет, але терплю. Я розумію, що вільно можу йти, коли хочу. Але у мене в голові вклалося, що я маю терпіти», — розповідає Андрій.
«Голод — це дуже страшна штука»
Андрій розповідає, що їжу видавали тричі на день, але її було замало. За його словами, на десять людей у камері могли дати чотири котлети.
«Для таких здорових чоловіків, як ми, це було дуже мало, і проблема голоду стояла дуже серйозно. Люди з голоду одне одного в чомусь підозрювали, що хтось когось дурить. Голод — це дуже страшна штука. За їжу люди готові реально на все. А ще починалися галюцинації. Я особисто в полоні скинув 32 кілограми», — розповідає військовий.
Він каже, що намагався налаштовувати себе на те, що їжі вистачає.
«Якщо ти постійно думатимеш, що ти голодний, голодний, голодний, так воно й буде. Я себе налаштовував на те, що це моя норма. На сьогодні мені більше не потрібно. Додавали ми тим, що просто пили воду з крана, якось забивали шлунок цією водою, і це трошки рятувало», — розповідає Андрій.
За його словами, на їжу відводили небагато часу, і це теж мало наслідки.
«Треба їсти швидко, у тебе дуже мало часу, а коли їжа гаряча, ти їси швидко — і просто все всередині обпікаєш. Таке дуже часто було, що злазила шкіра всередині», — каже військовий.
Як подорожі допомагали витримувати полон
До повномасштабного вторгнення Андрій відвідав 55 країн і територій. Уперше за кордон він поїхав у 2011 році, коли йому було 18 років. Подорожував переважно Європою, але також побував в Азії та Африці.
Військовий Андрій під час своїх подорожей. Instagram / andrew_wanderer
У полоні він часто згадував свої поїздки й розповідав про них іншим військовим. За його словами, це допомагало відволікатися від умов утримання та будувати плани на майбутнє.
«Рятувало те, що я розумів: я багато що побачив, багато що відвідав, багато що цікавого мене чекає попереду. Я мотивував себе, інших людей, з якими ми спілкувалися, чекати свого часу, не опускати руки. Я казав: ми рано чи пізно виберемося звідси», — розповідає Андрій.
Разом з іншими полоненими вони навіть планували спільні подорожі після повернення додому.
«У мене є просто колосальний досвід, а люди, які раніше так само — дім, робота, вони майже не подорожували. А почувши від мене історії з подорожей, вони казали: «Ми взагалі цього життя не жили», — згадує чоловік.
Ще однією підтримкою для нього була віра. Андрій розповідає, що молився вранці та ввечері й вірив у повернення.
Військовий Андрій під час своїх подорожей. Instagram / andrew_wanderer
«Це мій другий день народження»: як повернувся з полону
Наприкінці жовтня 2025 року Андрію та іншим полоненим повідомили, що їх нібито везуть на обмін. Однак під час поїздки чоловік зрозумів, що потяг рухається не в напрямку України.
«Я кажу: хлопці, щось ми їдемо не туди. Я дуже добре знаю географію, багато подорожував, у Росії теж багато де був до війни. Знаю, де що розташоване», — згадує військовий.
Замість обміну їх перевезли до Мордовії.
Військовий Андрій під час обміну. Instagram / andrew_wanderer
Наступного разу, коли Андрія викликали з камери та почали готувати до перевезення, він також не знав, куди його доправлять. Полоненим видали цивільний одяг, після чого надягнули мішки на голови та посадили в автозаки.
Після кількох годин дороги вони опинилися в аеропорту. Звідти їх перевезли літаком, однак до останнього військові не знали, чи це обмін, чи чергове етапування до іншої в’язниці.
«Коли ми вийшли вже з літака, у нас зняли мішки з голови й сказали, що можна вже голову не опускати. А коли я підняв голову, побачив, що знаходжуся в аеропорту Гомеля, Білорусь. І я вже тоді зрозумів, що це, мабуть, те, про що я так довго мріяв і чекав», — розповідає Андрій.
