-
Володимир Гаврилов. Фото: АрміяInform
Починаючи зі саміту Трамп – Путін в Анкориджі й далі протягом цього тижня відбулося багато подій, тому треба вибрати головне, щоб не загубитися в деталях. Утім, якщо насправді подивитися глибше, то деталей не так вже й багато. Йде злива повідомлень, але суті за цими повідомленнями мало. Якщо говорити про те, що залишається після зустрічей найвищого рівня і з чим працювати далі, варто виділити три пункти. Перший – це те, що у подальших переговорах йдеться вже не про припинення вогню, а про мирну угоду, – з таким баченням Трамп повернувся з Аляски. Друге, на чому концентрувалися Зеленський та європейські лідери у Вашингтоні, – гарантії безпеки України. Нарешті, третє – що нас чекає попереду, якщо відбудеться, – це зустріч Президента Зеленського і Путіна до кінця серпня. Тому спробуємо обговорити найбільш актуальне й важливе – гарантії безпеки. Саме цьому питанню лідери приділяли багато уваги у Вашингтоні, а тепер над формулюванням гарантій триває інтенсивна робота.
Розмова Укрінформу з генералом Володимиром Гавриловим – військовим дипломатом, який знає і Вашингтон, і дипломатію, і ситуацію щодо гарантій безпеки.
– Загальне бачення гарантій безпеки Президент Зеленський сформулював так: «Гарантії безпеки за результатами нашої спільної роботи мають бути дуже практичними й давати захист на землі, у небі та на морі, а також розроблятися за участі Європи». Чи справді наші партнери готові, а головне – чи можуть забезпечити нам надійні гарантії безпеки?
Найкращим гарантом безпеки для України є потужні Збройні сили
– По-перше, ми всі розуміємо й вивчили за ці роки війни з Росією, що найкращим гарантом безпеки для України є потужні Збройні сили. Це той необхідний елемент, без якого всі решта гарантій не мають ніякого сенсу. Ніхто не буде замість України захищати її територію. Туди, де високі ризики втрати життя, партнери не відправлятимуть своїх людей. Йдеться тільки про те, щоб наша мотивація захищати країну, наш досвід, як захищати країну, був підкріплений матеріальними ресурсами, які в нас обмежені.
Але ми маємо бути впевненими, що у нас є партнери, гаранти нашої безпеки, які нам запевнять постачання системних компонентів і озброєнь. І кожен з партнерів обирає для себе сам свою нішу в цій системі. Наприклад, Велика Британія готова працювати для захисту моря із застосуванням технологічних розробок, зі своїми кораблями, іншими морськими компонентами, де вона має величезний досвід. Інші країни, як, наприклад, Франція, у кого є авіація, можливо, додали б свої спроможності для захисту повітряного простору України у вигляді протиповітряної оборони. Ще інші, технологічно більш розвинуті, могли б надати свою експертизу, ресурси у таких питаннях, як РЕБ або комунікація, або космічний зв’язок, або космічна розвідка. Водночас американці поки що дивляться, де вони можуть взяти участь, з урахуванням позиції Трампа, який сказав, що насамперед ці гарантії має забезпечувати Європа, а Америка буде поряд.
Приблизно так це виглядає, тому всі ці перемовини мають привести до того, щоб з’ясувати, у кого що є, щоби підтримати нас за будь-якого розвитку ситуації. А головне – усі мають працювати над тим, щоб українське військо було спроможне витримати будь-який удар у майбутньому.
– Це про майбутнє. А якщо говорити про те, що є тепер, і на якій основі розбудовувати гарантії, то Збройні сили України мають стати основою гарантій. Тому вкрай важливим було, коли європейці після перших контактів Трампа з Путіним чітко і жорстко сказали, що про скорочення чи обмеження ЗСУ не може бути й мови. Це відповідь на так звані умови мирного врегулювання з Москви.
