У Міжнародний день захисту дітей через нічні обстріли в Києві загинула дитина разом з матір’ю. Цього ж дня, першого червня, виставку “Втрачене дитинство”, що розповідає про вбитих рашистськими терористами на війні дітей, відкрили в Чернівцях. Такі нинішні реалії…
Артем із Кривого Рогу, Поліна з Маріуполя, Микита з Запоріжжя, Єгор із Сум, Маргарита й Дарина з Харківщини, Анна з Дніпра, Кирило з Вінниці, В’ячеслав із Одеси, Дмитро з Чернігова, Ростислав з Київщини, двійнята Ніколь і Денис із Житомирщини, ненароджена дитинка з Києва… Це діти, яких убила російсько-українська війна. Історії їхніх коротких життів помістилися в кількох абзацах розповідей про кожного – на виставці в культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука.
“Я всього лише хотів подорослішати, а мене вбили…”, “Тепер я ніколи не візьму участь у чемпіонаті світу”, “Якби не російська ракета, 23 січня ми з батьками відсвяткували би моє 16-річчя…”, “Мамі постійно здається, що я зайду до кімнати, та цього ніколи не станеться…”, – рядки з історій дітей, яким окупанти не дали шанс на життя.
Трепетні моменти, пронизані любов’ю до життя та моторошні факти про загибель кожної дитини, описали журналісти платформи пам’яті “Меморіал: вбиті росією”.
“Ніколи не стану повнолітнім”
Понад 20 світлин – стільки ж історій та вбитих дітей. Фото й історії життя загиблих дітей розмістили в холі культурно-мистецького центру. Білими буквами на чорному тлі – про кожне перерване життя.
15-річний кучерявий хлопець із зосередженим поглядом. На фото склав пальці у формі серця.
Йому ніколи не виповниться 16 років. Тому що російська ракета, яка впала на подвір’я його будинку, зруйнувала все.
“Я ніколи не відчую, як це бути учасником чемпіонату світу… Ніколи не вступлю в омріяний виш… Ніколи не стану повнолітнім. Моє майбутнє та майбутнє всієї моєї сім’ї зруйнувала росія”…, – це про Артема Прийменка з Сум.
У 2021 році Артем виграв чемпіонат України із самбо, а через рік мав змагатися на чемпіонаті світу в Нідерландах – отримав місце у збірній України. Близько року Артем зустрічався з однокласницею, а на татковій роботі вже заробляв свої перші гроші.
Поліна Тутунжи – восьмирічна дівчинка з Маріуполя, яку вбила російська ракета, коли вона вийшла погратися з подружкою в двір свого будинку.
З історії вбитої дівчинки:
“Все життя я прожила у тому самому Маріуполі, про який останні місяці говорив увесь світ… Моє дитинство минуло у колись світлому місті біля моря, там я і загинула. 13 березня я вмовила мою маму Надю вивести мене ненадовго з будинку на подвір’я, де сусіди готували їсти. У вікно я побачила, що серед людей гуляє знайома дівчинка. Тільки-но ми ступили перші кроки на вулиці – розпочався обстріл з мінометів. Моя люба матуся загинула на місці, як і моя подружка зі своїм татком та інші люди. А мене три дні рятували в лікарні Маріуполя. Та марно….
У день, коли ми потрапили під обстріл, мій брат Герман залишився вдома, а татко збирався їхати до Маріуполя. Але за кілька днів він вже не застав мене живою… Нас із мамою не дала поховати окупаційна влада, рідним довелось розшукувати моє тіло серед сотень загиблих. Завдяки їхнім старанням на моїй могилі нарешті з’явились хрестик та табличка.
Татко часто говорить, що найгірше – втратити власну дитину. А він ще залишився без своєї дружини – лагідної матусі Надії. Як і мій брат Герман. Тепер їм доводиться бути хоробрими за нас всіх”.
… Виставку про вбитих дітей відвідали чернівецькі школярі. Зупинялися біля кожної світлини. Багато спілкувалися, розгублено вдивляючись в обличчя своїх ровесників.
“Мені так шкода тих дітей. То ж на місці будь-кого з них могли бути ми чи наші друзі, – каже школярка Мар’яна. – Саме тому ми багато волонтеримо. Разом з класом збирали гроші для армії та плели маскувальні сітки. Щоб допомагати наближати перемогу”.
“Відчуття, що це якийсь страшний фільм, а не реальне життя. Переглядаю виставку й хочу плакати, – каже старшокласник Максим. – Нині я вже навіть мови російської цураюся. Не хочу, щоби щось мене пов’язувало з тим народом”.
“Жити, коли забрали твій світ”… Як це?
Журналістка платформи “Меморіал: вбиті росією” Інна КУБАЙ розповідає про роботу над виставкою.
“На превеликий жаль, спокою від терору росіян ми знову не маємо, – каже Інна, зауважуючи на події минулої ночі. – У Києві знову вбили дитину й матір. Вже понад 500 дітей убила ця війна. На жаль, це ще не завершення”.
Інна Кубай зауважує, що історії життя вбитих дітей журналісти відтворювали з розповідей родичів та близьких людей.
– А як же спілкуватися з матерями, чиїх дітей уже немає? – запитую Інну.
– Як мама, скажу, що це неймовірно важко, – каже жінка. – Коли ти розумієш, що значить у житті батьків дитина і співпереживаєш… Намагаєшся не травмувати, не завдати ще більшого болю.
Інна Кубай пригадує історію родини Перебийносів, діти з матір’ю якої загинули при спробі евакуюватися.
– Батько родини Сергій Перебийніс якраз відвідував хвору матір на Донеччині, коли його родина намагалася евакуюватися з Ірпеня, – каже Інна. – Мати з донькою й сином фактично дійшли до блокпоста. Та в них поцілив ворожий снаряд. Дорогою додому батько дізнавався про втрати. В одному місті йому повідомили, що помер син, в іншому дізнався про загибель доньки. А третьою новиною стала втрата дружини….
“Намагаючись притупити біль від втрати, Сергій допомагає іншим, – зауважує Інна. – Він допомагає відновлювати втрачене житло українцям. Він творить добро. В основному, люди, які пережили біль втрати, допомагають іншим. Це те головне, що відрізняє нас від тих інших, недружніх, нелюдських і не братніх народів”.
Болючих і трагічних історій українців, що втратили дітей через війну, нині понад півтисячі.
– Ці історії ми описуємо. Є сайт платформи пам’яті, де можна почитати всі розповіді, відчути всі трагічні долі. На основі деяких із цих історій знімаємо документальні фільми, – каже Інна Кубай. – “Жити, коли забрали твій світ”, – назва вже створеного документального фільму про родину, в котрої війна забрала дітей.
ДО РЕЧІ:
Виставка “Втрачене дитинство” діє з 1 по 7 червня в культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука (вуд. Головна, 140).
Оглянути виставку можна з 11.00 до 19.00 (окрім понеділка та вівторка).
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
