-
Галина Ганич. Серпень 2022 року
“Добрий вечір, ми з України” — почула я, набравши номер телефона пані Галини. Розмовляючи з нею, стрімко крокую вулицею Юрія Федьковича і в низці гарненьких двоповерхових будинків намагаюся знайти той, на фасаді якого є унікальна штукатурка з вм’ятинами від пальців. Пані Галина казала, що такий будинок єдиний в місті. Їй, як історику, я охоче вірю, тим більш знаючи, як ніжно вона любить Чернівці і, звісно, своїх родичів, які тут живуть, тому регулярно приїздить до столиці Буковини.
Дитинство у лісі та початок “мовної діяльності”
Між тим народилася пані Галина біля Говерли, в селищі Ворохта. В школі вчилася на відмінно, займалася слаломом, біговими лижами, спортивною гімнастикою, а ще й балетом та співала у хорі. Про своє дитинство каже, що воно було бідним, але дуже веселим.
“Я виросла у лісі. Страшенно його любила і знала, як свої п’ять пальців. В 10-12 років ми, діти, вже самостійно ходили у ліс, самі поверталися. Батьки не переживали, головне було — залишити дома на столі записку: “Я пішла в Магуру чи у Войтул чи на Лисину”. Одного разу ми загаялися, бо на горі сонце сідає не так рано, як унизу. А хто з дітей в ті роки мав годинника? Нам було весело, ми співали, збирали малину. А потім чуємо — хтось кричить, вигукуючи наші імена. Пізнаємо голоси мам, біжимо вниз, де вже абсолютно темно – дев’ята година вечора. Нас не покарали, а пояснили, як на висоті орієнтуватися щодо часу доби”.
Гора Говерла. Фото Безвізко.ua
Пані Галина, в якої й зараз дуже широке коло інтересів, каже, що школяркою їй не вистачало звичайного навчання та участі у різних секціях, тож вона звернулася до двох німкень, які жили у Ворохті, щоб до шкільної французької додати ще й німецьку. “Це був початок моєї мовної діяльності”, – посміхається жінка. Можна додати, що така цікавість до мов певною мірою вплинула на її життєвий шлях.
В старших класах вчитель історії звернув увагу на здібності Галини до соціально-історичних наук та філософії, і після випуску дівчина поїхала до Чернівців вступати до історичного факультету місцевого університету. Втім, це місто вона відкрила для себе раніше – ще в дев’ятому класі її, відмінницю навчання, в школі нагородили туристичною путівкою до Чернівців. І вже тоді дівчинку причарувало і саме місто, і надзвичайно красива архітектура університету.
Але цього разу вона, абітурієнтка, дуже хвилювалась, бо конкурс був шість осіб на місце і “пролетарська дитина” Галина Бондарук, не була впевнена в майбутньому успіху, хоч і закінчила школу з золотою медаллю. Витягнувши на екзамені найближчий білет, вона швидко опанувала себе і чіткою детальною відповіддю так вразила екзаменаторів, що вони зі словами “Досить!” поставили їй відмінно. Але дівчина, ще не вірячи, що вона вже студентка, зробила кілька спроб продовжити доповідь більш голосно та енергійно, поки голова комісії не поклав руку їй на плече і не повторив: “Досить!”
Від студентки до “Відмінника освіти”
“Юність у мене була весела. – Розповідає пані Галина. – Ми вміли жити на маленькі гроші — стипендію в 40 карбованців, з яких ще потрібно було платити за гуртожиток та проїзний. Тож, привозили з дому сумки з продуктами, якими ділилися між собою в нашій дівочій кімнаті.
В навчанні було багато позитивного, але було й негативне, якого ми в той час не розуміли, наприклад, викладання майже всіх предметів, навіть Історії України, російською мовою. Уявіть, тут в Чернівцях, на Заході України! Але тоді нам це здавалося природно. Найбільшою моєю любов’ю була бібліотека, яка на той час мала мільйон 200 тисяч примірників і що надзвичайно цінно — доволі багатий відділ іноземної літератури, в якому (при радянській владі!) зберігалися твори австрійських і румунських авторів, а також дуже багато документів французькою мовою. Саме на них я опиралася, коли писала дипломну роботу на тему “Аграрне питання французької революції 1789-1791років”. До речі, французькою я її і захищала, на той час це була ще та дивина!”
