Отже наразі ситуація України у цій війні не виглядає оптимістичною. Повернути свої території, напевне, не вийде, принаймні у якійсь середньостроковій перспективі. Якщо цього не станеться впродовж 3-5 років, повернення вочевидь не буде взагалі, оскільки москва там повністю змінить етнічний склад і перетворить їх на «істино» російські.
Відтак, скоріше за все, виглядає достатньо ймовірною ситуація, коли нинішня лінія фронту стане лінією розмежування, а по факту лінією кордону між Україною та росією.
Які обмеження та можливості для України та українських регіонів стають реальністю, до якої слід готуватись уже зараз.
Зараз ми маємо довжелезну лінію небезпечного «кордону» від півночі Чернігівської області до гирла Дніпра. По суті в цій найбільш небезпечній зоні будуть знаходитись такі області центри та великі міста: Новгород- Сіверський, Шостка, Глухів, Суми, Охтирка, Харків, Куп’янськ, Ізюм, Краматорськ, Павлоград, Запоріжжя, Нікополь, Херсон, Миколаїв, Очаків.
Річка Дніпро перестає бути транспортною артерією, портові можливості Херсона та Миколаєва закриті, портові можливості Одеси, Чорноморська, Ізмаїла є досить вразливими. Східний та північний кордони України стають повністю закритими, вздовж кордону замінована зона відчуження без поселень людей та економічної діяльності.
На жаль ці прогнози можуть стати (та уже стають) об’єктивною реальністю. Відтак слід уже думати, якою має бути політика держави щодо цих міст і територій.
Малюнок 1. Харків біля кордону: обстріли та загрози
Харків – місто студентів, науки, великих підприємств. Чи буде воно і далі таким? Чи будуть у Харків їхати нові студенти з інших регіонів і з-за кордону? Не факт. Великі підприємства, які зараз у своїй більшості уже отримали значні руйнування. Чи буде держава чи приватний бізнес інвестувати у їх відбудову в умовах постійних ризиків? А якщо не буде мережі освіти і великих підприємств чи залишиться у Харкові така кількість населення, як дотепер? Дуже дражливі та не прості питання, але на них слід шукати відповідей. Якщо уявити ситуацію, що держава не має тут проактивної політики то розвиток ситуації буде відбуватись природнім чином – поступовим чи прискореним процесом вимивання населення, цілими соціальними групами: професура, науковці, інженери, кваліфікований персонал.
Ситуація на півдні також виглядає досить загрозливою. Тут у нас найбільша концентрація передових виробництв, це індустріальний центр країни. Дніпро, Павлоград, Запоріжжя, Кривий Ріг. Тут метал, машинобудування, ракетні та космічні технології. Найгірша ситуація із Запоріжжям. Це велике місто в зоні прямого ураження навіть не ракетною зброєю. Яким чином в цих умовах може бути збережено тут індустріальний потенціал? Підземні заводи? Але, якщо загроза обстрілів міста є постійною, втримати тут людей буде не можливим, а так само і високотехнологічні виробництва, які потребують постійних вкладень у оновлення технологій, обладнання, дослідження.
Малюнок 2. Запоріжжя – Херсон: на лінії фронту
Ще гіршою виглядає ситуація із Херсоном. Місто взагалі стоїть по суті на лінії фронту. Відновлення промисловості, порту тут виглядає малоймовірним. Скорочення населення, яке уже і так є дуже значним, зупинити виглядає досить не простим завданням.
Місто Миколаїв також виявляється затиснутим російською присутністю прямо у затоці, що нівелює конкуренту перевагу міста, як гавані, порту, кораблебудування.
Не зважаючи на наявність досить значної берегової лінії від Одеси до Рені, використання Чорного Моря уже не буде таким інтенсивним і безпечним, як до війни. Адже окупований Крим з російською військовою присутністю створює безпосередню загрозу торговому мореплавству України.
Отже маємо досить невтішні початкові позиції станом на сьогодні, якщо припустити, що війна може завершитись перемир’ям на нинішніх позиціях. Тому нам потрібно переосмислити свої установки на «відновлення», «деокупацію» і спробувати сформувати концепцію розвитку країни у нових умовах.
