-
Парафіяни з Їжівців у центрі ЯМаріуполь
18 жовтня — два роки, як в Чернівцях відкрився центр підтримки вимушених переселенців “ЯМаріуполь”. За цей час до нього звертались тисячі родин, кожна зі своєю історією, спогадами, сльозами й крихкими кришталиками надії.
Слухаючи розповідь земляків, поволі відзначала, що багато хто врятувався саме завдяки своїм духовним наставникам, священнослужителям, їх небайдужості і навіть подвижництву. І тут не важливо, до якої конфесії кожен з них належав. Бо сенс в іншому — вони зробили все можливе, а іноді й неможливе, щоб врятувати своїх парафіян, а також всіх, кого змогли.
“Поїхали, бо вибору в нас немає!”
В гуртожитку буковинського села Їжівці Чудейської сільської громади компактно мешкає чимало парафіян Церкви Христа Спасителя. Вони тримаються разом й допомагають один одному. За гуманітарною допомогою до чернівецького центру “ЯМаріуполь” зазвичай приїздять цілою командою, щоб зекономити кошти на транспорт.
Так само згуртовано рятувалися і з Маріуполя. На початку березня виїжджали трьома колонами. За кермом одного з бусиків був пан Дмитро, спеціаліст з ремонту медичного обладнання. З ним – дружина та батьки, а по дорозі забрав ще й жінок з двома немовлятками, всього 14 осіб. Їхали потихеньку, на свій страх та ризик. Всюди дим, вирви від снарядів. На найближчому блок-посту зупинили наші військові: “Ви хоч знаєте, куди їдете?! Нас щойно обстріляли”. У відповідь Дмитро сумно поцікавився: “А у нас є вибір?”.
За 10 км від міста натрапили на російські танки. Окупанти бусик зупинили, питали що та як. “Жінок й дітлахів вивозимо. – кажу їм. Дивлюсь, один біжить назустріч і махає, – швидше їдьте. Ось так і вискочили. Тоді це був єдиний російський блок-пост на нашому шляху. Потім їх ставало з кожним днем все більше”.
Фото: ВВС Україна. Ілюстративне
Запоріжжя дісталися ввечері, там доєдналося ще 10 машин — всі парафіяни однієї церкви. До комендантської години встигли доїхати до Дніпра. Переночували у місцевих братів, потім попрямували до Чернівців. Бусик Дмитра був дуже перевантажений, люди сиділи навіть у багажнику. Частину з них в Умані пересадили до себе водії двох автомобілів, які спеціально для цього поїхали Дмитру назустріч.
Село Їжівці маріупольцям дуже подобається, особливо – доброзичливі мешканці та пастор Григорій. Люди дуже вдячні за підтримку, яка допомагає жити.
Одні з тих, хто знайшов собі притулок в цьому селі – родина Кіз: Віталій, Яна та два їх синочка. В Маріуполі вони мешкали при вищезгаданій церкві, голова родини співав у церковному хорі. Коли почалася війна, сім’я, як і більшість маріупольців, ховалася по підвалах. Але їй пощастило – стараннями церкви Віталія і Яну разом з дітками та батьками чоловіка вивезли на підконтрольну Україні територію. В Їжівцях вдалось адаптуватися ще в перший рік перебування. Доєднались до громади, сини пішли до місцевої школи.
“П’ятеро братів, що нам допомагали, вбили росіяни”
Пані Галина разом з чоловіком жила на дуже гарній, затишній вулиці. Працювала на “Укрзалізниці”, тішило, що близько від моря. 24 лютого о пів на шосту ранку зі східної околиці міста приїхала донька з чоловіком та родиною брата. Плачуть, кажуть, у них там з першої години ночі гепає. Але пані Галина не могла повірити в те, що почалася війна: “Що ви там придумали? Я пішла на роботу”.
Ну а потім був 21 день у підвалі центральної церкві християн-баптистів, який вмістив понад 200 людей. Кожен приносив з собою всі продукти, які мав. Але того не вистачало.
“Дуже було важко. – Згадує пані Галина. – П’ятеро братів робили, що могли – доставляли нам воду, керосин чи ще щось, щоб було хоч яке світло. Їздили скрізь, де дозволяли військові. До них раз-у-раз звертались: “Ми виїхали, прийдіть до нас, візьміть у сусідів ключі, в холодильнику залишилось м’ясо, привезіть і годуйте людей”. Ось так ці брати їздили п’ять разів. А на шостий їх усіх вбили. – Розповідаючи про це, жінка плаче в голос. – Троє заживо згоріли, одного вибухом викинуло з машини, другого в нирку поранено, ми його довго потім шукали… Тероборона знайшла мікроавтобус повністю згорілий. Про цих братів потім багато писали”.
