Щоранку, о 9-ій, Львів завмирає. Це всього лише хвилина тиші, але за нею – тисячі життів, відданих за нашу свободу. Зупиняється громадський транспорт, легковики вмикають аварійки, люди встають зі своїх сидінь в автобусах і трамваях, пішоходи зупиняються… Місто на мить затихає, віддаючи шану тим, хто більше не почує ранкової суєти, не пройде цими вулицями, не відчує львівського дощу чи аромату кави. Але завдяки їм ми можемо це робити.
Звісно, завжди є ті, хто проходить повз, хто не зупиняється, не відчуває або не хоче відчувати, також є ті, хто робить це для годиться, про людське око. Але я хочу вірити, що ця традиція залишиться з нами назавжди. Не лише на час війни, коли кожен із нас відчуває її болем у серці, кожною клітиною організму, а й після перемоги – як нагадування, якою ціною вона нам далася.
На Мальті щодня, о 12:00, лунають сирени, що нагадують про Другу світову війну. Маленький острів, який став однією з найбільш бомбардуваних територій через бази британської армії, береже пам’ять про ті події навіть через 80 років. На вузьких вуличках мальтійських міст можна натрапити на глибочезні бомбосховища, що колись рятували життя, надійними укриттями для людей були і підвали церков. Помалу усі ці історії перетворюються на легенди. На острові уже майже не залишилося очевидців тих подій, але щоденні сирени нагадують: історія не повинна повторитися.
Історія українських і російських стосунків – це майже постійне протистояння, але щоразу повторювалася історія «старшої сестри». Якась аномальна амнезія позбавляла нас можливості залишатися українцями, а не міфічним «братнім народом».
Цей дебільний міф я чую часом навіть не від українців, які зростали у тіні «старшого братнього народу», а від європейців, які не бачать різниці між Україною та росією, між українською та російською мовами. Щоразу в нас намагаються стерти пам’ять, нав’язати чужу історію, змусити забути про жахи, які приніс «старший брат». І щоразу ми знову змушені виборювати своє право на існування.
Я хочу, щоб ця хвилина мовчання у Львові (насправді, по усій Україні) залишилася назавжди. Щоби вона нагадувала кожному: свобода ніколи не дається просто так, здобуття незалежності безкровним шляхом – виявилося лише мрією, що не здійснилася.
Важливо, щоб наступні покоління знали, що означає ця тиша. Щоби більше ніколи не повторилося те, що довелося пережити нам.
Бо народ, який пам’ятає своїх героїв, не можна перемогти.
Оксана ДУДАР, журналістка
Персональна сторінка у Фейсбук.