Якою може виглядати Україна по війні?
Базовий сценарій, напевне, має бути орієнтованим на наше членство в ЄС, інакше вижити буде вкрай складно.
На які питання нам буде потрібно тут дати відповіді?
По кожному із цих запитань варто пропрацювати можливі альтернативні варіанти відповідей. Давайте спробуємо поміркувати не надто детально, але достатньо для можливого розвитку ситуації з досить високою долею ймовірності.
Люди
Якщо припустити, що війна припиниться найближчим часом без суттєвої зміни фронтової лінії та нищення найбільших українських міст, то на підконтрольній Україні території залишиться проживати: оптимістичний сценарій 29-30 млн осіб, песимістичний сценарій – 25 – 27 млн.
Журнал Форбс опублікував свої розрахунки щодо кількості населення України станом на 2025 рік.
Малюнок 3. Розрахункова кількість населення в Україні (підконтрольні Уряду території)
При цьому розміщення населення буде суттєво іншим, ніж у довоєнний період. Збільшиться урбанізація центральних та західних областей, натомість знизиться кількість міського населення північно-східних, східних та південно-східних територій, оскільки міграційні потоки з міст з цих територій в основному переміщаються у міські поселення центральних та західних регіонів країни.
Малюнок 4. Як змінилась кількість населення у різних регіонах України.
Структура населення також зміниться. Через скорочення народжень, яке мало місце впродовж років війни, виїзд значної кількості молодих жінок та чоловіків за кордон, частка молодого населення і дітей суттєво знизиться, натомість частка людей поважного віку зросте. Асиметрія в кількостях жінок та чоловіків у групах понад 30 років ще більше поглибиться, кількість жінок буде суттєво більшою за число чоловіків.
Все це значно вплине на доходи та видатки державного та місцевих бюджетів. Через руйнування значної кількості житлових будинків і не повернення на постійне місце проживання ВПО, знизиться кількість об’єктів оподаткування податком на нерухомість. Зниження кількості дітей приведе до скорочення субвенцій на освіту у територіальні громади, а при цьому витрати на утримання освітньої інфраструктури будуть досить значними (приміщення буде потрібно перебудовувати під меншу кількість дітей).
Зростання частки людей старшого віку, із урахуванням виїзду за кордон молодших членів їх сімей, вимагатиме збільшення витрат на підтримку таких осіб, на збільшення кількості соціальних працівників, зростанню видатків на їх транспортне забезпечення.
Відбудова зруйнованого та відновлення виробництва оборонної сфери потребуватиме значної кількості кваліфікованих робітничих кадрів та інженерів конструкторів, інженерів технологів. Нинішня освітня інфраструктура не надто орієнтована на такі потреби і це стає додатковим викликом.
Війна призвела до появи значної кількості ще достатньо молодих людей з обмеженими можливостями – втратою кінцівок, контузіями, втратою зору, психологічними розладами. Все це потребуватиме додаткової кількості реабілітаційних закладів та персоналу, здатного працювати з такими категоріями.
Потенційно є невеликий резерв українців, на який можна сподіватись – це ті, хто виїхали від війни у європейські країни. Їх там орієнтовно близько 4,8 млн осіб. Опитування показують, що більшість орієнтується залишитись в тих країнах де вони зараз інтегровуються в місцеве життя. Тому оптимістично, повернутись може близько 1 мільйону, хоча ця цифра дуже сильно залежатиме, як від ситуації в Україні, так і від політики їх підтримки у країнах ЄС.
Попри все варто прогнозувати значний дефіцит працівників в усіх секторах економіки і у більшості середніх та малих за чисельністю територіальних громадах. Особливо складна ситуація буде зберігатись вздовж лінії розмежування та кордонів з РФ та РБ.
Ці проблеми стануть визначальними для їх швидкого вирішення, оскільки без цього втримати решту людей в Україні, а також відновити економічну спроможність держави забезпечувати необхідний рівень безпеки та комфорту своїм громадянам неможливо. А без економічної спроможності створити гарні умови життя також не реально. Як розірвати це коло завдання не з простих.
