Михайлу Курику зі Сторожинця назавжди 24 роки. Він тільки-но зустрів свою кохану половинку – познайомився з майбутньою дружиною Тетяною за 5 місяців до повномасштабного вторгнення. А розписався з нею вже під час служби у війську, у вересні 2022 року. Весілля молода пара так і не зіграла: спочатку сподівалися на закінчення війни, згодом чекали на повернення рідних з-за кордону. Планували повінчатися восени 2023 року, але вже у червні цього ж року Михайла не стало…
Тетяна досі не може пробачити собі, що вони все чекали, щоб змінилися обставини, а треба було жити тут і зараз: відгуляти весілля, проголосити вінчальні обіцянки перед Богом… Щасливе майбутнє молодих людей перекреслила війна.
– Дуже боляче, що я, хоч молодша від свого чоловіка, але фактично вже є старшою за нього – цього року мені виповнилося 26, а йому буде завжди 24, – зі сльозами промовляє Тетяна. – Якби ви знали, як Міша любив життя! Він насолоджувався ним, любив гори, природу, відпочинок з друзями, екстремальні розваги на мотоциклах і квадрациклах. Мій чоловік був душею усіх компаній! Завжди усміхнений і оптимістичний! Він був «живішим за усіх живих», які ходять по цій планеті… Його любили усі, бо Міша, як вогник, запалював оточуючих. Таких людей більше не має, яким був він… (по обличчі молодої жінки течуть сльози – авт.)
До зустрічі з ним я не вважала себе щасливою людиною… Мій тато помер, коли мені було півтора року. Мама замінила обох, щоправда, дистанційно – з 5 років я росла з сестрою, на 9 років старшою, бо, щоб прогодувати і вивчити нас, мама була вимушена виїхати на роботу за кордон… І коли зустріла свого коханого, він подарував мені справжнє щастя. Але надію, що я нарешті буду щасливою, перекреслила війна…
Розписалися, навіть року не зустрічавшись, – спішили жити, набутися разом
Щасливі миті разом…
До зустрічі з Михайлом я не вважала себе щасливою людиною. Коли зустріла свого коханого, він подарував мені справжнє щастя, каже Тетяна
Стала вдовою у 24-річному віці
Михайло Курик мав позивний «Кіт». Бо тільки так – «кіт», «котусь» – пара називала один одного. Без імен та офіційностей. Почувши це під час телефонної розмови Михайла з Тетяною, побратими і присвоїли йому такий позивний… Нині усе, що нагадує про це, – тату на руці в Тетяни, на якому два кота, обнявшись, утворюють серце. А поруч надпис – «До наступної зустрічі». 24-річна вдова Героя набила його за два тижні після загибелі коханого.
– Після втрати чоловіка мені просто не хотілося жити, – ділиться молода жінка. – Постійно ридала і навіть не шукала можливості покращити свій емоційний стан. Фактично поклала курс на самознищення. Нав’язливі думки вбивали зсередини… Але Міша почав приходити в снах до спільних знайомих і передавати для мене послання. Казав: «Перекажіть Тані, хай перестане плакати». Або у сні він встає з труни, стрясає з себе бруд і каже: «Я тут не мав бути. Я мав жити. Я йду до Тані. Де Таня?». Мені зрідка сняться сни… Лише одного разу уві сні я почула чийсь голос, який сказав: «Перестань себе винити. Ти – не винна ні в чому»… І Ви знаєте, з того часу я трохи заспокоїлася…
– А чому Ви вважали себе винною? Що не відговорили його записатися у лави ЗСУ?
– Ні, він впевнено вирішив і нікого б не послухав. Я винила себе через те, що у нас так і не народилися діти… Хоч прожили ми у шлюбі мало і свідомо не створювали перешкоди для народження дітей… Але не судилось… Ця думка мене так мучила. Просто зводило з розуму те, що у ТАКОЇ людини, яким був мій чоловік, не буде насліддя, продовження роду… Він був ТАКИМ!.. Якщо треба було б віддати своє життя, все, що маю, але повернути час назад і врятувати його, я без сумніву погодилась би. Або якщо б мені поставили умову: довіку залишишся сама, а він створить іншу сім’ю… Натомість, залишається тільки зберігати про нього дуже світлий спомин.
