Угорі гуде «шахед». Перехожі задирають голови на чорний трикутник у небі, а я впираюся очима в табличку на будівлі: «вулиця Миру». Похмуро хмикаю. Ми в Городищі на Черкащині.
Метрів за 15 чую вигук: «Доброго дня!» Високий, плечистий, імпозантний чоловік у капелюсі й радянському пальті з каракулевим коміром крокує назустріч.
Це 48-річний Джеймс Віш. Він живе в Україні, збирає гроші для України, вчить українських дітей літати на дронах і одружений з українкою Оксаною. А пальто на ньому — зі скрині діда дружини, розповідає Hromadske.
Вона тримає його попід руку — сьогодні ця жінка і гугл-перекладач допомагатимуть нашій розмові.
«Думав, українська бабця мене вб’є»
Джеймс почув про українців 2014-го. В ІТ-компанії, де він працював у США, було кілька найманих працівників з України. Вони працювали онлайн з Києва і ходили на Майдан. Захоплений колегами, Джеймс вирішує коли-небудь відвідати Україну.
Нагода випала за п’ять років. Саме закінчився його контракт з однією з компаній, де він працював адміністратором мереж.
«Я мав гроші й вирішив відвідати Європу. Мій дід був норвежцем, я шукав своє коріння, але людей з таким прізвищем виявилося повно: я думав, що воно рідкісне, а знайшов ціле місто таких, як я», — сміється чоловік у піцерії. Це його улюблений заклад у Городищі, офіціанти тут знають його вподобання. Одна з них несе йому капучино.
Слідів свого роду він не знайшов і поїхав далі. Мандрував Європою велосипедом, а коли зламав ногу й оклигав — автостопом. Норвегія, Швеція, Німеччина. І ось нарешті 2019-го він в Україні.
Перше, що вразило в Києві, — величезний банер із написом: «Свобода — наша релігія».
Джеймс із дружиною Оксаною. Фото: Тарас Подолян / hromadske
«Американці схиблені на свободі й демократії. В Україні це витає в повітрі. Крім того, тут менше правил, ніж, скажімо, в тій самій Німеччині», — ділиться своїми першими враженнями Джеймс.
Тоді його здивувало, що в Україні майже ніхто не усміхається, адже у США такого не побачиш.
«Думав, що в Україні кожна бабця хоче мене вбити, я їх боявся, — слово “бабця” Джеймс вимовляє українською. — Вони ходять з такими серйозними обличчями! Загалом “бабця” в Україні — це якесь окреме явище, я не розумію, чому в маршрутці в найстрашнішу спеку вони не дозволяють відчинити вікна!»
Американець оселився в Києві, влаштувався викладачем англійської у приватну школу. Аж тут — локдаун через COVID-19. Кафе й парки зачинили для відвідування, спілкування здебільшого перейшло в онлайн. Так Джеймс і зустрів Оксану.
Джеймс із дружиною Оксаною. Фото: Тарас Подолян / hromadske
«Полюбив українку, бо вона попросила вибачення»
За два роки до пандемії Оксана вирішила, що їй замало працювати операторкою в «Епіцентрі», хоче розвиватися. А для цього треба вивчити англійську. Пішла на курси: одні, другі, треті. Практикувалася з носіями англійської на різних сайтах, де й познайомилася з Джеймсом. Трохи полистувалася — і цей веселий голосистий чоловік запав їй у душу. Тоді якраз відкрили літні майданчики кафе, тож Джеймс запропонував їй зустрітися.
«У мене тоді був ще не такий словниковий запас, як зараз, але врятувало те, що говорив переважно він. В американців заведено відразу виливати правду про всю сім’ю. Тому за годину я знала про його дідусів, бабусь і тіток з дядьками», — згадує перше побачення чорноволоса жінка, яку чоловік називає baby.
Дізналася вона і про його минулі стосунки: від перших є дорослий син. Друга дружина після розриву залишила йому на виховання їхнього спільного сина з аутизмом. Хлопець уже виріс й одружився. Утретє Джеймс спробував знайти щастя у стосунках із жінкою, у якої вже була дитина. У цьому шлюбі народилася їхня спільна донька.
