-
Олександр Бродецький – чернівецький філософ, який виводить московських попів на "чисту воду"
Сьогодні ми поспілкуємося з буковинським науковцем – філософом і релігієзнавцем Олександром Бродецьким, який має дуже гарну просвітницьку місію – намагається відкрити чернівчанам та буковинцям очі на ворожі дії Російської православної церкви в Україні (як брехливо іменує себе УПЦ МП) під час нищівної війни Росії проти України.
Доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та культурології філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Олександр Бродецький багато років успішно займається викладацькою та науковою діяльністю. Проте особливу увагу громадськості та медіа привернули його зусилля вказати буковинцям на те очевидне, що багато хто воліє не помічати: на проросійську діяльність значної частини православного духовенства і в області, і в Україні загалом. Немало є фактів, які це засвідчують, але частина громадян воліє робити вигляд, що їх це не стосується, або просто проявляють байдужість.
Цьогоріч БукІнфо публікував чимало цікавих репортажних матеріалів Олександра, коли він виходив “в люди” і йшов до московських храмів, щоб на фактах показати справжнє “нутро” промосковської псевдорелігійної ворожої структури, яка насправді отруює мозок українцям і бреше про те, ким вона насправді являється.
“Ще юнаком відчув, що філософське налаштування відповідає моїй внутрішній природі”
Олександр Бродецький народився в Чернівцях у 1979 році, навчався в російськомовній школі №2 (нині — ліцей №16 імені Юрія Федьковича), бо такими тоді, до розвалу Союзу, були більшість навчальних закладів міста. Тобто школа після 1991 році стала українськомовною у викладанні предметів, але інерція ще довго була такою, що на перервах, а часом і вчителі на уроках розмовляли російською.
Олександр каже, що десь у класі 10-му він прийняв для себе рішення не тільки на уроках, а й у побуті почати з усіма спілкуватися українською, хоч батьки були зросійщені, і він сам до того був російськомовним (бабусі і дідусі в побуті зберігали українську мову, що свідчило про штучне зросійщення наступних поколінь). Спершу багато хто із близьких та знайомих дивувався: чому це раптом Саша вітається та спілкується не тією мовою, якою спілкувався раніше? Але це був його вибір. Хоч тоді, в середині 1990-х, чув від деяких людей скепсис та іронію щодо цього.
Олександр давно відчув потяг до філософії
Після школи за узгодженням з батьками планував вступати на юридичний факультет Чернівецького університету (тоді ще державного, а не національного). Але прийшовши до приймальної комісії, побачив на стенді, що є філософсько-теологічний факультет, і це змінило його наміри.
“На спеціальність “теологія” я вступати не хотів, бо хоч і поважаю релігію, але з нею не збирався пов’язувати життя. А ось філософія – це мене зачепило й зацікавило. В той день я, повернувшись додому, сказав батькам: «Усе, йтиму на філософію». Був навіть певний конфлікт із батьками. Але я вже рішення не змінив», – каже він.
У той час юний Олександр мав доволі загальне уявлення про філософію, здебільшого те, що зрозумів про неї з художньої літератури та фільмів. Але інтуїтивно відчував, що внутрішня вдача його десь співзвучна тому, що цікавить філософію, тож і вступив на цю спеціальність. «Пригадую, – каже він, – ще рочків у 4-5 міг довго носити в собі думку: «А що ж було, коли нічого не було?». Олександр усміхається: «І треба було це дитині?!»
Після отримання диплому в 2001 році спочатку працював лаборантом методкабінету філософсько-теологічного факультету, а за декілька років розпочав й викладацьку роботу. Паралельно заочно вступив в аспірантуру з філософії науки. В 2007 році захистив кандидатську дисертацію і продовжив викладання дисциплін, пов’язаних зі світоглядом, цінностями, етикою, філософією, релігієзнавством. А в 2017 році в Києві, в університеті імені М. Драгоманова захистив докторську дисертацію, яка стосувалася етичних аспектів релігійної етики.