Президент Зеленський після зустрічі у Вашингтоні сказав те саме: «Основним складником безпеки України має стати сильна армія. Вона вже сильна. Але тут є виклик. Після закінчення війни не можна втратити армію, не можна, щоб вона була зменшена в багато разів через відсутність фінансування, а в нас у бюджеті грошей на це не буде. Тому нам потрібні додаткові фінанси».
Отже, Збройні сили в мирних умовах мають бути зменшені, але не так, як це бачить собі Москва. Водночас навіть у зменшеному вигляді, у скороченій кількості будуть потрібні зовнішні фінанси. Іншого виходу немає?
Для Європи не проблема забезпечити необхідний рівень фінансування ЗСУ, які захищатимуть Україну і східний фланг Європи
– По-перше, структура Збройних сил України після війни буде відрізнятися від тої, яка була, коли ми починали цю війну. Війна показала, що багато речей вже забезпечуються технологічними системами й рішеннями, роботизованими платформами та іншим, де роль і місія людей зменшуються. Тому кількість людей на полі бою в сучасній війні не є визначальною, як це було раніше. Відповідно, неминуче скорочення Збройних сил до певного ядра, яке у разі загрози розгортатиметься. Це, по-перше, постійно чинні підрозділи, які проводять тренування, по-друге, – це резерв. Тобто резерв, який за потреби приходить на наступний день. А третя частина – уже інші, які мають досвід бойових дій, їх теж треба організовувати заздалегідь, визначивши майбутню місію і роль.
Але професійне ядро й резерв у мирний час повинні бути фінансово підтримані повністю. Служба в цьому війську має бути найбільш оплачуваною у країні з усіма соціальними пакетами, бути, як мінімум, привабливою. А по-друге, має існувати дуже жорстка система відбору людей, в армії України сучасного вигляду має бути конкурс. Треба робити все для того, щоб там охочих було більше, ніж потрібно. Тоді можна відбирати людей, які застосовуватимуть сучасні технологічні системи в сучасній війні.
Так, нам не вистачить фінансів навіть на утримування ядра й цього резерву, тому що це дуже дорогі речі. Однаково йтиметься про відсоток бюджету, який має бути спрямований на Збройні сили. В Європі вони тепер б’ються за 3–5%. У нас має бути вже 5% на найближчі 10–20 років, як в Ізраїлі, щоб ми знали той мінімум, за яким ми спроможні давати якісь гроші. А потім дивитися, скільки нам треба додатково.
І гарантії безпеки, про які ми говоримо з Європою та іншими, мають чітко враховувати цей фінансовий елемент. Як він буде підтриманий з боку Європи, – окрема тема, але в кожному разі це має бути дуже прозорий процес, щоб люди в Європі розуміли, що кошти, які вони видають в Україну, йдуть на захист усієї Європи. У принципі, для Європи не проблема забезпечити необхідний рівень фінансування сучасних Збройних сил України, які будуть захищати не тільки Україну, а взагалі весь східний фланг Європи.
– Отже, перша гарантія – це Збройні сили України й розуміння того, що навіть у скороченому повоєнному вигляді Збройні сили України потребуватимуть зовнішнього фінансування, оскільки в умовах відновлення країни знайти достатній обсяг фінансів на утримання армії ми не зможемо. Тому частиною пакету гарантій має бути фінансування Збройних сил України.
Друга частина – це озброєння, оскільки Збройні сили мають бути забезпечені всім необхідним. Це було передбачено угодами про співробітництво у сфері оборони, які Україна уклала з країнами-членами НАТО та іншими партнерами. Попри всі недоліки та критику цих угод, підтримка Збройних сил і нарощування спроможностей та озброєнь для ЗСУ ними й передбачені.
