-
Учасник російсько-української війни чернівчанин Дмитро Бобров (на фото крайній зліва)
Десять років війни з російськими окупантами і вже третій рік повномасштабного вторгнення. Фахівці кажуть, що в Україні майже не залишилось людей, які не потребують психологічної реабілітації. Але не всі це усвідомлюють.
Щодо мене, авторки матеріалу, після багатодобової нищівної атаки на мій рідний Маріуполь, коли будь-яка хвилина могла стати останньою я завжди готова скористатися можливістю гармонізувати свій внутрішній стан. Тож, з цікавістю поставилася до запрошення Гончаренко центру взяти участь в медитації, яку ж до того ж мав провести колишній військовий.
На відкрите заняття прийшли навіть ті, хто мав дуже слабу уяву, що таке медитація, але потребував допомоги. Симпатичний чоловік з сивою бородою і в камуфляжній бандані, трохи накульгуючи, зайняв місце перед аудиторію. В приміщенні делікатно залунали чарівні звуки, а на їх фоні — тихий, глибокий голос Дмитра, що проникав до самого серця…
Після медитації учасники, а це були переважно жінки, ділилися враженнями та дякували за набутий досвід і відчуття тихої радості, якої всім дуже не вистачає.
Мене ж особисто дуже вразили слова Дмитра, що медитацію він практикує вже більше тридцяти років, робив це навіть на передовій і пообіцяв собі, що після повернення буде ділитися досвідом з тими, кому це вкрай потрібно — військовими, членам їх родин та вимушеними переселенцями.
Згодом більш розлого про це він розповів під час інтерв’ю, на яке прийшов разом з дружиною Олександрою, соратницею та натхненницею у всіх справах та мріях.
“Знайшов те, що давно шукав”
– Дмитре, розкажіть трішки про себе: де народилися, хто за фахом.
– Народився я в білоруському місті Могильові, батьківщині тата. Коли мені було півтора роки батьки переїхали до Чернівців. За освітою я – налагоджувач електронного обладнання. Але більшість часу працював в мобільному зв’язку. Був період агенції нерухомості. Перед повномасштабним вторгненням працював за кордоном.
– Чому і коли Ви зайнялись медитацією?
– Подібними речами я цікавився з перших класів школи. При СРСР був журнал “Наука та релігія” і мій дід, колишній військовий (воював в Другій світовій), іноді їздив по своїх ветеранських справах і привозив додому те, що у нас купити було не можливо. Якось я йому замовив книжки Миколи Реріха з “Агні Йоги”. Але дід їх не знайшов, зате розжився у кришнаїтів “Бгагават-Гітою”. І саме з неї почалося моє знайомство з індійською культурою. Потім мені в руки потрапила книжка з концентрації уваги. За нею була книжка Бориса Сахарова по відкриттю третього ока. А вже після розвалу Союзу в 1991 році на ринку почало з’являтися багато книжок та різної цікавої інформації. Я завжди купував, читав, практикував.
– Ви самі цим займалися чи були однодумці?
– Спочатку сам, бо ніхто цією темою не цікавився. А після школи у мене з’явився друг-однодумець. Але дійсно важливі зміни відбулися в 1994 році, коли до нас в місто приїхав послідовник духовного вчителя Шрі Чинмоя і провів відкриту медитацію в музично-драматичному театрі. Зал був заповнений вщент. Ажіотаж такий, що більшого не викликала б навіть поява живого динозавру. Люди відчували інформаційний голод і цікавились всім, чим тільки можна. Ну, а я знайшов духовного вчителя, якого вже давно шукав. Тож, з 1994 по 1997 рік я був учнем Шрі Чинмоя. У нас був свій центр медитації і ми постійно їздили в інші міста до таких самих учнів. Коли проходили зустрічі, збиралось по декілька тисяч людей з усіх країн колишнього Союзу. Проводили спортивні змагання, медитували, співали.
“Не було шансів залишитись осторонь”
– Чи турбували вас до 2014 року думки про долю та майбутнє країни?
– До речі, я – учасник Помаранчевої революції 2004 року. І так, мене цікавило майбутнє України. Спостерігав, що відбувалось в історичному минулому, що відбувається зараз. Було усвідомлення, що Росія протягом століть знищувала Україну і та майже постійно бореться за своє існування. Я почав відстежувати діяльність різних проєктів Росії, зокрема ФСБ із впливу на свідомість українців. Починаючи від “Білого братства”, серії книжок “Анастасія”, організації “АллатРа” до Московської “православної” церкви. І чим більше я бачив, тим більше обурення у мене це викликало.