Отже, хоча першим фахом Олександра Бродецького була філософія, й кандидатську дисертацію він захистив з цієї науки, його докторська дисертація та викладацька робота здебільшого були пов’язані з тими чи іншими аспектами знання про релігію. Олександр працював і зі студентами-богословами, теологами, викладаючи у них світські дисципліни. Тож, релігія вже багато років була в центрі його інтересів. Хоча релігієзнавство і філософія це загалом дуже близькі галузі, які потребують взаємодії одна з одною.
Перестрибнути через перегородку й посперечатися з Сократом
Більше двадцяти років викладаючи студентам різні дисципліни, доктор філософських наук Бродецький визнає, що рік його дебюту у викладацькій іпостасі в силу юнацького максималізму був непростим, але багато чого навчив. Перш за все – чути студента та мати імунітет, аби не застигнути в ілюзії, ніби “все знаєш”.
“Я навчився внутрішньо проводити серйозну роботу над помилками і після кожної пари запитував себе, чи на належному рівні все пройшло, чи достатньо прозоро вдалося розкрити конкретну ідею, чи навів всі приклади, які б зробили її максимально ясною? А також – чи врахував індивідуальність того чи іншого студента? І якщо відчував, що були якісь прогалини не тільки професійні, а людські в комунікації, то намагався далі будувати роботу так, щоб таке не повторилося», – каже він.
Олександр каже, що приємно спостерігати, як студент від місяця до місяця зростає. А таких прикладів було і є немало. Молодь іноді вражала, розкриваючись особистісно й навчаючись глибше думати, а іноді – своєю кмітливістю, нестандартністю та навіть зухвалістю дій. Природно, що для викладача першим імпульсом реагування на зухвалість бувало: “Це ж у жодні рамки!..”, але невдовзі приходить розуміння, що в цьому й проявляється той славнозвісний студентський драйв.
Нинішні лекції Олександра Бродецького у Гончаренко-центрі
“На початках моєї роботи була ситуація, – пригадує Олександр, – студенти до заліку мали прочитати першоджерело, розповісти, про що там йдеться, висловити свої думки (як зараз пам’ятаю, це був уривок одного трактату філософа Канта). А пари в нас відбуваються в Резиденції – старовинному приміщенні. Одна частина аудиторії була відділена від іншої перегородкою, яка метра півтора не досягала стелі. Трошки нижче стояла пічка, за перегородкою була бібліотека нашого факультету, працівниця якої на момент заліку вже пішла і зачинила двері на ключ. Один зі студентів повідомив мені, що не підготувався, але хоче отримати залік. Я відповів, що можу дати йому 20-30 хвилин на прочитання потрібного тексту. Інтернету тоді на телефонах ні в кого, звісно, не було. Я був певен, що студент не зможе прочитати, бо знав, що заздалегідь всі брали книжку (єдиний примірник) у цій бібліотеці. Думав: це буде йому урок, що завдання треба виконувати вчасно. І тут на очах усіх хлопець швидко заліз на піч, перестрибнув перегородку, знайшов у бібліотеці книгу, повернувся з нею в такий самий карколомний спосіб, сів за парту і прочитав той текст, вразивши мене і своїх одногрупників несподіваним вчинком. Цей епізод мені запам’ятався. Студент розумний, цікавий, не дуже обов’язковий, але з хистом до нестандартності. Залік він тоді отримав. Ми і тепер з ним, уже батьком сімейства, бачимося часом у місті, спілкуємося.
А в День 150-річного ювілею Чернівецького університету, другого жовтня, Олександр Бродецький згадав та опублікував у ФБ ще одну непересічну історію з викладацької практики, яка його неабияк вразила.
“Було це років 20 тому. Вступна лекція в заочників з етики. В контексті я згадав Сократа, оповідаючи, що у 70-річному віці філософ зазнав несправедливого суду, був приречений до страти, чекав на вирок у в’язниці, відмовившись від втечі, яку йому намагалися організували учні. Сократ хоч і вважав себе невинуватим, підкреслив, що тікати – негідно, твердив, що вже немолодий, і кількома роками більше прожити чи менше, то вже дрібниця, проте в потойбіччі він насолоджуватиметься спілкуванням з мудрими людьми інших епох.