Тепер Президент Зеленський назвав цифру 90 мільярдів доларів – на цю суму може бути закуплене озброєння у США через НАТО для потреб України. Чи цього достатньо? Адже на сьогодні лише деякі європейські країни-члени НАТО підтвердили такі закупівлі на суму приблизно 1,5 мільярда з тих 90, які теоретично будуть доступні. Також варто згадати, що закон про підтримку України, ухвалений Конгресом США у 2024 році, передбачав 60 мільярдів підтримки на рік. Щоправда, там було не лише озброєння, а ще й економіка, але 50 мільярдів із цієї суми – військова допомога.
Отже, 90 мільярдів – це багато чи мало, достатньо чи ні?
– По-перше, треба завжди зважати на те, чи взагалі є озброєння під цю суму. А тепер із цим проблема, тому що дуже багато складів у країнах Європи і США вже порожні, озброєння фактично було використане для підтримки України. І на сьогодні друга хвиля поставок йде фактично зі заводів. Тобто це нове виробництво, яке не йде так швидко, як усім хотілося б. Але виробництво нарощуватиметься, масштабуватиметься. І тому реалізація грошей буде також прив’язана до спроможності виробляти.
По-друге, є такий феномен: якщо тобі дають грошей стільки, скільки хочеш, ти їх і витрачаєш так, як хочеш, у тебе немає в голові холодного поту про те, як дожити до завтра. А що це означає? Ти витрачаєш на ті речі, які знаєш, звик до них, і в тебе голова не дуже зайнята інноваціями або пошуком інших бюджетних рішень для ведення сучасної війни. І в цьому є велика небезпека, оскільки сучасна війна – технологічна, де дуже багато роботизованих систем. Вона стала такою саме через величезний дефіцит грошей і стандартного класичного озброєння. Вона змусила всіх шукати інші креативні рішення і призвела до широкого застосування таких простих бюджетних і швидких систем, як дрони, що виробляються дуже швидко, і кожні 3–4 місяці йде їх оновлення. Це коштує набагато дешевше, ніж утримання класичних бронетанкових дивізій і бригад, як до цього військові звикли.
Тому паралельно з розмовами про гроші треба говорити про те, щоб не втратити енергію інновацій в сучасній війні. Краще працювати з дефіцитом грошей, але з повним розумінням, що завдання тобі треба виконувати, виклики нікуди не зникли, бо ворог теж розвивається. Тоді і за обмеженого ресурсу є багато рішень, що дешевші, простіші і швидші, які й треба зробити.
– Перейдемо до тієї частини гарантій, які можна назвати військово-політичними. Уже кілька разів мовилося про те, що ці гарантії мають бути подібними до статті 5 Вашингтонського договору. Цю пропозицію ще до зустрічі у Вашингтоні озвучила прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні. І вона це із задоволенням повторила тепер у Білому домі. Що під цим розуміла Мелоні, як усе буде далі, поки що сказати важко, але робота у цьому напрямі триває. Чим це може закінчитись?
– Думаю, в Європі вони самі ще до кінця не знають, як побудувати таку систему політичних гарантій. Стаття 5 Альянсу фактично застосовувалася тільки раз, і то з питання боротьби з тероризмом у 2001-му. Більше її ніколи не використовували, і тому говорити про її практичну ефективність можна тільки теоретично. Якщо мова про варіант надання гарантій Україні, яка не є членом блоку НАТО, то 5 стаття для нас може розумітися тільки так, що коли щось сталося, то не одна країна Європи щось робитиме, а десять чи більше в Коаліції охочих застосовуватимуть дії. Це не зовсім 5 стаття, необов’язково взагалі прив’язуватися до неї. Очевидно, тепер будуть дискусії на рівні експертних груп. Треба знайти такий, як Президент Зеленський сказав, практичний варіант, щоб усе не пішло по шляху Будапештського меморандуму, коли документ є, а практичних дій від нього нема. Треба брати до уваги найгірший сценарій. А найгірший – війна почалася, є наші Збройні сили і гарантії постачання озброєння. А вони будуть, тому що їм простіше віддати озброєння і гроші, ніж самим бігти на війну, – в Європі таке відчуття. І тому все одно ми повертаємося до варіанта, коли в основі мають бути Збройні сили, усе решта – другорядне.
