-
Гості разом з волонтерами
В столиці Буковини волонтери продовжують плести для фронту маскувальні сітки, маючи кожен свою мотивацію — допомогти, захистити, повернутись. Потрапивши на одну з локацій гості з Німеччини, дивувалися їх альтруїзму, цікавились “Азовом” і допомогли закрити збір на 650 квадратних метрів маскування. Більш за все вони були в захваті від самому факту — переселенці, люди, що втратили все, допомагають армії.
Вже третій рік головною турботою приазовчанки Ганни є забезпечення підрозділів ЗСУ маскувальними сітками. У березні 2023 року, перебуваючи в Чернівцях, вона разом з чоловіком Миколою Гаркушею створила громадську організацію “МИ РАЗОМ”, щоб об’єднати волонтерів, місцевих та переселенців, в єдиній справі. Хтось об’єднався, хтось ні, але трохи більше, ніж за два роки, волонтерам організації вдалося зробити понад 40 тисяч квадратних метрів маскування для 12-ти бригад по всій лінії фронту.
Допомагати тим, хто вигризає Перемогу
Ще з 2014 року на багатьох локаціях Чернівців плели маскувальні сітки. Патріотично налаштовані мешканці збирались для цього ледве не в кожному навчальному закладі. З роками активність людей помітно зменшилась, але прийшов трагічний для країни 2022 рік і на захід поїхали тисячі переселенців, які стали черговою потужною хвилею для допомоги армії.
Для колишньої успішної підприємиці з Маріуполя Ганни Шадріної все почалось з того, що вона випадково потрапила на одну з локацій, швидко втягнулася в процес плетіння сіток і почала приходити щодня. Плела і думала про те, що й підрозділ її брата-добровольця теж потребує сіток. Попросила одну у волонтерів, ті відповіли, що є черга, тож потрібно очікувати. Тоді Ганна прийшла додому і рішуче сказала чоловікові, що відтепер вони починатимуть плести сітки самостійно.
Ганна Шадріна – душа “волонтерів-павучків”, які роблять неймовірну роботу, допомагаючи фронту
Микола зробив рамку-каркас, натягнули на неї основу і почали плести. Перша ж відправка для 117-ї бригади, де служить рідний брат Ганни Володимир, була потужною: 10 маскувальних сіток загальною площею 250 квадратних метрів.
Як і всі навколо, перші маскувальні сітки, Ганна з волонтерами робили з ганчір’я, але у військових вони не популярні, бо легко вбирають вологу, становлячись важкими, повільно висихають і чіпляють будь-який бруд. Усіх цих вад позбавлені сітки зі спандбонду, до того ж, коли на них потрапляє вогонь, вони не палають, а повільно “тануть”. Все це жінка узнала, коли ретельно вивчала інформацію, яка стосувалось військових маскувальних засобів.
Перший рулон спанбонду подружжя купило на власні гроші. Микола, який має інженерне мислення та вмілі руки, сам придумав і зробив верстат для різки матеріалу. Паралельно була зареєстрована громадська організація “МИ РАЗОМ”, а в телеграмі створений однойменний канал, де розміщували звіти про роботу та збирали гроші на матеріали. А згодом, щоб привернути якомога більше уваги потенційних учасників та спонсорів, Ганна почала публікувати фото, невеличкі історії і навіть просвітницькі публікації на тему, як на фронті використовують маскувальні сітки чи як за допомогою мішків із поліпропілену укріплюють окопи та бліндажі. Все це для того, щоб люди не сприймали війну тільки справою військових, щоб вони дихали з фронтом в унісон і були зацікавлені робити все для перемоги.
“Дорога з позицій до позицій на бойової машині нелегка — це шлях крізь пил, вибоїни й напругу, що в’їдаються в шкіру, – пише в телеграм-каналі “Ми разом” Ганна. – Нема боязні випробувань, бо це боротьба за ідентичність. Кожен крок — це битва. Потім бій, та за спинами – близькі, наші міста, наша країна. Уявіть собі, що задача для нас в тилу – лише допомагати замаскувати цю машину та позиції. І все. Більш нічого. А вони йдуть далі. До кінця, не зважаючи ні на що. У цьому – шлях до Перемоги, який вони прокладають, вигризають, виривають”.
“Приходьте до нашого дружнього гурту!”