Галина: “Добре щоє така спільнота, яка нас прихистила…”
За тиждень, 16 березня, як тільки стало можливо, всі з тієї церкви колоною з двадцяти машин виїхали на Запоріжжя. А потім хто куди. У родини пані Галини своєї машини не було, тож пішли на залізничний вокзал та навіть на перон зайти не змогли, стільки біженців зібралось!
“Коли ми приїхали до Чернівців, нас прихистили в одній з церков, добре, що є така спільнота. Спочатку ми були розгублені, пригнічені тим, що пережили. Не відважувались відходи від церкви більше, ніж на 30 метрів. Якщо далі, здавалось, щось з нами трапиться щось погане.
Справа у тому, що коли в Маріуполі росіяни бомбардували пологовий будинок та онкологію, ми з чоловіком були поруч. Поверталися з власної квартири, де провідували наших трьох чудових папуг коррелів. На зворотному шляху, коли повсюди почало вибухати, попадали на землю. Здається, я за той час постаріла на 10 років. До речі, і папуги наші вмерли з голоду, – ми залишили ключ від квартири сусідам, а ті не змогли про птахів потурбуватися. Донька потім так плакала за тими кореллами!”
Галина — жіночка дуже скромна та сором’язлива. Вона вдячна кожному за добре слово та бодай маленьку увагу. Зворушливо розповідала, як отримує від спонсорів щотижня молоко, іноді — маленьку баночку меду, а на Новий рік – навіть цілий продуктовий набір. Намагається не обтяжувати когось своїми проблемами: “Як і в Маріуполі, працюю на залізниці. А чоловік мій не може, бо дуже хворіє”.
До повномасштаюної війни, урок в школі гри на бандурі
“Дивилися з дітками, як їх будинок перетворюється на мотлох”
Літня пара Наталя Данилівна та Володимир Михайлович відверто поділилися тим, чим і досі страждає серце. Але перепросили, що спочатку треба присісти, бо вік — 72 роки, у чоловіка до того ж хворі ноги.
“Ми жили у власному будинку в селищі Україна, що на околиці міста. – Одразу ж почала вона. – Страшно було, обстрілювали зі всіх сторін, над нашими головами що тільки не літало!”
“Це було пекло. – Підхоплює розмову він. – Надворі летіли болванки червоні, запальні фосфорні. З нашої Космічної вулиці вціліло не більше трьох будинків. Вся решта знищувалася у нас на очах. Обстріли тривали цілодобово. Навкруги літали тисячі осколків. В будинку все пощерблено, в металевих воротах отакезні дірки. Маленький осколок пробив двері гаража, прошив крило і радіатор машини. А ми надіялись на ній їхати!”
Чоловік розповідав про те, як бачили на вулиці загиблих та переживали черговий жах: “Вибігаю на вулицю, Наташа – за мною, плаче й умовляє: швиденько назад. Наш будинок дивом вцілів, ми віруючі, ми молились. Лягали зі словами: “Господи, схорони! І тільки милостю Божою залишилися цілими.
Володимир Михайлович та Наталя Данилівна з донькою
Вранці якось бомба так бабахнула! Вийшов подивитись, куди вона влучила. А поруч з нами жила родина пастора з трьома маленькими дітками. За ріг завернув і бачу, що від їхнього будинку майже нічого не залишилось. Слава Господу, що вони саме на цю ніч пішли до батьків. Ми бігом до них, а вони стоять і дивляться, як їх будинок та машина перетворюються на мотлох”.
“Найстрашніше, коли та бомба упала. – Згадує Наталія Данилівна. – Ліжко, на якому ми були, підняло на півметра і як гепнуло! Здавалось, стіни піднялися. Я молилася безперервно. А що ще можна було зробити?! Коли нам чулося, що по стелі скребе, значить, зараз будуть обстрілювати. Володя зазвичай спокійно спав, не боявся, а я всю ніч плакала та молилася”.