Джеймс із дружиною Оксаною. Фото: Тарас Подолян / hromadske
«Тобто, по факту, у нього троє дітей рідних і одна усиновлена. Є й онуки. Коли ми з ним зустрілися, мені було під сорок. Так сталося, що все життя прожила сама. Його досвід сприйняла мудро й розважливо: що було, те було», — розмірковує Оксана.
«Вона мені сподобалася відразу, бо вміє вишивати, і я відразу замріявся про вишиванку», — жартує чоловік.
«У кожному жарті є частка жарту», — Оксана зиркає на чоловіка. Знає, що той любить цікавий одяг.
Джеймс захоплюється історичними реконструкціями, особливо періоду вікінгів. Відвідує фестивалі, б’ється на мечах, має шолом і обладунки. Сам пошив чимало взуття, сорочок, сумок, поясів під старовину. Каже, що його повне ім’я — Джеймс Артур, як у короля Артура.
«Насправді мене вразило, що Оксана за щось попросила вибачення. У США такого не почуєш. Жінки, якщо чогось хочуть, маніпулюють. Це так ускладнює стосунки. У Європі теж із цим непросто: жінок цікавить насамперед те, скільки ти заробляєш. Під час моєї подорожі мені пропонували шлюб дві жінки в Німеччині й один чоловік у Швеції. Він був моїм другом і в такий спосіб хотів полегшити моє перебування в країні, якби я вирішив там залишитися.
Оксана ж була такою щирою, що аж незвично. Вона проста, одягнена у звичайні джинси, губи не накачані. Мені сподобалося, що на ній немає корони. Хоч вона і принцеса», — він цілує жінку у скроню, вона його у плече.
«Але одружуватися він не збирався, занадто обпікся в минулому. Ми побралися, щоб не загубити одне одного у війні», — чесно зізнається Оксана.
Американець із Черкащини, 48-річний Джеймс Віш. Фото: Тарас Подолян / hromadske
«Хіба я — боягуз, щоб тікати?»
До початку великої війни вони встигли прожити разом близько року. З’ясували, що жінка проти взутих гостей у хаті й гострої мексиканської кухні, а чоловіку не подобається холодець і поділ одягу на домашній та для виходу в люди.
Практична й раціональна натура українки зіткнулася з романтичною натурою американця. Коли він ділився своїми планами — відкрити свою англомовну школу чи відновити старі хати по селах силами волонтерів і віддавати переселенцям, — Оксана бачила стільки перешкод, що відразу заперечувала.
Та вони приловчилися одне до одного: кожен готує собі окремо, капці можна взувати, головне, що є кохання, розуміння та спільні інтереси. Оксана вишила йому сорочку, де орнамент схожий на руни, Джеймс змайстрував їй одяганку для фестивалів історичних реконструкцій. Щоправда, встигли побувати лише на одному.
За кілька днів до вторгнення росії пара одружилася. Тоді американське посольство з усіх сил закликало своїх громадян повертатися у США, але чоловік і не думав.
«Не думайте, що життя в Америці краще, — роз’яснює він. Запитання від українців “Чому не виїхав?” його вже відверто дратує. — Там життя просто інше. Так, там нема війни, але вона може розпочатися в будь-який момент. Крім того, хіба я — боягуз, щоб тікати?»
Джеймс попросив дружину евакуюватися потягом з Києва до Львова, а сам збирався йти воювати. Але потяги на захід вирушали переповнені, й подружжя поїхало в Городище, до Оксаниних батьків.
Серед ночі, коли жінка спала, Джеймс кілька разів поривався йти у військо. Вона його спиняла у дверях.
«По-перше, це комендантська година, я не хотіла, щоб із ним щось сталося. По-друге, він не знає мови. А ще він трохи як дитина, живе в ілюзіях: вважає себе героєм, вікінгом, суперменом. Як це, він не піде воювати? Як дивитиметься в очі тим, із ким змагався на реконструкціях? Але війна — не гра, і я чітко це усвідомлювала», — пояснює жінка.
