-
Перші рекламні оголошення про передплату на нові газети радянізованої Буковини. Чернівецький обласний архів
Нещодавно відомий учений, журналіст і письменник Микола Тимошик завершив півторарічнІ архівнІ пошуки документів за темою його дослідження «Змосковлення Буковини». За час праці над книгами в запилених архівах автор відкрив нову історію Буковини радянських часів, яку вправно замовчувала та фальшувала тодішня пропаганда.
Кілька років клопіткої праці, поїздки до Чернівців, тижні в архівах, аби буковинці знали свою справжню історію. Про брехливу пропаганду, залякування, замовчування, сталінізм, рух ОУН-УПА, русифікацію, перейменування та викорінення всього українського йдеться в новій книзі Миколи Тимошика.
Нагадаємо, перший том своєрідної буковиніани, вже побачив світ за сприяння обласної військової адміністрації і був успішно презентований у Києві та Чернівцях наприкінці березня. Нині робота над версткою другої книги завершена. Інтерв’ю з автором ми публікували тут (клікайте).
Оскільки з подачі Миколи Тимошика саме наш сайт БукІнфо отримав право на ексклюзивні подачі окремих фрагментів першої книги, наші читачі матимуть нагоду також першими ознайомитися зі змістом окремих розділів другої книги «Змосковлення Буковини».
Сьогодні публікуємо третій фрагмент, яка розповідає про те, як підбиралися та формувалися комуністичні кадри для Західної України й Буковини зокрема у повоєнний час.
Першу частину з другої книги читайте тут: Як комуністи підбирали керівні кадри для західних українців: фрагмент нової книги журналіста і письменника Миколи Тимошика “Змосковлення Буковини” .
Другу частину читайте тут: Під гнітом Москви: як здійснювався подвійний комуністичний контроль за пресою. Сторінками другого тому книги Миколи Тимошика “Змосковлення Буковини”
Як буковинців привчали читати й масово передплачувати радянську пресу
Почну ось із такої витинки з газети «Радянська Буковина» від 30 травня 1941 р. В країні вже триває війна, а голова сільради села Бояни Садогурського району (так раніше офіційно називався колишній сільський Садгірський район. – М. Т.) з радістю розповідає, як легко приживається в краї радянський спосіб життя, однією з граней якого є бажання селян передплачувати нові газети:
Раніш жодний селянин не передплачував газети. Інколи лише корчмар Крамс продавав кілька примірників. Та той заробіток був йому не вигідний. У травні цього року в наше село надходить 400 примірників газет і журналів. На червень передплата на більшовицьку пресу по с. Бояни перевищить 1000 прим. Раніш у селі було 12 учителів, вчилося близько 600 дітей. Тепер – 950 школярів і 32 вчителі.
Перші рекламні оголошення про передплату на нові газети радянізованої Буковини. 1941 рік
У повоєнну пору питання передплати партійно-радянської періодики не було головним. У пріоритеті влади воно постало пізніше, після ХХ з’їзду Комуністичної партії 1956 року, на якому було засуджено культ особи Сталіна. Новий партійний лідер Микита Хрущов проголосив курс на десталінізацію усіх сфер життя радянських людей. Зі сторінок партійно-радянської преси повіяло свіжим повітрям. І люди в це повірили. Сила й авторитет друкованого слова повсюдно зростали.
Від кінця 50-х років ХХ ст. почали помітно збільшуватися наклади місцевої преси, оскільки у всі часи людей цікавили передусім події і перспективи життя свого краю. Втім, на заваді тиражному ренесансу місцевої журналістики в ту пору стояли існуючі в країні ліміти, зокрема на папір.
Як відомо, в давній Україні папірень було багато. Їх старалися мати передусім відомі монастирі, бо віддавна продукція українських друкарень при лаврах та монастирях мала авторитет в усьому світі. Однак такий привілей церковників радянська влада відібрала ще в 1917-му. А папір відтоді став завозитися в Україну з росії і потрапив у хронічний розряд лімітованих.