Пані Галина згадує, що Чернівці в ті часи були доволі оригінальним, але запущеним містом. Старі архітектурні пам’ятники мали однаково пофарбовані, облуплені фасади, зі збитою ліпниною у багатьох місцях. Тож зрозуміло, що пішохідна вулиця Кобилянська не виглядала так ошатно, як зараз, у відновлених за старими кресленнями будівлях майже не можливо впізнати ті, якими вони були при радянській владі.
ЧНУ ім. Юрія Федьковича. Фото chnu.edu.ua
Ще навчаючись в університеті Галина вийшла заміж за свого однокурсника, і після отримання диплома їх разом направили вчителювати в одне з сіл Хмельницької області. Через рік вони повернулися і почали працювати в професійному сільськогосподарському училищі: вона викладала історію, він був вихователем. Після реформування училища Галина Бондарук перейшла організатором в одну із шкіл, викладала історію, працювала психологом. Каже, що дуже любить своїх учнів й досі з багатьма підтримує зв’язок.
Пропрацювавши більше двадцяти років в установах освіти, пані Галина пройшла чергову професійну атестацію, отримала вищу категорію — вчителя-методиста, мала особисті набутки — друковані статті, а ще звання “Відмінник освіти України”. При цьому зарплата її складала приблизно 50 доларів на місяць — при всіх категоріях і надбавках. Тож, за рік після атестації Галина Іванівна “звела рахунки до купи”, зібрала валізу і вже маючи відповідну візу, поїхала в Італію. Це був 2000 рік.
Від міланської площі до середньовічного замку
“Я поїхала в білий світ, як в копійку. – Згадує з сумною посмішкою пані Галина. – Нас з подругою привезли автобусом в Мілан, залишили на площі перед Центральним залізничним вокзалом. Виживайте, як хочете! Мені було 42 роки. На площі сидять жінки, питаєш у них, де тут можна переночувати? Відповідають: “А йдіть в таку-то церкву”. Пішли — нас не прийняли. Тож першу ніч ми просиділи на вулиці. І другу, і третю. Поки через декілька днів не звільнилося місце у «Карітасі» (мережа благодійних організацій при Католицьких Церквах). Одночасно ми стали шукати роботу. Яку? Будинки прибирати, за старими, хворими доглядати”.
За місяць першою роботу знайшла подруга. Вона поїхала до роботодавця, а Галина Іванівна залишилася на площі, знаючи, що у неї залишився тільки один день у прихистку. Збентежена вона ходила по міланських вулицях, причому завжди з зошитом. А ще з нею був взятий з дому підручник італійської мови. Вивчення її полегшував той факт, що жінка добре знала французьку, і оскільки Мілан і Ломбардія довгий час були частиною французьких володінь, то міланський діалект дуже схожий з французьким. Отже по основних темах Галина Іванівна з місцевими вже могла порозумітися. І це було дуже важливо.
Українські вечорниці у Бергамо. 2023 рік
Якось у неділю до неї підходить італійська пані і питає, що вона може робити, а почувши відповідь, запропонувала поїхати з нею. “Ви не уявляєте, який це жах — сісти в чужу машину і не знати, куди їдеш! За годину ми опинилися перед глухою брамою, яка відразу зачинилася, як тільки ми її проїхали і незабаром ми прибули в якийсь підземний гараж. Мені було страшно”.
Так українська вчителька опинилася в якості хатньої робітниці в середньовічному оборонному замку, який був перероблений в просторе, розкішне житло. У тієї багатої італійки Галина Іванівна працювала декілька місяців, з 6.30 ранку до глибокої ночі. Крім неї там були ще інші іноземки, які щоб затриматися у замку, були вимушені не тільки добре робити свою справу, а й підставляючи інших, заслужити прихильність господині.
