Він обожнював сад, його улюблені квіти – оксамитові троянди. З ним пов’язані три країни, але один позивний ‒ «Італієць». Рівно два роки тому ми опублікували цей метеріал про життя і подвиг полеглого Героя Руслана-Дмитра Ігнатеско. В пам’ять про нього, ми вирішили ще раз нагадати читачам про цього мужнього захисника, який поліг за кожного з нас…
ЕТНІЧНИЙ МОЛДОВАНИН З УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ
Ігнатеско Руслан-Дмитро Дмитрович – українець молдовського походження. Народився 16 листопада 1976 року на Буковині, у селі Берестя, де минули дитинство та юність. По завершенню школи навчався в Ставчанському технікумі. Згодом проходив службу в Болграді на Одещині у десантних військах. Після армії 2 роки працював у правоохоронних органах. Коли Дмитрові виповнилось 23 роки, він прийняв непросте рішення – виїхати до Італії, де 18 років пропрацював садівником. Ця робота була до вподоби, бо підстригати сад, дивитись, як він росте, – то дуже приємно. «Землю та сад треба любити, біля них треба турбота», ‒ каже військовий. Улюблена квітка – оксамитова троянда.
«Все перепробував, ‒ каже, ‒ в житті: і малярем доводилось працювати, і меблі перевозити, по-всякому було».
Дмитро в Італії мав свою квартиру, високооплачувану роботу, дружину, донечку Сабріну.
‒ Я її залишив(дочку), коли їй було 5 місяців ‒ і поїхав на роботу в Італію. А потім через 2 роки вивіз із собою сім’ю.
‒ Називайте мене Дмитро, бо так мене тут всі хлопці кличуть, ‒ наголосив у розмові 45-річний воїн.
ВІЙНА. Я ПОВЕРТАЮСЯ ДОДОМУ
24 лютого з італійського радіо чоловік почув про повномасштабне вторгнення. Серце заметушилось, набрав батьків, рішення їхати в Україну було миттєвим:
‒ Я зібрав свої речі, рюкзак, взуття, все поскладав на балконі. По дорозі, коли проїхав кілометрів 500 від хати, думаю, чи дезодорант свій взяв, хотів переодягнутися, освіжитися трошки. Відкриваю, а в рюкзаку лиш футболка і штани, я все так і залишив на тому балконі, так мчав додому, ‒ згадує військовий.
В Україну Дмитро їхав власним Alfa Romeo, його не могли спинити ані дружина, ані дочка. Їхав сам 26 годин і перемотав усю плівку життя. Він розривався, бо одні рідні в Італії, інші в Україні, яка його колиска і рідний край. Дмитро вперше через 15 років запалив цигарку.
‒ Долаючи кілометр за кілометром, я все передумав: що можна захворіти, що можна вмерти від кулі, і найлегше, найшвидше – це вмерти зразу. Мене боліло серце, душа, бо бути в Італії та чути, а не бачити рідних, знаєте, я б не зміг. Тому завів авто, поцілував усіх ‒ і поїхав.
КОЛИ ВОРОГ НАБЛИЗИТЬСЯ ДО ДНІСТРА, ТО БУДЕ ПІЗНО!..
‒ І от він кордон, ‒ пригадує Дмитро. ‒ На виїзді з України було дуже багато машин, а на в’їзд ‒ два буси гуманітарної допомоги та його авто.
‒ Я відкрив багажник, стояв прикордонник і ще якийсь журналіст, запитують, Чого я приїхав. Чесно тоді був втомленим, весь час за кермом. Але на відповідь, чому я тут скажу так, що в кожного у нас всередині є інстинкт патріотизму. Багато хто скаже, що підуть захищати українські землі, коли москалі будуть біля Дністра. Е, ні, тоді вже буде пізно, скажу я вам, дорогі люди, буде пізно!
Через довгі роки біля батьківської хати заглушився мотор дорогої автівки. Син приїхав! Це була п’ятниця, батько просив перепочити і наступного дня поїхати до військкомату. Так і сталося, бо Дмитро був налаштований рішуче.
