За інформацією: Суспільне Чернівці.
Отець Василь Левченко на парафії УПЦ в Заставні. Facebook / Василь Левченко
"Втомився боротися з вітряками"
— Поясніть ваше рішення перейти до ПЦУ. Чому?
— Це був насправді довгий шлях. Для мене це було логічно. В якийсь момент просто склалися пазли. У мене був такий принцип — служу на місці, виконую свою роботу, маю її робити якісно. І я собі поставив ціль — українізувати богослужіння, очищати мізки людей від того сміття, яке було за ці десятиліття московською пропагандою накидане. Я цю роботу намагався виконувати. Потім у мене зникла можливість робити те, що вважав правильним і необхідним.
Було поставлено так питання — якщо людям не подобається те, що ти говориш, то не потрібно тривожити і тригерити їх. Були скарги від деяких активістів "ватненьких", ніби я роблю щось неправильно, говорю щось неправильно. Не подобалося людям те, чим я займався. І я припинив це робити. Але просто почав відчувати, що втрачаю себе як священник.
Незадовго до переходу я поїхав на свою малу Батьківщину. Дорогою потрапив на етнофестиваль на моїй дідівщині, в Крячківці. Я ж виріс у сім'ї, де співали українських пісень, в українських традиціях. І я себе відчув там вдома, серед своїх. Але представляюся, кажу, що я — священник, а вони запитують, з якої юрисдикції.
І починаєш: я ваш, свій, але з московського патріархату. І їх це так насторожило. Думаю, скільки це може продовжуватися, коли ти —начебто свій серед своїх, а постійно маєш якось виправдовуватися.
До кінця фестивалю, на третій день, я вже фактично їхав звідтіля з прийнятим рішенням, що хочу в українську церкву піти, бо вже втомився боротися з вітряками.
— Коли ви були священником УПЦ, то деякі люди ставились до вас як до представника російської церкви? Чому вам було важливо, що про вас думають інші люди?
— Тут не питання, хто що про мене думає. Тут питання про те, як я себе відчував. Коли не бачиш бажаного результату, задля якого працюєш, тоді задумуєшся, чи варто це робити. Хоча вважаю, що те, що я робив, не даремно. Навіть зараз наш рух підписантський — на початку війни написали десятки звернень до керівництва УПЦ і до представників інших помісних церков. Воно, здавалося б, ні в що не вилилося. Але насправді багато священників це спонукало до більшої рішучості. Хтось припинив боятися свого правлячого єпископа і почав відкрито говорити людям і своїм братам-співслужителям про те, що далі так не може бути: Українська православна церква в підпорядкуванні московського патріархату. Люди почали сміливіше проявляти свою позицію проукраїнську.
Водночас не шкодую про те життя, яке було в мене сім років служіння в УПЦ. Не вважаю його неправильним і абсолютно безплідним.
Звичайно, в якісь моменти кризові собі думаєш: "Господи, нащо я це все роблю, нащо я витрачаю своє життя, щось стараюся робити, а це нікому не треба?". Я вагався, обмірковував, де надалі має бути моє місце. І в якийсь момент я відчув, що пазл склався. Я познайомився з єпископом, владикою Феогностом, поспілкувався з ним, потім ще було три місяці моїх вагань, потім я зрозумів, що Господь, скеровує моє життя, і все.
"Бог чує молитву українською мовою"
— Що ви хотіли зробити у своїй парафії, де служили, у Заставні, і вам не вдалося?
— Насправді те, що я вважав за правильне, все там зробив. Мені хотілося більше живого спілкування з людьми. Коли прийшов, почав проводити недільні школи для дорослих — викладав інформацію, якою володію, у власному стилі. Розумію, що багато хто, можливо, не сприймав мій стиль, тому що я тут зайда, я не буковинець. Буковинці —традиціоналісти, вони так люблять, щоб усе було за формою, традиційно. Можливо, це так не змінилося.
