-
"Ми не змогли стабілізувати фронт", – каже Олександр. Фото: Imogen Anderson / BBC
«Ця лінія фронту — найнебезпечніша з усіх», — каже Олександр, начальник медпункту 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ. Бі-бі-сі відвідала невеликий польовий шпиталь.
«Росія дуже тисне. Ми не змогли стабілізувати фронт. Щоразу, коли лінія фронту переміщається, ми теж рухаємося».
Ми знаходимося недалеко від Покровська, невеликого шахтарського міста за 60 км від Донецька.
Лікарі кажуть, що нещодавно вони прийняли 50 солдатів на день. Це практично рекордний показник за період війни. Поранених привозять у сутінках, коли менше шансів потрапити під удар російських безпілотників. Усі вони постраждали у запеклих боях за Покровськ. Ще кілька місяців тому це місто було відносно безпечним: налічувало близько 60 тис. мешканців, там працювали ресторани, кафе, ринки. Військові часто навідувалися туди з передової на перепочинок.
Місто поступово перетворюється на місто-примару. Понад три чверті його населення виїхало.
У лютому російські війська захопили Авдіївку. З того часу вони стрімко просуваються на Донбасі. На початку жовтня росіяни взяли під контроль інше важливе місто – Вугледар. Бої за цю «фортецю» тривали два роки.
Українська влада сходить на думку з військовими, з якими ми зустрічалися, що найбільш гаряча ситуація складається на Покровському напрямку. У Києві заявили, що за останні два тижні ЗСУ практично щодня відбивали там близько 150 атак супротивника.
За 10 км від фронту, у польовому шпиталі бойовий медик Таня тримає за руку солдата Сергія. Закривавлена пов’язка закриває більшу частину його обличчя. Таня веде хлопця до оглядового кабінету. “Його стан важкий”, – каже медик. У Сергія осколкові поранення ока, черепа та мозку. Лікарі швидко промивають його рани та вводять антибіотики.
Через постійні російські обстріли в місті немає світла і води. Фото: Imogen Anderson/BBC
Незабаром прибувають ще п’ятеро військових — вони не знають, як потрапили під російський удар. Шквал вогню може бути настільки шаленим та несподіваним, що прилетіти могло і від мінометів, і від вибухівки з дронів.
«Тут небезпечно. Тяжко і морально, і фізично. Ми всі втомилися, але впораємося», — каже Юрій, командир медичної роти. Всі ці солдати були поранені вранці, але їх привезли тільки з настанням темряви, коли стало безпечніше.
Такі затримки збільшують ризик смерті та інвалідності, пояснюють медики.
Інший боєць, Тарас, 10 годин тому сам затягнув джгут на руці, щоб зупинити кровотечу від осколкового поранення. Але тепер його рука набрякла, побіліла, він її не відчуває. Лікар каже, що кінцівку, можливо, доведеться ампутувати.
За словами медиків, кількість поранених, які потрапляють до цього польового шпиталю, — рекордно висока. Фото: Imogen Anderson/BBC
За останню добу привезли двох загиблих бійців.
Те, що ми бачимо у польовому шпиталі, свідчить про гостроту боротьби за Покровськ — важливий транспортний вузол, через який проходять ключові автомобільні та залізничні маршрути. Місто залишається життєво важливим логістичним пунктом для ЗСУ, і Україна знає, наскільки високі ставки.
Чи не полегшує життя і постійна загроза від російських безпілотників. Один із них ширяє прямо біля госпіталю. Це дуже ускладнює евакуацію з фронту. Вікна будівлі наглухо забиті, щоб дрони не могли заглянути всередину, але варто комусь вийти, і він опиняється під прицілом.
Дрони загрожують і змученим війною жителям Покровська. “Ми весь час чуємо, як вони гудуть – зупиняються і дивляться у вікна”, – каже 50-річна Вікторія Василевська. Вона до останнього моменту не хотіла залишати свій будинок, але зрештою погодилася на евакуацію.
Вікторія дивується з того, як швидко лінія фронту просунулася на захід у бік Покровська. «Все сталося так швидко. Хтозна, що буде тут далі. У мене нерви здають. В мене панічні атаки. Я боюся ночей».
Вікторія каже, що вона майже не має грошей і їй доведеться починати життя з нуля в іншому місці, але залишатися дуже страшно. «Я хочу, щоб війна закінчилась. Повинні бути переговори. На землях, які забрала Росія, все одно нічого не лишилося. Все знищено».