Після тих слів руку підняв руку студент віком мого дідуся (на заочній формі навчання всяке буває) й каже: “Ого, в 70 років опинився у в’язниці і вже не хотів жити! А я вперше у 70 років опинився на студентській лаві. І не жалкую. Зараз мені 71. А в тюрмі, в колонії, я опинився у 19 років…” І розповів, що замолоду був у кепській компанії, крав, відсидів п’ять років та кілька місяців. Звільнився й працював сантехніком, сторожем, художником – малював афіші для кінотеатрів, приватно писав картини, портрети, й трохи на цьому підзаробляв. І ось у 69-річному віці вступив до університету.
Студент-дідусь свою промову завершив такою фразою: “Тепер я на третьому курсі і, на відміну від Сократа, який хотів спілкуватися в потойбіччі з душами мудреців минулого, я хочу спілкуватися з молодими людьми. І хочу жити, а не помирати. Тому справедливий строк відсидів. А був би несправедливий вирок, – не вагався б утекти при нагоді”. Коли він присів, усі в аудиторії –набагато молодші за нього люди – зааплодували…”
Людина йде за людиною
Вже певний час Олександр Бродецький читає просвітницькі лекції в Гончаренко-центрі. Але першою це стала робити його дружина Ірина Горохолінська, яка також є докторкою філософських наук, релігієзнавицею і працює з чоловіком на одній кафедрі. Вона почала цикл «Етика та релігії: діалоги про світоглядну культуру людства», потім до неї приєднався чоловік, і вони читали лекції по черзі.
Після лекції Ірини Горохолінської в Гончаренко-центрі
“Десь півроку ми ділилися міркуваннями, що саме дає людині та чи інша релігійна традиція для спілкування, для адекватного самопочуття в цьому світі, для структурування реалій суспільства, політики, праці, родинного життя. Розглядали людинознавчий аспект релігій. Потім формат трохи змінився. Я почав викладати ще й у широкому сенсі спектр гуманітарних тем. Одним з моїх хобі є філологія, мова.
Мене завжди цікавило, як виникали слова, як вони формувалися, які закономірності лежать в основі того, як різні народи висловлюють свої думки через мову. “Мова – оселя буття”, – сказав свого часу філософ Гайдеггер. І справді, мова – це наша, суто людська ніша у світі. Вона – набагато більше, ніж просто інструмент обміну інформацією про факти.
Деякі лекції Олександра Бродецького в Гончаренко-центрі були пов’язані з українською культурою, з тими її надбаннями, які можна назвати релевантними світовим, і які відходять від стереотипу шароварщини.
Була лекція, присвячена Лесі Українці, авторам 19-го століття, які першими бралися перекладати “Гамлета” Шекспіра, “Фауста” Гете, інші знакові твори світової літератури. Цікавий момент: саме буковинський письменник Юрій Федькович став першим українським перекладачем повного тексту “Гамлета”. Він зробив це тією мовою, якою спілкувався і писав: українською з діалектними особливостями буковинського регіону. «Читаючи, спершу дещо шокуєшся, бо це нині незвично для таких текстів, але коли занурюєшся в той колорит і розумієш, що перекладач робив усе без опори на надбання попередників (їх просто майже не було), то захоплюєшся» – підкреслює Олександр.
Олександр Бродецький під час лекції
А ще були лекції, присвячені філософським постатям і їхньому погляду на Бога. Також кілька зустрічей стосувалися хитросплетінь релігійної мережі в сучасному світі.
На питання, чому дорослі люди витрачають своє дозвілля на те, щоб послухати науково-популярні лекції, Олександр Бродецький відповідає, що люди прагнуть побути у відповідному середовищі – серед тих, хто має схожі інтереси. Або серед тих, чиї інтереси для тебе незвичні, але хочеться доторкнутися до нового. “Людина приходить за людиною. Бо як казав колись Антуан де Сент-Екзюпері, “найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування”. Мені приємно часом бачити, що на лекції приходять випускники та випускниці, які вже 5-10 років, як закінчили університет. Тоді я відчуваю внутрішньо-психологічний ефект дежавю: ти знаєш, що ця людина – вже професіонал, але вона приходить для того, щоб згадати моменти інтелектуального спілкування, які були на університетських заняттях, а також взяти участь в спільній бесіді, дискусії. Це такий цікавий, живий процес і класно, що він відбувається”.