Від початку 60-х років передплату на обласну і районну пресу регулював відділ пропаганди і агітації ЦК КПУ. Отож, питання про збільшення лімітів паперу на друкування газет вирішувалося в Києві. На 1961 рік, у зв’язку з обмеженими можливостями поставляти в Чернівці більше паперу, Київ затвердив граничний наклад головної газети краю «Радянська Буковина» 45 тисяч примірників.
Однак у Чернівцях вважали, що цього явно недостатньо. Про це свідчить лист начальника обласного видавництва «Облвидав» Р. Нечипорука секретареві обкому партії І. Фесенку від 11 січня 1961 року.
Інформуючи про результати передплатної компанії на місцеві газети, він називає її успішно. По районних газетах є перевищення в цілому майже на вісім тисяч примірників. І виділених лімітів паперу для цього є достатньо. А от на друк «Радянської Буковини» його явно бракує. Р. Нечипорук просить обком звернутися до ЦК партії з пропозицією збільшити наклад цієї газети на 10 тисяч більше у порівнянні із 1960 роком. Аргументи такі: із затвердженого раніше накладу для роздрібу лишається лише 132 прим. За погодженням із обкомом партії в грудні цю кількість збільшити до 1000 прим, але цього виявилося замало навіть для самих Чернівців. У кіоски преси по області газета з таким накладом практично не має шансу потрапити.
З огляду на те, що Київ був зацікавлений у збільшенні в усіх недавно приєднаних західноукраїнських областях накладів центральних та республіканських газет, перспектива такого дозволу аж на десять тисяч примірників виглядала примарною.
Перші рекламні оголошення про передплату на нові газети радянізованої Буковини.
Доба застою: жорстка рознарядка
Партійно-радянська преса від початку була потужною ідеологічною зброєю партії. Її ще не використані сповна можливості правляча верхівка всіляко намагалася посилити від середини 60-х років минулого століття – по завершенні хрущовської відлиги.
Нову добу по ній дослідники наливають по-різному: початком застою, періодом закручування гайок, порою тотальної русифікації усіх околиць радянської імперії. А щодо українського питання в цілому – ерою україноненависної “сусловщини”. Поняття це з’явилося в середовищі опозиційної інтелігенції на ознаку одіозного прізвища головного кремлівського ідеолога тодішньої пори Суслова.
Суслов – Головний ідеолог КПРС у 70-80 роки ХХ ст.
У лексиконі партійної номенклатури, яка відповідала за проведення передплатної кампанії (а починалася ця акція на всіх просторах СРСР у вересні і закінчувалася наприкінці грудня) з’являються такі часто вживані фрази як «насиченість преси на тисячу душ населення», «насиченість партійними виданнями на сто комуністів», «освоїти тиражі». Ці поняття поступово переходять на сторінки партійно-радянської преси, на шпальтах яких в осінньо-зимовий період можна зустріти низку матеріалів про хід передплатної кампанії в містах і селах краю.
Йдеться про те, що ЦК партії «спускав» усім обкомам партії обов’язкові для досягнення цифри з передплати газет і журналів буквально за всіма головними показниками: в розрізі центральних, республіканських, обласних і районних; окремо для міста і села; окремо за назвами партійних і галузевих газет та журналів, окремо за комсомольськими і піонерськими виданнями. Був і такий показник як видання братніх компартій соціалістичних країн (про це явище – нижче детальніше).
Обласне управління зв’язку систематично готувало для обкому партії докладні аналітичні огляди ходу цієї акції – з численними цифровими таблицями, окресленням низки тенденцій та наведенням прикладів – і позитивних, і негативних.
Візьмемо для аналізу проміжні результати передплати в Чернівецькій області на 1968 рік станом на 9 листопада 1967 року.