Від початку війни почав помаленьку переходити на українську мову в богослужіннях. І людям пояснював, що українською мовою молитися — це нормально, це не є гріхом, і молитва Богом приймлена. У багатьох людей реально є страх, що як вони помоляться українською мовою, то Бог не почує. У цьому, певно, винна пропаганда, що вони так думають. Але люди казали, що хочуть традиційно молитися слов'янською мовою. Добре, молімося слов'янською мовою, але такою, якою молилися ваші батьки. У рідній вимові. І я помаленьку почав це робити. Були люди невдоволені, але більшість якось це прийняла. Великий відсоток активу був проти — це чверть чи третина парафії.
Люди дійсно почали згадувати, як їхні мами ніколи не казали "Вєрую", говорили "Вірую в єдиного Бога-Отця, Вседержителя". Люди почали говорити, що я служу українською. А слов'янська мова в українській вимові дуже схожа з українською мовою. Я давав їм книжку, щоб слідкували і перевіряли, чи я змінив якесь слово, чи я, можливо, щось своє додав, чи щось забрав. Ти ж слідкуєш, там всього дві-три літери читаються інакше, а звучить по-іншому. Я це реалізував, до моменту переходу я так і служив, радий, що зумів так зробити.
— Ви тому не перейшли разом із парафією до ПЦУ, бо ваша парафія теж була поділена на тих, хто за щось і хто проти?
— У мене не було цілі парафію перевести в ПЦУ. По-перше, я не був настоятелям, я був кліриком, другим священником на парафії. А по-друге, у мене не було такої задачі. Якби була воля парафіян знизу, я би їх підтримав, я би йшов з ними. Не хотіли вони, не сприймали ПЦУ. Я зі своєї сторони робив, що від мене залежало, щоб змінити в людей цей образ ПЦУ, як якихось там чортів з болгарками. Пояснював, що це така сама православна церква, вона зберігає ту саму православну догматику, що є в нас, вони так само вірують у Бога, як і ми.
Я зі своєї сторони це робив, але їм казав, що якщо ви не хочете, вас нікуди не перетягаю. А я бачив, що там навіть 50 на 50 не було б поділу. Тобто я не бачив резону.
— Більшість не хотіла проходити?
— Так. І це не означає, що ці люди погані, що вони — "п'ята колона". Десь люди під впливом тієї самої пропаганди. Першого грудня буде п'ять років, як я на Буковині. Наприклад, поїхали минулого року ми до Блаженного на зустріч. На неї ми так і не потрапили, але одразу після нашої поїздки різні "помийки", як СПЖспілка православних журналістів чи пані Вікторія Кохановська почали писати, хто ми такі і чого туди поїхали. І мої парафіяни починають репостити у себе розповіді цих помийкок. Люди, я з вами тут п'ять років тут служив. Нас було тринадцятеро. Я був учасником тих подій у Києві. Я вам розповідаю від першого лиця, що відбувалося, а ви вірите, що написала якась там Кохановська чи якесь СПЖ?
Священник Василь Левченко. Суспільне Чернівці/Володимир Мороз
— Як парафіяни відреагували на ваше рішення перейти до ПЦУ спочатку і як реагують зараз, через місяць після переходу?
— Я думаю, що ні для кого це не було такою новиною, що я перейшов. Люди знали моє поле, тому це не було шоком, що я перейшов до ПЦУ.
Навіть ті, які не підтримали мій крок, поставилися з розумінням. І далі вітаються при зустрічі, і благословіння беруть, не шарахаються мене.
Думаю, що це завдяки тому, що я завжди був собою, говорив, що думаю. Люди знали мої погляди, я відкритий був в УПЦ. Я відкритий залишаюся в ПЦУ, будь ласка, звертайтеся.
Тому люди здебільшого поставилися з повагою. Можливо, був якийсь відсоток людей іншої думки. Була одна родина, яка писала.
Я відписав, що бажаю їм миру і ласки Божої. І вони потім коментарі свої видаляли. А загалом я ні від людей, ні від своїх братів-сященників не почув жодного нарікання на мою адресу.
Можливо, боялися мені писати, не знаю, може, за спиною обговорювали, але в лице мені ніхто нічого поганого не сказав, абсолютно. Всі мої друзі до одного перетелефонували і сказали, що все добре, ми продовжуємо дружити, спілкуватися, навіть ті, хто не сприймає ПЦУ.