Щасливі миті разом…
– Ми з Мішою були дуже схожі, – хвилину помовчавши, додає жінка. – Всі знайомі зауважували подібність між нашими характерами, інтересами… Чоловік був дуже добрий, щирий, чуйний, м’який, завжди йшов на компроміси. Міша залишив світлий слід у душах усіх, хто його знав. Коли пригадую спільні миті щастя, всередині все просто перевертається… (молода жінка знову починає плакати, авт.) Їх було так багато…
Наприклад, чомусь Новий рік у мене асоціюється саме з Мішою. Ми ще не були одруженими, але вже проживали разом, тож відзначали це свято вдвох. Це були такі радісні моменти! Відвідували родичів, приймали в себе друзів… Була надія на гарне майбутнє… Другого січня Міша, щоб зробити мені приємне, приніс новорічний букет з квітами і хвоєю… Тепер зовсім не відзначаю Новий рік. Навіть до сестри не йду на святкову вечерю…
Навіть будучи на передовій, щомісяця дарував коханій квіти
Тетяна і Михайло вперше зустрілися на весіллі спільного друга. Разом плели браму молодого, який був родом з с. Панка, звідки й Тетяна. Тоді з першого погляду відчули взаємну симпатію, яка переросла у справжнє почуття.
– До цього часу я чула про Мішу з розповідей моєї сестри, яка працювала з його мамою Наталією Іванівною, – розповідає Тетяна. – Сестра захоплювалася мужністю Міші, який у юному віці добровільно взяв участь в АТО. Я співпереживала за долю незнайомця, але ніколи б не подумала, що згодом він стане моїм чоловіком… Весілля у друзів було 12 вересня 2021 року, а наступного дня ми вже почали зустрічатися. Згодом почали жити разом. Під час однієї з відпусток, одразу після мого дня народження, 6 травня 2022 року, Міша зробив мені пропозицію. А через 4 місяці ми розписалися. Наче поспішали жити, набутися вдвох…
Розписалися, навіть року не зустрічавшись, – спішили жити, набутися разом
З часу знайомства Михайло дарував Тетяні квіти щомісяця. Коли служив, просив знайомих і рідних купити букет, вибравши кращий по Інтернет-звʼязку, і занести дружині.
– Одного разу я навіть сама собі вибрала квіти, не знаючи, для кого вони адресовані, – посміхається молода жінка. – Дзвонить до мене сестра і просить піти з нею купити букет для своєї свекрухи. Я підібрала красиву квіткову композицію. Виходжу з магазину, а сестра вручає її мені. Від мого Міші…
Тепер квіти Тетяна несе до могили коханого. А він дарує їх їй у снах.
– Міша приснився мені лише єдиний раз, за три дні до мого дня народження, – каже дружина Героя. – Після загибелі чоловіка минуло аж два роки… Я так просила його в думках: «Приснись мені! Я не боюся! Дуже хочу побачити тебе ще хоч раз!». І він зʼявився у сні – у нашому домі з букетом червоних троянд, пояснивши, що був так довго в полоні…
Долала тисячу кілометрів, щоб зустрітися на 1 день
Кожне прощання після відпустки було дуже болісним для молодої пари, тож Тетяна часто їздила поближче до чоловіка, коли його з побратимами відводили подалі від фронту – на Полтавщину, Київщину. У жовтні 2023 року подолала тисячу кілометрів, щоб зустрітися лише на один день.
– Відчувалась тривожність, бо хлопців переміщали на бойові позиції у Донецьку область, – пригадує Тетяна. – На початку листопада вони поїхали, і їх одразу кинули в бій. Тоді ж були перші втрати нашої тероборони. 12 листопада загинув мій односельчанин Ігор Дубець, на першому ж виході на бойову позицію… Тоді для мене, як і для всіх рідних бійців з ТРО, був шок… На тому напрямку багато наших полягло…
Пара називала один одного “кіт” – такий позивний дали Михайлу побратими
12 березня 2023 року відбулася остання зустріч Тетяни і Михайла. Жінка поїхала у Київ, бо бригада чоловіка тимчасово дислокувалась неподалік від Чорнобиля. Згодом вони мали вирушати на Луганщину.
– Знаєте, у нас було якесь таке важке прощання, – пригадує Тетяна. – Ми бачилися лише одного дня, на більше часу його не відпустили, хоч я заздалегідь забронювала квартиру на два дні. Мали багато планів, натомість, надворі була негода, Міша захворів (у нього піднялася висока температура). Коли прощалися на вокзалі, я дуже плакала. А за місяць до цього, повертаючись з відпустки на фронт, вперше за весь час заплакав Міша… Чи були це якісь знаки? Чесно кажучи, не вірю, що його загибель – це така доля. Не можуть одночасно бути стільки смертей через цю причину. Це просто війна. І треба прийняти цей факт.