Цей рік, як відомо, був ювілейний – 50-річчя жовтневого перевороту, який комуно-більшовицька влада іменувала як «Велика Жовтнева соціалістична революція». 7 і 8 листопада стабільно аж до розвалу СРСР, були червоними днями календаря.
Напередодні півстолітньої річниці постання комуно-більшовицької держави преса традиційно повідомляла про так звані ініціативи трудових колективів з «підвищених соціалістичних зобов’язань»: до 7 листопада виконати свої річні плани. Зв’язківці Буковини мали намір також дочасно відзвітувати в Київ про виконання всіх доведених цифр на період передплатної кампанії.
Якими були ті цифри?
Згідно зі спущеного згори плану, Чернівецька область зобов’язувалася переплатити на 1968 рік 803.300 примірників газет і журналів (тоді в найменшій в Україні області було приблизно стільки ж і населення). Станом на 9 листопада (до жовтневих свят) річний план виконано майже на 90 відсотків. Не було сумніву, що до кінця року він буде і перевиконаний. Таке зобов’язання «взяла» вся область до ювілею жовтневої революції.
Ознайомимося з цікавим цифровим фактажем, на який багата ця службова записка.
Зазвичай такі документи починалися оглядом прикладів, вартих наслідування іншими. Отож, ішлося про передовиків. Це зв’язківці-розповсюджувачі преси Заставнівського, Кельменецького, Кіцманського районів. Так, заставнівці передплатили газет і журналів на 16,6 відсотка більше, ніж на 1967 р. Тут також помітно підняли планку за насиченістю преси в розрахунку на 1000 душ населення: з 859,8 в 1967 до 956,2 примірника на наступний рік. Подібна картина в Кіцманському районі: із 760 до 833, 6 прим.
Тепер про недоліки. До відстаючих потрапили Хотинський, Новоселицький, Глибоцький райони. Тут річні плани передплати поки на рівні 81-82 відсотків. Насиченість періодики на 1000 чол. – 735-745 примірників (для порівняння, заставнівці мають понад 956 примірників). Почали здавати позиції в Сторожинецькому, Сокирянському, Путильскому районах.
Наклади обласних газет визначалися в ЦК партії
Село: ігнорування московської періодики
У час щорічної передплатної кампанії за вказівкою згори партійні комітети на місцях мусили більше уваги приділяти сільській місцевості. Село кругом традиційно вважалося консервативнішим за місто, тому активніше опиралося наступу нових порядків.
З довідки постає невесела картина з передплатою в селах області. До списку сіл, де передплачують пресу мляво і неохоче, потрапили такі.
Село Коритне Вижницького району. З доведених планом 2900 примірників передплачено 1625, що складає 56 відсотків. «Секретар парторганізації тов. Чепіга не бере ніякої участі в цій справі», – констатується в документі. Майже така ж картина в селах Молодія, Червона Діброва та Валя Кузьмин Глибоцького району.
У Новоселицькому районі аутсайдерами названі села Форосна, Топорівка, Сталінешти. У Хотинському – Данківці, Круглик, Колінківці.
Окремим пунктом в архівному документі описаний стан справ із передплатою на головні партійні московські і київські газети. Тут начальник облуправління зв’язку висловлює найбільшу тривогу. Особливо за московську «Правду», з якою багато буковинців не хотіли сильно дружити. Адже погану статистку з цієї газети продемонстрували більшість районів і особливо обласний центр.
«Різко відстає від освоєння накладів «Правди» Вижницький район (план 600, передплачено 474), Путильський (350-158), Глибоцький (900-620), Кіцманський (800-389). В розрахунку на сто комуністів «Правду» в цих районах передплатив лиш кожен п’ятий-четвертий».
Партія ж хотіла, щоб із цією газетою жив чи не кожен комуніст.
Не викликали у буковинців особливого ентузіазму заклики широко передплачувати й інші московські газети, зокрема «Сельская жизнь», «Экономическая газета».
