За інформацією: Суспільне Чернівці.
Ветеран Юрій Рудейчук. Юрій Рудейчук
Минуло декілька годин з моменту, коли бійці наважились вийти. Їх було девʼятеро. Для російських мінометників — це важлива ціль, розповідає Юрій. Тому як тільки вони пройшли частину ділянки, їх знову накрили вогнем.
"Я думав, що помирати страшно. Але ні. Після кількох "прильотів" дуже страшно, а потім ніби по рубильнику тебе: "Клац!". І ти розумієш, що вже не боїшся. Просто йдеш як робот. Ти вже змирився. У той момент, того дня, я своє життя там залишив. Я це чітко розумію", — згадує Юрій.
Найбільше Юрій хотів повернутись до сімʼї — до дружини та трьох дітей. Він вважає, що це і допомогло йому вибратись до позицій українських бійців. Юрій відчував не страх, а образу на себе, якщо не зможе повернутись до сімʼї і вони більше не побачать його живим.
Ветеран Юрій Рудейчук, який працює вчителем. Юрій Рудейчук
Востаннє, коли їх обстріляли з танка, на ноги став лише Юрій. Інші бійці через поранення не могли піднятись. Медик закликав кожного самотужки накладати турнікети якнайшвидше. Коли хотів допомогти одному з побратимів, усвідомив, що не може підняти руку — йому пробили плече.
У цей момент Юрій розумів, що треба йти самому. Це рішення йому далося найважче.
"Був голос в голові: "Йди, бо помреш". Я кажу хлопцям: "Братчики, я йду, я вас лишаю. Я пошлю когось по допомогу до вас". Мені потім сказали, що я так швидко побіг. А я йду і плачу, бо хлопців там лишив", — згадує ветеран.
На наступний день бійців вдалось евакуювати, дехто з них загинув. Водночас вони розповідали, що саме завдяки тому, що Юрій пішов — ворожий дрон полетів за ним. Так Рудейчук, сам того не знаючи, відвів вогонь від побратимів. Водночас памʼятає, як упродовж усього шляху росіяни намагалися влучити в нього, аби вбити.
"Повернувся в цивільне життя, а тут бабуся за Путіна"
Юрія звільнили з війська — через поранення, численні контузії та діагностований посттравматичний стресовий розлад. Вже вдома він відчув, що не може пристосуватись до минулого життя.
"Я усвідомив, чому дають лише 10 днів відпустки. Бо ти не встигаєш зрозуміти, де ти. І твої рідні не встигають зрозуміти, чому ти приїхав. Спочатку тебе просто безмежно люблять, але потім, пізніше, у них починається побут, а ти думками — на війні, і вони бачать, що ти вже не такий як раніше", — ділиться чоловік.
Ветеран Юрій Рудейчук. Суспільне Чернівці
Навіть рідні помічають у тобі мінуси — що почав курити, пити, більше лаятись. Вони хочуть, аби з війни повернулась така ж людина, але це неможливо, розповідає Юрій. Участь у бойових діях змінює і це треба усвідомити.
Через те, що до війни Юрій працював медиком швидкої, то вирішив спробувати повернутись. Деякий час він пропрацював, однак стало зрозуміло, що тепер це важко як фізично, так і психологічно.
"По здоровʼю вже не вигрібав. Важкі добові чергування. Вічно пʼяні пацієнти, які доводять тобі, що ти ніде не воював. Скандали в ТЦК. Бабуся, яка розказувала, що вона слухала Путіна і він хороший — хоче зупинити війну. А тебе розриває всередині. Лікар каже вийти з кімнати, почекати на вулиці. Але я просто сказав, що більше не можу. Звільняюсь".
Знайшов покликання завдяки дітям
У той час, коли Юрій адаптувався до цивільного життя, у Великокучурівській громаді неподалік Чернівців створювали осередок "Захисту України" в школі. Такі осередки — одні на громаду чи навіть декілька громад, куди учні з сусідніх шкіл приїжджають і можуть займатись на сучасному обладнанні. Як от стріляти в інтерактивному тирі чи вчитись надавати домедичну допомогу на манекені, максимально наближеному до реального тіла.
Роботу вчителем цього осередку запросили Юрію — він погодився. Спершу його просто зацікавило навчати дітей, пояснювати про патріотизм і національність. Але згодом він відчув глибший сенс.
"Всім дітям я дякую. Не вони мені, а я їм. Чому? Бо відчуваю себе потрібним тут. Найважче для ветерана — повернуись і відчути себе непотрібним. У мене є побратими, які повернулись і почали випивати, є і такі, що закінчили життя. Але в школі — це прекрасний досвід. Ти когось вчиш і вони тебе розуміють", — розповідає Юрій.
Юрій викладає “Захист України”. Суспільне Чернівці
Деякі діти, які пропустили перший урок з ветераном, не могли повірити, що він має реальний бойовий досвід. Коли описував про поранення чи завдання — думали, що це так, як у книжці. Натомість Юрій не хоче працювати повністю "за медиточкою". Його мета — зацікавити дітей на уроці.
"Ми готуємо їх до життя, — каже ветеран. — Якщо не знадобляться дрони на війні, то зможуть ними весілля знімати".
"Діти — найкраще середовище для реабілітації"
Історія Юрія у школі має бути не винятком, а правилом, вважає психіатриня Тетяна Аніщенко.
"Ветеран, яки має такий діагноз, не ховається від усіх, він не знаходить способи втечі від реальності, а займається собою", — розповідає вона.
Також, за її словами, діти — одне з найкращих реабілітаційних середовищ. Від такої взаємодії користь отримують як вони, так і Юрій.
"Бо діти не судять за діагнозами. Вони відкриті і сприймають все так, як є. На чистоту. Юрій для них — приклад людини, яка пережила жорстокі події, але залишилася людяною. Це про посттравматичний зріст у його житті", — каже Аніщенко.
Тетяна Аніщенко, психіатриня. Фото: Ольга Галіцина / Суспільне Чернівці
Приблизно 40% військових, які пройшли війну, матимуть діагноз ПТСР, вважає Аніщенко. Водночас саме від людини залежить, як вона проживатиме це. Важливо мати середовище, яке цінує і підтримує.
Зараз не пробачить росіянам
Крім викладання в школі, Юрій є капеланом баптистської церкви. Він відчув потребу вивчитись на капелана, аби підтримувати побратимів та військових у госпіталях. Йому болить ставлення церков до війни. Зокрема, коли військовим кажуть, що вони мають простити ворога.
"А кого прощати? Бог сказав прощати? Ні. У Біблії чітко йдеться: спочатку докори. Потім, якщо він попросить вибачення, пробач. Але тут є чітко: спочатку докори. Потім він попросить пробачення і покається. Вони не просять пробачення, то чи маємо ми прощати? Ми добріші за Бога? Я не думаю так".
Юрій продовжує лікування. Коли люди кажуть, що він не змінився через війну, він відповідає, що докладає надзвичайних зусиль, аби їм так здавалось. Його стани різні — місцями почувається краще, місцями гірше. Але тримається, бо знайшов точки опори.
Юрій Рудейчук з донечкою. Юрій Рудейчук
Читати ще
Читати ще
“Запитую, чи бісять цивільні. Так оцінюю рівень дратівливості”. Інтерв’ю із психологинею госпіталю ветеранів у Чернівцях