Окрім спілкування, кожен з відвідувачів керується своєю мотивацією. Одні – інтересом до конкретної теми, наприклад, про китайську релігію. Інші приходять на цілий цикл занять чи то на більшу його частину. “Спочатку приваблює цікавість до якоїсь релігійної чи філософської теми. А побувавши на декількох лекціях, людина відчуває, як збільшується багаж її знань, а завдяки світоглядним аспектам, що там висвітлюються, вона знаходить для себе відповіді на питання, котрі турбують у цьому житті, стосовно своєї родини чи подій у суспільстві, щодо нашої трагічної ситуації, пов’язаною з війною. Чи чому досить часто релігійні інституції та їхні лідери говорять про високі й правильні речі, а в реальному житті чинять інакше.
На межі релігії та політики
Як релігієзнавця й особистість Олександра Бродецького давно хвилювала тема православ’я в Україні. Зокрема, чи культивує воно інтерес до української культури, чи нехтує ним.
“Це не основна лінія мого інтересу як науковця, – пояснює він, – основне для моїх досліджень – це світоглядні, етичні, людинознавчі аспекти. А інтерес до ролі українського православ’я – це більше на межі релігії і політики. Тобто для мене тут більше навіть не професійні, а громадянські інтерес і важливість. Мене завжди чіпляло, як національно свідомого громадянина таке: наприклад, болгари звертаються до Бога своєю мовою у своїй Церкві, яка є автокефальною, теж саме роблять румуни, поляки, албанці та інші народи. А мільйони православних українців (в УПЦ МП) не використовують українську мову в богослужіннях. І коли в цій Церкві її ідеологи ставляться байдуже, якщо не сказати зневажливо, до повнокровності української культури, слова, смислів, історичної пам’яті, це мене спонукає критично аналізувати таке явище».
Раніше науковець це робив виключно в академічному форматі. А цього року перейшов у більш практичну площину, бо вважає, що людям слід демонструвати те, що він побачив в деяких храмах.
Почалося все з того, що в лютому 2025 року після лекції в 14-му корпусі ЧНУ, який розміщений через дорогу від Свято-Духівського собору, Олександр Бродецький вирішив зайти до храму. Зокрема, щоб подивитися, яка там ситуація з огляду на те, що в серпні 2024 року в Україні прийнято закон про захист конституційного ладу в релігійній сфері.
«У крамниці собору я на власні очі побачив у продажу молитовники з молитвами до особистостей, які символізують російську великодержавність і які були канонізовані саме для того, аби її сакралізувати. Там були молитви з вихвалянням Москви як центру, молитви до московських князів, царів, митрополитів, патріархів. Більше того, в іншому храмі я побачив навіть книжки з молитвами за російське воїнство!
“Уявіть: видання з молитвами за Росію як «Отечество» і за російських воїнів продавалися у Свято-Введенському жіночому монастирі нашого міста ще навесні 2025 року! Не лежали десь в архіві чи підвалі, а актуально були в продажу! І це на четвертому році повномасштабної агресії Росії проти України. А цю агресію, як відомо, благословляє московський патріарх Кирил і його підлеглі. Вони заявляють, що української нації як окремої немає (це «субетнос русскіх»), і що російські воїни, мовляв, на цій війні змивають кров’ю свої гріхи і стають чистими для раю.
Як же можна за майже 4 роки цього жаху, спричиненого росією, навіть не усунути книжки з явною імперською ідеологією з храмів в Україні?!.. Я уявляю дитину, яка вдома розглядає той молитовник, куплений батьками, і запитує батьків: «Мамо, тату, а чому в нашій Церкві нам продали молитву за російських воїнів? Вони ж убивають українців!» Що відповідатимуть ці батьки своїй дитині? Дивно, що наявність в таких обставинах цих молитов, схоже, не бентежили ані служителів собору, ані парафіян. Це мене шокувало й обурило, тож я почав на своїй сторінці у Фейсбук писати відповідні міркування, які отримали резонанс. І після привернення уваги до фактів і моїх роз’яснень, служителі таки стали дуже дратуватися” – каже Олександр Бродецький.