Економіка
Нам потрібно, по суті, створити нову економіку, адже стара її структура зруйнована і відновити її не реально і напевне уже не доцільно.
Україна традиційно мала експортно-орієнтовану структуру економіки. Причому як розміщення населення, так і економічних суб’єктів за регіонами було досить не рівномірним. В українському експорті переважала продукція металургії, машинобудування, хімії. Значною, але не домінуючою, була і частка сільського господарства.
Проте з війною все змінилось.
Таблиця 1. Структура експорту України — основні товарні групи (2010 – 2024)
Джерело: Держстат України
З цієї таблиці добре видно вплив російської агресії на українську економіку. Кожна нова агресія викликала значне падіння українського експорту, а особливо його промислову складову.
В 2010 році загальний експорт товарів складав 51 430 млн доларів США, після агресії 2014 року в 2015 році експорт впав до 38 135, скорочення склало 26%. Україна відновлювалась до 2021 року і наростила експорт до 68 089,3 млн доларів США. Вторгнення 2022 року знову спричинило значне падіння експорту – до 41 733,1, падіння 39%.
Малюнок 4. Вплив російських вторгнень на український експорт
Окупація значних українських територій, руйнування ключових промислових об’єктів, призвело до кардинальної зміни структури українського експорту.
Малюнок 5. Зміна структури українського експорту 2010-2024 роки
Якщо в 2010 році 59,1% експорту товарів складали вироби промислової індустрії, а на сільське господарство та харчові продукти припадало 19,3%, то в 2024 році все змінилось кардинально. 59,1% експорту це продукція сільського господарства та харчові продукти і лише 22,3% це продукція промислової індустрії.
Така структура експорту є зовсім не характерною для європейських країн чи навіть більшості країн Азії та Африки. Реально сьогодні Україна тримається по суті винятково на аграрному секторі.
Відтак ми маємо розуміти, що нинішня економічна модель України не може дати суттєве зростання ВВП, а відтак і зростання доходів українських громадян, оскільки структура економіки не ґрунтується на секторах, які продукують значну додану вартість, які потребують висококваліфікований персонал і де можливе вироблення значних експортних товарних груп, що б суттєво збільшувало фінансові спроможності внутрішнього ринку, який через війну також суттєво скоротився.
Наша інтеграція в ЄС може суттєво покращити наші економічні можливості, а може на початковому етапі додати проблем саме через нинішню структуру української економіки, орієнтовану власне на аграрний сектор.
Що тут ми можемо враховувати і на що розраховувати?
Уже сьогодні ми бачимо, як змінюється економічний ландшафт українських регіонів. Колись мало урбанізовані, не індустріальні регіони перебирають на себе роль промислових центрів, які формуються – Закарпаття, Волинь, Рівненщина, Житомирщина, навіть Буковина, суттєво нарощує свої спроможності Львівщина, Вінничина, Хмельничина.
Під новий економічний ландшафт має плануватись і нова українська логістика. Транзитні міжнародні маршрути зі сходу на захід чи з півночі на південь для нас уже закриті, і нам потрібні свої транспортні коридори, які з’єднають між собою українські регіони. Також мають бути збудовані рокадні дороги вздовж кордонів з РФ/РБ та лінією розмежування.
Також потрібна державна програма переходу на європейський стандарт залізниці. Почати з перешивки колій до Львова, Луцька, Чернівець від кордонів, а далі переводити всі українські залізниці на євроколію.
Інвестиції
Питання відбудови та відновлення можливостей для розвитку України потребуватиме значних інвестицій. Публічних інвестицій внутрішніх у нас зараз по суті немає зовсім. Ті, податки, які збираються в Україні, по-перше є не значними, по-друге – вони потрібні для утримання Сил безпеки і оборони і на мінімальні соціальні програми.
Відтак ми можемо отримати публічні інвестиції винятково з ЄС, у випадку повноцінного членства і набуття нами спроможностей залучати кошти (взагалі це окрема історія, яка потребує детального розбору ризиків).
