-
Ілюстрація з Фейсбук
1654 року Богдан Хмельницький пішов на військовий союз із Московією, щоб звільнити Україну від польського рабства. То була боротьба за «автономію» (незалежність). В результаті Україна була поділена між Московією та Річчю Посполитою. Причина – Військо запорізьке не могло самостійно поєднати етнічні українські землі, а повноцінного народного повстання не вийшло через роз’єднаність українських еліт… Нічого не нагадує?
Сьогодні багато хто лає Зеленського за те, що він не прогнувся перед Трампом, щоб не втратити підтримку США… Звичайно, сперечатися з дурнем – значить самому опускатися на його рівень. Доводити легітимність Зеленського мають ті, хто є джерелом цієї легітимності, а чи не він сам.
Але ж ми розуміємо, що промовчав би Зеленський у відповідь на американське хамство, чи ні – це ніяк не вплинуло б на позицію Трампа. Вона вже сформована. І сформована не нашим ставленням чи об’єктивною справедливістю, а його особистими інтересами. Спусковим гачком для ненависті американського автократа стала навіть не відмова підписувати «не дивлячись» запропоновану ним угоду щодо рідкісноземельних мінералів, а сам факт непокори.
І тут теж справа не в роздутому его Трампа. Політики такого масштабу вміють приборкувати своє самолюбство, і поведінка Трампа з тим самим Путіним – демонструє це.
Просто непокора в угоді, яку Трамп вважає “вигідною” “для них, убогих”, загрожує ще більшою непокорою у важливішому для нього питанні: розподілі України, Європи та Арктики з Путіним. Тому непокору Києва йому треба було припинити так жорстко та емоційно.
Як кажуть, – нічого особистого, лише маніпулятивні технології.
Знову ж таки, емоції йдуть у хід тоді, коли немає бажання чи можливості впливати реальною силою. Це чиста психологічна атака як жіноча істерика, коли беруть не кулаками, а горлом.
Тому тактично недипломатичність Зеленського виглядає помилкою. Але стратегічно – якщо ми не хочемо з одного рабства потрапити до іншого – потрібно заявляти свою суб’єктність та відповідати адекватно.
Коли я був членом нашої делегації на Мінських переговорах, мене запросив на обід один високопоставлений іноземний дипломат – учасник процесу. Давайте говорити правду – ми були слабкою стороною на переговорах, тотально залежною від підтримки «нормандських партнерів». Я спитав, що він порадив би нам у такій ситуації. «Поводьтеся як держава», – відповів він.
Манергейм у своїх мемуарах наводить слова Сталіна, сказані ним на переговорах із фінами у відповідь на заяву, що «Фінляндія хоче жити у мирі та залишатися поза конфліктами». «Розумію, – відповів Сталін, – але запевняю, що це неможливо – великі держави не дозволять».
В результаті Фінляндія все одно потрапила в залежність від Німеччини, а потім СРСР. Вона зберегла свою державність, але до розвалу Союзу кілька поколінь була багато в чому маріонетковою, залежною від Москви.
Хтось може сказати, що протекторат американців вивів у світові економічні лідери Японію та Південну Корею, план Маршалла відродив Європу… Так, але, по-перше, там США воювали; по-друге, – всі вони були поділені; і, по-третє, ніде конфлікти не врегульовані остаточно. До того ж всі «розділені» залишаються залежними від «великих держав», яким вони віддали себе через слабкість…
Такої долі ми хочемо собі?
До чого я веду. Слабкий ніколи не стане сильним, якщо сподіватиметься не на себе, а на тих, хто сильніший. Він просто не має стимулу ставати сильним. Це була екзистенційна помилка Зеленського, який зробив ставку на допомогу Заходу, а не мобілізацію власного народу.
У нас немає грошей? – А чому вони є у військкомів, лікарів, прикордонників та чиновників?
Нема людей? – Тоді чому держава належала до них так, що вони змушені були тікати за кордон? Наша влада хотіла, щоб люди захищали що, – скотське відношення до них?
Нема зброї? – зброя буде, якщо будуть гроші та люди…
Чи відключать Старлінк? А як росіяни воюють без Старлінка (крім піратського, звісно) ?
Повірте, я дуже реалістично мислю, але реалізм сьогодні не в тому, щоб визнати свою слабкість і демонструвати рабську підданість перед черговим «захисником», засовуючи голову в чергове ярмо. Реалізм у цьому, щоб сподіватися тільки себе і шукати власні резерви. І, виходячи з цього принципу, будувати всі свої політики: і внутрішню, і зовнішню.
Добре ставлення до хижака не змусить його проміняти свій апетит на вашу дружбу. Дружба для нього – абстрактне, що не можна порахувати. Як і таке поняття як цінності. Для цього хижака існують лише ціни.
Тому не треба говорити “так” на все, чого він хоче. Без емоцій, але рішуче. Поводимося як держава. Де є збіг інтересів – “так” і разом. Де інтереси не збігаються – розраховуємо на себе.
Але для цього, звичайно, владі доведеться зважати не лише на «партнерів», а й на народ. Корупціонерів, військових-м’ясників, усіх, хто паразитує на війні, доведеться карати реально, а не медійно. Тих, хто «доїв цю корову», доведеться потрясти, щоб «корова» не здохла.
Ми надто велика країна і нація (навіть зараз), щоб бути просто об’єктом ігор «великих держав». Ми маємо всі чинники, щоб самим стати «великою державою». Потрібно лише поводитися відповідно. Сильні поважають лише сильних.
Якщо Трамп так багато уваги приділяє Україні, то це не з людинолюбства до українців та росіян, а тому, що має інтереси зав’язані на нас. Це потрібно використати.
Тож ніякого раболепства. Тільки конструктивна співпраця та взаємна повага. Інакше нас знову поділять, як уже неодноразово було в нашій історії. “Якщо країна між війною та ганьбою обирає ганьбу, вона отримає і війну, і ганьбу».
Сергій ГАРМАШ, український журналіст
Головний редактор Інтернет-видання “Острів”
Публікація у Фейсбук (с)
