-
Малювати Тетяні доводиться, майже сидячи на асфальті
Тетяна перетворює у мурал фасад місцевої бібліотеки на вулиці Білоруський – філії №6 Централізованої бібліотечної системи Чернівців, розташованої у мікрорайоні «Калічанка». Робота не проста, перш за все фізично, бо малювати доводиться і навколішки, і сидячі майже на асфальті, і коли зверху капає вода з кондиціонера. Останнє художницю дуже непокоїть, бо можуть постраждати свіжі фарби. Але ті краплі виявилися квіточками, ягідки приніс прохолодний вересневий дощ.
Про героїв і фанатів
І все ж, не зважаючи на невеличкі перешкоди, на фасаді бібліотеки один за одним з’являються жовті соняхи, кокетлива Курочка Ряба, чарівна Лисичка, Коза Дереза та зухвалий Пан Коцький. Останній найбільш подобається прихильникам муралу чоловічої статі.
10-річний серйозний і дуже зайнятий, за його словами, Артур саме Коцькому віддав беззаперечну перевагу. З ним згоден цілком дорослий, товариський Руслан, який час від часу приходить на місце події, щоб подивитися, що нового з’явилося на імпровізованому художньому полотні.
10-річний Артур саме Коцькому віддає безперечну перевагу
Тетяна, вимальовуючи помаранчевої фарбою голову Лисички, встигає розвести руками: “Ну чого, їм не так подобається Курочка Ряба? Дивись, яка вона гарна! А Коза Дереза? Один, побачивши її, каже: “Класний козел!”. Я образилась, бо то моя коза в ошатній спідниці та з бантиком”.
Але що тут зробиш? Фанати вони такі, мають вже своїх улюбленців, а ще й поради роздають, бо свій мурал — це для мікрорайону подія й загальне надбання. А для художниці за два з половиною роки перебування поза рідним містом це перша значна робота й одночасно відповідальність, радість і ліки.
Для зцілення душі
Як і всі переселенці, на Буковину Тетяна приїхала глибоко травмованою подіями, що стали наслідком повномасштабної російської агресії. До того ж агресії несподіваної, бо вони з чоловіком Андрієм, занурившись виключно у свої справи, ні політикою не цікавилися, ні новин не дивилися. Тож, 24 лютого 2022 року із свого чудового лагідного світу одразу потрапили в фільм жахів.
У Харкові подружжя мешкало поруч з чудовим парком імені Горького, а вже дуже літні батьки чоловіка – на Салтівці. Покидати своє житло батьки категорично не хотіли. Тільки коли на 11-й день війни в будинок прямим влучанням знесло дві квартири, Тетяні і Андрію за допомогою волонтерів вдалось вивезти стареньких до себе. Там родина не затрималась, – переночували, вранці поспіхом зібрали речі. Бо навколо було багато військових, які попереджали про небезпеку.
Їхати з міста мали на машині, яку їм залишили друзі, але ні один з подружжя не міг нею керувати. Знайшли водія і з ним через всю країну попрямувати до Буковини. В Полтаві їх на деякий час прихистила сім’я з християнської церкви — нагодували, напоїли, накупали й спати поклали. В Кропивницькому разом з хворими батьками ночували на карематах в холодному спортзалі. У Вінниці надала прихисток молода сім’я айтішників з месіанської громади, разом навіть провели молитву онлайн.
У Чернівцях чотири дні прожили в церкві “Сінай”, де їх зустріли дуже привітно. Тим часом потрібно було вже подбати про постійно житло. Намагалися орендувати будиночок за містом, але господар зажадав з біженців таку ціну, ніби мав справу з грошовитими шукачами пригод. Врешті-решт родині харків’ян пощастило влаштувалися в гуртожиток на Калічанці.