“Пес наче дитина, яка пов’язує з загиблим Героєм…”
Тетяна пригортає до себе американського стаффордширського терʼєра, який має до 50 кілограмів. Арчі для молодої жінки – більше, ніж собака. Це те, що її поєднує з Михайлом. Те спільне, що у них залишилося.
Цуценя побувало з Михайлом у найгарячіших місцях
Цуценя побувало з Михайлом у найгарячіших місцях
ПЕсик Арчі для Тетяни – наче дитина, це те, що пов’язує її з коханим
– Він мені, наче дитина, – зізнається Тетяна. – Міша купив цуценя на Полтавщині одразу після того, які зробив мені пропозицію. Чоловік страшенно любив собак… Згодом Арчі став улюбленцем усіх його побратимів. Він виріс між солдатами, тож досі, коли бачить людей у військовій формі, то просто стрибає від щастя. Арчі прослужив із чоловіком на фронті до 9 січня, поки Міша не отримав під час бою значну контузію і був змушений лягти в лікарню… Чесно кажучи, нині вже не уявляю без нашого спільного з коханим улюбленця свого життя.
Для Тетяни є цінним все, що пов’язане з її коханим. З трепетом одягає піжаму, яку подарував Міша. Або байку з вишитим зображенням Арчі – це вже її подарунок чоловіку. Інші речі захисника досі чекають власника – складені у шафі…
– Ось тут – спільний зліпок з гіпсу наших рук, який ми робили на День Святого Валентина, коли він востаннє був вдома, – каже молода жінка. – А цей ланцюжок я йому подарувала на останній день народження. Коли Міші виповнилося 24 роки, він саме був на Полтавщині. Я тоді організувала чоловіку цілу шоу-програму, замовивши та оплативши страви у місцевому кафе і навіть організувавши двох музикантів. Прагнула принести крихту радості у будні військових… Згодом коханий зізнався: був вражений і щасливий, що я таке свято організувала, будучи за тисячу кілометрів…
Цей зліпок з гіпсу пара зробила на День Святого Валентина – останній, який святкувала разом
Хоронили Михайла на його день народження
Михайло Курик загинув 4 березня 2023 року від поранень, отриманих унаслідок обстрілу противником позицій з міномету та СПГ в районі Макіївки Сватівського району Луганської області. Тетяна зізнається: дуже хвилювалася за нього, коли його підрозділ перекинули на Луганщину, бо під час телефонних розмов постійно чула вибухи. До того ж, незадовго до загибелі, у травні, він перейшов служити у розвідку (до цього часу був кулеметником). Жінка зізнається: була проти такого рішення, але темпераментного і амбітного Михайла було не зупинити…
Водночас, у день загибелі коханого Тетяна не мала тривоги, бо вранці говорила з ним по телефону і знала, що згодом він не буде на звʼязку, бо має знову йти на позиції. Вони мали стати останніми перед його довгоочікуваною відпусткою. На день народження чоловіка Тетяна хотіла зробити йому несподіванку – прикликати у кафе друзів та рідних, подарувати телефон, про який він мріяв. Дружина захисника стверджує, що навіть останні повідомлення від Михайла саме про це: «Ремонтую машину, щоб приїхати додому», «Ми скоро побачимося»…
– Міша не дожив до свого 25-річного ювілею лише 4 дні… (!) (жінка починає знову плакати. – авт.). 8 червня, на день народження Міші, ми його хоронили…
У неділю вранці, у день загибелі Міші, о 8 годині 38 хвилин я говорила з ним по телефону. Він сказав, що за два-три дня вирушає в дорогу: «Все буде чьотко! От побачиш! Я приїду скоро додому»… За хвилину він набрав маму, щоб сказати, що все добре… Міша щойно повернувся з позицій. Планував поїсти і виспатись, щоб відправитись знову на нуль… Він вийшов на звʼязок через Старлінк. І, мабуть, краще він цього б не робив… Бо одразу після цього по них був приліт.
Наскільки знаю (щоправда, є багато версій), разом з чоловіком у підвалі знаходилося троє людей. Усі вціліли, лише Міша загинув. Його придавило стіною. Голова чоловіка була синя, дуже побита… У ті дні була така спека, тіло довозили довго. І не дозволяли торкнутися його обличчя, бо воно було оброблене формаліном, який є дуже токсичним. Це було так важко… Так мало було часу, щоб набутися наостанок з ним (Тетяна знову плаче). Ця метушня, багато людей… А ти докоряєш собі, що щось йому не встигла сказати, висловити те, що на душі…
Михайло був одним із найдосвідченіших у підрозділі, бо служив у АТО в 93 бригаді “Холодний яр”
Михайло був одним із найдосвідченіших у підрозділі, бо служив у АТО в 93 бригаді “Холодний яр”
– Як Ви дізналися цю трагічну звістку?