Такі умови та взаємини суперечили принципам нашої героїні. Тож, після першої зарплати, яку вона відправила рідним в Україну, Галина Іванівна покинула замок і нехай з труднощами, але знов дісталася Мілана. Так взимку, в січні, жінка опинилася на тій же площі в пошуках роботи.
“Якось потихеньку через знайомих я знаходила собі зайнятість на декілька годин. З тих пір здебільшого так і працювала й вже ніколи не була закритою в чиїйсь хаті. Робота по годинах дає свободу і можливість спілкування. А з житлом довгий час було дуже складно, – коли у когось знімаєш ліжко, ніколи не знаєш з ким завтра проснешся в одній кімнаті. Ситуація покращилася, коли мені нарешті вдалося орендувати окрему квартиру на околиці міста, в якій ми жили втрьох — я, подруга і донька, яка теж приїхала з України”.
Травень 2022. Пані Галина в Мілані вручила підручники українкам, яких навчала італійській мові
Університет, Літо у Сфорца та відкриття бібліотеки
Саме завдяки ініціативи доньки, у пані Галини почався новий етап життя у Мілані. І почався з того, що в якості перекладачів вони супроводжували туристів на шопінг. Потім Галині Іванівні як історику стало цікаво проводити екскурсії — італійську мову вона вже знала, постійно читала різні статті та дослідження. Тож, розмістила у газеті відповідне оголошення, на яке першим відгукнувся професор Тоніні з університету “Бікокка”, він терміново шукав перекладача на захист дипломних робіт російських студентів. Для Галини Іванівни це був шанс, зайшовши у величезну аудиторію у вигляді амфітеатру, вона, звісно, хвилювалася, але зайняла своє місце за кафедрою і почала працювати.
Після захисту до неї підійшов професор Тоніні, який зізнався, що його ніколи ще так добре не перекладали — чітко, швидко і якісно. І запропонував взаємодіяти з університетом у якості мовного куратора іноземних студентів, які розмовляли українською, російською та білоруською мовами.
Українці в Мілані
А згодом, з 2014 року у Галини Бондарук почалася цікава й активна громадська діяльність. Саме тоді в багатьох італійських містах почали з’являтися українські асоціації. Пані Галина співпрацювала з асоціацією “Україна плюс Мілан” і навіть тривалий час була її віце-президентом. Зараз на цьому посту її замінила молода, енергійна та віддана справі Ірина Луць.
“Асоціація дуже активна, співпрацює з багатьма організаціями. У нас є українська бібліотека, в яку ми збираємо все, що надруковано про Україну італійською. Працює вона щодня, люди приходять, беруть книжки. А ще проводимо курси фінансової грамотності, це багатьом потрібно. Співпрацюємо з програмою “Еразмус” — шукаємо українських студентів і даємо їм можливість навчатися по обміну. Беремо участь у фестивалях, представляючи українську культуру.
Наприклад, є такий фестиваль “Літо у Сфорца”, який проводиться у замку Castello Sforzesco, побудованому ще в 15-му столітті. Ми вже двічі брали в ньому участь, писали програму, проходили відбір, збирали гроші на костюми та реквізити. Довго шукали тему, прагнули зробити постановку, щоб розповісти про зв’язки Італії та України. І ми її знайшли — Бона Сфорца, яка народилася в цьому замку, вийшла заміж за польського короля, а потім була дотична і до України, подарувала нам багато нових страв і продуктів. Показ нашої вистави припав на День незалежності України. І ми в серці Мілану виконали гімн України італійською мовою, на що отримали спеціальний дозвіл”.
До діяльності українських асоціацій доєднуються також італійці. Здавалось би, який для них в цьому сенс? Одні щиро цікавляться Україною, інші мають ще й практичну зацікавленість, як от одна адвокатка: надає українцям юридичну допомогу і одночасно розширює клієнтську базу. Мерія Мілану теж має свій інтерес, бо хтось з українців візьме у майбутньому італійське громадянство, а це потенційні виборці.