Примарними були сподівання влади виконати план і щодо київської російськомовної «Правды Украины». Статистика фіксує найнижчу кількість передплачених примірників, у розрахунку на сто комуністів, у Новоселицькому (11), Хотинському (12) Глибоцькому (15), Сокирянському (16) районах.
Примарними були сподівання влади виконати план передплати на Буковині і щодо київської російськомовної «Правды Украины»
Ще гірші справи із передплатою на партійні журнали: «Агитатор», «Коммунист», «Партийная жизнь», «Проблемы мира и социализма», «Политическое самоборазование», «Коммунист Украины». Псували загальну картину фактично всі райони, а особливо, як не дивно, обласний центр.
Окремо в довідці про журнали «Коммунист» (москва) та «Коммунист Украины» (Київ). Кругом ці два видання місцевими комуністами були зігноровані. Так, у Вижницькому, Путильському, Глибоцькому та Сокирянському районах було передплачено на сто комуністів лише 4,5 прим., а в розрахунку на 1000 душ населення – ледь більше ніж 1 прим. Тоді як у Новоселицькомиу та Глибоцькому районах цей показник склав ще менше – відповідно 0,5 і 0,9 примірника.
Дещо краще виглядали дані про передплату на виробничо-технічні, сільськогосподарські і літературно-художні видання. З нового року на Буковину для тамтешніх передплатників мало надходити 341 прим. журналу «Хлібороб України», 294 – «Тваринництва України», 150 примірників «Сільського будівництва». Втім, до планових показників це було трохи більше половини.
Читацькі пріоритети буковинців
Щорічну передплатну кампанію цієї доби (а це кінець 60-х років ХХ ст.) можна без перебільшення назвати добровільно-примусовою. Спущені згори цифрові показники щодо накладів різних видань за кожною областю, районом, населеним пунктом змушені були виконувати відповідні партійні комітети. І якщо звичайні трудящі могли відмовитися від передплати видання, яке їм було не до душі або не за ціною, то комуністи, особливо ті, які дбали про особисту професійну чи партійну кар’єру, такого вибору здебільш не мали.
Не випадкова в статистичних даних про проміжні й остаточні результати передплатної кампанії графа про насиченість партійних газет і журналів на 1000 душ населення і на 100 комуністів (в розрізі кожного населеного пункту та району в цілому) стали чи не найголовнішими для контролю владою.
Аналіз різноманітних архівних партійних довідок про хід передплати на партійно-радянську пресу тоталітарної доби дає можливість знайти відповіді на питання, пов’язані із особистісними пріоритетами буковинців щодо вибору того чи того періодичного видання за місцем видання та мовою в розрізі кожного окремо взятого району.
Цікаво, що в такій найменшій за територією і кількістю населення області як Чернівецькій результати ці є приголомшливо строкатими. Вони засвідчують передусім відмінність у ментальності буковинців передусім за географічним і водночас етнографічним поділом: західної (гуцульської) та східної (бессарабської) частин, а також анклавів із переважаючим українським чи молдавсько-румунським населенням у південній частині області.
Таку строкатість зримо можна відчути, якщо порівняти результати передплати за районами Буковини двох головних тогочасних газет у кількісному співвідношенні до 100 комуністів: московської «Правди» та київської «Радянської України».
У Вижницькому районі на 100 комуністів передплачено: «Правды» 27,9, «Радянської України» 99,5. Приблизно такі ж результати ще у двох найбільш проукраїнських районах – Заставнівському (30 на 108) та Кіцманському (21,8 на 109,3). А ось райони, де картина цілком протилежна: московську «Правду» передплачували значно частіше, ніж київську «Радянську Україну»: Кельменецький («Правды» – 77,6, «Радянської України» 23,0), Новоселицький (відповідно 47,3 та 14,2), Сокирянський (83,4 та 26,4), Хотинський (48,2 та 19,1). Паритет у виборі продемонстрували читачі Сторожинецького району (38,8 – за московську газету, 34,5 – за київську).