Як заробляв таксуванням
— Ви служили в парафії, але крім цього мали іншу роботу. Ви влаштувались на неї, щоб заробляти гроші?
— Коли людям не зазираєш у кишеню, тоді вони цінують тебе, як священника. Я ніколи не відмовляюся, якщо людина дякує фінансово, але й не дивлюся, коли виходжу з хати, чи мені дали достатньо. Якщо дивишся тільки на фінансову сторону, тоді не можеш бути повноцінно священником, а перетворюєшся на служителя культу, це для тебе робота. А це насамперед має бути служінням, не роботою.
— А як ви обирали цю роботу?
— Таксування — це найдоступніше, що може бути. Не треба ніяких співбесід, нічого. Сів за кермо — і поїхав. Швидкі гроші тобі у той самий день. Разом із тим — з різними людьми спілкуєшся, це також цікаво. Це можливість вийти із власної бульбашки. Спочатку довго вагався, бо дивитимуться на мене не як на священника, а як на найнятого водія.
— Але священника теж наймають?
— Це інше. До священника приходять, аби про щось просити — помолитись, похрестити. І ти відчуваєш, що ти можеш відмовити, що не зобов'язаний це робити, особливо якщо ти не просто продаєш свої послуги.
Комусь все одно з ким їхати, а комусь цікаво. Я це використовую як місію певну. Коли ти з людиною спілкуєшся в неформальній обстановці, і людина стає розслабленою, вона до тебе не відноситься як до священника. Багато якихось травматичних ситуацій із життя інших людей. Чули, як когось із храму вигнали, десь там священник на когось накричав. У людей часом буває певний страх піти до церкви, а буває і ліньки піти. А поки їдемо разом, то неформальна така обстановка. Треба сприймати своє життя як те, що ми ходимо під Богом і ми знаряддя для служіння Богові. І в тих обставинах, де ми можемо опинитися, треба зрозуміти, що я можу зараз бути рукою Божою. Можливо, зараз треба цій людині і словом Божим послужити, не лише підвезти.
"ПЦУ ще має довіру людей. УПЦ її втратила"
— Менш ніж за місяць після вашого переходу до ПЦУ вас призначили головою інформаційно-просвітницького відділу єпархії. Що плануєте робити на цій посаді?
— Як мінімум — комунікація із суспільством. У мене є певні ідеї, наприклад, запускати просвітницькі проєкти на телебаченні і радіо. Бо ПЦУ ще має певний кредит довіри. Зараз до України доходить цей каток секуляризаціїЗвільнення від релігійного впливу, який вже прокотився Європою.
В Україні українці ще залишаються вірними в свої традиції, вони вважають себе християнами, православними. І треба не втратити цей кредит довіри до церкви. УПЦ, на жаль, його вже втратила. Потрібно йти туди, куди тебе приймають і туди, де готові тебе чути.
— Ви раніше давали інтерв'ю громадському інтерактивному телебаченню, і там сказали, що особисто розповіли митрополиту Чернівецькому і Буковинському Мелетію про своє рішення перейти до ПЦУ. Розкажіть, чому і як він відреагував?
— Я вважав, що це буде правильно. Я ж не втікаю, як щури з корабля. Мені було важливо сказати своєму керівнику безпосередньо про те, що маю намір йти до іншого єпископа. Мені здається, що по-людськи так було правильно. Можливо, хтось боїться своїх єпископів. Владика Мелетій, як людина, досить непоганий був, тому я не боявся, що мене там палицею будуть бити.
Хвилин 15-20, напевно, ми з ним поспілкувалися. Звичайно, він мені розповідав, що ПЦУ не має благодаті. Ми мирно розійшлися. Треба завжди залишатися людиною. Я від нього пішов, як від керівника, але продовжую його поважати як людину. Як до єпископа церкви і члена синоду у мене до нього можуть бути якісь претензії чи питання. Але як до людини — ніяких. Він мені нічого поганого не зробив.