‒ Була велика черга, я 2-3 години в ній простояв. Взяв лише військовий квиток. Дзвоню до тата за паспорт, тато приніс. Далі було два тижні навчань на одному з полігонів і вперед боронити східні кордони. Перша лінія, тут всі дорослі люди, чоловіки. Боже, такі всі молоді! Всім страшно, бо це війна. Але до цього звикаєш, втягуєшся. Кожен з цим по-своєму бореться. В італійців є гарний вислів: «Щоб не страждати на хвороби в старості, треба вмерти молодим».
Вже вдруге в нашій розмові Дмитро згадує про смерть. Як наче чув ‒ буде біда, і втомлені очі кольору блакиті дивились на мене. Я пишалась ним, бо на такий вчинок здатен справжній Герой. Полишити всі багатства, бо вбивають та розпинають його Україну. А значить – треба битися з ворогом, інакше ніяк.
ІТАЛІЯ КРАСИВА, А УКРАЇНА ‒ МИЛА
«Італієць» віджартовувався, що 68-а бригада єгерів захищає ліс від поганих людей. Насправді Дмитро дуже мирна людина. Мріяв, коли повернеться додому здати зброю і забути про все. Планував багато, ділився мріями і радів, наче дитина:
‒ Поміняти авто, відбудувати дах, відкрити власний охоронний бізнес. Мені б було соромно, якби я залишився в Італії, і набирав друга в Україні:
‒ Як ти там?
‒ Та потрошки воюю.
‒ А я працюю. Піцу їм, тут дискотеки не закрились.
‒ Я б так не зміг, ‒ каже «Італієць».
І він так не зміг, залишив італійські Альпи, бо тут його вже друга родина. Так Дмитро каже про побратимів.
‒ От чому хто їде додому, вертається сюди, бо тут сім’я, розумієте, сім’я, з успіхами, проблемами чи недоліками, але то свої. Так, як і у всіх у житті!
DREPTATEA ESTE CU NOI! NOI VOM BIRUI!
До Італії назад Дмитро не хотів і взагалі як етнічний молдованин вважав себе українцем. Мріяв розбудовувати Україну, а дочка та дружина, якщо б повернулися сюди, то був би дуже радий. Казав, що кожен має робити свою справу: хто бути міністром, хто садити сад, щоб лиш приносити користь країні.
У розмові військовий наголошував, що ані українцям, ані молдованам не треба так званих «асвабадітілєй».
‒ Чого той Донбас хоче руского міра? Спершу хай поїдуть туди. Якщо сподобається – залишаться, ні – повернуться, але не треба його кликати сюди, щоб завдавати болю всій Україні, ‒ казав Дмитро.
Військовий був упевнений, що з нами правда і ми переможемо! Так і казав: «Dreptatea este cu noi! Noi vom birui!»
ОСТАННІ ОКСАМИТОВІ ТРОЯНДИ
‒ Це заморожена війна, не те, що затяжна, ‒наголошував Дмитро і казав, що битиметься до перемоги.
11 серпня ворожа міна, яка влучила в окоп, обірвала його життя. Перемога буде, наш відважний Герою, а поки небо відчиняє ворота на підході до Господа, помоліться за Дмитра і хто зможе принесіть його улюблені оксамитові троянди. Світлій пам’яті Дмитра з позивним «Італієць» присвячується!
P.S. СПОГАДИ ПОБРАТИМІВ
Олег: «Це була людина з великої літери. Приїхав з-за кордону, де мав великі гроші. Почалася війна ‒ і він за покликом серця пішов воювати за Україну. Він не потребував грошей, а йшов воювати за матінку рідну, за братів та дідів. Він ‒ уособлення справжнього Українця!».
«Він рвався постійно вперед. Одного разу закрив собою побратима Віталіка. Так може вчинити лиш справжній брат!».
Михайло: «Як людина, він був супер! Таких, як він, ще треба пошукати. Він ‒ Людина з великої літери! З усіма знаходив спільну мову, допомагав, що треба. Боявся одного, боявся міни ‒ і от доля так склалася, що міна і вбила. Він був для мене братом! Не знаю, що його дружині і дочці сказати. Дмитро бився, як Воїн, так ніхто не бився. Це була дійсно велика людина. Це страшна та непоправна втрата для України та для нас усіх!».
Вічна пам’ять і слава Герою!
Журналістка Надія БАЛАГУРАК, для БукІнфо (с)
Фото Олександра Населенка
