На війні піхотинці часом потрапляють у такі жорсткі ситуації, виходу з яких, на перший погляд, немає взагалі. І виплутуються, бо не впадають у відчай і не панікують. Люди з бойовим досвідом і холодним розумом навіть повну безвихідь можуть обернути на свою користь. Доказ – неймовірна історія з бійцем мотопіхотного батальйону 128 ОГШБр. Двоє російських штурмовиків непомітно підкралися до позиції і взяли його в полон – відібрали зброю, зв’язали руки. А далі, очікуючи підкріплення, запхнули в тісний окоп, де всі троє провели цілу ніч. У підсумку наш піхотинець вийшов звідти й повернувся до своїх, а росіяни залишилися в окопі назавжди.
Спершу кілька слів про бійця. Василю 50 років, він із Тячівщини (Закарпаття), з того села, що відоме виробництвом меблів. До війни теж займався цією роботою – вміє обробляти деревину від грубої дошки до серванту. У 128 ОГШБр пішов сам, хоча мав «залізобетонну» відстрочку як батько трьох неповнолітніх дітей. Воював на всіх найскладніших напрямках, де була бригада, має вже три поранення, а контузій і не злічити. Починав солдатом, зараз молодший сержант, командир відділення. Це дуже досвідчений боєць, і саме завдяки досвіду йому вдалося достойно вийти з безнадійної ситуації.
Далі пряма мова Василя:
– Наші позиції – в посадці позаду зруйнованого обстрілами села. До росіян звідти десь півтора кілометра. Якийсь час на цій ділянці було затишшя, але з досвіду я знав, що це не до добра. Тому добре облаштував свій окоп, а поруч у кущах сховав кілька гранат. Вогневі точки розташовані на певній відстані, я як старший групи був окремо. І періодично йшов на іншу позицію, трохи позаду, де є генератор і екофлоу, щоб віддати на зарядку павербанки та акумулятори до рації і взяти з собою заряджені. Так було й того разу. А по дорозі назад, коли я вже майже дійшов до своєї точки, з кущів несподівано вискочили двоє росіян і, навівши автомати мені в голову, крикнули: «Сдавайся!»
Якимось чином їм вдалося пройти до наших передових позицій – моя рація мовчала, ні аеророзвідка, ні хтось інший нічого не помітив. Мабуть, бо посадка хороша, густа. У перші секунди я був шокований – воюю вже четвертий рік, давно до всього готовий, але в полон дуже не хотів потрапляти. «Жіть хочеш?» – питає один. «Хочу», – а що було відповідати? «Будєш с намі сотруднічать? Іначе умрьош, но нє момєнтально – отрєжем уші, нос, істєчьош кров’ю». Я відповів, що буду. Вони поклали мене на землю, забрали зброю, зв’язали руки за спиною і разом зі мною протиснулися в мій маленький окоп. Це сталося надвечір, а далі ми разом провели в окопі цілу ніч…
У перші ж десять хвилин я зумів звільнити одну руку, однак вони помітили й зв’язали мене ще раз. За пів години я знову майже звільнив руку за спиною, але намагався не показувати це, щоб знову не зв’язали. І ми цілу ніч говорили. Їх цікавило, де наш штаб, де стоїть артилерія, де оператори дронів. Я відповів, що піхотинцям таку інформацію не дають. В якийсь момент наші кулеметники із сусідньої позиції помітили попереду рух і пустили туди чергу. Мене зразу спитали, де стоїть кулеметник, і я махнув головою в інший бік, де нічого не було. А вони одразу передали це по рації своїм. За кілька хвилин туди накидали мін, і один із росіян задоволено сказав: «Мнє дадут мєдаль за унічтоженний пулємьот».
Наш Герой – закарпатець Василь вирвався з полону, вбивши двох окупантів
Росіяни поводилися трохи самовпевнено. Побачивши шеврон нашого батальйону з ведмедем, один глузливо вимовив: «О, я задавіл мєдвєдя!». А далі знайшов серед моїх особистих речей візитку таксі в Запоріжжі й сказав: «Ето забєру сєбє, пригодітся в Запорожьє».
Вони постійно тримали по рації зв’язок зі своїми, і з їхніх переговорів виходило, що чекають підкріплення, щоб просунутися вперед. Я розумів, що треба щось придумати, поки їх двоє, бо далі буде набагато важче. Росіянин помітив це по моєму обличчю й спитав: «О чьом думаєш?» «Та думаю, як буде далі, куди ви мене поведете». «Нє пережівай, всьо будєт хорошо». Через кілька годин вони вже не сприймали мене як загрозу й навіть самі розв’язали руки, коли я сказав, що затерпли.
А далі в мене з’явився один маленький шанс. Над ранок наша аеророзвідка перевіряла передові позиції, і дрон завис прямо над накритим гілками й ковдрою окопом – опустився метрів на шість і вивчав локацію. Дрон полетів, однак росіян це дуже стривожило, вони спитали, що це значить. І я відповів – наші дрони періодично перевіряють вогневі точки, чи все гаразд, а вони залишили біля окопу свої рюкзаки й плащі. «Їх треба сховати в кущі, бо якщо аеророзвідники щось запідозрять, нас накриють мінами й артою, незважаючи на мене», – переконую їх. І запропонував такий варіант – я вийду з окопу й сховаю їхні речі, а вони будуть тримати мене з окопу під прицілом. Вони подумали й сказали: «Хорошо, но бєз пріколов». І випустили мене.
Я вийшов, зібрав їхні речі, сховав у кущах і непомітно взяв звідти заздалегідь заховану гранату Ф-1. Обережно висмикнув чеку й підійшов до окопу, наче намагаючись залізти. Один із росіян відсунувся й переклав автомат, інший теж змушений був відсунутися вбік. Тоді я кинув гранату їм під ноги й почав тікати. Один із них встиг кілька разів вистрілити, на моє щастя, його автомат був переведений у режим одиночного вогню. Однак остання куля зачепила мене – влетіла в бік і, не пошкодивши кістки, вилетіла. А далі був вибух. Мій окоп розрахований на мене одного, росіяни сиділи щільно один біля одного. Тому або моментально загинули, або швидко стекли кров’ю…
Поранений Василь, хоч і кульгаючи, але бігом добрався до сусідньої позиції, попросив аптечку, сам затампонував рану й розповів, що сталося. Як тільки росіяни втратили зв’язок зі своїми старшими, там зрозуміли, що сталося щось непередбачуване, й незабаром локацію накрили щільним мінометним вогнем. Ніхто з наших бійців від нього не постраждав.
А далі поранений Василь у супроводі товариша кілька кілометрів ішов до точки евакуації, звідки бойовий медик доставив його в стабілізаційний пункт бригади. Після невідкладної допомоги пораненого евакуювали в лікарню. Стан Василя оцінюється як нормальний, він потроху ходить, хоч і потребує лікування й реабілітації.
– Я думаю, правильно себе поводив, – каже Василь. – У мене не було страху, коли сидів і спілкувався з росіянами, шок після того, як вони взяли мене в полон, швидко минув. Постійно думав, як вийти із ситуації. В бойових умовах людина виживає на 50% завдяки везінню і на 50 – завдяки досвіду. Якби в мене не було досвіду, я б звідти не вийшов…
Ярослав ГАЛАС, Фейсбук (с)