Отець Василь Левченко під час волонтерської поїздки. Facebook / Василь Левченко
Ще в УПЦ називав війну війною
— До переходу ви називали війну війною, їздили на фронт до військових, хотіли запровадити українську мову, засуджували російську агресію в Україні і зверталися до Онуфрія, щоб він також це зробив. Коли ви все це робили, як до цього ставилися в УПЦ?
— Із мого середовища — здебільшого підтримували. Скажімо, вони б не йшли проти митрополита Онуфрія, для них він — беззаперечний авторитет. Але люди ж теж не дурні. Вони розуміють, що це реально війна, яка не на пустому місці з'явилася. Тобто були якісь передумови до того, що вона почалася. І те, що я почав волонтерити, це насамперед саме завдяки людям, тому що перші поїздки були з їхньою допомогою.
Отець Василь Левченко. Facebook / Василь Левченко
Потім я більше це робив зі своєї ініціативи. Спершу це була ініціатива людей, просто я зумів організувати їх. Але гроші та допомогу, яку везли, приносили люди.
Щодо зміни статусу, вони люди казали, що Блаженніший знає, що робити, ми будемо його слухатися і чекати. Мене це не влаштовувало. Вже на кінець третього року повномасштабної війни можна визначитись, що далі робити. Я досі не побачив якихось кроків для вирішення проблем. Можливо, кулуарно щось говорили, але немає комунікації з людьми. Лише багато якихось пліток. Три роки ти намагаєшся достукатися до свого керівництва, а воно тебе не чує, ти не знаєш, що в нього в голові. Можливо, вони реально проти Москви, проти Гундяєва, чи за те, що в нас реально була об'єднана автокефальна церква, хай там на чолі з Онуфрієм, чи ще з кимось. Але я цього не чув. Мене це втомлює. Людям подобається дивитися на Онуфрія, як на свого ідола. Хай далі дивляться. Мені це не подобається. Можливо, він хороша людина, але як предстоятель церкви, мене не влаштовував.
— Ви до повномасштабного вторгнення молилися за Кирила?
— Особисто вдома, в своєму керівному правилі, я його не згадував. А в храмі, звичайно, поминалося. На початку повномасштабної війни, якщо не помиляюся, в перший чи другий тиждень, був офіційний циркуляр із єпархії — припинити поминання. Але й досі є єпископи, які вважають за необхідне поминати цього м'ясника. Нехай тоді не скаржаться, що їх із церков викидають.
Отець Василь Левченко на парафії УПЦ в Заставні. Facebook / Василь Левченко
Яка процедура переходу священника до ПЦУ
— Чи можете розповісти про процедуру, за якою перейшли до ПЦУ?
— Я прийшов до владики Мелетія, сказав про свій намір. Він сказав написати прохання і викласти, що я хочу. Я написав їм прохання, що прошу мені дозволити перехід у клір ПЦУ. Він видав мені указ про заборону у священнослужінні. Я пішов до владики Феогноста і написав йому прохання, щоб мене прийняли у клір Православної Церкви України. Він його погодив і видав указ, що я — клірик ПЦУ.
— Ви зараз служите під керівництвом нового єпископа владики Феогноста. Розкажіть про вашу взаємодію.
— Він був, напевно, одним із головних факторів, який мене спонукав перейти. Мені імпонувала його відкритість і бажання робити щось. У нас до певної міри подібні погляди на те, якою повинна бути церква — відкритою і доступною суспільству, говорити мовою, зрозумілою сучасним людям. І мені сподобалось, що в нього реально є наміри долучати нових кліриків до ПЦУ. Треба працювати над якістю ПЦУ — служіння, місії. І тоді просто люди бачитимуть, що це церква Христова, яка проповідує Слово Боже.
Владика Феогност, який з лютого 2024 року очолює об’єднану Чернівецько-Буковинську єпархію, та отець Василь Левченко. Facebook / Василь Левченко
Наша задача — показувати людям, що в церкві можна знайти спасіння. Головна задача церкви — допомогти людині зустрітися з Богом. Але якщо ти не будеш до людини говорити зрозумілою для неї мовою, якщо не будеш там, де у людей горе, люди до тебе самі не прийдуть.