Вчений робив фото деяких сторінок, а відтак писав й оприлюднював у соцмережі публікації, в яких докладно пояснював, наприклад, хто такий Ніколай Второй (для Російської Церкви – «святий»), як він палко підтримував “Союз русского народа”, котрий ненавидів євреїв і закликав до погромів, висловлював жахливі, по суті фашистські речі. Росію той «Союз» уявляв лише як «единую и неделимую империю», а тих, хто це ставив під сумнів (наприклад, представників українського національного руху) закликав суворо карти.
Вшанування ікони Ніколая ІІ та його родини в чернівецькому жіночому монастирі, вересень 2025 р. “Тут показово, що горить лампада. Це значить, що в наш час, актуально йому поклоняються”, – каже Олександр.
Після резонансу, який спричинили публікації чернівецького науковця, з боку функціонерів і ботів УПЦ МП проти нього розпочалася дискредитаційна компанія. Наприклад, на ФБ-сторінці “Вірні Чернівецько-Буковинської єпархії” та в інших їхніх соцмережах. Пізніше підключилися і загальнодержавні промосковські ресурси, як-от «Спілка православних журналістів» та телеканал «Перший козацький».
«Особливо вражає, що єпископи і священники, коментуючи факти, прямо брехали, мовляв, не було таких книжок і газет у храмах, і нібито Бродецький «приносив» цю літературу. Священник, який знає, що каже неправду і при цьому все одно бреше, – це ж із християнської позиції – величезний гріх, набагато більший, ніж буденні огріхи звичайних людей» – наголошує релігієзнавець.
Проте Олександр Бродецький не відступав, влітку знов зайшов до собору, щоб подивитись, чи прибрали там молитовники «русского мира». Підійшов до полички в центрі храму, де були декілька книжок і знов побачив на їхніх сторінках проросійські тексти.
“Я як дослідник-релігієзнавець вважав за потрібне сфотографувати ті сторінки – це ж публічне місце, а книжки, напевно, для того й поставлені, щоб люди могли їх погортати, почитати. Але на мене несподівано накинулись жінки. Мовляв: тут заборонено знімати! Це були прибиральниця й та пані, що, схоже, керує тут господарською діяльністю, бачив раніше, як вона по території храму їздила на своєму білому авто. Вона і раніше вже ображала мене словесно.
Вона чи то дружина якогось статусного попа, чи завгосп собору. Їздить по території собору на білому джипі. Казала мені: “Ну, от я із Заліщиків, Західна Україна. Але я ніколи б не молилася українською. Тільки церковнослов’янською. Навіть російською краще, ніж українською”. Отакі манкурти”, – сумно додає Олександр.
А цього разу вони впали у неймовірну агресію: кричали, виштовхали мене з собору (я принципово не чинив фізичного опору), прибиральниця завдавала ударів віником, хтось у рясі (чи священник чи монах) виривав з рук телефон і вигукував образи, якийсь чоловік з лайливими словами хапав мене за горло.
Звичайно, все це було дуже неприємно і трошки смішно, бо абсурдно. Тим більше, що територія собору і локація довкола – це місця, де я провів все своє дитинство, бо в 20 метрах від нього школа, де я провчився всі 10 років, у 50 метрах проживали мої дідусь та бабуся. Взагалі, Чернівці – моє рідне місто, і в його публічній та, за визначенням, культурній локації (виходить, антикультурній?) на чернівчанина нападають, виганяють, ображають люди, які моляться російським імператорам і підтримують російських попів! Бо їм хочеться молитися і далі цим персонам, але, щоб суспільство це не коментувало й не давало оцінку».
Науковець тоді викликав поліцію, нібито згодом була відкрита справа, але чи мала вона якісь наслідки для нападників, невідомо. Важливо, щоб справу не спустили на гальмах.
