В інтерв’ю OBOZ.UA Дмитро Яремчук, старший із синів Назарія Яремчука, згадав разом дитинство, розповів про стосунки зі славетним батьком, відкрив завісу таємничості над персоною мами, про якому відомо не так багато. А також поділився невідомими широкому загалу історіями з життя своєї родини.
– Дмитре, наше з вами інтерв’ю відкладалося кілька місяців: ви постійно на гастролях. На вашу думку, чому саме зараз спостерігається такий нечуваний інтерес до культових українських пісень?
– Ну, якщо чесно, у нас завжди так було – дуже насичене гастрольне життя маємо протягом багатьох років. Єдине, що змінилося, – відстань. До війни ми теж не бували вдома, бо мали багато концертів по Україні. Від Харкова до Одеси, від Ужгорода до Луганська – об’їздили країну вздовж і поперек. А зараз ця географія змінилася на тисячі кілометрів. Концерти проходять в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції, Ірландії, Португалії, Австрії.
От зараз збираємось у маленьке князівство Ліхтенштейн. Вже вдруге виступатимемо в столиці цієї держави Вадуці. Приємно, коли кличуть по другому, третьому, четвертому разу. Значить, наша творчість до душі глядачеві, ми на правильному шляху. Запрошують зазвичай українські громади. І в нас є пропозиції навіть у такі місця, де навіть не підозрювали, що є українці. Звісно, всі ці концерти спрямовані на підтримку ЗСУ. Збираємо і на дрони, і різну медицину. Зараз автомобіль на Покровський напрямок відправили.
Хоча згадую, коли почалося повномасштабне вторгнення і нам через кілька місяців зателефонували з пропозицією виступити, щиро зізнався, що не розумію, який сенс у цьому. Які концерти? Кому воно треба? Спочатку відмовилися, а потім таки поїхали. На виступи прийшли українці, які знайшли прихисток від війни за кордоном. Після одного з концертів підійшла пара, вже немолоді. Чоловік каже: “Коли ви співали “Смерекову хату”, не зміг стримати сліз, бо нам немає куди повертатися. Ми з Салтівки (житловий район у Харкові. – Ред.), наш будинок знищено”. Отоді моє ставлення до виступів змінилося, зрозумів: музика – на часі. Пісня дає настрій, що зараз дуже потрібно всім нам.
– Що кажуть переселенці? Багато хто після війни планує залишитися за кордоном?
– Багато тих, хто хоче повернутися. Є такі, що вже поверталися, однак заради дітей виїхали знову. Я розумію переживання тих мам. Знаєте, коли всі ці шахеди починають літати вночі, і ми бігаємо в підвал нашого будинку по два, а то і три рази, різні думки приходять у голову. Зокрема, чи достатньо я роблю для безпеки своїх дітей? У мене є друзі, які вже звикли до повітряних тривог і кажуть, що не ховаються в укриття. А я мушу реагувати, бо в мене малі діти.
– Розкажіть про свою родину. У вас із Назарієм на двох – шестеро дітей.
– Ми з братом давно живемо нарізно, мешкали разом, коли ще не були одружені. Я розповім про свою родину. У мене три хлопці – Назарчик, Дмитрик і Андрійко. У Назара теж троє діток: Олександр, Оленка й Іллюша. Я хрещений синів брата, а він хрестив усіх моїх дітей.
– Ви настільки дружні з братом, що здається, завжди в унісон – і на сцені, і в житті.
– Та ні, ми не в унісон один з одним. Багато чого справді відбувається між нами у повній згоді, але є такі речі, на які дивимося нарізно. Сваримося інколи. І це нормально, ми ж живі люди. Головне – попросити вибачення вчасно, щоб не накопичувалося. А як інакше, якщо знаєш, що винен? Навіть якщо в дрібних якихось речах, треба перепросити. Особливо зараз, у такий важкий час, коли наш емоційний стан як гойдалки. У чомусь ми можемо не сходитися, але все одно глобально дивимося в один бік. Так нас виховали батьки.
– Найближчий ваш друг – це брат?
– У кожного з нас є свої друзі, маємо спільних товаришів. Тих, із ким можна бути дуже відвертим. Але і з братом я можу бути на сто відсотків певним, що він не зрадить. Я завжди можу на нього покластися. Так само, сподіваюся, він на мене.
– Ваші весілля з братом відбулися в один день. Церемонія була камерною – пройшла в колі найближчих родичів та друзів. Чому відмовилися від пишного святкування?