Цікавий момент — відкриття української бібліотеки, про яку розповідала пані Галина, було заплановано на 25 лютого 2022 року. І коли почався повномасштабний напад Росії на Україну, керівники асоціації хотіли цю подію відмінити. А потім вирішили все ж таки провести. І так вийшло, що трагічні обставини несподівано зіграли на користь популярності асоціації: починається війна, а в Мілані відкривається українська бібліотека. Завдяки журналістам подія набула широкого розголосу.
Допомога українцям, пошук порозуміння з італійцями
Для історикині Галини Ганич повномасштабне вторгнення було очікуваною подією. Але вона думала, що напад буде на добу раніше — на свято радянської армії. А коли розмовляла з українським військовим, той сказав, що відлік йде на години.
Наступної ночі жінка провалилася у сон вже під ранок, але о п’ятій за київським часом її підкинуло, вона включила телефон і побачила жахливі новини. Зателефонувала сину у Чернівці, той каже: “Мамо, у нас тихо”. Вона йому: “Подивись, що відбувається в Києві, прорвали кордон, йдуть танковими колонами”. Потім звернулася до доньки, яка на той час мешкала у Флоренції, щоб допомогла виїхати з України хоча б 19-річній онуці Надії.
Травень 2018 року. Галина Ганич з засновницею Дня вишиванки Лесею Воронюк у Мілані на фестивалі Mondo in casa (Світ у домі). Обидві в свій час закінчили історичний факультет ЧНУ
В цей день почався відлік іншого життя, причому не тільки для українців в Україні, а й для багатьох з тих, хто жив за кордоном.
“Нашим співвітчизникам, що поїхали рятуватися до Італії, дуже пощастило, що в країні вже була розгалужена мережа українських асоціацій і вони мали до кого звернутися. Ми допомагали знайти роботу та житло, були перекладачами, організовували мовні курси онлайн, я особисто навчала чотири групи. Моя дочка теж працювала, ходила до Квестури (Відділ імміграції Поліцейського управління), допомагала оформлювати документи”.
Окрема тема – допомога українським військовим. За словами пані Галини, в перші дні великої війни армія мала потребу навіть в кольоровому скотчі та павербанках. Волонтери з Італії надсилали не тільки це, а ще й медичні матеріали, проводили збори на різні потреби, на дрони. “Знаючи нашу асоціацію, якщо хтось мав можливість щось дати, телефонували нам: “Вам потрібно? Ви берете?” І ми брали, відправляли в Україну все, що могли: від ковдр та рукавиць стерильних до різноманітних медикаментів та оснащення. Я перекладала усі супровідні документи, годинами чергувала на телефоні, якщо у перевізників буде потреба звернутися до перекладача”.
На питання, як італійці сприймають наших біженців, пані Галина відверто відповідає, що по-різному: “Я знаю молоду італійську сім’ю з двома дітьми, яка місяцями ночувала у вітальні, щоб надати місце у спальні українці з дитиною. І це тривало, поки вона не знайшла роботу і не змогла орендувати собі кімнату. А були й ті, які казали: “А з якої радості ми повинні їх підтримувати? Нехай здаються! Хай віддадуть свої території і буде мир”. До речі, така точка зору продовжує існувати. Я їм кажу: “А чому б вам не віддати комусь, наприклад, провінцію Больцано? Чому ви за неї тримаєтесь?” У відповідь мовчання”.
На одній зустрічі поважного року італієць запитав у пані Галини: “Чим вам заважає російська мова?” Вона парирувала: “А чому ви не розмовляєте німецькою або французкою? Чому ви хочете спілкуватися на своїй території виключно італійською?”