Але Олександр наголошує: «Я не жадаю якогось покарання тим простим, збитим із пантелику людям, які нападали. А от функціонери УПЦ МПтаки мали б нести серйозну відповідальність за десятиліття ділення українського народу, брехні та антиукраїнську діяльність і взаємодію з ворогом. Пригадуєте: СБУ приходила з обшуками до митрополита Мелетія ще у грудні 2022 року? На другий день після обшуків він уже був у Молдові – поїхав вітати нібито з ювілеєм, який давно відбувся, одного з архієреїв РПЦ (її молдовської частини).
Скриншот зі сторінки єпархії. Під час повномасштабної війни митрополит Мелетій передає орден від митрополита Онуфрія постійному члену Синоду РПЦ, який регулярно засідає в Москві
Гарна легенда про «вітати», але шита білими нитками. Моя особиста думка, що ішлося про передачу якоїсь важливої інформації, яку не можна було передати за межі України, можливо, в Росію інакшим способом, бо вона таємна. Мелетій і досі, так би мовити, на коні. Впливає своїми діями і своїм словом на сотні і сотні людей… А втім, не моя роль – вести кримінальні дізнання. Я – науковець», – підкреслює Олександр.
До речі, це не перший випадок зухвалої поведінки щодо Олександра Бродецького на території собору. Перший напад трапився ще раніше – у той день, коли в Свято-Духівському соборі вперше відбулася спроба провести молебень українською мовою, яка призвела до конфлікту з фізичними зіткненнями. Олександр і тоді, і зараз зазначає, що в тому конфлікті були винні обидві сторони. А сам він, дізнавшись про заворушення, прийшов у другій половині дня на подвір’я храму і як експерт мирно знімав на телефон обидві сторони протистояння. Але зазнав нападу від людей, серед яких була і та пані-«економка» собору. Вона лаялася, ображала, проклинала, а хтось із її однодумців виривав з рук в Олександра його смартфон і жбурнув об асфальт. На території була, як відомо, поліція, Бродецький звернув увагу поліціянтів на цей факт. Утім, вони і самі на власні очі бачили це. Які результати розгляду, – науковець не знає, його ніхто не сповіщав.
“Моє обурення стосується не стільки тих нападників, які, можливо, й не дуже розуміли, навіщо вони це роблять (хоч серед них були і молоді, модні, мабуть освічені люди). Обурення діями і словами передусім священиків, єпископів, що створюють такі осередки напруги, одурманюють людей, комунікують з представниками Росії та колаборантами”.
Чому Буковина ще толерантна до московської Церкви
У багатьох мешканців Сходу та Півдня України існувала думка, що західні регіони держави — це форпост національної самосвідомості, причому в усіх сферах: культурі, науці, освіті і, звичайно ж, релігії. Тож їм дивно було дізнатися, що в Чернівцях храмів УПЦ МП навіть більше, ніж до повномасштабної російської агресії в деяких містах Донбасу.
Чому так? У відповідь на це питання Олександр Бродецький може прочитати не одну розлогу й змістовну лекцію. Але це не формат мас-медіа, тому процитуємо його доводи в скороченому варіанті.
“У релігійній мережі таких областей, як Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська домінують греко-католики. Є і православ’я, і воно там переважно автокефальне, проукраїнське. В Чернівецькій області принципово інша ситуація: кількість зареєстрованих громад УПЦ МП, яку очолює Онуфрій Березовський, досі значно перевищує кількість громад, які належать до ПЦУ. Щоправда, між кількістю громад і власне кількістю прихильників не можна ставити знак рівності, бо коли у селі єдиний храм, люди, незважаючи на своє духовне тяжіння, ходять в той, який є».
Московський Кіріл часто приймав у себе митрополита Онуфрія, який керує російською церквою в Україні навіть в час війни. Фото з відкритих джерел
За загальноукраїнськими соціологічними дослідженнями, 40-45% громадян пов’язують себе з Православною Церквою України, з УПЦ (МП) – 13%, а за іншими дослідженнями навіть 9%. Причому багато людей не вникають в релігійні нюанси. Вони бачать, що на вивісці написано “Українська Православна Церква”, і, зайшовши у храм, щиро переконані, що це і є українська Церква. При цьому мало хто вслуховується в те, що богослужіння ведеться церковнослов’янською мовою так званого московського ізводу.
