-
Анатолій Лютюк і Микола Тимошик. Естонія, 2024.
Постійний автор нашого сайту, колишній чернівецький журналіст професор Микола Тимошик щойно повернувся з наукового стажування в Талліннському (Естонія) та Гельсінському (Фінляндія) університетах. Стипендію від чужинців він отримав за серію своїх науково-популярних книг про історію української еміграції. Окрім лекцій і дослідів «українського сліду» в тамтешніх архівів він звично фіксував у своїх нотатниках найцікавіше, що має стосунок до добротворчого сліду наших земляків у цих країнах за розділами своєї майбутньої книги «Українська Балтика».
Щойно редакція отримала перший матеріал Миколи Тимошика за цією темою, який пропонуємо вашій увазі.
Карколомні сюжети на житейських розстанях
Таких людей називають диваками. Зазвичай їх або не сприймають, або заздрять, або свідомо шкодять – найчастіше ті з амбітних і маєтних у нашому оточенні, життя яких проходить сіро, примітивно-убого, ніяко.
Цю особистість знає вся духовно-просвітницька і державницька еліта маленької, але гордої й самодостатньої Естонії. До нього часто приходять і свої, і чужинці, його запрошують на знакові імпрези загальнонаціонального характеру, йому вручають заслужені нагороди. Не буде перебільшенням ствердити, що нині в Естонії нема такої газети чи радіотелевізійної редакції, кореспонденти якої не брали б у нього інтерв’ю та не писали про «дивного українця».
Переконаний, що про таких колись у нашій, ще не сповна українській, Україні зніматимуть фільми, писатимуть книги, замислюватимуться над чином і місією, покликом і обов’язком українського інтелігента на чужині. Отож, писатимуть, вивчатимуть і вводитимуть у національний інформаційний простір його оригінальні й актуальні для нашої знекровленої нації набутки. Бо нині цей наш інформаційний простір (від Києва до Харкова, від Одеси до Львова) на загал часто постає, на превеликий жаль і біль, національно й духовно кастрованим. І причина такого принизливого для українців стану зрозуміла чи не кожному: не професіоналізм, не патріотизм, не порядність тих, хто формує на державному рівні гуманітарну політику.
Ім’я цієї Особистості – Анатолій Лютюк (Anatoli Ljutuk).
В біографії, в тім числі в буковинського періоду життя, – сповна карколомних сюжетів. Переповідати їх, навіть коротко, у форматі цього матеріалу немає змоги. Це потребує розлогої нарисової композиції. Але на кількох знакових моментах цього незвичного життєпису все ж спробую застановитися.
Анатолій Лютюк
Народжений у в’язниці
Мати Анатолія, подолянка, з колись заможної родини (молода сім’я мешкала в Бірках на Тернопіллі), за пару днів до пологів потрапляє в лабети зловісного НКВД, який від 1939 року безроздільно хазяйнував у краї. Було то в 1947 року, в розпал боротьби радянських окупантів із численними в тих краях загонами ОУН-УПА та тими, хто прямо чи опосередковано підтримував повстанців.
«Заклали», певне ж, свої доброзичливці. Катували молоду жінку довго й жорстоко – буквально вибивали з тіла потрібні московитам зізнання. Та так, що арештована втратила свідомість, народжувала фактично в небутті.
Та видно Богові було угодно, щоб немовля вижило. Дивом вижила в тому брудному вертепі підлості й породілля.
Правду про своє народження дізнався вже в дорослому віці, бо батько був комуніст, а мати – колишня арештантка радянської влади. Отож, «ворог народу».
Гарт вихованця Вижницького училища
Вплив на національну свідомість і формування професійних пріоритетів, окрім матері, мала на Анатолія буковинська Вижниця. В середині 60-х приїхав із Тернопілля до цього знаменитого містечка над Черемошем вступати в тамтешнє, вже знамените довкруж, училище художньо-прикладного мистецтва.
То була початкова пора завершення короткої в часі хрущовської відлиги, що вибухнула, мов вербові китиці з настанням тепла після тривалих заморозків, у середовищі ніким і ніколи невпокореного українства після страшних років сталінських репресій.
У Києві осмілілим шістдесятникам вже «закручували гайки» – арештами Стуса, Чорновола, Дзюби та їх послідовників у Львові наставала зловісна доба «маланчуківщини». Це явище отримало назву від прізвища одного з ревних виконавців спланованої кремлем політики змосковлення українців, секретаря з питань ідеології київської філії ЦК більшовицької партії Маланчука. Втім, в українській глибинці, зосібно й на Буковині, ще нуртував дух національного відродження. Одним із таких осередків був Вижницький будинок культури, куди, мов магнітом тягнулася молодь і де 1966 року заявив про себе легендарний ансамбль «Смерічка».
Юний галичанин Анатолій Лютюк потрапив в осердя того руху.
