Ігор Фурсов, командир відділення зенітно ракетного комплексу, 80-тої ОДШБ.
Ігор — один із тисяч українських військових, які у 18–25 років пішли захищати країну. Поки їхні ровесники у світі здобувають освіту, подорожують і планують майбутнє, українські хлопці зустрічають дорослість у реаліях війни.23 лютого Ігор дізнався, що стане батьком, а наступного дня пішов на війну.
Із захисником розмовляла наша колега, журналістка Алла Спрінчінат у авторській програмі на своєму YouTube каналі.
«Хлопці, виходимо з посадки! Вони виходять, а на них калаш, пістолет, стрічка з набоями, а магазинів більше, ніж у нас всіх. Вони все з себе скинули. Я підійшов до них дуже близько і не подумав, що він може кинути гранату. Він протягує мені руку з гранатою…» – разом з побратимами взяв у полон ворога.
“Я виліз з люка машини і в цей момент прилітає ланцет, розривається в мене на відстані півметра над головою. Більша струя пішла в бік машини. уламки безпілотника мене здули з машини. У мене зник зір, я втратив слух, все запищало у мене зависла одна картинка. Через якусь мить відновлюється зір і я бачу на мене їде каток, я починаю вставати – не можу, починаю повзти – повзе тільки права сторона”, – згадує захисник.
“Я відправив голосове повідомлення в нашу групу, я говорив довго, пояснював що відбулося. Через те що пальці були в крові відправив тільки початок повідомлення – я 300, хлопці 200.
Рука висіла на тканині тільки, настільки влучно попав осколок”, – згадує Ігор.
“Я після військової служби дисциплінований, тому нині не відчуваю себе втраченим. Працюю, не зловживаю спиртним, займаюся дитиною, допомагаю дружині. Хоча докучають фантомні болі, особливо під час зміни погоди, відчуваються зміни в здоров’ї, але все одно потрібно знаходити сили на роботу, родину”, – каже Ігор Фурсов.