Щодо Буковини, треба зазначити, що в радянський час регіон, а особливо місто Чернівці, були сильно зросійщені і в мовному, і в культурному плані. В місті мешкали представники різних національностей, а мовою міжнаціонального спілкування в СРСР була російська. Відповідно, освіти – здебільшого теж. Так, у середині 1980-х серед сорока чернівецьких шкіл україномовних було набагато менше, ніж російськомовних. Логічно, що мовний фактор впливав і на ідентичність, пов’язані з культурою та релігією. А часи Кучми / Януковича тільки консервували такий стан.
«Які афіші концертів домінували в Чернівцях до 2014 року?» – запитує Олександр Бродецький. І відповідає: «Російської попси. Які книжки явно переважали в книгарнях ще навіть у 2019 – 2021 роках? Книжки російських видавництв і, звісно, російською мовою. А ще серіали, де українським акторам надавали другорядні ролі на тлі російських зірок. Тому в сюжеті «Сватів», хоч серіал українського виробництва, у користуванні персонажів були і російські гроші, і на стінах кіношних чиновницьких кабінетів – портрети російських можновладців: Путіна і Медведєва».
Науковець каже, що ця загальна система сприяла і збереженню вірності Московському Патріархату. Це все ланки єдиного кола.
Наступний фактор – сегмент румуномовного населення. Бо нерідко коли румуномовний громадянин ставить перед собою питання: українська Церква чи російська (або УПЦ МП), для нього не є принциповим питання підтримки української ідентичності та культури, адже часто люди румунського етносу спілкувалися з українцями через російську мову.
А ще існує парадокс: українцям в церквах УПЦ МП на Буковині де-факто не дається можливість служити українською мовою – тільки церковнослов’янською (хоч на словах українська не забороняється), а служіння румуномовного населення своєю мовою на практиці заохочується і є масовим, тож воно не відчуває якогось дискомфорту. Треба й зазначити, що, на жаль, керуючись своїми політичними інтересами, Румунська Православна Церква досі не визнала ПЦУ, не вступила з нею в євхаристійне спілкування, бо має свою вимогу — дозволити на території України існування підлеглої Бухарестові єпархії, тобто присутність Румунської Церкви на канонічній території ПЦУ. «До речі, ПЦУ теж не проти, аби румуни служили в Україні своєю мовою. Але вона проти, щоб парафії керувалися з Бухареста» – акцентує Бродецький.
Наступний фактор це культ особи і фанатична відданість предстоятелю УПЦ МП, митрополиту Онуфрію. Він довгий час на Буковині був правлячим архієреєм і в очах багатьох людей постає як «високодуховна особистість» чи, як дехто з них каже: “постник і молитвенник”. Ці характеристики не є об’єктивними, але людям важко буває в тому розібратися.
Московський Кіріл часто приймав у себе митрополита Онуфрія, який керує російською церквою в Україні навіть в час війни.
Ну і, звичайно, свій ефект має пропаганда священників, які, з одного боку, не соромились ще в лютому-квітні 2025 року продавати молитовники з молитвами «о российском воинстве», а з іншого боку, стверджують, ніби автокефальна Православна Церква Україна є неблагодатна й неспасенна. Звідси й зневажливий та неправдивий ярлик: «Стамбульський патріархат».
Митрополит Онуфрій в Одесі, під портретами російських патріархів з архієпископом РПЦ Петру Мустяце (вересень 2024 р.)