Найчастіше і найтепліше з того вижницькго періоду молодого життя він згадує вільні від навчання вихідні дні та свята. З необхідними і цілковито не підозрілими для влади туристичними атрибутами (палатками та казанками для мамалиги) ходили в близькі й далекі околиці Вижниці. Туристи, а здебільше шукали та викликали на відверті розмови старих гуцулів. Розпитували про опришків, записували легенди і пісні про Довбуша, віднаходили в малодоступних лісових хащах місця, де вояки ОУН-УПА розбудовували свої бази-криївки…
Микола Тимошик прочитав лекцію в Талліннському університеті англійською
З Вижниці до Таллінна
1969 року один із кращих випускників цього училища Анатолій Луцюк вирішив удосконалювати набуті у Вижниці навички художника-графіка в… столиці радянської Естонії Таллінні. Навіть у застійні роки окупована московитами Балтика була відмітним на весь СРСР острівцем свободи і спротиву окупантам. 1977 року закінчив там художній інститут. В пострадянську всуціль корумповану державно-олігархічну Україну вирішив не повертатися.
На середину 80-х ХХ ст. беззастережно стає в ряди тих сміливців Естонії, хто в перших рядах пішов на злам прогнилої, але все ще сильної своїми каральними органами комуно-більшовицької системи.
Естонські вежі
1989 року вивішує в центрі Таллінна перший український прапор. Прапор цей незвичний, бо його робила дружина-художниця Олена з того, що було під руками: за відсутності в крамницях полотна жовтого кольору другу смугу національного українського прапора вирізувала й дошивала до першої зі своїх… жовтих штанів.
1990 року Анатолій Лютюк стає керівником естонського відділення Руху, тісно працює з В’ячеславом Чорноволом та Володимиром Мулявою. Згодом ініціює відновлення діяльності української громади в Естонії.
Як замковий монастир ХІV століття у центрі столиці Естонії став українським
Будучи молодим за віком, вольовим за намірами і працьовитим за вдачею, в короткий відтинок часу створив те, що стало (звісно окрім двох талановитих синів Богдана та Нестора) сенсом подальшого його буття на цьому грішному світі: засновує першу в Естонії парохію Української греко-католицької церкви та Український культурний центр.
Напис при вході Українського культурного центру у Таллінні, Естонія.
Поштовхом до сплеску діяльності цих двох осередків стало те, що панові Анатолію вдалося добитися прийняття на найвищому урядовому рівні Естонії майже неможливого за інших обставин рішення: сприяння купівлі на пільгових умовах для потреб церкви і центру комплексу історичних споруд у центрі Таллінна, що починаються за середньовічним муром на Laboratoruimu.
Йому не могли відмовити естонські високі урядовці. Адже добре знали про таланти й численні організаторські чесноти цього непересічного українця.
Що це за споруди за товстим оборонним муром, помережаним таємничими ведами і відділеними дубовим парканом із кованими здоєними дверима?
Тут із передвіку святе місце. Від ХІV століття – монастир Бенедиктівського ордену із, згодом – церква Св. Олафа. Споганили його на тривалий час московські окупанти. Треба ж було додуматися вчити таке святотатство: розмістити саме тут склад Естонського республіканського КГБ. З глибинних кам’яних склепів і досі пан Анатолій віднаходить обкладинки із застрашуючими написами російською з грифом «Совершенно секретно»: «Агентурное дело №…», «Дело по наружному наблюдению», «Отдел А: Наблюдательное дело по обвинению…». Вміст обкладинок, а це сотні і тисячі страшних документів, в них відсутній.
Українські рушники в Українському культурному центрі
Про заздрісників та злостивців
Пакісників і провокаторів на житейських розстанях вистачало.
Вартий пригадки лише один епізод: підпал уже переобладнаного й оновленого зсередини дітища – церковного і культурного осередку українців Естонії.
Сталося те 1997 року. Це був викличний акт вандалізму від адептів «русского міра», який і нині тут не перевівся. Спалення Українського культурного центру разом і церквою був складовою серії злочинних підпалів, що охопили в ту пору Естонію: національного фонду бібліотеки в Тарту (напрошується паралель із таким же підпалом рукописного фонду головної бібліотеки України в Києві), хутір «Сасі Яні талу» в Музеї під відкритим небом «Рок Аль Маре». За ними пішли погрози та убивства свідомих національних діячів.
Серце Анатолія не раз потерпало і мліло: під поріг дому стали підкидати записки з погрозами та залякуваннями. Ось одна з них, писана російською: «В школі 1 вересня Богданові зламають ніс». За що? У цьому випадку – за відкриття цим небайдужим українцем першої в Балтиці української церкви, яку московити з ненавистю називали уніатською. Естонська влада запропонувала тоді охорону дітям Анатолія. Але він відмовився…
У пана Анатолія були два варіанти вибору: або вступити у війну з опонентами, або не звертати на це уваги і просто, з Божою опікою, працювати далі. Він обрав друге.
