За інформацією: Суспільне Чернівці.
-
Старший сержант Іван Моканюк, який шість років прослужив в АТО та нині перебуває на пенсії. Двоє синів і зять – на передовій…
Каплиця в патріотичних тонах стане символом перемоги українців над рашистами. Ветеран АТО та батько захисників України Іван Моканюк будує її за власні заощадження. Двоє синів та зять військового захищають Україну на Донбасі. Поки діти тримають зброю в руках, батьки моляться про їхнє повернення додому цілими та з перемогою.
Прапор, каплиця та нагорода…
Тривожний рюкзак вже зібрав. А кожен дзвінок з передової лінії фронту також називає тривожним…
Старший сержант Іван Моканюк, який шість років прослужив в АТО та нині перебуває на пенсії, – у резерві військової служби.
“Мені сказали бути напоготові й чекати. Як треба буде, то піду на захист своєї землі. Готовий. Рюкзак чекає”, – розповідає ветеран АТО, старший сержант Іван Моканюк.
Військовий живе в Розтоках на Буковині. Його будинок стоїть неподалік центральної дороги. Його видно здалеку. Бо на даху майорить синьо-жовтий стяг.
– Прапор повісив на хату 22 січня цього року, на День Соборності, – каже військовий. – Не зніматиму вже ніколи. Це символ нашої української єдності, нашого возз’єднання.
За кілька метрів від дому, обабіч дороги, військовий розпочав будівництво каплиці, де й зустрічаємось.
– Залишилось лише поставити колони й стіни. Плитку хочемо дозамовити. Щось більш сучасне, – розповідає чоловік, показуючи на майже добудовану каплицю. – Ця каплиця – символ нашої боротьби. Стане символом перемоги. Будую її на пенсію військового. Це моя вдячність Богу за життя.
Військовий зауважує, що каплицю планує освятити на свято Покрови, вже наступного року.
– В селі буде каплиця Святої Покрови. Ікону Матері Божої з ангеликами в каплицю ми з дружиною вже придбали, – каже пан Іван.
Саме орденом Покрови Пресвятої Богородиці нагородили військового Івана Моканюка під час служби в АТО – за старанність, наполегливість та самопожертву у військовій службі. Нагороду пан Іван отримав від військових священиків, чим щиро пишається.
– Ви знаєте, отримуєш якусь нагороду, й розумієш, що недарма все це. Тобі довіряють. Тебе цінують. Це тебе мотивує на подальшу боротьбу. Це також своєрідна відповідальність, – каже чоловік, показуючи також свої обереги.
З-під светра, бо так ближче до серця, пан Іван витягує два ланцюжки – з тризубом та хрестиком із розп’яттям.
– Це мої обереги, – каже військовий, – торкаючись до тризуба, який аж виблискує на сонці. – Ніколи не знімаю. Вони були зі мною весь час служби. Ношу їх і зараз. І взагалі, на війні почуття віри ще більше загострюється. Невіруючих солдатів немає. Всі просять Бога, щоб вижити й продовжити боротьбу.
Заміновані тіла, втрати побратимів та полонені орки…
“Гримнуло, перевернуло… Піднялися, струшуємо землю.. Й дивимось, чи всі живі”, – в кількох реченнях описує Іван Моканюк реалії війни.
Чоловік пішов на війну добровольцем ще в 2016 році. Прослуживши шість років, отримав поранення та вимушено вийшов на пенсію. Військовий має звання старшого сержанта, посвідчення ветерана АТО. На війні був командиром евакуаційного відділення.
“Ми з побратимами забирали підбиту техніку, евакуйовували з поля бою наших солдатів – живих та мертвих, – каже Іван Моканюк. – Нерідко противники мінували тіла наших хлопців. Щоб забрати одного – пораненого, а чи мертвого, – ризикам життя піддавалися інші солдати. Наявність мін перевіряли сапери, далі до роботи приступали евакуатори. До машин ми ставили троси й виїжджали в безпечні місця.
Було, за нами кидали снаряди. Щоразу відчував неабияку відповідальність за кожне життя солдата свого відділення. За кожне своє рішення. Кожен крок”.
Витираючи піт з чола, чоловік додає: “Війна – це щось страшне. Це період, коли страждають всі – військові, цивільні, держава в цілому. Війна навчила цінувати основне – життя та свободу. На війні цінується дружба. Бо найстрашніше – це втрачати побратимів. Ти розумієш, що людину, з якою ти пройшов пекло пліч-о-пліч, вже не повернути, але мусиш рухатися далі. Ти мусиш далі боротися”.
За шість років служби військовому доводилось спілкуватися з окупантами, яких брали українці в полон.