Вікторія Василевська до останнього відмовлялася від евакуації. Фото: Yogita Limaye / BBC
Моральний дух більшості тих, з ким ми спілкувалися, підірвано. Більшість Покровська живе без світла та води.
Біля однієї зі шкіл ми бачимо довгу чергу, що вишикувалася з порожніми каністрами до крана. Кілька днів тому працювало чотири крани, а зараз лише один, скаржаться місцеві жителі.
Через постійні російські обстріли Покровськ зруйнований, але досі не зазнав бомбардувань, як і інші міста, за які велися запеклі бої.
На центральному ринку ми зустрічаємо 69-річну Ларису. Вона купує мішок картоплі в одному з небагатьох продуктових кіосків. «Це жах. Я не можу жити без заспокійливих», – каже жінка.
Вона переконана, що не зможе на свою невелику пенсію орендувати житло в іншому місці: «Держава вивезе мене і притулить на якийсь час. А що буде далі?
Питання забезпечення водою у Покровську стоїть гостро. Фото: Anderson/BBC
З нею погоджується інша покупниця, 77-річна Раїса: «Без грошей нікуди не поїдеш. Тому сидимо вдома та сподіваємося, що все це закінчиться».
Лариса вважає, що настав час домовлятися з Росією. Ще нещодавно це було немислимо для більшості українців. Але тут, біля лінії фронту, так думає багато хто. «Багато наших хлопців гине, багато поранено. Вони жертвують своїм життям, а це все не закінчиться», — каже вона.
На матраці на підлозі евакуаційного мікроавтобуса лежить 80-річна Надія. «До біса цю війну! Я скоро помру, — вигукує вона. – Навіщо [президенту] Путіну ще земля? Хіба йому її не вистачає? Він убив стільки людей».
Надія не може ходити. Раніше вона покладалася на допомогу сусідів, але більшість із них поїхали. Тепер їде і вона, хоч і не знає, куди саме.
Надія не може ходити, але вирішила поїхати з міста. Фото: Yogita Limaye / BBC
Проте є й ті, хто ще не виїхав із Покровська. Серед них місцеві жителі, котрі працюють над відновленням пошкодженої війною інфраструктури.
«Я живу на одній із найближчих до лінії фронту вулиць. Навколо мого будинку все вигоріло. Сусіди загинули після обстрілу, — розповідає Віталій, який разом із колегами намагається полагодити лінії електропередач. — Але я не думаю, що це вірно — кидати наших хлопців. Ми маємо боротися до перемоги, доки Росія не буде покарана за свої злочини».
Його рішучість не поділяє 20-річний Роман, якого ми зустрічаємо на ремонтних роботах, пошкодженого снарядами будинку.
«Не думаю, що територія, за яку ми боремося, вартує людських життів. Багато наших солдатів загинуло. Молоді хлопці, у яких могло бути майбутнє, дружини та діти. Але їм довелося піти на фронт.
20-річний Роман — один із тих, чий морально-психологічний стан останніми місяцями погіршився. Фото: Imogen Anderson / BBC
На світанку ми вирушаємо до лінії фронту. Перше, що впадає у вічі, — поля висохлих соняшників на узбіччях доріг. Укриттів тут майже немає, тому ми їдемо з шаленою швидкістю, щоб захиститися від атак російських дронів. Ближче до лінії фронту чути гучні вибухи.
Український артилерист Вадим стріляє з радянської гармати, яка видає оглушливий звук і піднімає із землі пил та сухе листя. Вадим знає, що зараз росіяни дадуть відповідь. Тому він біжить у підземний притулок, щоб сховатися та отримати координати для наступного удару.
«У них [Росії] більше живої сили та зброї. Вони кидають своїх людей у бій як гарматне м’ясо», — розповів український боєць.
Він також розуміє, що якщо Покровськ впаде, то це може відкрити ворота до Дніпропетровської області, яка знаходиться лише за 32 км від Покровська. А це дуже ускладнить і так непросту для ЗСУ ситуацію.
«Так, ми втомилися, багато наших хлопців загинуло чи поранено. Але ми маємо боротися, інакше буде катастрофа», — каже він.
Йогіта ЛІМАЙЄ, Бі-бі-сі, Покровськ
У підготовці матеріалу брали участь:
Імоджен Андерсон, Анастасія Левченко, Володимир Ложко, Санджай Гангулі