Для добра громади
Цінних і зреалізованих так чи так ініціатив та починань для добра громади і авторитету України на рахунку Анатолія Лютюка – не перелічити на пальцях. Тут спробую лиш назвати та штрихами прокоментувати перший десяток.
Ось лиш у переліку деякі результати таких старань (окрім розбудови церкви, де він і засновник, і монах у миру).
1. Божий дім
Сьогодні тут, як ніколи, стало вже тісно від численних відвідувачів. Скажімо, вечірню службу останньої суботи і дворі і на вулиці було значно більше людей, ніж тих, хто встиг наперед пробратися всередину церкви. Багато молоді. І багато приходять із дітьми. Відмітна риса одягу – вишиванки на старших і менших.
Є в цій церкві кілька принад, які придумав Анатолій і які захоплюють відвідувачів своїми таємницями. Перше – це своєрідна копія традиції Стіни плачу в Єрусалимі. Тільки тут прихожани кладуть записки, молитви і прохання до Бога в не проміжки між камінними стінами, а в церковний отвір, за яким – таємнича скринька. Коли хтось відважиться заглянути в ту широченьку шпаринку, на них блиснуть (з осудом чи острахом) інші очі, що є віддзеркаленням власних. Мораль цього прийому кожен розуміє по-своєму. Є ще й підземелля, яке розкривається перед відвідувачами у незвичний спосіб.
Церква стала особливо популярною серед естонців після того, як її відвідав Президент країни з дружиною. Вони, до речі, заглядали і в шпаринку поштової скриньки, і виявили бажання опинитися в незвичний спосіб у підземеллі.
Ще одна особливість цього храму. Це єдине місце в світі, де з благословення Блаженнійшого Любомира Гузара, незабутнього глави УГКЦ, здійснюється щоденна молитва за довкілля (звірів, птаства, природи).
Про діяльність українця Анатоля Лютюка постійно пише естонська преса
2 .Старовинна друкарня
Тут на відремонтованому своїми руками й оновленому винаході знаменитого німця Гутенберга ХV століття друкують книги. З випущених цієї друкарнею книг виділяю: «Поетична червона книга світу» (про зникаючі рослини та вимираючих тварин), «Ковчег унікальних культур» (про національні культури). На робочих столах пана Анатолія та його однодумців – такі незвичні видавничі проєкти як «Книга добра», «Літопис війни очима очевидців» (вже підготовлено 4 випуски), «Шрами України».
3. Папірня «Tallina Paber»
Відкрита в одному з підвальних приміщень комплексу 2005 року. Через сто років після закриття останньої папірні в Таллінні. Тут вручну роблять папір.
Матеріали – одяг із бавовни, льон, коноплі, старий папір. Особлива дивинка – живий папір. Це коли до виготовленої у спеціальних посудинах паперової маси – пульпи – додають насіння незабудок чи маку. Тоді в розмоченому стані аркуші почнуть проростати. Популярні з такого паперу нині є запрошення на весілля, візитівки, почесні грамоти.
Випускник Талліннської художньої академії Нестор Лютюк веде при центрі Української культури майстерню створення черпаного паперу Labora);
4. Майстерня каліграфії Skriptorium
Вчитися сюди приїздять студенти художніх вишів із усієї Європи. При майстерні організовують щорічні конкурси друкованого верстата. Із недавніх переможців – студентка із Шотландії Хана Харкес.
5. Бібліотека україніки
Почесне місце тут посідають власне видані книги. Низка саморобних, які творять діти недільної школи. І зовсім оригінальна полиця – неповторна колекція книг і альбомів із гарного писання.
6. Майстерня з обробки дерева
Він особливо популярний у дітвори. Попід стінами класу – десятки скринь-валіз з етнографічними музейними експонатами, переважна більшість із яких має цікавий змістовий смисл. Пан Анатолій – майстер виготовлення дерев’яних колисок в українському національному стилі, щороку він дарує одну з них молодій естонській сім’ї, проводить майстер-класи дереворитництва в естонських інституціях.
7. Лялькова майстерня
Цей напрямок навчання дітей пан Анатолій розпочав після того, як до його рук потрапила лялька, які виповнилося сто років. Її привезла сюди одна українська емігрантка з Великої Британії. Колись це саморобне диво вивезла з України ще дитиною бабуся тієї сеньйори. Спочатку лялька опинилася в Австро-Угорщині, потім – Америці, а опісля знову перетнула океан і зачепилася в одній родині на Британських островах.