"Внутрішня шизофренія втомлює"
— Що вам подобається в ПЦУ?
— Відкритість. І те, що це нарешті українська церква. Бо внутрішня шизофренія втомлює. Ти можеш максимально щиро робити те, що вважаєш за правильне. Але коли намагаєшся в собі поєднати своє українство і свою канонічну підлеглість, пояснити собі — це втомлює. Тут розумієш, що не маєш ніякого відношення ні до Гундяєва, ні до Путіна, ні до кого. Хай там не прямого, але хоча б якогось дотичного. У ПЦУ ти не маєш такого "іспанського сорому".
— Чи перейшли б ви до ПЦУ, якби не було повномасштабного вторгнення?
— Напевно, що так. Можливо, це не було б зараз, але це було б еволюційно, я до цього дійшов би. Якщо би, звичайно, не добилися того, що УПЦ якось вийшла з підлеглості московському патріархові.
Отець Василь Левченко з дружиною та сином. Facebook / Василь Левченко
— Розкажіть, чому, на вашу думку, деякі священники залишаються в УПЦ і не переходять до ПЦУ зі своєю парафією?
— Священники не переходять із різних причин. Наприклад, я, чесно кажучи, не знаю, чи наважився б на цей крок, якби не підтримала дружина. Для мене це було важливо, бо багатьох священників стримує той факт, що сім'я не підтримує. Я би не хотів жертвувати власною сім'єю.
Отець Василь Левченко з дружиною та сином. Facebook / Василь Левченко
Хтось не переходить, не робить такого кроку, бо навіть якщо він усвідомив, що, можливо, це було б зараз правильно і необхідно, але роками до цього говорив, що ПЦУ чи Київський патріархат — це розкол. Сам наговорив те, що тепер має визнати неправильним. Когось стримує авторитет митрополита Онуфрія, хтось дійсно впевнений, що не варто робити такого кроку.
І ще є трохи священників, це мої друзі, перед якими я схиляюся, бо в мене, наприклад, уже не було сил боротися за українізацію УПЦ і за її відділення від московського патріархату. А ось у них ще є.
Отець Василь Левченко на парафії УПЦ в Заставні. Facebook / Василь Левченко
— А як ви думаєте, УПЦ дозволить священникам служити українською?
— В УПЦ є такі україномовні парафії. Їх не так багато, але вони є. Це негласно, бо є така офіційна політика, що це не зовсім добре, не зовсім благодатненько, але можна. Якщо люди хочуть і священник стоїть на своєму. На Волині багато таких парафій україномовних, з числа моїх друзів, які залишаються в УПЦ, вони зараз служать українською. На Хмельниччині мій друг служить повністю на парафії українською мовою, в Києві є один священник, який зараз почав служити українською мовою. Тобто є таке явище в УПЦ.
— Але чому в УПЦ немає такої загальної тенденції переходу? Чому українська для них не першочергова мова?
— Бо роками велася пропаганда, це сприймалось, як крок до розколу. Ти сьогодні почав служити українською мовою, завтра будеш уже у Філарета. Така була логіка, ланцюжок дуже простий. Багато священників казали, що не треба йти ні на які поступки людям, бо вони сьогодні просять співати "Отче наш" українською, завтра скажуть, що "Вірую", а потім ще скажуть "Євангеліє" читати українською, а післязавтра скажуть, давайте в Київський патріархат чи ПЦУ.
Є такий певний страх. Хоча я, наприклад, за збереження в тому числі слов'янської мови, бо москаль забирає в нас нашу традицію: вчителі прийшли саме до нас із Болгарії, принесли нам слов'янську мову і писемність, а не москалям. Вони від нас уже її взяли, змосковщили і нам нав'язали уже цей варіант, так званий синодальний чи московський ізвод. Але це наш спадок, а не московський. Тому від нього повністю відмовитися — це просто взяти і викинути величезну важливу частину нашої української історії. Тому її треба зберігати.
Читати ще
Читати ще “Найстрашніше, коли віряни йдуть до церкви, бо кажуть, що це нормальний заробіток”: інтервʼю з єпископом ПЦУ Феогностом