– Якось так склалося. Ви знаєте, це вже так давно було… Пам’ятаю, що зробити все скромно і без пафосу було спільним рішенням нас чотирьох. Церемонія проходила в закритому форматі, однак журналісти все одно про неї “пронюхали”. І через кілька днів у пресі з’явилися публікації. Хоча ніхто нікому нічого не розповідав, ми не хотіли з сімейного свята робити сенсацію. Є частина життя, яка може транслюватися назагал, а є події, які лише для тебе. Це особливі, інтимні речі – вони не для піару.
І потім, ми стільки разів із братом були присутні на весільних церемоніях як артисти. Бачили такі свята, ну просто дуже розкішні. А потім дізнаєшся, що молодята не прожили разом і кількох місяців. Моя особиста думка: весілля треба грати після 50 років спільного життя. От тоді можна гриміти на весь світ, бо є чим похвалитися. Але я нікому не нав’язую свої переконання. Кожен має право думати так, як він хотів би зробити. Ми з братом у цьому плані зійшлися в думках. Тим паче, що у мене це було вже не перше весілля.
– Чи підтримуєте ви стосунки з першою дружиною Наталею – дочкою Сергія Куніцина, на той час прем’єр-міністра Криму.
– Ні, не підтримую. Ми не спілкуємося і не бачилися ні разу з того часу, як розлучилися. Я нічого не знаю з того, де вона зараз і як живе. Знаєте, все, що було тоді, зараз я сприймаю як якесь інше життя. Це як ніби не про мене – от чесно вам кажу.
– А правда, що на ваше весілля в Криму була запрошена Софія Ротару?
– Ні, не було її там. Писали в медіа, що надіслала привітання телеграмою? Не пам’ятаю… От ви мене зараз запитуєте, а в мене враження, що все це було в якомусь кіно. Дуже багато гостей були запрошені на церемонію, в тому числі – відомих всім, але я не хотів би зараз про це багато розповідати. Чому не вийшло? Розумієте, ніхто не застрахований від помилок, якихось неправильних кроків… Було кохання, рік до шлюбу зустрічалися. Але зараз найкраще мірило у цьому всьому таке: я закриваю очі, і переді мною постає моя теперішня дружина Ірина. От я десь від’їжджаю, і мене вже дуже сильно тягне додому. Саме оце кохання і є моє життя.
– На перше весілля вам подарували квартиру в Ялті. Яка її доля?
– У мене нічого не залишилося. Я зовсім не дріб’язкова людина по життю, мабуть, тому в мене завжди з усіма хороші стосунки.
– Розкажіть, як познайомилися зі своєю Іриною.
– Ми їхали разом в одному СВ. У поїзді, який прямував до Одеси. Розговорилися, було дуже легко спілкуватися. Назад вирішили теж їхати разом, а потім – зустрітися. Я вам більше скажу. Так склалося, що квитки на поїзд брала Ірина, а я мав віддати їй гроші. Але забув про це! А вона мені нагадала лише через роки, коли ми вже були одружені – в якійсь розмові, без певного наміру, мимохіть. Мені так соромно стало! Чесно кажу, це просто вилетіло з голови, не знаю, як сталося.
Але треба сказати, що зустріч у поїзді не була нашим першим знайомством. Ми одне одного трошки знали, зустрічалися в спільних компаніях. Однак саме після тієї зустрічі в поїзді почалася наша історія кохання. В мене взагалі в житті таке бувало не раз: заходжу в вагон і абсолютно випадково зустрічаю знайомих. Якось побачились так спонтанно з Левком Дутківським (засновником і керівником вокально-інструментального ансамблю “Смерічка”. – Ред.). У нас виявилися квитки в одне купе, уявляєте? Дуже тепло тоді поспілкувалися. Він стільки всього розповів – і про тата, і про маму. Такі речі, про які ми з Назаром ніколи не знали.
– Ваша дружина родом із Білорусі. Чи спілкується вона зараз із родичами звідти?
– Ірина має родичів і в Білорусі, і в Росії. З кимось підтримує контакти, з кимось – зовсім ні. Є такі родичі, які після розмов з нею змінили свою думку про війну в Україні. А інші навпаки, телефонували і казали: “Ви дочекайтеся, ми вас звільнимо!” Я її інколи навіть прошу, щоб не розказувала мені цього всього, бо важко повірити в те, що люди при сучасних технологіях, коли можна перевірити будь-яку інформацію та скласти свою думку, не роблять цього, а продовжують вірити кремлівській пропаганді.
У нас із братом родичів у Росії немає. Є в Бразилії, Австрії, Канаді. Але свого часу ми з Назаром гастролювали в РФ з концертами – у Тюмені, Сургуті. Співали українською, пісень російською мовою в нашому репертуарі немає і ніколи не було. Тому нам, до речі, не треба було “перевзуватися”, перекладати пісні, як багато хто робив з початком війни.