Ганна з командою весь час намагалася географічно розширити діяльність організації, щоб залучити до волонтерства якомога більше людей. Число локацій мінялося, було навіть п’ять, зараз залишилося дві. Збираючи відвідати основну локацію, я вже знала, що майже всі, хто там працюють, мають привід для смутку та скорботи, бо хтось втратив чоловіка, хтось — сина, а хтось навіть обох. Ганна казала, що приходячи туди, шкірою відчуваєш енергетику відчайдушного душевного болю. “Але, не повіриш, та біль формує — я бачу як змінюються люди, вони набули стійкості, мудрості, а ще відкритості, сімейності, але тільки всередині цього маленького суспільства”.
Станок для порізки спамбонду
Відверто кажучи, відкриваючи двері в кімнату, я трохи побоювалась, як мене зустрінуть, чи не стане мій візит приводом для роздратування і чи не упруться в глуху стіну, можливо, недоречні питання. Зайшла з щирою посмішкою: “Привіт, дівчата! Як справи?”, на щастя, мені відповіли також приязно та щиро.
Перша, з ким я познайомилась, – маріупольчанка Алла Єрьоменко, яка ще в травні 2022 року втратила єдиного сина Степана на “Азовсталі”. Кінологиня, вона з дитинства залучала сина до роботи з собаками, і він, коли став дорослим і мав вже диплом політолога, пішов її шляхом — в якості провідного співробітника стояв у самих витоків створіння Кінологічного центру Національної поліції Донецької області.
“Я прийшла сюди в минулому грудні, бо лише влітку 2024 року потрапила в Чернівці. – Каже Алла. – А коли дізналася, що в цьому місті мої давні друзі — Ганна з Миколою, зразу ж приєдналась до благородної справи. Коли плету, занурююсь в свої думки, перевертаю життєві сторінки. Сподіваюсь, що наша робота прискорить перемогу і ця страшна війна закінчиться. А найбільше бажання – повернутися до Маріуполя”.
На жаль, я не зустрілася з чернівчанкою Анжелою, яку з Аллою ріднить загальне горе — втрата сина на війні. Не побачилась і з Ольгою із Сєверодонецька, у якої зараз син після поранення проходить лікування у київському шпиталі.
Проте побачила, як тихесенько працює “павучком” симпатична привітна киянка Тетяна. Чоловік на фронті, а вона зі старенькою мамою у Чернівцях. Був час, коли мама в’язала гарних ангелочків, яких разом з сітками відправляли бійцям. А потім жінка на очах злягла і весь колектив переживав за її стан фізичний, за Танін — моральний. На жаль, наступного дня після мого візиту мама Тані померла. До речі, Тетяна — художниця, починаючи з 2022 року вона в Чернівцях дуже плідно творчо працює. В перші ж дні розписала стіни в місцевому бомбосховищі, започаткувала ярмарок, на якому продавали малюнки, розписані гільзи, інші поробки, щоб зібрати гроші на “Мавіки”.
В іншій кімнаті плете візерунки чернівчанка Марія, яку Ганна представляє ніжно, по-сімейному: “Маша — це тепло наших рук. Дивись які чудові обереги вона робить: оці котики — нова модель поточного року, до того були сови — символ розвідки, а ще раніше — дракончики. Хлопці-військові таким дарункам радіють, вішають собі в салон авто, чіпляють на наплічники, на пояс”.
Бійці за такі подарунки щиро дякують
Зустріла я тут і членів однієї родини з Херсонщини. Оксану із Нової Каховки, батьки якої залишились в окупації: “Працюю тут, бо додому дуже хочеться, допомагаємо військовим, щоб їм було легше”. Чоловік її сестри Руслан по-чоловічому не багатослівний, проте з гордістю показує грамоти, подяки, прапори підрозділів від вдячних військових і з усіх боків демонструє латунну гільзу з лазерним малюнком, яку прислала 42-а бригада.
Є в цій команді і дуже яскравий та енергійний Ігор, ветеран війни, який воював в мотопіхотному батальйоні під Сєверодонецьком з 2019 по 2021 рік. І хоч здоров’я не дозволяє, але він знову рветься на передову. А раз не беруть, то Ігор і в тилу розвернув не аби яку діяльність, навіть відремонтував за власний кошт приміщенні у військовому шпиталі.
Ось такі вони, обпалені війною люди, в своєму маленькому, але потужному колективі роблять велику справу й підтримують один одного.
На час мого візиту у волонтерів було складне завдання — сплести маскувальні сітки для артилерійських ракетних комплексів, а це, на хвилиночку, площа 12 на 12 метрів! “Робота масштабна й кропітка. Хлопці просять плести щільно, щоб дрон не розгледів установку. Ми дуже стараємось”, – кажуть вони.