Пан Роман, котрий вивіз 14 осіб з Маріуполя
18 березня 2022 року подружжя з двома сумками в руках залишили свій дім і все нажите протягом життя, щоб поїхати в нікуди. Із смертельно пораненого Маріуполя їх вивозила донька. Невеличка група стареньких “Жигулі” та “Москвичів” подолала майже півтори тисячі кілометрів до того, як знайшли тимчасове (чи то постійне?) місце перебування.
“Живемо в містечку Вижниця, люди до нас віднеслись доброзичливо, навіть з мером знайомі. – Каже голова родини. – Співчуваємо, що тут мало роботи і багато хто вимушений шукати її за кордоном. Ми з Наташею все життя працювали на металургійному заводі, я – при мартені на газоочисниках, вона – в доменному цеху бригадиром. Важко, але що робити? Треба було діток підіймати…
Зараз залишились ні з чим. Все, що пережили, дуже вплинуло на здоров’я та пам’ять. Але ми добре знаємо Біблію. А там написано, що без волі Божої жодна волосина з голови не впаде. Вірю, що в свій час кожен (в тому числі й окупанти) постануть перед Богом”.
Подружжя Віталій та Яна Кіз отримали для синів шкільні наплічники
“Тато голими руками прибирав гарячі осколки з дороги”
Маленька Есфірь в дитячій кімнаті центру
Пані Віра назвала свою донечку біблійним ім’ям Есфірь. Вони з чоловіком Ренатом — парафіяни церкви “Віфанія”. Коли почалась повномасштабна війна, малій було пів рочку і вона хворіла на Covid-19. Місто вже бомбили, між тим швидка приїхала, бо дитина дихала дуже важко. На щастя, все обійшлося. А за тиждень Віра з чоловіком та донечкою поїхали з міста. На виїзді українські військові родину пропустили, але попередили про серйозний ризик .
“Початок березня, Маріуполь вже був майже повністю у кільці. По дорозі побачили автомобіль, що тлів після влучання. До цього він тільки трохи нас випереджав. Ми їхали маленької колоною з трьох машин, в яких знаходились родичі чоловіка та сусіди.
З нами було багато діток: у брата чоловіка – семеро, у сестри – двоє маленьких, у сусідів — п’ятеро. Всюди валялися залізні осколки, ще гарячі. Тато вибігав з машини і, ріжучи та обпікаючи руки, убирав їх з дороги, щоб ми могли проїхати і не проколоти шини.
Російські танки направляли на нас свої дула, хоч на всі машини ми приклеїли папірці з надписом “Діти”. З одного танку наказали відкрити всі вікна, спитали, куди прямуємо. Відповіли, що просто виїжджаємо з міста, бо там небезпечно, а у нас маленькі діти. Окупант відвернув дуло танка і ми рушили далі. Нас і потім зупиняли, але цей випадок запам’ятався найбільше, бо думали, що це вже все”.
У Запоріжжі цю невеличку маріупольську колону прийняла і розташувала на ночівлю місцева церква. Віра з чоловіком та донькою після ночівлі вирушили далі. Шлях був довгий, а з маленькою дитинкою ще й дуже важкий. З зупинками за два місяці дісталися Чернівців, бо друзі чоловіка запропонували йому роботу, а церква надала житло.
“В Чернівцях добре, безпечно, тихо. – З ледь помітною посмішкою каже пані Віра. – Але додому хочеться. Є мрія повернутись, хоча місто вже буде не те. Стільки родичів і друзів роз’їхались за кордон! Як раніше вже ніколи не буде!”
Есфірь підросла, перестала лякатися і плакати від кожного гучного звуку. А у Віри з Ренатом народилася ще одна донечка. Бажаємо, щоб була здорова і росла в мирній Україні!
Пані Віра сподівається повернутися додому
“Продовжуємо робити те, що повинні”
Про допомогу маріупольцям від священнослужителів Православної церкви України напишу з власного досвіду, з глибокою любов’ю та повагою. Скажу чесно, в Маріуполі храмів ПЦУ було не багато на відміну від багатих, викоханих Московією будівель УПЦ.
Але мені дуже пощастило, один із храмів української церкви — Собор Петра Могили -знаходився майже під моїм балконом. Тож, протягом багатьох років я могла спостерігати, як він змінювався зовні. Щодо внутрішнього наповнення, перш за все духовного, ним я надихалась з тих пір, як вперше переступила поріг храму.