– Медитація, здається, це про мир, спокій та прийняття. Тож як це у вас поєднувалось з активною громадянською позицію?
– Медитація це про свободу. Свою особисту свободу, свободу від его. А з цього витікають і всі інші види свобод. Я вже казав, що ще на початку 90-х років почав цікавитись долею України, побачив, що вона постійно виборює собі свободу, і це не залишало мені шансів бути осторонь.
– Чи змінилось щось в вашому житті в 2014 році?
– На війну в той час я не поїхав, але брав участь у волонтерських заходах, намагався якось допомагати військовим. Я розумів, оскільки росіяни вже напали, то захочуть ще більше. Це було тільки питання часу. Тож, після початку повномасштабного вторгнення, 25 лютого я вже був в лавах 107-ї окремі бригаді територіальної оборони. Позивний – Хаттаб. Згодом опинився на фронті. Це була Харківщина, ми звільняли Велику Комишуваху. Потім – Червоний Оскол, а в 2023 році поїхали на Бахмутський напрямок. На той час Бахмут був вже захоплений і відбувався контрнаступ. Ми стояли за Богданівкою. На жаль, більшість наших хлопців там залишилась назавжди.
– Як хлопці, які прийшли з цивільного життя, проявляли себе в перші дні на фронті?
– Всі, хто прийшов на початку, зробив це сам, свідомо. У них була дуже велика мотивація, бо розуміли, для чого вони тут, що відбувається, що взагалі може статися, і всі поводили себе дуже гідно.
– Свої навички, досвід медитативний Ви на фронті використовували?
– Звісно! Але я не розповідав хлопцям, що таке медитація, бо вони тим не цікавилися. А щоб Ви зрозуміли, як це було, розповім про випадок, що відбувся на бахмутському напрямку. Був штурм москальских позицій і ми групою мали зайти в посадку і закріпитися там. Що відповідно ми й зробили.
На другий день вони почали нас дуже щільно обстрілювати — два танки, автоматичний міномет “Васильок”, звичайні міномети, ПТУРи. Обстріл був такий потужний, що я думав: це вже, мабуть, все. Щосекунди навколо нас щось прилітало. І в якийсь момент я став входити в такий собі медитативний стан, намагаючись згадати слова Псалма 90, які дружина написала мені на аркуші паперу. Відчував ніби то вони нас захищають. Подивився на хлопців, а у них від стресу тремтять руки, обличчя. Я до них: “Молитви якість знаєте?” Вони: “Так!” – “Ну то ж читайте!”. І десь хвилин за п’ять бачу: хлопці стали більше спокійними. І таким чудом ми вийшли з тієї посадки, з тих позицій.
На питання, а що було далі, відповіла дружина Дмитра Олександра:
– Коли вони вийшли, Дмитро попросив від імені побратимів написати 15 аркушів того самого псалма. Допомагала мені наша посестра, дружина побратима Дмитра. Ми сіли вдвох, запалили свічку, включили аудіозапис псалма і під ці звуки писали. Додатково для кожного воїна ще й окремі слова. Наприклад: “Нехай цей псалом захищає цього воїна, хай з ним перебуває Бог, Богородиця”. А ще намалювали освяченою олією дуже потужну руну Альгіс, яка захищає воїтелів. Читали над тими листами молитви, щоб вони стали надійними оберегами.
– І як це у вас поєднується християнські молитви, язичницькі руни?
Дмитро: Там, на передовій, солдати сприймають все, що може спрацювати. Особливо ті речі, які зроблені для захисту, обереги. Ось у мене на руці ниточка, її мені передала дорога мені людина і сказала, що ниточка та намолена і зняти її можна буде тільки після закінчення війни. Я зараз вже ветеран, але вона з 2022 року й досі на моїй руці. А ось цей браслет — подарунок моєї дружини. Він прийшов Бахмут, я його ніколи не знімав, і зараз не знімаю, бо вірю, що він мене захищає. І кожен солдат вірить, що ті речі, які у нього є з дому, вони дійсно допомагають.