Воїни подарували волонтерам-помічникам свій військовий стяг з підписами
Все для рідних незнайомців
Перед тим, як я піду, Ганна відводить мене в закуток, бо хоче розповісти щось важливе. “Знаєш, що я зрозуміла: люди приходять сюди за ковтком щирого спілкування, за відчуттям своєї потрібності, за змістом життя. І якщо раніше дівчата абсолютно не цікавилися, куди ці сітки йдуть і що сказали військові, то зараз вони охоче дивляться в моєму телефоні повідомлення від хлопців й читають одна одній слова подяки. Потім трапляється диво — вони зарядилися духом і ніби біль відійшов. Хоч на якийсь час…”
А ще Ганна розповідає про те, наскільки теплими і рідними стали відносини з військовими: “Окрім тепла наших рук, які вони відчувають через зроблені нами сітки, їм хочеться відчути тепло наших душ. Телефонують: “Як у вас справи? Вітаю вас із святом! Так приємно вас чути! Ні-ні, мені сітки не потрібні сьогодні! Просто хочеться розказати про емоції, які ми отримали від вашої турботи та оберегів. А можна я свій віддам донці? Цей котик їй дуже сподобався. Для нас все, що ви робите, настільки важливо, що хочеться спілкуватися. Тож, передавайте привіт дівчатам!”
Хлопці радіють не тільки сіткам, а й веселим котикам
Є ще одне, що волонтерку дивує і захоплює: “Уявляєш, військові, які завжди потребують маскувальних сіток, поступаються одне одному чергою! Буває, хтось телефонує: “Аня, терміново, дай, хоч що можеш!”. Я починаю звертатись до тих, хто попереду черги, пояснюючи ситуацію. І практично щоразу мені відповідають: “Зрозуміло, я цю бригаду знаю. Давай їм, я зачекаю”.
Відверта бесіда дозволяє відверті запитання і я цікавлюсь у Ганни, як вона почуває себе у чужому місті, коли майже щоночі сниться своє.
“Я часто ходжу в навушниках і сподіваюсь відчути десь запах мого Маріуполя. Іноді це вдається. Наприклад, коли квітнуть сакури. Це викликає асоціації з моїм двором, бо там були сакури і під їх аромат ми починали чистити басейн, прибирати подвір’я. А коли період рожевого цвітіння закінчується, чекаю наступного року і знаю, що це нагадування в мене обов’язково буде. Коли вдається побувати десь на водоймах, захожу в воду, лягаю на спину, заплющую очі і змушую мозок згадувати запах моря і плескіт хвилі… Щиро кажучи, я живу спогадами, перш за все – емоцій. А ще вірою, що повернусь додому. Щоб не відбувалось, я цю віру не чіпаю, не руйную. Вона мене тримає із самого початку”.
Я слухаю Ганну і згадую її грайливий пост у Телеграм-каналі “МИ РАЗОМ: “Хочу туфельки, на підборах. Ще й такі, щоб мелодично та тріумфально стукали по Приазовський набережній…”. Але це жіноче мрійне перебиває своєрідне зведення на тому ж каналі.
Латунна гільза від 42-ї бригади – подарунок, яким дуже пишаються “павучки”
З фронту: “На Покровському напрямку наші хлопці стирають вщент русню та її наступи, наразі погода на нашому боці, чекаємо на маскування, “ВЕСНА…”
З тилу: “На локації закінчили сьогодні черговий десяток квадратних метрів маскування для бійців на Покровському напрямку. Готуємо відправку на кінець тижня, перейшли за наказом хлопців на додання кольору “весняна зелень”.
Одні роблять свою справу на фронті, другі працюють для них в тилу: приймають замовлення, обговорюють кількість, кольори, термін, таскають на третій поверх важкі рулони спанбонду, нарізають на стрічки і плетуть, плетуть, плетуть, щоб у п’ятницю все зібрати і відправити “Новою поштою” туди, де потребують найбільше. А потім – розправити плечі, відчути гордість і трошки радості. Не забуваючи про те, що завтра все почнеться спочатку.
Притискали сітки до серця
Делегація українсько-німецького культурного товариства при Центрі Gedankendach по своїх справах до Чернівців приїздить регулярно. Окрім звичних культурних та громадянських місій німцям давно хотілося побачити людей, які реально допомагають ЗСУ. І ось під час недавнього візиту до міста представники Чернівецького Молодіжного парламенту запропонували їм завітали на волонтерську локацію об’єднання “МИ РАЗОМ”.