Публічні інвестиції нам конче потрібні насамперед, аби до нас зайшли великі приватні інвестиції. Це інвестиції в інфраструктуру та людський капітал. Наявність інфраструктури та якість людського капіталу плюс певний рівень безпеки є необхідними умовами входження системних, довготривалих, а не спекулятивних інвестицій.
Перед нами тут виникне багато вимог щодо гармонізації нашого законодавства з європейським, але при переговорах, враховуючи нашу нинішню слабкість ми маємо домогтися певного перехідного періоду, аби приватний бізнес міг зайти до нас на більш легких умовах ведення бізнесу ніж в ЄС і наростити тут свої можливості, так само аби український бізнес зміг адаптуватись до європейських правил.
Як говорить економічна теорія для прискореного зростання ВВП (а нам потрібно 8-10% річно), необхідно інвестувати близько 50% ВВП на рік (близько 100 мільярдів доларів США сукупно). Це дуже значні кошти, але навіть якщо уявити, що вони з’являться, їх ефективно інвестувати не так вже буде й просто. Для цього напевне не вистачить суто внутрішньої спроможності українського бізнесу. Тому і тут варто розраховувати на залучення іноземних компанії, сприяти створенню спільних підприємств, міжнародних партнерств.
Публічних коштів для цього нема, але і приватні кошти не зможуть вирішити багато проблем загального характеру, які потребують інвестицій. Передусім це освіта та соціальна інфраструктура. Тому держава має концентрувати свої інвестиції у освіту та інфраструктуру, що з’єднує країну і дає бізнесу змогу швидко розгортати виробництва та здійснювати переміщення обладнання, товарів, робочої сили тощо.
В умовах швидкого скорочення та старіння українського населення, забезпечити відновлення та розвиток буде дуже складно. Варіантів не так і багато: запрошення в Україну трудових мігрантів із незаможних країн Азії та Африки, чи перехід української економіки на інновації. Інноваційна економіка потребує висококваліфікованих спеціалістів, а відтак пріоритет освіти для України має стати першочерговим.
Безпека та стримування Росії
Як уже мова йшла вище, навіть настання так званого перемир’я з РФ, не гарантує Україну від поновлення агресії чи просто наявності постійної загрози обстрілів українських територій.
Малюнок 6. Ілюстрація можливого територіального розмежування на основі безпекових показників
На малюнку 6 можна побачити зони найбільш небезпечних з точки зору досяжності до найбільш дешевих та руйнівних засобів агресора. Загалом мова може йти про близько 15 тисяч квадратних кілометрів території «сірої зони» де не можливе проживання людей і ведення економічної діяльності, та близько 90 тисяч квадратних кілометрів території з високим рівнем небезпек, де можлива економічна діяльність у певних сферах і певними способами.
Утримання навіть такого «статус-кво» потребуватиме серйозних засобів стримування РФ. Системи раннього виявлення небезпек, потужна система ППО/ПРО, оборонні споруди вздовж кордону та лінії розмежування, розміщення по периметру військових баз/об’єктів. До цього потрібне створення власного ракетного щита, здатного бути зброєю стримування – здатною нанести ворогу втрат, вищих від його можливих надбань від вторгнення в Україну.
Оборонні витрати України впродовж значного часу мають буди досить великими, напевне близько 10% ВВП, це значне обтяження для бюджету, тому Україна приречена на участь у військових союзах з сусідами: НАТО чи регіональний воєнний союз. Нинішні спроби Трампа і К розвалити НАТО і ЄС неминуче породять запит на інші формати союзів, тому головне не залишитись на узбіччі цих процесів.
Україна набула значного досвіду у війні з РФ, потрібне конвертувати цей досвід у входження в європейські мережі виробництва зброї та можливе утворення європейських збройних сил стримування.
Висновок? Висновок тут один: ми маємо втриматись і відновитись. Для цього потрібна робота всіх інституцій по повній, потрібні суспільні діалоги та вироблення варіантів виходу з війни та формування нової України, яка має стати одним із стовпів цивілізованої Європи, яку не можливо зруйнувати.
Анатолій ТКАЧУК, екс-народний депутат України,
Директор з науки та розвитку Інституту Громадянського Суспільства/
Civil Society Institute
Публікація на сайті Інституту Громадянського Суспільства (с)