“Якщо вийду живим”
– Як закінчилася ваша служба?
– Майже рік тому, 3 вересня, під Бахмутом на невеликій відстані від мене розірвалася міна. Я отримав поранення ноги, один з уламків й досі там, а більше за все постраждало коліно. В Чернівцях мене прооперували, потім лікували, але коліно й досі ще не відновилось. Ходити важко, тому я прийняв рішення списуватись. До того ж дружина моя – онкопацієнт, має інвалідність. Операцію їй зробили в 2022 році, коли я вже був у війську і не міг знаходитись поруч, щоб її підтримати.
– Чим ви зараз наповнюєте своє життя?
– Під час того штурму, про який я розповідав, дав обіцянку, що якщо звідти вийду живим, буду розповсюджувати ті знання та навички, що маю. Тож розпочав проєкт, який назвав “Медитація як реабілітація”. Він для військових і для їхніх рідних, переміщених осіб — тобто для всіх тих, кого безпосередньо торкнулася війна. Багато хто з ВПО не тільки втратили домівки, але й виїжджали під обстрілами, а те це саме, що побувати на війні.
Це ж стосується дружин та матерів військових, які в стресі весь час. Взагалі-то психологічна допомога зараз потрібні всім. Медитації я проводжу щотижня у трьох локаціях у Чернівцях: в Гончаренко центрі (з нього й починав), центрі миру і центрі підтримки ветеранів.
– Ви ж отримуєте зворотній зв’язок. Що кажуть люди, наскільки їм це допомагає?
– Звісно, якби не було результатів, то не було й сенсу це робити. А вони є, особливо у тих, хто серйозно до цього ставиться. Один з прикладів — жіночка з Запоріжжя, яка рятувалась під обстрілами і з тих пір самостійно не могла заснути. Через два місяці медитацій вона сказала, що знову почала засинати. Стреси, що люди накопичили, починають з них виходити майже з перших занять. Люди себе більш спокійно почувають, стають розслабленішими, радісними, цілісними.
– А коли в ваше життя ввійшла нейрографіка?
– В минулому році, після поранення, я тоді ще ходів з милицями. Коли вперше на неї прийшов, зрозумів, що такий інструмент можна дуже ефективно використовувати разом з медіацією. Інфографіка дозволяє побачити по малюнку, які емоції наш мозок від нас приховує, і допомагає негативні й руйнівні вивести за допомогою тіла назовні.
“У кожного має бути свій фронт”
На питання про плани та мрії відповідали обоє. Бо у цієї дуже гарної та гармонічної пари вони спільні. Що заслуговує в першу чергу? Можливо, розширювати проект “Медитація як реабілітація”, бо це необхідно тим, хто в тилу, на фронті і тим, хто тільки готується туди потрапити.
Під час інтерв’ю
Дмитро: – Дуже небезпечно, коли в критичні моменти необстріляні бійці не можуть опанувати емоції, і інстинктивними діями наражають себе ще на більший ризик. Навички з медитації допомогли б їм навчитись опановувати себе.
Чи може подружжя сконцентрується на волонтерстві? До речі, за два роки вони закрили шість зборів для військових підрозділів.
Щодо мрій, одна з них – відкрити власну фотостудію, а при ній кав’ярню, де б готували чудове еспресо, щоб підняти в Чернівцях рівень споживання якісної кави.
Але є справа, яким Дмитро та Олександра займаються протягом життя і вона має для обох неабияке значення! Мова йде про фотомистецтво. Зараз як постійні учасники акції з підтримки військовополонених вони готується до фотоекспозиції “Ми — їхні голоси”.
Дмитро Бобров з дружиною Олександрою
А ще – не повірите! Вони обидва рвуться на війну. Боротися зі зброєю в руках вже здоров’я не дозволяє. Тож, Дмитро з Олександрою в пошуках редакції, яка б надала їм статус військових фотокореспондентів. Головне, щоб працювати разом.
Олександра: – Ми вже не можемо піти на передову. Дмитру не дозволяє пошкоджене коліно, мені – наслідки хвороби. Але поки триває війна ніхто не має розслаблятися, у кожного має бути свій фронт. Кожен повинний думати, що він може зробити в цілому для країни, чи для однієї бригади, чи хоч для однієї людини.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка,
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки та з архіву родини Бобрових.
