За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий третьої штурмової бригади Сергій Тягій. Суспільне Чернівці/Володимир Мороз
Ранок починається з фізпідготовки
Фізична підготовка допомагає "вивозити" те, з чим ми стикаємося у бою: носіння великої кількості боєкомплектів, постійні перебіжки, зміна положень та тактичні дії. Тому ранок у третій штурмовій починається з неї.
У нас є база зі штангами та гантелями. Якщо займаєшся єдиноборствами, то для тренувань є груші та місця для спарингів. Коли я прийшов у бригаду, то мав два заняття на день через зайву вагу. Мені було дуже важко – певно, з місяць відбував біль у м'язах.
Зранку фізпідготовка, біг, сніданок, а з другої половини дня відпрацьовували штурми посадки. Потім чистили зброю, а ввечері займалися важкою атлетикою. Через місяць вже було легше.
"Перший бій став найзнаковішим"
Я понад два роки працював у Польщі й у перший день повномасштабної війни хотів повернутися в Україну. Але зустрів свою майбутню дружину, яку потрібно було підготувати до від'їзду. Вона не хотіла мене відпускати. 6 квітня я вже був у лавах ЗСУ.
Військовий Сергій Тягій до повномасштабної війни. Фото надав Тягій
Раніше я служив у стрілецькому батальйоні. У 2022 році ми виконували бойові завдання на Сумщині, а торік на Бахмутському напрямку Донецької області. Мій перший бій був на трасі Бахмут-Слов'янськ. Ми зайшли на позиції, які потрібно було зайняти. Пробули там півтори доби.
Я був впевнений, що нормально покажу себе у бою: нуль страху та емоцій. Але це було до першого бойового виходу. Було страшно. Було три прильоти з міномета. Я бачив їх перед собою. Взяв себе в руки й намагався повністю оцінити ситуацію. Перший бій став для мене найзнаковішим: я зустрів там кращих друзів, які тепер для мене як родичі.
Сергій Тягій з побратимом за секунду до прильоту міни у будинок. Фото надав Тягій
У першому мені було морально та психологічно важко, а в другому страх ніби минув, але вже потрібно було маскуватися, вкопуватися на позиціях вночі або під час зміни дронів. Це було на Бахмутському напрямку. Над кожною позицією висів дрон й працювала артилерія. Я тоді отримав легке поранення від скиду з дрона.
Чомусь найбільше боюся дронів. Артилерія працює хаотично, а дрони це вже все: можуть бути дрібні осколкові поранення, а, якщо скид на голову, то це вже загиблий. Я думаю, що це не тільки мій страх, але й більшості військових, які можуть порівняти, як війна починалася, а як відбувається зараз.
Сергій Тягів під час служби. Фото надав Тягій
"Перед артилерією ти нічого не можеш зробити"
– У бою головне змиритися з тим, що перед артилерією ти нічого не можеш зробити. Єдине – вкопатися найглибше і лежати найнижче. Але під час стрілецького бою ми повинні бути максимально ефективними та майстерними – показати всі навички, яких набули під час підготовки.
Під час бою психіка залежить від командирів – вони постійно беруть участь у бойових діях. Коли ми заходимо на бойові позиції, то з нами командир або сержант взводу. Під час виїзду на Авдіївку були обидва.
Коли я був командиром відділення, то постійно тримав зв'язок із командиром взводу. Там різні коригування, коли, звідки йде ворог та в якій кількості. Мені було морально легше, бо я орієнтувався, який сектор перевірити, скільки бійців та з якою зброєю туди поставити.
Було, що ворог йшов по 4-5 людей, то ми могли застосувати стрілецьку зброю. Якщо ворог у будівлі – то протитанковий гранатомет. Легше, коли командир на зв'язку: коректує боєкомплекти, воду, заміну бійці.
"Під Авдіївкою нас штурмували щодня"
15 березня під Авдіївкою я отримав поранення. Це було на третій день як ми туди зайшли й тримали оборону. Нам штурмували щодня – просто закидали нас великою кількістю особового складу, як це зараз відбувається на Покровському та Торецькому напрямках. Проти піхоти ми можемо воювати, але проти артилерії та дронів безсилі. Єдине, що можемо – коригувати свою артилерію по їхній.
У той десь ми тримали оборону, й у сектор, який я контролював, прилетів протитанковий снаряд. Я отримав осколкові поранення лівої сторони, більшість з них досі залишаються в черепі, плечі, ребрах та ріці. Мав перелом лопатки та оглухнув тоді на одне вухо.
Сергій після поранення. Фото надав ТягійКоли отримав поранення, то це було декілька сотень секунди, але для мене ніби декілька хвилин: прильот й в очах потемніло, наче світло вимкнули. Потім було відчуття, що не можна ще помирати. Потрібно щось робити, щоб вижити.
