За інформацією: Суспільне Чернівці.
Родина Андрєєвих з Херсонщини. Фото: Анжела Андрєєва
Херсонка Анжела Андрєєва нині вчить своїх синів віддавати шану кожному полеглому в громаді — навіть незнайомому. Так само колись інші підтримали їхню родину.
Чоловік Анжели, Володимир, загинув на Донеччині у травні 2022 року — майже через місяць після мобілізації. Тоді родина щойно виїхала з окупації та оселилася в селі Баламутівка Юрковецької громади.
Коли прийшло сповіщення про загибель чоловіка, Анжела не знала, де його ховати: дім родини — на Херсонщині, але місто, де вони жили, за 70 кілометрів від Херсона, тоді залишалося окупованим, як і зараз. Тож Володимира поховали там, де родина мешкала на той момент.
Анжела згадує: на похорон прийшло багато місцевих жителів — попри те, що багатьох вона тоді навіть не знала. За цю підтримку вона дуже вдячна і нині робить так само для інших — разом із синами віддає шану тим, хто захищає країну на фронті. Їхня історія — у матеріалі Суспільне Чернівці.
Життя в окупації
До початку повномасштабного вторгнення Анжела та Володимир були одружені понад десять років і виховували двох дітей. Володимир виготовляв теплиці на замовлення, Анжела займалася домом і дітьми. 24 лютого російські війська зайшли в їхнє місто. Перші десять днів родина провела у підвалі родичів.
"Мабуть, людина така істота, що звикає до всього. Спочатку було дуже страшно, а потім потроху почали звикати. Дітей ненадовго виводили на вулицю. І тоді вже почали думати про евакуацію — шукали місце, де можна було б жити".
За півтора місяця життя в окупації Володимир прийшов додому і сказав: "Завтра їдемо". Житло допомогла знайти тітка — будинок у селі Баламутівка на Буковині.
Родина Андрєєвих. Фото: Анжела Андрєєва
Мобілізація після виїзду
Анжела каже, що ще в дорозі бачила по чоловікові: рішення мобілізуватися він уже прийняв. Говорив, що має йти захищати країну і синів.
"Ми посадили город, він чотири дні побув з нами — і пішов у військкомат. Потім було 12 днів навчання, і його відправили в Донецьку область".
Володимир Андрєєв загинув під час бойового завдання менш ніж за місяць після мобілізації. Про загибель родину повідомили одразу. Поховали його в селі, де вони тоді жили. На Херсонщину тіло не змогли перевезти — рідне місто родини досі перебуває в окупації. Анжела каже, що важливо було мати можливість приходити на могилу.
"Це був дуже важкий період. Якби я була сама, не знаю, що зі мною було б. Добре, що поруч були близькі люди — не рідні, але близькі. У такі моменти розумієш, як це важливо — не залишитися наодинці".
Анжела разом з дітьми ходить на прощання з полеглими військовими в громаді.
"Я завжди кажу їм, що ми маємо віддати шану. Неважливо, знайомі це чи ні. Вони захищали нас, щоб ми могли бути тут у безпеці. Так само, поширюю збори у себе на сторінці, я розумію, що в мене небагато знайомих, але все одно хочеться зробити свій вклад".
Анжела з сином на алеї біля портрету чоловіка. Суспільне Чернівці
Буковина — наш новий дім
Анжела каже, що Чернівецька область стала її новим домом. Вимушеним, але саме тут похований її чоловік. Після звільнення рідного міста вона не планує повертатися, адже невідомо, що залишать по собі російські війська та коли територія після них буде безпечною.
У громаді жінка знайшла друзів, діти пішли до школи: старший також ходить на футбол, молодший — на танці.
Про своє рідне місто Анжела інколи читає новини. Розповідає, що раніше ще були знайомі, які там залишалися, і вони сказали, що в їхньому будинку жили російські військові.
"Чесно кажучи, зараз важко щось планувати з огляду на ситуацію. Я навіть на рік уперед не думаю. Розумію, що навіть після деокупації вже не повернуся туди — багато буде зруйновано. Тож уже тут будемо думати, як жити далі".
Алея полеглих військовослужбовців у Юрківцях. Суспільне Чернівці
Читати ще
Читати ще
Потрапила у полон через місяць після пологів, а чоловік загинув на фронті: історія Семеген, яка живе у Чернівцях
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