До будівлі, де розташований хаб, автобус візитерів під’їхав, в п’ятницю у другій половині дня. Завдання на тиждень було вже виконано, маскувальні сітки готові до відправки по підрозділах, а в офісі залишалось тільки троє павучків (так називають себе дівчата, які плетуть сітки) на чолі з Ганною Шадріною.
Німці дуже цікавилися сітками
Звісно, волонтерки дуже здивувалися німецькій делегації майже з двадцяти осіб. Гостям ж було дуже цікаво — вони активно знайомилися, з цікавістю оглядали приміщення, слухали розповідь Ганни про колектив та задачі волонтерського хабу. Дивувалися, як це переселенці, які лишилися всього майна та виживають, як можуть, допомагають армії, майже щодня безкоштовно виконуючи важку роботу.
Те, що вона важка, переконалася одна німкеня, яка стала до “станка” і попробувала трохи поплести. Дуже швидко цю затію жінка залишила, сказавши: “Ну, це дуже складно!”
Гості намагалися зрозуміти, для чого волонтерки це роблять, бо розуміли, що жінки за свій важкий труд зарплату не отримують. Прямо питали: “Яка у вас мотивація?”. Чернівчанка Анжела відповіла: “Мій син загинув на фронті, серце моє лишилося там. Я відчуваю, що повинна зробити все, щоб зберегти життя його побратимам, допомогти їхнім матерям отримати своїх синів живими та здоровими”. Маріупольчанка Ганна сказала: “А у мене на фронті брат і друзі. А ще я хочу додому. Тож допомагаю військовим чим можу”.
Німці продовжували запитувати: “Чи є у вашій волонтерській команді чоловіки, бо хтось же повинен піднімати на третій поверх важкі рулони спанбонду!”. Але Ганна не стала розповідати, що дівчата роблять все самі, сказала тільки, що чоловіки на фронті, а волонтеркам допомагають ті, що мають дуже поважний вік. Гості не зразу зрозуміли, що таке поважний вік, а потім навіть зраділи, бо в німецькій делегації теж були літні чоловіки, і їм було приємно усвідомлювати, що їх ровесники допомагають армії.
Німцям цікаво було все. Коли Ганна Шадріна показувала і розповідала про подяки від військових, більш за все увагу гостей привернули ті, що від “Азова”. Виявилося, їм дуже добре знайомі позивні “Редіс” та “Калина”, і вони питали, чи дійсно правдиві історії про героїзм азовців.
Побачене та почути не залишило у німців шансу для байдужості
“Я підкреслила, що серед нас є мама одного з героїчних азовців, який загинув на “Азовсталі, захищаючи Маріуполь”, – розповідає Ганна. – А ще помітила, що гостей дуже зацікавили обереги, які робить наша Марія для хлопців. Просити для себе ці обереги німці не стали. Сказали, що нехай краще з сітками прямують на фронт, бо там вони більш потрібні. Питали, чи має плетіння на сітках національний українській візерунок. Я відповіла, що на фронті не повинно бути якихось впізнаваних візерунків, але цей з роками стане дійсно українським, і що на День волонтера була випущена монета, на якій зображено маскувальну сітку, яка накриває усю Україну”.
Те, що побачили і почули від Ганни, німців розчулило. Вони навіть спонтанно залишили волонтерам трошечки донатів. Цих грошей вистачило, щоб закрили збір на 650 м² маскувальних сіток, якими можна накрити 40 метрів окопів, 6 HIMARS, та навіть 3 Abrams.
А дівчатам запам’яталась щирість і чуйність несподіваних гостей. “Вони нас обіймали, цілували і дякували за те, що ми робимо. – Каже Ганна. – Роздивлялися і брали в руки наші сітки, притискаючи їх до серця”.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, Маріуполь.
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
ВАЖЛИВО! Кожен м² маскування – це маленький крок до врятування тих, хто стоїть на наш захист. На війні немає дрібниць. Кожен крок на допомогу врятувати життя – це маленька перемога над тим, хто хоче нас знищити. Та хлопці вдячні за допомогу, за ці кроки підтримки.
МОНОБАНК:
🔗 Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/4dgAKh5DjC
💳 Номер картки банки:
5375 4112 0415 6595
ПРИВАТБАНК:
🔗 Посилання на конверт
https://www.privat24.ua/send/1x7ki
💳 Номер картки конверта:
5168752101146358
🌎 PayPal:
[email protected]