– Та що тут сказати? Вони зомбовані люди. Не розуміють, що роблять. А потрапивши в руки воїна, починають говорити, що, мовляв, заблукав… Та як ти міг заблукати, пройшовши 20 км українськими землями? – зауважує військовий. – Розказують всілякі небилиці. В основному, ті солдати, з моїх власних спостережень, – вбивці, бандити, п’яниці.
Сини-герої, тривожні дзвінки та невимовна гордість…
Двоє рідних синів Юрій та Петро, а також зять військового Ігор – на фронті. Сини пішли на війну добровольцями. Зять, отримавши повістку, не зволікав ні дня та знову повернувся в стрій армії після кульового поранення.
– Маємо на війні трьох синів, – доєднується до розмови дружина військового, пані Тетяна. – Пригадую отой останній тиждень лютого. Люди в селі ще чекали проводів. Бо перших військових проводжали на війну урочисто, від сільського клубу. Мої ж діти закинули рюкзаки на плечі й пішли до військової частини.
Юрій та Петро Моканюки були учасниками АТО. Тому участь у повномасштабній війні вважали своїм обов’язком. Батьки навперебій розповідають про своїх мужніх та відповідальних дітей-воїнів.
У пана Івана, вперше за всю розмову, на очі навертаються сльози.
– Просто я знаю, де вони. Я там був. Та за ті шість років пройшов кожен клаптик сходу країни. Я знаю ту небезпеку. Відчуваю ризики, – зауважує батько-військовий, витираючи сльози. – Я ночами не сплю. 2-4 ночі, а я все ходжу та переглядаю новини.
“Кожен дзвінок звідти для мене – дуже тривожний, – додає Моканюк. -Я не знаю, кого почую, я боюся того, що можу почути. Коли ж чую голос хоча б одного з синів, стає легше”.
Нині Юрій та Петро служать разом. Старший брат знайшов молодшого на фронті нещодавно.
“Ми маємо фото тієї зустрічі. Ось погляньте”, – каже Іван Моканюк, дістаючи з кишені мобілку.
На фото двоє братів міцно обіймаються й щиро посміхаються. “На жаль, публікувати їх фото поки не хотілося би. Бо самі знаєте нинішню ситуацію. Сини в строю. Вони мужньо та самовіддано виконують покладені на них задачі. Ми ж тут, у тилу, підтримуємо морально й іноді передаємо різні смаколики чи необхідні речі волонтерами”.
Гортаючи фото в телефоні, пан Іван показує ще одну світлину. Каже, то його велика гордість. На фото – нагорода – орден “За мужність” ІІІ ступеня для сина Моканюка Юрія Івановича.
– Так, це мій син і так, це його нагорода, – ствердно киває головою батько-військовий, вкотре просльозившись. – Коли звільняли Київщину, навесні, Юрій зміг врятувати техніку. Орден же отримав від президента Володимира Зеленського в Слов’янську, на День Незалежності.
“Наші діти – найкращі, – витираючи сльозу, додає мати військових Тетяна. – Вони захищають нас, батьків. Вони боронять усіх. Я ними дуже пишаюся. Намагаюся тримати себе в тонусі. Навіть коли тривожно чи сумно, при розмові з ними, не подам виду. Вони мають знати, що вдома все добре, ми здорові. Я не можу дозволити собі відволікати їх на щось інше, окрім їхнього нинішнього безпосереднього обов’язку. Завжди кажу, щоби були уважні та зосереджені. А ще ми просимо їх, щоби берегли один одного. Ми їх любимо й чекаємо вдома”.
До свят пані Тетяна вже передала своїм дітям-воїнам смаколиків.
– Як же вони обожнюють саме гуцульські домашні солодощі. А сало наше бужене, буженину. То я їм завжди передаю різні смаколики, – каже мати воїнів. – Зараз же навіть форму утеплену передала. В Косові шиють зимову форму з вовною. Так діти в окопах мерзнутимуть менше.
“А ще мої діти не курять. Проте це війна, нерви. То замість сигарет кладуть у кишеню цукерки. У бою іноді та цукерка з кишені – найсолодша, – каже пані Тетяна. – То ж і шоколадними цукерками дітей намагаємось забезпечувати”.
Замислюючись над святами, Моканюки розповідають про основну мрію: “Хай би скоріше була перемога. А ще діти повернулися живі, і відчуття, що камінь з душі впаде – дуже важкий камінь. Просимо Бога й молимось. Усі свята будемо молитися. Хай би вже всі разом – за одним столом та під одним дахом, в нашій вільній Україні”.
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