В Україну він повернувся під час обміну 26 червня 2026 року.
«Це дата, яку я ніколи не забуду. Це мій другий день народження», — каже чоловік.
Найбільше йому запам’ятався момент, коли він пересів із російського автобуса в український.
«Коли ми вийшли з автобуса і наділи на мене прапор, тоді я зрозумів, що це все правда, це не сон. Ми доїхали, і тоді я зрозумів, що я в безпеці», — згадує Андрій.
Військовий Андрій під час обміну. Instagram / andrew_wanderer
Після повернення не міг наїстися та п’ять днів не спав
Після звільнення Андрій почав проходити реабілітацію на Буковині. Він розповідає, що адаптація до звичайного життя виявилася складнішою, ніж очікував.
«Від ейфорії просто до апатії, коли реально нічого не хочеться. Перший тиждень я просто хотів побути наодинці й ні з ким не спілкуватися, нікого не бачити, нічого. Коли повернувся, я цілими днями їв — не міг наїстися. Почалися порушення сну, я посеред ночі вставав і їв. Дивлюсь — а у мене цілий стіл завалений різними обгортками й солодощами», — розповідає чоловік.
Чоловік також має проблеми із зором, болі у спині, ногах і суглобах, порушення тиску та постійний головний біль, який, за його словами, триває понад чотири роки.
Андрій розповідає, що спочатку переоцінив свої сили й спробував повернутися до занять у спортзалі, але через стан здоров’я цього робити не можна було.
Військовий Андрій після обміну. Instagram / andrew_wanderer
Зустріч із рідними після чотирьох років розлуки
Приблизно через десять днів після повернення Андрій уперше побачився зі своєю родиною. До нього приїхали батьки з Дніпра, а також сестра з трьома племінниками з Литви.
«Третій племінник народився вже тоді, коли я був у полоні, і я з ним познайомився безпосередньо після повернення. Це незабутній день насправді. Ці емоції, коли ми нашою великою дружньою сім’єю зустрілися, провели разом незабутні десять днів», — розповідає військовий.
Упродовж цього часу родина разом гуляла, ходила в кіно, цирк і дельфінарій.
«Ми були всюди. Ми ходили і в кіно, і в дельфінарій, і в цирк, і просто гуляли, і сиділи, і відпочивали, і сміялись, і плакали — було все», — згадує Андрій.
Він розповідає, що під час його перебування в полоні мама також почала подорожувати Україною. Вона брала участь у поїздках для родин військовополонених. За словами Андрія, це допомагало їй відволікатися від переживань за сина.
Батьки знали про його любов до подорожей і бажання показати їм Україну, тому присвячували свої поїздки йому.
Військовий Андрій з Jamala. Instagram / andrew_wanderer
Про що мріє після повернення з полону
Зараз Андрій намагається повернутися до звичного життя. Він відвідує концерти, футбольні матчі, зустрічається з людьми та продовжує лікування.
Чоловік розповідає, що дуже любить футбол. Одна з його мрій — виконати перший символічний удар по м’ячу перед футбольним матчем.
«Зараз перед футбольними матчами є така традиція, що перший символічний удар по м’ячу виконують військовослужбовці. Тому дуже хотілося б так само. Для мене це дуже знакова буде подія, бо я дуже люблю футбол», — каже він.
Але найбільше Андрій хоче знову подорожувати.
«Я відвідав лише четверту частину цього світу. Ще є багато чого цікавого. Але якщо раніше я віддавав перевагу подорожам соло, тобто самостійно, то зараз мені хотілося би розділити ці всі емоції з друзями, сім’єю. Я б хотів ще рідних залучити», — розповідає Андрій.
Читати ще
Читати ще
Взяв у полон російського військового, який пройшов на 22 км в тил: історія пілота з Буковини Бєлого
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