Космополітичні на той час Чернівці теж показали у цім питанні свою половинчастість (45,1 і 54,4). Цікаво що і в цілому по області такий собі московсько-російський пріоритет у цьому показнику переважив: в розрахунку на 100 комуністів області газету «Правду» передплатили 43,9, а «Радянської України» – 28,3 чоловіка.
З іншого боку, не можна не помітити ще одного пріоритету буковинських передплатників періодики: помітна перевага місцевої преси (обласної і районної) над центральною і республіканською. Показники типового бессарабського краю східної Буковини – Сокирянського району, де російські впливи в історичній ретроспективі були значно відчутнішими, тут є особливо переконливими.
Оперую даними про кількість передплачених газет і журналів мешканцями Сокирянщини станом на 1 червня 1967 року:
Московські видання (в дужках – примірників на район): «Известия» (2058) «Правда» (1410), «Сельская Жизнь» (839), «Комсомольская Правда» (664), «Труд» (150).
Київські видання: «Правда Украины» (1091), «Молодь України» (883), «Сільські Вісті» (842), «Радянська Україна» (586).
Місцеві видання (районна та обласні): «Дністрові Зорі» (5328), «Радянська Буковина» (2322), «Молодий Буковинець» (1711).
Журнали з Монголії і Куби – в накидку
Головним болем для місцевих ідеологічних працівників було забезпечення в області передплати на журнали (перелік їх додавався) країн соціалістичного табору. Щоразу – не нижче показників попереднього року. Щорічна акція з такої передплати був своєрідним жестом доброї волі керманичів СРСР у відповідь на дозвіл керівництва цих країн проводити в себе вільну передплату на головні московські видання.
Виконання цієї важливої ідеологічної «зобов’язалівки» на Буковині давалося особливо непросто. І то з двох головних причин.
Перша: журнали такі видавалися не знаними радянцями іноземними мовами, адже на всіх радянських теренах, від Сахаліну до Карпат, толерувалася одна-єдина – російська як мова міжнаціонального спілкування народів-братів.
Друга: кількість примірників таких видань була завеликою, враховуючи, що й ціна передплати на них була значно вищою. Скажімо, планові обсяги передплат на журнали Соціалістичної Республіки Румунія сягнула позначки майже 8000, Польщі – понад 1100, Німецької Демократичної Республіки – до 600, Чехословацької Соціалістичної Республіки – до 550, Болгарської Народної Республіки – до 200, Угорської Народної Республіки – до 150. Помітно скромнішими були плани на передплату журналів Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (34 примірники), Республіки Куба (11), Демократичної Республіки В’єтнам (9), Китайської Народної Республіки (4), Корейської Народно-Демократичної Республіки (2), Монгольської Народної Республіки (1).
Всього на Чернівецьку область було доведено за планом близько 11000 примірників зарубіжних видань із країн соціалістиного табору, що видавалися іноземними мовами.
Проміжні статистичні дані й звіт про виконання таких зобов’язань області перед москвою на 1968 рік станом на середину листопада 1967-го показував плачевні результати: Китай, Корея, Монголія були в повному «прольоті». Кубою зацікавився лиш один передплатник, В’єтнамом – шість. Лише п’яту частину від плану складали видання з Чехії, Польщі, Угорщини, третину – Болгарії. А от видання Румунії на Буковині із зрозумілих причин були дуже популярні – вже було передплачено 6232 примірники.
Цікавою виглядає остаточна картина в розрізі районів. Звісно, що кращі показники показали Чернівці, як центр науки, культури, освіти краю, де низку показників перевиконано. Найпопулярнішими виявилися польські журнали (з плану 821 передплачено 928 примірники), румунські (з плану 768 передплачено 834 прим) та чехословацькі (із 394 – 422) . Найменше зацікавлення цим сегментом періодики проявили вижничани, путильчани, кіцманці.