– Власне кажучи, треба якісь паліативи вигадувати чи притягувати до того, що вже є, суть 5 статті полягає в тому, щоб негайно реагувати. І ця стаття говорить, що кожна країна-член визначає свої можливості, як реагувати, – у цьому суть колективної оборони. Про це говорить і Коаліція охочих. Що для України може означати 5 стаття без присутності НАТО в Україні й без членства України в НАТО? Це сильні Збройні сили України, що ще?
Ще не перебуваючи в НАТО, ми вже маємо з ним певні формати співробітництва щодо лінії оборонки, підготовки військових і стандартів
– Досвід цієї війни показав, по-перше, що треба розраховувати на себе, – це нормально, з погляду захисту своєї території. І по-друге, що в тебе завжди мають бути партнери, які допоможуть матеріально або в інший спосіб. І слід зважати на те, що в партнерів ніколи не буде бажання ставити під ризик своїх людей на нашій території, до того ж якщо ми не є членами НАТО. Але вони будуть готові допомогти чимось іншим. І треба так побудувати відносини з ними, щоб ми чітко розуміли, хто чим може допомогти у цій ситуації, – не присутністю своїх військ, тому що це не допоможе. Не будуть військові з Бельгії або Нідерландів воювати краще на нашій території, ніж ми. Але, наприклад, якісь технічні речі, які вони мають і можуть нам передавати, або якщо ми інтегровані в систему підготовки НАТО тощо – це для нас важливо. І тут суттєвий елемент у тому, що ми, ще не перебуваючи в НАТО, вже маємо з ним певні формати співробітництва щодо лінії оборонки, підготовки військових і стандартів. Нам важливо, щоб у мирний час ми були сильно інтегровані в їхню систему планування, і в систему ухвалення рішень, і в систему фінансування навіть окремих проєктів, щоб наші люди відчували себе як риба у воді у структурах НАТО.
Генерал, військовий дипломат Володимир Гаврилов . Фото Укрінформ
От тут нам треба зробити величезний крок уперед, тому що нам саме цього тепер не вистачає, ми просто культурно не розуміємо багатьох процесів всередині НАТО. Водночас у НАТО багато процесів не відповідають сучасним викликам війни, вони такі забюрократизовані, повільні, що є питання, наскільки швидко спроможні будуть реагувати, якщо щось станеться. Обидві сторони мають навчитися одна в одної на уроках цієї війни, ми маємо перейняти найкращі практики планування, які є в НАТО, а вони – перебрати в нас найкращі практики застосування, тобто цей тактичний рівень і оперативний, якого в них немає і не буде до наступної війни.
Урешті, у цьому розкладі для нас членство в НАТО на сьогоднішньому етапі навіть, імовірно, не може бути пріоритетом. У нас багато говорять про членство в НАТО з менталітетом Центральної і Східної Європи 1990-х років, коли в НАТО бігли під парасольку. Вони бігли під парасольку, під 5 статтю, щоб їх захистили. Україна не в тому стані тепер, щоб бігти під парасольку, бо нас там ніхто не захистить, ми повинні самі себе захищати. Але НАТО має теж розуміти, що Україна може бути чудовим партнером на найближчі 5–10 років, а саме погляду того, щоб ми зберегли свою гнучкість, тому що коли входимо в НАТО, втрачаємо гнучкість у креативі, трансформації, менеджменті. Те, що ми не є членами НАТО, дає нам можливість дуже широких маневрів, способів, методів війни, процедур.
– Наприклад, зайти в Курську область.
– Так, зайти в Курську область. НАТО б ніколи не пішло на це, вони б по-іншому планували. У НАТО вони б воювали, як раніше, просто шукали б більші ресурси, обладнання. Ми змушені маневрувати через те, що не є членами НАТО. Тому нам треба по-філософському підходити до питання членства в НАТО. Тут краще так, щоб ми наближалися одне до одного, з погляду спільного розуміння багатьох речей.