Нас завжди гарно приймали і в усіх регіонах України. Свого часу об’їздили з концертами Луганську та Донецьку області. Пригадую виступ в Антрациті, сцена була розміщена на місцевій площі. У якийсь момент Назар вирішив поставити пісню “Чуєш, мамо”. А мені здалося, що вона не дуже доречна в ситуації. Кажу: “Може, щось інше? Не таке повільне? Все ж таки вулиця, площа”. Але він настояв на своєму. А після концерту йому винесли на сцену троянди в людський зріст зі словами: “Передайте ці квіти вашій мамі”.
На День Незалежності ми співали в Луганську – теж на площі. Неодноразово виступали в Донецькому оперному театрі. І все було українською. І скажи мені тоді, що хтось із тих людей так сильно зміниться, не повірив би.
– Ми доволі багато знаємо про вашого батька, але дуже мало – про маму.
– Мама мешкає в Києві. Наступного року святкуватимемо її ювілей – 70 років. На свої роки вона не виглядає і добре почувається. З початку повномасштабного вторгнення ні на день не виїжджала з Києва. Скільки ми не пропонували вивезти, категорично відмовлялася.
Мама, як і тато, співачка. Вони працювали разом в гурті “Смерічка”. Я згадав у розмові з вами випадок, коли в поїзді зустріли Дутківського. От одна з історій, які він мені розповів, була про те, як наша мама з’явилася в гурті “Смерічка”. Левко Тарасович разом із Василем Зінкевичем, шукаючи вокалістку в колектив, приїхали в музичне училище Ужгорода на прослуховування. І Дутківському, і Зінкевичу сподобалася наша мама, вони одноголосно прийняли рішення запросити її до колективу. Вона на радощах зателефонувала батькам у Міжгір’я – це селище в Закарпатській області, звідки родом. А бабуся відповіла, що “треба викинути ці дурощі з голови”. Ще й дідуся спорядила в Ужгород, “щоб навів порядок”.
Той приїхав, переговорив з Дутківським та Зінкевичем, та й каже дочці: “Лєно, це тобі (вказуючи на Левка Тарасовича) – батько, а це (киваючи на Василя) – брат”. І поїхав додому, а мама – в Чернівці. Де і зустріла тата – на сходах Чернівецького музичного училища. Це було кохання з першого погляду. Щодо діда, то він, звісно, отримав від бабусі на горіхи, однак пізніше вона нітрохи не жалкувала, що дочка її не послухалася. У мами були дуже хороші вокальні дані, вона і зараз може гарно заспівати, однак повністю віддала себе татові. Зіркою був він. А вона – соратником, завжди підтримувала поряд.
– Їхній шлюб тривав 15 років. А чому потім вирішили не бути разом?
– Отак у житті буває. Але ми з братом вважаємо, що це рішення було помилковим. Ба більше, я думаю, що якби мої батьки не розлучилися, тато досі би був з нами. Чи жалкувала мама про те, що пішла? Це було велике кохання, тому звісно. Вона поїхала до Києва, вийшла згодом знову заміж, народила ще одного сина.
Ми з Назаром вступили в музичне училище у Чернівцях, якийсь час мешкали з татом. Він теж одружився, в цьому шлюбі народилася донька – наша сестра Марія. Чи шкодував тато, що розлучився з мамою? Я не буду про це говорити. Не хочу зараз озвучувати чогось такого, що потім може викликати конфлікти або невдоволення. Мій тато – особлива людина. Я не хочу бруду, якихось розбірок навколо його імені і, сподіваюся, цього не буде. Хоча можу розповісти, повірте, багато.
– Спілкуєтеся зі зведеним братом?
– Так, у нас нормальні стосунки. Святослав – юрист за професією, має родину. Я хрещений його дочки.
– Дмитре, ваш тато помер від важкої хвороби, коли вам було всього 19 років. Ви розуміли в останні місяці його життя, що він йде, чи до останнього вірили, що все буде добре?
– Коли тато йшов у засвіти, я його тримав за руку. В цей день і час у палаті був брат і я, сестра тата та його племінниця. Але в якийсь момент всіх попросили вийти, а я не послухався. І мені ніхто не заперечив. З ним весь час був срібний хрестик, але в лікарні його зняли, бо цього потребували медичні процедури. І я не знаю, як мені спало на думку, але коли тато відходив, я поклав йому на груди свій хрестик. Не знав, що так потрібно – це був якийсь емоційний порив. Я ще ніколи нікому не казав, якими були останні слова тата. І не казатиму, бо це не для широкого загалу, дуже особисте.