Про полюси та вірність
Тривалі та виснажливі дискусії з італійськими прихильниками російської мови та “великої” культури зазвичай натикаються на паркан хитких аргументів або багатозначне мовчання. І це дратує. Але є й позитивний момент — з початку повномасштабного вторгнення в Італії вже нарешті почали відрізняти українців від росіян. Тим більш тертя між групами тих та інших — звичайна справа.
“Вони організовують заходи, ми стараємося у відповідь – контрзаходи. Мене просто верне, бо минулого року сезон в Ла Скала відкрився російською оперою. На жаль, зовсім недавно в Італії розпочався рух з гаслом “Росія — нам не ворог”. Справа в тому, що вся Італія буквально пронизана щупальцями Росії. Прем’єр Берлусконі в свій час приклав до цього дуже багато зусиль, тож великий процент італійських земель продано росіянам і взагалі місцеві звикли до їх шалених грошей”.
Березень 2023. Пані Галина в якості перекладача для італійців на творчій зустрічі з поетом та письменником Юрієм Андруховичем
Звісно, українці цього запропонувати не можуть. До наших людей ставлення від різко позитивного до негативного. Щодо першого — наші гарні жінки приваблюють італійців, а ще їх дуже цінують як працівниць, бо таких сумлінних і милосердних ще треба пошукати.
Привабливість українок є також причиною й різко негативного ставлення, бо італійки від цього бісяться, хвилюючись, щоб не втратити чоловіків. Є й такі, які взагалі не сприймають іноземців. Ніколи і ніяких. І готові використовувати тільки як робочу силу.
“Між цими двома полюсами ставлення до українців вставляйте все, що завгодно. Тому, що це залежить від сім’ї, освіченості та морального кодексу”, – каже Галина.
Між тим українці продовжують свою активність і потроху залучають італійців на різні заходи, зустрічі з українськими митцями — поетами, художниками, письменниками. Так міланська асоціація у себе в офісі та в одній з аудиторій місцевого університету організувала зустріч з істориком та публіцистом, директором Інституту історичних досліджень Львівського національного університету Ярославом Грицаком, а потім ще дві зустрічі онлайн. “Звичайно, на таких заходах італійців стає більше, – каже Галина Ганич, – але це дуже повільний процес”.
Під час зустрічі в Мілані з українським істориком і публіцистом Ярославом Грицаком
В серпні 2025 року виповнилося 25 років, як вона живе в Італії. На питання, чому й досі не прийняла італійське громадянство, пані Галина помовчала, а потім промовила зі сльозами на очах: “Гарне запитання. Я люблю Італію, дуже люблю! Саме завдяки життю у цій країні змогла подорожувати, побачити світ. Маю всі права на італійське громадянство — кількість прожитих років, сплачені контрибути (обов’язкові соціальні внески), здала всі необхідні екзамени. Але цей момент… слова, які я маю сказати, виголошуючи клятву, що я є вірна цій державі, вище моїх сил. Бо вірна я Україні”.
Пані Галина розповідає, що недавно читала книгу Миколи Дупешка “Історія варта цілого яблуневого саду”, у якій описуються старі Чернівці. “Це неймовірна книжка! Я б дуже хотіла, щоб вона вийшла в Італії. Тому що багато паралелей. Наведу дві для прикладу. Перша – в свій час Мілан і Чернівці були двома крайніми точками Австрійської імперії, Мілан – найбільш західною, Чернівці — найбільш східною. Навіть матеріал для бруківки мабуть, брали з тих самих родовищ. Друге — те, як поводили себе мешканці під час переслідування євреїв в період Другої світової війни, в обох містах величезний захист був саме зі сторони населення”.
Щоб не відбувалося в житті Галини Ганич, вона залишається істориком. Зараз захопилась проектом, що має бути реалізованим в Калабрії й передбачає в тому числі співробітництво з музеями та архівами.
Щоб не наврочити — нехай добра справа розвивається! – скажу тільки одне: для реалізації цього проекту планується залучити українців, що перебувають в Італії.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка,
Чернівці-Маріуполь, ВПО
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини надані редакції героїнею матеріалу