– Отже, відбуватиметься апроксимація можливостей, досвіду і тих надбань, які є в нас і в НАТО. Структура, яку створило НАТО для координації взаємодії з Україною, командування у Вісбадені, і те, що тривають дискусії навколо 5 статті й вивчаються спроможності в рамках Коаліції охочих, мають об’єднатися і привести до того, що можливості кожного з наших партнерів будуть інвентаризовані, оцінені. А далі через штаб у Вісбадені передаватимуться в Україну. Бо без координації не буде ефективного результату.
– Так, Вісбаден – це якраз платформа, де ці моменти відпрацьовують. І, скажімо, бажання Великої Британії зайнятися морською тематикою в Україні висловлене було не в двосторонніх контактах, а саме на цій платформі – там кожна країна говорила про те, що вони могли б зробити. І багато збігається з тим, що обговорювалося під час формування єдиної спроможності НАТО ще до початку нашого конфлікту. Тобто вони давно вже говорили, що не треба тримати в кожній країні однакові Збройні сили, а щоб кожна країна передала в спільне застосування те, що вона робить найкраще.
– Стосовно гарантій безпеки ми бачимо, що є намір зробити все дуже швидко. Президент Зеленський говорив про 7–10 днів, коли будуть сформовані не тільки пропозиції, а й архітектура гарантій. Коаліція охочих над цим працює декілька місяців, зі самого початку свого створення, коли Макрон запропонував увести війська в Україну після закінчення бойових дій. Пройшло вже багато часу, і ми говоримо про те, що знову триває напружена, майже цілодобова, робота над тим, щоб ці спроможності витягнути і звести докупи. А що робилося дотепер?
Москва твердить, що їх не так зрозуміли в Анкориджі стосовно готовності Путіна розглядати варіанти гарантій безпеки
– У попередній час усі розуміли, що це наша війна, і вони нам допомагали. Питання залучення іноземних військ на нашій території в кулуарах проговорювалося, але реально всі розуміли, що це політичне рішення, для країн НАТО це чутлива тема. Тому нам передавали обладнання, тренували наших військових, особливо мобілізованої компоненти, фахівці допомагали засвоїти певні їхні системи, але на території Європи.
Макрон порушив питання про фізичну присутність їхніх військових на нашій території – і це підняло хвилю: як же так, хто пошле на смерть французького військового? Потім потихеньку вони вирішили, що це мають бути технічні фахівці, спеціалісти, які допоможуть нам засвоювати іноземну техніку.
Крім того, ми ж не говоримо про те, як Москва це бачить. А вони взагалі ніяк не бачать присутності іноземних військових на нашій території. Москва, судячи з останніх заяв, твердить, що їх не так зрозуміли в Анкориджі з приводу готовності Путіна розглядати варіанти гарантій безпеки. І Лавров сказав, що вони мали на увазі стандарти гарантій на основі «стамбульських домовленостей», а це зовсім інше. Тобто поки що нема консенсусу, що таке гарантії безпеки. Або Трамп не зрозумів Путіна, або Путін так хитро все подав, використав свою риторику, що поставив у таку ситуацію Трампа. Тому що в цьому контексті треба розглядати й можливу зустріч нашого президента з Путіним, бо, судячи з останньої риторики Кремля, не підтверджується цей варіант. Вони готові тільки підвищити рівень свого представництва на переговорах у Стамбулі. Тобто ми в ситуації, коли чітко не визначено обома сторонами, Росією та Америкою, що таке гарантії безпеки загалом. Гадаю, усе це – маневри Путіна і Кремля, щоб відтягнути час із наміром і сподіванням розв’язати питання на полі бою. Вони розуміють, що це вже не відбудеться, але за інерцією тягнуть, тому що в них інших варіантів нема.
Для Путіна все одно проблема, щоб цей конфлікт залишити так, як є, заморозити. Для нього це – смертельний варіант, тому що тоді він не бачить досягнення цілей своєї спеціальної воєнної операції. А недосягнення цілей – це фактично криза їхнього режиму.