«Я не унікальний в тому, щоб захищати не свою країну. Якщо росія переможе, це вплине на демократію в усьому світі. Важливо, щоб хтось боровся за свободу», — рішуче заперечує їй Джеймс.
Тоді, у 2022-му, втомившись із ним сперечатися й доводити, що боротьба буває різною, Оксана погодилася, щоб чоловік пішов до армії. Але за руку вести його у військкомат не стала.
Джеймс Віш їздить українськими школами, де вчить підлітків збирати дрони і керувати ними. Фото надане Джеймсом Вішем
Він знайшов у ТЦК англомовного працівника і пояснив, чого хоче. Пообіцяли передзвонити. Минув цілий рік, поки Джеймса запросили на вишкіл на Яворівський полігон.
«Був уже сформований Інтернаціональний легіон, там були тренери з НАТО й українські командири. Приїхали воювати добровольці з інших країн: колумбійці, мексиканці — різні.
Його там оформили, жив у казармі з усіма. Наші хлопці знають, що це таке. А для нього вуличний душ і туалет — це стрес, шок і страхіття. Як це, дірка в підлозі? Як це, немає унітаза? Треба на щось сісти. Я питаю: “Як ти воюватимеш у лісі, в окопі?” А він сміється, що за собою унітаз носитиме», — розповідає про той вишкіл Оксана.
Чоловік дзвонив їй із тренування щодня: каші, курячих крилець чи риби він не їсть. Ходив голодний. Вона лише те й робила, що висилала гроші, щоб він пообідав у кафе, і повторювала: «Таке армійське життя. Тут не перебирають. А як ти збираєшся воювати?»
Їй навіть телефонував один із командирів, коли Джеймс надумав поставити унітази в казармі, і пояснював, чому це неможливо. За словами жінки, у перші ж дні добровольці, які не мали фізичної підготовки й бачили «танчики» у відеоіграх, відсіювалися. Після зустрічі з українськими реаліями швидко поверталися додому.
Її чоловік розповідає, що пройшов усі завдання з нормативів, крім останнього, коли треба було евакуювати пораненого. Неправильно закинув на плечі стокілограмового військового у броні й з автоматом, підірвав собі спину, вивихнув зап’ястя.
Джеймса відпустили додому на два тижні. Але травми не минули, тож нових тренувань на полігоні він не потягнув через біль. Зараз чоловік відновлюється й допомагає Україні в інший спосіб.
«Почуваюся українцем»
Американець веде свій канал на YouTube, де розповідає співвітчизникам новини з війни в Україні. Також проводить там стрими, де відповідає простим американцям на їхні запитання. А ще збирає донати. Каже, що витрачає їх на потреби Інтернаціонального легіону, зокрема на деталі для дронів: уже вдалося зібрати кілька десятків тисяч доларів.
Крім того, Джеймс Віш їздить українськими школами, де вчить підлітків збирати дрони та керувати ними. Мріє організувати школу дронів у Городищі. Якраз шукає людей, які б цьому сприяли.
Оксана його майже не бачить: то він у відрядженнях, то вона. Зі своїм знанням англійської жінка влаштувалася в туристичну компанію.
«До мого чоловіка вже прийшло розуміння: що робити те, що вмієш найкраще, корисніше для фронту, ніж просто нищити здоров’я», — каже вона.
Зараз Джеймс чекає відповіді на свій запит: чи візьмуть його оператором дронів у якийсь військовий підрозділ. Його молодша донька досі відмовляється з ним розмовляти, бо він не залишив країну, у якій триває кривава війна.
«Мені це болить, — звіряється чоловік. — Але я не можу поїхати з України, бо тут твориться історія боротьби за демократію і свободу. Я почуваюся українцем. Мені добре тут».
Під час нашої розмови тривогу оголошували п’ять разів. Джеймс не зважав.
«Україна — країна великих можливостей, і я вдячний долі за можливість зробити щось добре тут», — каже він на прощання.