Храм Петра Могили після обстрілів
До речі, цей собор – Єдиний у світі, що повністю оздоблений петриківським розписом. І мабуть один з небагатьох, при якому за підтримки волонтерів були музей українського побуту, школа гри на бандурі та живопису імені Василя Сліпака, курси декілька іноземних мов, бібліотека імені Василя Стуса з фондом в 7 тисяч книжок, в яку надходили примірники з різних куточків України та світу.
А ще при храмі була благодійна столова, яка годувала гарячими обідами всіх, хто того потребував. І щодня з тих нужденних знаходилось декілька осіб, які беручі з рук благодійників їжу, одночасно голосно їх проклинали. Всі знали, що то свій рот розкривали прихильники руського миру, які в 2014-м році брали участь в сепаратистському заколоті біля міської ради. Ці люди не гідні навіть згадування про них. Роблю це тільки для того, щоб процитувати молодого отця Романа Перетятько, який на моє питання, чи варто взагалі таких годувати, відповів: “Продовжуємо робити те, що повинні”.
Протоієрей отець Роман — продовжувач священницької династії. Його батько отець Уар — настоятель храму, до речи ще в молодості разом з матінкою постраждав від рук російських «православних», коли до міста приїздив патріарх Філарет. Обидва панотці — ще й військові капелани. Їхні мами, дружини та сестра отця Романа щодня опікувались справами храму, готували благодійні обіди.
Отець Роман Перетятько, священник, капелан і волонтер
Коли почалась повномасштабна агресія родина священників до останнього була зі своїми парафіянами і усіма, хто шукав у храмі прихистку та допомоги. Дуже добре пам’ятаю, що коли в продуктових магазинах не залишилось навіть вітрин, в довженній черзі за гарячою їжею стояли сотні людей. Особливо запам’яталась жіночка в багатій хутряній шубі з брудним змученим обличчям.
Коли я з сім’єю покидала Маріуполь, родина священників продовжувала виконувати свою справу. Знайомі дівчатка потім розповідали, що коли вони, налякані, змучені, голодні та змерзлі, пішки під обстрілами шли з центру міста, саме в цьому храмі їм надали прихисток, обігріли та нагодували. Вони впевнені, що ті п’ять діб під дахом собору дозволи їм набратися сил, щоб вибратись із Пекла.
Отець Роман разом з Митрополитом Донецьким та Маріупольським Сергієм розвантажують гуманітарку
Вже опинившись у безпеці, я дуже хвилювалась за долю отця Уара, всієї його родини та улюбленого храму. Слава Господу, не знаю як, але всім цим людям вдалося врятуватися, з тих пір вони в Дніпрі.
Ще наприкінці березня 2022 року за допомогою волонтерів створили один із найбільших гуманітарних хабів в Україні «Доброго ранку, ми з Маріуполя», де надавали і надають базову допомогу продуктами, ліками, засобами гігієни, одягом. Тоді той хаб обслуговував 2500 переселенців щодня. Зараз приходять до 200 сімей ВПО, отримують не тільки продукти та речі, а й допомогу юриста і психолога.
Хабом займається 30 волонтерів, з них 90% – маріупольці. Благодійниками є не тільки українці, а й міжнародний німецький фонд, який допомагав ще в Маріуполі. Роман Перетятько та його сестра Марина є засновниками благодійної організації «Елеос Донецьк», яка при церкві допомагала малозабезпеченим. Через неї і зараз реалізовуються всі проекти.
Щодо унікального маріупольського храму Петра Могили, він поки стоїть, чудовий черепичний дах та стіни з петриківським розписом пощерблені осколками. Будівлю росіяни опломбували і розмірковують чи то знищити її, чи то перелаштувати під канони РПЦ, щоб потім розпочати відповідне служіння.
Спалені окупантами українські книжки
Українські книжки, в тому числі унікальні, окупанти спалили, замість них завезли свою так звану класику — Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського. Музей українського побуту розграбували, в тому числі викрали експозицію автентичних жіночих прикрас, яка мали не тільки матеріальну, а й історичну цінність. Досі невідома доля двох бандур, одну з яких храму подарував відомий кобзар-лірник Василь Нечепа.
Що далі? А далі буде життя і нові українські храми. Збудувати такий ще до війни мріяв молодий протоієрей Роман Перетятько. Нехай допоможе йому Господь!
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка. ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото надані авторкою, героями публікації та з відкритих джерел