Звісно, це не так – ПЦУ має українську ідентичність: мову богослужіння, історичну пам’ять, українські форми в релігійному мистецтві. А головне – в ПЦУ є автокефалія, її предстоятель поминається в Томосі Вселенським Патріархом, ПЦУ визнала частина православного світу, хоча є і така, яка досі не визнала. Але хто ця інша? Це такі, приміром, як патріарх Сербський, який у квітні 2025 року був у Кремлі в Путіна разом з патріархом московським Кирилом, виказуючи військовому злочинцю подяку і називаючи його охоронцем християнських цінностей. Такі, як єрусалимський патріарх, котрий називає Путіна «козирем православ’я». Такі, як польський предстоятель, який уже під час повномасштабної війни привітав з ювілеєм Гундяєва і вихваляв його. А коли польське суспільство помітило на сайті Російської Церкви це привітання й обурилося, почав лицемірно та слізно вибачатися (щось на кшталт «біс поплутав»). І так далі. Між тим, деякі довірливі й необізнані парафіяни УПЦ МП вірять своїм священникам: “Ну раз батюшка сказав, то дійсно там (в ПЦУ) не спасешся, не отримаєш раю”.
«Окрема тема – наголошує Олександр Бродецький, – про реальні зв’язки УПЦ МП з РПЦ, дуже активні навіть під час повномасштабної війни, яка не заважає ієрархам Російської Церкви здійснювати візити до своїх візаві – на Буковину і в інші області України (Одеську, Вінницьку тощо). Та ще й отримувати ордени від митрополита Онуфрія. До речі, обидві сторони ці візити та ордени не дуже й приховують. Докладно про це можна прочитати на інтернет-ресурсі Релігійно-інформаційної служби України за посиланням: https://risu.ua/gundyayevskim-generalam-ordeni-i-kviti–v-ukrayini-pid-chas-vijni_n158743
Що далі або Хто в цьому домі хазяїн?
На питання, хто його підтримує у боротьбі зі зловживаннями і впливом церков УПЦ МП, Олександр Бродецькій відповідає: “Я не називаю це боротьбою і хочу підкреслити, що я проти будь-яких силових дій щодо громадян України, які робить хтось інший, окрім правоохоронних органів. А ще хочу підкреслити: моя функція не боротьба, а просвітництво, інформування. Чи відчуваю я чиюсь підтримку?
Якщо говорити про соціальні мережі, то звичайно: під моїми публікаціями проти 10% з гаком хейту, образливих слів, погроз і прокльонів є понад 80% вдячних коментарів і позитивних реакцій. Ну і ще інколи, ідучи біля університету, можу зустріти того чи іншого буковинського чиновника, який зупиняється, тисне руку й каже: “Ви – молодець! Таку важливу справу робите!”. Тим все і обмежується. Але приємніше, коли не чиновники, а звичайні люди тиснуть руку. Таке часто буває тепер.
Від себе як релігієзнавець хочу сказати: давайте будемо довіряти процесу, який зараз відбувається – в липні Державна служба етнополітики і свободи совісті висунула Київській митрополії УПЦ припис, в якому на основі досліджень обґрунтовується висновок, що вона продовжує залишатися частиною Російської Православної Церкви. Щоб це змінити, митрополії пропонувалось зробити п’ять простих кроків на підтвердження, що вона виходить зі складу Російської Церкви і не схвалює війну проти України.
Суть очікуваних кроків – прямо, недвозначно, документально й офіційно заявити про вихід з РПЦ та засудити дії РПЦ на окупованих територіях. Бо рішення собору у Феофанії 2022 року – дуже розмиті і половинчасті. На це митрополит Онуфрій відповів відмовою і поданням до суду, тож українська держава, згідно із законодавством, також подала на Київську Митрополію УПЦ МП в суд з тим, щоб у законний спосіб унеможливити існування в Україні цієї афілійованої з агресором структури. А нам залишається чекати результатів. Можливо, місяці, а можливо, й роки.
При цьому важливо, щоб люди, не чекаючи здійснення державою того, що велить закон, поставили собі простеньке запитання: чому я й досі у тій Церкві, яка перебуває в системних зв’язках з «русскім міром», що приніс моїй країні і моєму народу руїни та смерть і котрий щодня вбиває дітей та дорослих, в тому числі, моїх земляків і, можливо, навіть моїх родичів? А поставивши питання, дати собі на нього відповідь – але діями, – додає на завершення чернівецький філософ.
Розмовляла Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, Маріуполь, ВПО.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото надані Олександром Бродецьким та його сторінка Фейсбук.