– Суть у тому, що Росія знову використовує всі можливості затягнути процес. Путін відходить від домовленостей в Анкориджі, якщо вони були. Трамп погодився в Анкориджі, що треба вести мову про мирну угоду, а не про припинення вогню, був упевнений, що Росія приймає питання забезпечення гарантій Україні. Але інтерпретації, з якими виступив Лавров, показують, що Росія це відкидає.
Водночас Трамп надав високий темп, він не пішов у відпустку, показово, демонстративно, призначив Рубіо координатором групи з питань гарантій, наполягає на тому, щоб до кінця серпня була двостороння зустріч Зеленського з Путіним, на яку російський президент нібито погодився, хоча сигнали від Москви свідчать про зовсім інше. Тобто в цей період (сподіваюся, він буде дуже короткий) Трамп тестує, що відбулося в Анкориджі. Він робить усе можливе, щоб сформувати пакет гарантій і провести зустріч Зеленського з Путіним.
Отже, куди й із чим ми йдемо?
Нам дуже важливо, щоб Трамп якнайшвидше зрозумів, що з Путіним неможливо домовлятися, навіть бізнесовими способами
– Маємо справу з феноменом Трампа, який постійно по-своєму інтерпретує багато подій, і всі сторони намагаються користуватися його волатильним способом підходу до міжнародних справ. Візит Путіна до Анкориджа – елемент впливу на Трампа: хто першим до нього підбіг, хто щось йому сказав, і він, не спілкуючись зі своїми помічниками, сприймає це як є і починає реагувати. Для нього тепер період визначення реалій, коли бачить – те, що відбулося в Анкориджі, насправді має зовсім інші сенси.
Це питання про рівень його довіри до Путіна як до договірної сторони. І нам дуже важливо, щоб Трамп якомога швидше зрозумів, що із цією людиною з кримінальним способом мислення неможливо домовлятися, навіть бізнесовими способами. І те, що він дуже швидко працює, – це плюс Трампу, бо швидше дійде до цього. Він намагається реалізувати хоча б ті домовленості, що, як він вважає, були. Але коли зрозуміє, що там насправді не було домовленостей, а інтерпретація, то розумітиме, що можна, а що ні. І дуже важливо, що в цей процес залучені європейські лідери. Слава Богу, нарешті в адміністрації Трампа є розуміння, що без Європи й України нічого не зробиш у цьому врегулюванні. А Європа знає більше деталей цієї ситуації, і вона займає дуже мудру, нормальну позицію – потихеньку заводити в реалізм американську сторону.
– Це головний підсумок на сьогодні: Європа продемонструвала єдність. Спільний візит до Вашингтона показав, що Європа розуміє свої безпекові інтереси й роль України в гарантуванні цих безпекових інтересів. Європейські лідери бачать своїм завданням донести це розуміння до президента Сполучених Штатів Америки.
Ще одне важливе питання: що змінилося зі середини травня, коли Зеленський був уже в Анкарі й чекав, щоб Путін і Трамп прилетіли до Стамбула, та серпнем, коли Трамп говорив із Путіним, і тепер Зеленський має говорити з Путіним, а потім утрьох?
– Фактично Путін і його режим сподівалися, що цього літа вони зможуть досягти стратегічних успіхів на фронті, із проривом і розгромом наших угруповань, із виходом на якісь кордони, уже в глибині Дніпропетровської чи ще якихось областей, навіть Полтавської, і поставити всіх перед фактом. Тоді була б зовсім інша ситуація, і розмова зовсім інша. Тому вони присвятили весь свій час на те, щоб вводити в оману всіх і вся з американської сторони про готовність до якихось комунікацій, переговорів, відтягували всі справи, постійно чекаючи добрих новин із фронту. Добрих новин із фронту не отримали, витрачений дуже величезний ресурс, перебито, як завжди, десятки тисяч російських солдат, інфраструктура їхня також страждає, економіка занепадає.