В цілому передплату на цей сегмент періодики Буковина в 1968 році провалила. На цей рік недобір у порівнянні з 1967 роком складав майже тисячу примірників.
* * *
На завершення розділу – цікава історична паралель, яка зримо показує затяту повторюваність руйнівних для свідомості українців методично спрямовуваних із центрів російської імперії москви і петербурга упродовж століть ідеологічних акцій. У цьому випадку – привчання «інородців» із інонаціональних околиць імперії читати найперше все російське і по-російському.
1909 року вигнаний за так званий український націоналізм із Київського університету Св. Володимира майбутній міністр освіти і міністр віровизнань уряду Української Народної Республіки Іван Огієнко поставив перед собою актуальне на тоді запитання: що читали українські селяни? І відправився шукати відповіді у віддалені села Київської губернії.
Низка публікацій тодішнього журналіста-початківця Огієнка на сторінках однієї з перших українських газет «Рада» 1909 року упродовж засвідчила таку тривожну тенденцію: спрагле до народного слова і правди українське село задихалося в лещатах дешевої або безкоштовно поширюваної російськомовної і багато в чому шовіністично налаштованої до українства преси. Вона як ті скорпіони на молоду зелену подиву, безнастанно й масивно сунулася в ці краї з півночі.
Історія, як це не дивно, повторилася і в радянські часи. Знекровлене духовно й фізично, розчароване владою українське село зберегло й понині потяг до знань і українського друкованого слова. Однак упродовж тривалого часу перебувало у полоні російськомовного інформаційного простору – і не лише посередництвом друкованого слова, а й телевізійного, що вже в українські роки опинилося в руках кількох олігархічних кланів.
Що ж до такої важливої ідеологічної акції як передплата на газети та журнали, то і на Буковині, і в інших приєднаних напередодні Другої світової війни західноукраїнських областях повторилися ті ж прийоми, які москва застосовувала в областях Наддніпрянської України ще у 20-ті роки: преференції надалися передусім пресі центральній, тобто московській. Робилося це, як засвідчують добуті в архівах вище викладені факти найчастіше в добровільно-примусовій формі: комуністам – як обов’язок, безпартійним як стимул кар’єрного росту.
* * *
Передплатні кампанії на партійно-радянські газети та журнали мали ідеологічний характер. Головним було суворе регулювання накладів за видами і типами періодики всієї системи партійно-радянської преси. Цей процес контролювався ідеологічними відділами відповідних партійних комітетів: від ЦК в москві до райкомів партії на місцях.
Зважаючи на тенденції щодо недовіри населення західноукраїнських областей до центральної преси в післявоєнний період, правляча партія штучно гальмувала зростання накладів районних і обласних газет методом вставлення лімітів на папір для місцевих друкарень. Натомість методом примусу спонукала передплачувати місцевих комуністів дві головні газети країни – «Правда» та «Известия», а також журнали країн соціалістичного табору, що дублювалися для поширення в СРСР російською мовою. Це був один із способів русифікації українського населення.
Із досьє БукІнфо:
Микола Степанович ТИМОШИК – український учений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець. Він доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.
Журналістську діяльність Микола Тимошик розпочав на Буковині. Був завідділу “Радянської Буковини” та головним редактором “Молодого буковинця”. Автор 25 книг, серед яких документальний двотомник “Село” (2 томи), “Материн заповіт у рушнику 1933-го”, “Голгофа Івана Огієнка”, “Українці в Британії”, «Українська журналістика в діаспорі: Британія» та інші.
З лекціями і повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та просвітніх закладів у Великій Британії, Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Китаї, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Швеції та Швейцарії. Лауреат низки літературних премій, з-поміж яких – ім. Ю. Федьковича (2022).
Нині – професор журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, головний редактор двомовного наукового журналу “Український інформаційний простір – Ukrainian Information Space”.