– У день загибелі Міші саме була Зелена неділя. Я прийшла до мами Міші, щоб обговорити, що ми подаруємо йому на день народження. Після обіду до нас зайшла родичка і сказала: «Ви чули, хто загинув на війні? Тато Міші – Аркадій». Справа в тому, що він теж служив у ЗСУ. Тому їй донесли трохи перекручені слухи… У нас був шок. Після розлучення з мамою Міші коханий довгий час не спілкувався з ним, і в них лише почали вибудовуватися якісь стосунки… Згодом свекруха дізналася, що тато Міші живий…
Того ж дня, ввечері, знайома з Іспанії мені написала: «Скажи, що це неправда». Я подумала, що хтось почув десь прізвище Курик і ці слухи вже дійшли аж за кордон. Відписую їй: «Ні, це брехня». Але на душі стало вже не по собі…
Наступного дня, 5 червня, пішла на роботу і з подивом зауважила, що всі стараються мене уникнути, проігнорувати. Згодом виявилося, що про загибель Міші знали багато хто з мого оточення скоріше, ніж я. Пізніше вони всі в один голос повторювали: «Ну як ми могли тобі сказати про це?»… Багато односельчан служили разом з моїм чоловіком, і ті розповіли рідним про те, що сталося…
Кажу знайомій: «Такі дурниці мені пишуть з-за кордону. Що Міша загинув… Як можна такі слухи розпускати?!». Чую у відповідь: «Та що ти всіх слухаєш!».. Згодом виявилося, що ця людина також вже знала правду…
У голові єдина думка: «Більше життя не буде»
У той день з самого ранку телефонувала сестра: «Поїдь зі мною у Сторожинець до лікаря». Я думаю: «Навіщо їй я? Вона ж доросла…» Але не змогла відмовити… З’ясувалося, що вона просто хотіла, щоб у момент, коли я дізнаюсь трагічну звістку, бути зі мною поруч…
Їдемо з сестрою у машині і я розповідаю їй про те, що мені написали з Іспанії. А вона каже, що теж таку інформацію чула від спільної знайомої, в якої чоловік служить… І тут я забила на сполох. Передзвонила до куми, в якої чоловік є побратимом Міші. А вона розплакалася у слухавку, коли я запитала про коханого. Каже: «Вибач, це правда, він загинув». Я їй повторюю, що це не може бути правдою. І далі все пам’ятаю, як у тумані… В істериці починаю набирати всі номери, пов’язані з Мішою, його службою в ЗСУ… Пишу коханому: «Відпиши мені!», «Я не вірю!», «Я не хочу в це вірити!», «Ти – живий, я знаю. Дай відповідь»… У цей момент дзвонить свекруха і питає, де я. А я не можу навіть їй відповісти – просто задихаюсь від сліз і розпачу… Вона до мене: «Що ти чула?». А я: «Нічого. Я нічого не знаю»… Мама Міші попросила приїхати до неї.
Ми з сестрою під’їжджаємо на її подвір’я, а там – швидка допомога. І тоді я все усвідомила… (Тетяна гірко плаче, – авт.). Як згадаю цей момент… У голові єдина думка: «БІЛЬШЕ ЖИТТЯ НЕ БУДЕ»…
Під’їхали представники військкомату для оповіщення. Я підхожу до одного з них і, заливаючись слізьми, кажу: «Будь ласка… Ну, будь ласка… Не кажіть, що це правда. Я не хочу в це вірити…» А він головою хитає… Говорю йому: «Я не хочу… Я не буду в це вірити. Він живий. Ви помилилися»… Потім я впала на коліна і так плакала… Пам’ятаю, як працівники швидкої мені щось капали, приводячи до тями…
Дали оповіщення мамі Міші. А вона все стверджувала: «Я не вірю». І обдзвонювала усіх, щоб спростували те, що сталося… Але від нас просто ніхто не брав слухавку, не відповідав – ні близькі, ні ті, хто служив з ним. Вони просто не знали, що нам сказати…
Посмертно Михайла нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест»
Витягнув з поля бою чоловіка, якому відірвало пальці
Тетяна замовкає. Втамовує емоції і продовжує.