Отже, у серпні вони опинилися в ситуації, коли не досягнуто стратегічних очікувань на фронтах. Також триває постійний тиск, зокрема з боку Америки. І те, що Путін полетів в Анкоридж (а фактично йому належить ініціатива цієї зустрічі), означає, що вони починають шукати спосіб, як із цього конфлікту виходити, але на побєдоносних для Москви звітах.
Вони ще будуть тягнути певний час, сподіваючись на якісь результати з фронтів, а там усе гірше у них буде йти, тому що виснажується російська армія, резервів нема. Але вони не можуть піти на умови, які, скажімо так, створять проблеми всередині самої Росії, їм треба подати населенню Росії, що перемога, досягнуто цілей операції.
Але жодної із цілей не досягнуто, тому йти на «замороження», на якісь гарантії безпеки – це для них означає визнати, що «спеціальна воєнна операція» провалилася. І треба буде пояснювати, куди зникли один мільйон людей і за що, що робити з економікою, яка воєнізована повністю й неспроможна тягнути все суспільство. Це тепер «вариться» у Москві, до того ж з очікуваннями, що вдасться через американців заламати українську сторону на варіант, який можна продати своєму населенню як побєдоносний.
– Тож можна сказати, що Путін застосував кадебістську хитрість: надурив Трампа, полетів в Анкоридж і виторгував (чи видурив) уникнення запровадження санкцій, щонайменше до кінця серпня, коли має відбутися зустріч Зеленського з Путіним – черговий момент істини.
Паралельно чуємо нові одкровення Трампа: він сказав, що хоче спробувати потрапити до раю. І тоді, коли Трамп прагне потрапити до раю завдяки своїм зусиллям, коли може врятувати сім тисяч життів кожного тижня, Путін уночі кількома ракетами вражає американське виробництво компанії «Флекс» у Мукачеві. Прямішої відповіді з Москви годі й чекати. Тобто в рай, схоже, поки що гріхи не пускають.
Тепер із нами всі, пів світу, тому на нас чекає цікавий період – оця осінь
– Так, гріхи не пускають. Путін сам своїми діями фактично заганяє всіх – Європу, Америку – на рішення, які приведуть до завалу його режиму. Просто інколи логіку не можна зрозуміти, навіщо це робиться, але всередині цього – аж таке велике бажання знищити Україну як феномен, що він просто не може перебороти себе. Його це внутрішньо перекручує, і він психологічно повертається до варіанта, що робімо ще щось, а вже нічого не можна зробити – вони проскочили цю точку, коли з нами щось можна було зробити. Тепер із нами всі, пів світу, тому на нас чекає цікавий період – оця осінь, коли буде осмислення реалій, також у Москві.
– Найімовірніше, до цього йде. Тільки це не зменшує трагедії і болю України, нашого народу, і не зменшує ролі й ваги Збройних сил України. Є дуже велика вірогідність, це вже очевидно, що Росія розвалюватиме всі нібито домовленості, які були або могли б бути, разом із гарантіями безпеки, над якими працюють Коаліція охочих і Сполучені Штати Америки.
Як ви оцінюєте шанси: буде чи не буде зустріч Зеленський – Путін?
– Я оцінюю такі шанси як дуже низькі, тому що Путіну для цього треба переступити своє его, свій внутрішній комплекс. Для нього сісти за стіл нарівні з Президентом України – це вже величезна політична поразка. Що б там Трамп не говорив, що така зустріч, особливо в форматі один на один, може відбутися найближчим часом, це маловірогідно.
– Отже, події розвиваються, а нам своє робити: незалежно від усіх інших домовленостей, сигналів, треба посилювати Збройні сили, збільшувати тиск на Росію, домагатися, щоб наші партнери запроваджували нові санкції, постачали озброєння, і надалі підтримуючи Україну.
Ігор ДОЛГОВ, Укрінформ