На прохання Анатолія та жінка, даруючи сімейну реліквію такої незвичної долі в українську недільну школу Таллінна, написала спогад від імені цієї ляльки: що вона бачила, що пережила, які руки тримали її біля своїх сердець, якими мріями й таємницями ділилися…
8. Недільна школа
Нині домінує контингент переселенців. Діти пишуть щоденники, створюють добрі історії, замаються ліпленням, писанкарством. Тут вчать малечу мислити, знати й шанувати народні традиції, толерувати інші культури, жити в гармонії з природою.
Недільна школа Анатолія Лютюка
9. Театр мораліте
Це з традицій античного театру. Так часто показували людину з двома обличчями. Які несподіванки ховаються за масками святих і грішних? Про це в захопливій формі показує мистець і філософ Анатолій Лютюк, повертаючи, перевертаючи чи переміщуючи один за одним дерев’яні мистецькі витвори.
Театр мораліте у дворі Українського культурного центру
10. Куточок живої природи
На так званій шпаківниці центру є захопливий куточок природи – тягнуться до сонця екзотичні рослини, є колекція комах і навіть живі кури. За ними охоче доглядають діти.
Днями в пана Анатолія побував один професор із Канади, який вивчає життя бджіл в умовах виживання. Він запропонував завести в цьому культурному центрі… пасіку. Знаючи вдачу пана Анатолія, можна не сумніватися, що і ця неординарна пропозиція буде тут втілена. І на численних квітниках середньовічного центру Таллінна українські бджоли збиратимуть мед…
Одна із робіт вихованців пана Анатолія
Чому естонське село схоже на буковинське
На прощання пан Анатолій запропонував мені поїздку до Музею естонського села. Це для того, щоб глибше зрозуміти паралель між підпалом адептами «русского міра» 1997 року Українського культурного центру разом і церквою в центрі Таллінна та хутора «Сасі Яні талу» в Музеї під відкритим небом «Рок Аль Маре». Це також і паралель із таким же підпалом рукописного фонду головної бібліотеки України в Києві у травні 1964-го.
Доля села і селян що в Естонії, що в Україні багато в чому подібна. Обидві країни багато терпіли сусідів-завойовників і довго виборювали свою державність. В обидвох селянський уклад і ментальність формувався за умов одноосібного, родинного, хутірського ведення господарства.
Естонський вітряк.
Як відомо, набільшим співцем і захисником хутірської України був Пантелеймон Куліш. А його земляк, знаний політик і державник покійний Іван Плющ по-газдівському відбудував Хутір Куліша, зоставивши по собі міцну цеглинку національної пам’яти.
Найбільше біди і естонцям, і українцям завдала дика орда московитів.
Лиш естонцям вдалося захистити свої хутори, а українці їх назавжди втратили.
Мальована хата.
Естонці фактично до кінця розвалу СРСР противилися совєтській колективізації. Українців же, після страшного голоду 1923-1933 років, без особливих проблем, навіть на Галичині та Буковині, комуно-більшовики організованого заганяли в безмовне і безправне колгоспне стійло.
Музей Естонського Села розмішений у мальовничій околиці північного заходу Таллінна. По один бік – розкішна лісова зона, по другий – берег Балтійського моря. Офіційна назва цієї – Estonian Open Air Museum. А ця предивна місцина – Rocca Al Mare.
Відвічні вороги Естонії (а їх і тепер тут немало) підпалили свого часу тут однин із знакових в історії Естонії хуторів. Вигоріло дотла. Але патрітичні еснотці відбудували цей хутір. Відтоді авторитет Rocca Al Mare серед і свох і чужинських туристів зростає.
Хутір над озером.
Попри строгу автентику еспонатів, композиційна частина музею начинена розкішними сучасними зображальними і візуальними рядами. Так, у хаті сільської школи чуються уроки естонської; залицяльник причаровує на досвітках дівчину та грає їй на скрипці; ніби “наживо” бачиш і чуєш обряд сватання…
За шість годин мандрів естонськими хуторами фактично пізнав і поцінував історію естонського села. Після тисячі архівних сторінок свого «Села» це, естонське, стало мені направду близьким. Ділюся цим, бо таке не може не зачепити за душу і колишніх вихідців із “колиски української нації”, і містян.
А ще згадалася прекрасна експозиція давнього буковинського села в Чернівецькому обласному музеї народної архітектури і побуту. І знову в пам’яті зринають паралелі наших доль.
* * *
Вручити б цей огром інформації для наших теоретиків-схоластів різних українознавчих інституцій та наших часто змінюваних міністрів освіти з їхніми численними заступниками, управліннями, відділами, лабораторіями.
Вони десятиліттями розробляють і рекомендуються для широкого вжитку щораз провальніші експерименти для так званої НУШ. В основі своїй – не національної за духом і не європейської нашої школи…
Микола ТИМОШИК, професор, журналіст, письменник
Київ – Таллінн – Гельсінки
Спеціально для БукІнфо (с)