– Не могла повірити, що Міша загинув, бо він був щасливчиком. Про це говорив завжди друзям-побратимам, коли йшлося про небезпеку для їхнього життя: «Я – фортовий, хлопці! Ви що?! Мене Таня вдома чекає!»… Міша виходив з дуже складних ситуацій. Тільки те, що знаю я – що він, як мінімум, тричі вижив там, де шанси на це були мінімальні. Скількох побратимів він врятував! Навіть відомий в Україні військовий фотограф Костянтин Ліберов опублікував знімки до статті, у якій йдеться про те, що мій Міша витягнув з поля бою чоловіка, якому відірвало пальці. Коханий тоді отримав дуже сильну контузію. І вже йому потрібно було надавати допомогу… Цього врятованого побратима я зустрічала в Сторожинці і він висловлював свою вдячність моєму чоловіку, адже він міг стекти кров’ю і померти.
Міша був один із найбільш досвідчених у військовій справі у підрозділі, бо служив за контрактом у зоні АТО з 2018 до 2020 року, у 93-ій бригаді «Холодний яр». Був дуже сміливим, просто безстрашним. Він жив військовою справою, дуже любив її. Побратими, які приїжджали у відпустку, казали мені: «Твій Міша – такий молодець! Він так добре стріляє!». За сумлінну службу чоловіка нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест». Чесно кажучи, після повномасштабного вторгнення втримала його від служби в ЗСУ лише один день – 24 лютого. 25-го він вже записався у ТРО. Сказав: «Я не можу інакше. Я мушу йти».
Тетяна облаштувала в оселі куточок пам’яті коханого з його цінними речами
Тетяна облаштувала в оселі куточок пам’яті коханого з його цінними речами
Вже підбирали імена для майбутніх дітей
Запитую Тетяну, які плани будували разом з Михайлом на майбутнє.
– О, планів у нас було дуже багато, – зі слізьми промовляє молода жінка. – Він мене завжди підтримував, допомагав реалізовувати мої задуми, а я – його… Коли відкрила аптеку в рідному селі, він, будучи у відпустці, купував зі мною обладнання. Міша був просто генератором бізнес-ідей! Від фермерства (посадки сої) та відкриття кав’ярні – до розведення породистих собак. Хотів йти вчитися далі на військового, здобути офіцерське звання.
А основне – ми дуже хотіли мати дітей. Міша мріяв про першого хлопчика, але щоб ним не обмежитись. Вже були на думці імена, якими хотіли назвати дітей… Це те, що найбільше перевертає душу. Стараюсь присвячувати багато часу роботі та домашнім справам, записалася на курси англійської, доглядаю за нашим Арчі… Але не забуваю про свого коханого ні на хвилинку. Я не можу… Коли бачу людей у військовій формі, які заходять у аптеку, у мене – мороз по тілі… Бачу в них Мішу… Розумієте, у мене ЗНИКЛА МЕТА. З коханим були мрії, плани, бажання… А їх не стало. Без нього не бачу майбутнього, сценарію свого життя… ВІН І БУВ ТИМ ЖИТТЯМ, сенсом, заради якого хотілось щось робити, працювати над собою, самореалізовуватись. Був тим стимулом, тією енергією…
Оточуючі кажуть: «Ти така молода. Ти знайдеш іншого. У вас немає спільних дітей»… Це така брехня!.. Настільки сильна моя любов була!.. Це БУЛА і Є МОЯ ЛЮДИНА. Для мене він живий. Щоранку з ним вітаюсь, щовечора бажаю: «Надобраніч!». Палю свічку і розмовляю з ним. Надіюсь, що він чує мене.
Михайло щомісяця дарував Тетяні квіти, тепер вона несе їх до могили коханого
Вічна слава Героям!
Я живу сама. Якби мій собака міг говорити, він би багато розповів про те, що коїться в моїй душі… Звісно, від цього дуже погіршилося моє здоровʼя. Цілий рік мені потрібно було для того, щоб усвідомити, що Міша більше не повернеться. Я носила думку, що він має от-от зателефонувати, коли прийде з виходу. Хотілося скинути йому фото, поділитися новинами… Силою заставляла себе не робити це.
… Досі боюсь заходити у наші переписки у телефоні. Бо там СТІЛЬКИ КОХАННЯ і СТІЛЬКИ БОЛЮ… Це нереально… Обіймаю і кохаю його крізь світи.
Олеся КОСТАШЕК, журналістка. м.Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки і з особистого архіву Тетяни Курик