– В інтерв’ю нашому виданню співачка Оксана Білозір, згадуючи фільм “Яремчук. Незрівнянний світ краси”, емоційно відреагувала на відсутність у стрічці його першої родини. Мовляв, це найяскравіша сторінка: “З ними він починав, вони були його натхненниками. З дружиною разом співали в гурті. Мені здається, що найважливіше – це старт, початок, перші кроки, які найважчі”. А Павло Дворський, пояснюючи відмову Софії Ротару та Василя Зінкевича взяти участь у зйомках, припустив, що ще будуть зніматися картини про Назарія Яремчука.
– Щодо Ротару та Зінкевича, хочу сказати: до таких людей треба мати підхід, бути дуже делікатними, вміти з ними розмовляти. Одного того, що наш тато непересічна особистість, недостатньо для згоди участі в картині. Але такт – він або є, або його немає. Не знаю, чи можна цю рису характеру в собі виховати. А ще треба любити не себе в мистецтві, а мистецтво – в собі. Розумієте?
Коментуючи слова Оксани Білозір, хочу згадати одну історію, яка є дуже показовою. Свого часу наш тато пішов з Чернівецької обласної філармонії, бо мав конфлікт із директором закладу Пінкусом Фаліком, який був доволі знаковою фігурою в українській музиці того часу. За освітою наш батько – географ, тому з легкістю влаштувався науковим співробітником у Чернівецький університет. До речі, нас пізніше якось запрошували туди, показували кабінет, де тато працював, на будинку вишу є меморіальна дошка.
Його робота там тривала не кілька місяців, це був період такий добрячий. Боюся помилитися, але думаю, до року – точно. Тато був дуже принциповим по життю, це тільки здавалося, що він дуже добрий та м’який. Сказав, що у філармонію не піде, значить, будь-які розмови про це в родині були зайвими. Але мама бачила, що йому некомфортно на душі. Хоча з роботою все було прекрасно, він був дуже затребуваним і в тій професії, йому ця стежка теж подобалося. Знаєте, як кажуть, талановита людина талановита у всьому. Але мама знала, що тато народжений для співу. Тому одного ранку зібралася і, нічого не кажучи батьку, пішла до Фаліка. Він її дуже добре прийняв, вислухав, сказав, що запрошує Назарія в такий-то день і час для розмови.
Але як сказати татові? Проте мама знайшла момент, щоб про це розповісти. Сказала, що зустріла Пінкуса Абрамовича зовсім випадково, він сказав, що чекає. Підозрювала, що реакція може бути дуже різною, але тато просто окрилився від цієї новини. Він повернувся в філармонію, і його творча кар’єра почалася розвиватися далі. А уявімо собі, як усе могло скластися, якби мама не зробила тоді цей крок? Тому хочу сказати, що Оксана Білозір – мудра жінка, вона знає, про що говорить. І це лише одна історія, були й інші, коли мамі вдавалося успішно згладжувати якісь творчі конфлікти. Жінки мають цю неймовірну силу – бути миротворцями.
Чи бачив я картину про Назарія Яремчука? Ми нещодавно були з гастролями в Канаді, і туди якраз привезли цей фільм. Здається, квитки було по 50 доларів. І ми збиралися піти, однак в останній момент змінилися несподівано плани… Чому у фільмі про Назарія Яремчука немає інтерв’ю з його синами? Про це вам краще розповість Назар, я попрошу його.
– Перед нашою розмовою ви попередили, що не хочете, щоб ми запитували вас про сестру Марічку, яка народилася в другому шлюбі тата. Так сталося, що нещодавно, після вашого невеличкого коментаря нашому виданню до матеріалу, який ми готували до річниці смерті вашого тата, вона не дуже добре відгукнулася про вас в Instagram. Все ж таки дозвольте запитати: чому ваші стосунки так далекі від ідеальних?
– У її дитинстві ми завжди називали її Мала. І зараз, коли з братом щось згадуємо про неї, так називаємо. Знаєте, коли діти маленькі, вони завжди вибирають собі когось із дорослих другом. Не помічали такого? Так справді буває. І от Марічка вибрала мене. Гралася зі мною, просилася весь час на ручки. Тоді в наших стосунках не було нічого штучного, все лише справжнє. Зараз немає, на жаль, цього всього, але що поробиш. Я вже і не згадаю, коли ми і бачилися останнього разу. Ми з братом завжди запрошували їх на наш фестиваль “Родина” імені Назарія Яремчука, але вони не брали в ньому участі. Ну нічого, це життя.
Джерело: Обозреватель