Оцінити обставини я не міг, бо було відчуття, що втрачаю свідомість. Але я пішов на точку евакуації й повідомив, що поранений в плече – більшого сказати не міг, бо не бачив рани. В цей час хлопці тримали оборону, а я підказував новенькому, як накладати бинт, аби я не стік кров'ю. Потім я пішов штурмувати переправу, яку повністю обстрілювати, що саме підходили резерви нас заміняти.
І тоді був щільний артобстріл. Не знаю, як я тоді взагалі перейшов туди, бо можна сказати, перебіг просто. Я мав контузію й взагалі не усвідомлював, що відбувається. Просто пам'ятаю звідки я заходив і де орієнтовно були позиції.
У місті багато голосних звуків – це тригер
Це було моє найважче поранення на фронті. До того були важкі контузії – п'ять підтверджених. Якщо з непідтверджених, то у кожного військового їх може бути п'ять-десять і більше. Кільки можна "зловити" за один бій. Через це в мене порушений сон. Також можуть снитися події, пов'язані з війною.
Зараз я реабілітуюся в лікарні у Чернівцях. Ще місяць мені потрібно на відновлення, щоб плече нормально працювало. Після відпустки проходитиму ВЛК й повертатимуся на фронт.
Загалом у місті трохи важкувато через різкі та голосні звуки – це певний тригер. Не те щоб було великою проблемою, але буває неприємно. Відразу мурашки тілом або різко починає боліти голова. Такі непередбачувані реакції.
Цивільне життя почало набридати
Перші два місяці було легко, а, коли мені почало ставати краще, то це почало набридати. Навіть вдома якесь постійне відчуття дискомфорту. У цивільному житті я не почуваюся на тому місці, де хотів би бути.
Деякий час я себе комфортно почував у військовій формі. Люди дивилися на мене, як на якогось героя. Не знаю, чи на мене, чи на шеврони бригади, а їх видають не просто так – за перший бій, перший штурм. А зараз, коли я одягаю форму, то люди дивляться з якоюсь зневагою чи ненавистю, бо думають, що я з ТЦК.
Шеврони, які видають у третій штурмовій бригаді. Суспільне Чернівці/Володимир МорозЯ переживаю, щоб після ВЛК мене не відправили служити у частини забезпечення або в ТЦК. Я краще піду на фронт. Якщо моя рука не буде повноцінно працювати, то піду на міномет. Якщо буде добре, то повернуся назад у піхоту.
Я вважаю, якщо є руки й ноги, то потрібно боротися до кінця. Немає значення, це піхота чи рота вогневої підтримки, проходиш тилову службу чи займаєшся озброєнням та забезпеченням. Вважаю, якщо в людини немає реальних проблем, то їй не місце в цивільному житті. Потрібно виконувати роботу, яка зараз потрібна, а на фронті всі професії потрібні.
"Медійність військових – це плюс"
Медійність – правильний напрямок, щоб заохочувати вступати до лав третьої штурмової бригади. Якщо цивільна людина подивиться в YouTube інтерв'ю з бійцем нашої бригади, то може більше від нього дізнатися. Якби військовий йшов вулицею, людина б не підійшла до нього із запитаннями, чи варто та куди краще йти служити. Тому медійка – це плюс.
Наразі краще обирати бригаду через рекрутингові центри, які зараз є у великих містах. Якщо людина отримала повістку, то може прийти в рекрутинговий центр третьої штурмової бригади – там нададуть відношення до військкомату, й людину направлять у той навчальний центр, звідки її може забрати бригада.
Військовий третьої штурмової бригади Сергій Тягій. Суспільне Чернівці/Володимир Мороз
Не чую від побратимів: "Не хочу й не буду"
– У нас всі бійці вмотивовані, бо вони не потрапляють сюди з ТЦК. У нас немає такого, що от заламали вам бійця, навчайте його й воюйте далі. Є рекрутинг, тестовий тиждень, коли кожен чоловік чи жінка можуть спробувати себе в ролі штурмовика або бойового медика. Опісля охочі можуть підписати контракт – повісток ніхто не роздає.
Переважна більшість бійців бригади – молоді хлопці, які знають, чому вони прийшли в цю бригаду. З такими побратимами легше воювати, бо я знаю, що у будь-який час не почую від них, що вони не можуть, не хочуть чи не будуть. Є завдання – його треба виконати.
Майбутнє планую в Україні
Потрібно дочекатися закінчення війни, а потім я б хотів на певний час поїхати з дружиною за кордон. Відпочити від усього, що сталося, й побути наодинці.
Просто потрібна тиша, щоб переоцінити все й планувати майбутнє: повертатися в Україну й продовжувати нормальне життя, якщо це вдасться.
Читати ще
Читати ще Після поранення на фронті служить у ППО: історія військового з Буковини Шуманського
Читати ще Перевезли власне обладнання з Харкова: лікарі-переселенці облаштували реабілітаційне відділення в лікарні Чернівців
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