Помаранчева фарба для рудої хитруні
Більше двох років Тетяна присвятила турботі про хворих, стареньких свекрів. На творчість ресурсу майже не залишалось. Але іноді вона все ж бралася за олівці та фарби:
“Півончик намалювала, допрацьовувала акварелькою малюночки, що починала ще в Харкові. Коли проїжджали Вінницею, відвідала одногрупника і він подарував мені хороші акварельні фарби. Десь біля року в межах проекту Укрпошти “Власна марка” малювала харківських волонтерів – ще з одною дівчиною робили марки і відсилали їм в подарунок. Все те робилось на такому патріотичному підйомі! Бо вірилось, що війна швидко закінчиться. Потім й цього не стало. Я без творчої роботи дуже страждала. Тому, коли трапився цей проект в бібліотеці, узялась за нього для зцілення своєї душі”.
Лис Микита та втрачена Жар-птиця
Про те, з чого починався майбутній мурал, розповіла завідувачка бібліотеки Надія Томка: “Я давно мріяла обновити фасад. По-перше, з практичних міркувань. Поруч з будівлею дуже багато дітей катається на велосипедах, самокатах, внизу вони пооббивали стіну. А ще хтось обмалював фасад, ми його мили, але цього було недостатньо. По-друге, дуже хотілося, щоб у нас, на Калічанці, з’явилося щось незвичне, красиве, яскраве. Наш філіал №6 є великим культурним простором для мешканців, і дітей, і дорослих. Але візуально йому не вистачало чогось цікавого. Наприклад, муралу. Якщо б такий був, всі б звертали на нього увагу, цікавилися бібліотекою і ми мали б більше читачів”.
Перспектива вирішення практичних потреб та естетичних прагнень почала набувати реальних рис, коли до бібліотеки по своїх справах навідалася Тетяна Рябущенко. Познайомилися, слово за словом, і дізналися, що вона художниця, котра мріє зайнятися якимось творчим проєктом. Вирішили зробити мурал, розробили достатньо традиційний ескіз, але в міському управлінні архітектури його забракували. Врахувавши зауваження, розробили другий, з соняшниками і героями українських казок, і отримали зелене світло.
Для художниці ця робота одночасно відповідальність, радість і ліки
Для Тетяни казкова тематика була дуже близькою, 16 років свого життя вона… малювала мультики. Але до того, як у всіх, було дитинство, навчання та зростання і все це відбувалось в Харківській області. Народилась вона в селі Андріївка біля Балаклеї, дорослішала в селищі Борова Ізюмського району.
Після школи поїхала до обласного центру поступати в художнє училище. На четвертому курсі влаштувалася малювати анімаційні фільми на україно-французьке підприємство “Борисфен-Лютес”. Співпрацювала з компанією «ТОВ Фрески», яка, до речі, зняла перший після здобуття Україною незалежності багатосерійний мультиплікаційний серіал “Лис Микита” за мотивами сатиричної поеми-казки Івана Франка. Згодом перейшла в іншу компанію “Дереза”, яка, на жаль, фінансово залежала від московських бізнесменів.
Після 2014 року співробітництво поступово зруйнувалося і росіяни відібрали у “Дерези” права на яскравий фільм “Як впіймати перо Жар-птиці”, який так полюбляли показувати на Новому каналі.
Завдяки Тетяні на Калічанці з’являться свої казкові герої
Не час для мультиків
“Втрата можливості робити мультики для мене стало страшним стресом, – каже Тетяна. – Бо як художниця я мала вузьку спеціалізацію і я навіть не уявляла, що робити далі. Потім потихеньку стала займатися ілюстраціями. Одне замовлення, друге, третє. Брала участь в християнській виставці у Харкові з трьома графічними роботами: “Ангел-охоронець”, “Молитва”, “Іісус є двері”. Я шукала себе. Полюбляла графіку, але з часом в моїх роботах з’явився і колір”.
На питання, чи хоче вона знову малювати мультики, Тетяна рішуче відповідає: “Ні, в моєму житті мультиків вже більше не буде. Війна на них не надихає. Стільки горя! Директор нашої “Дерези” – в скрутній ситуації, креативщик загинув на фронті. Моя мама і братик зараз в великій небезпеці, бо залишилися дома, в Боровій, яку постійно обстрілюють. Рік були в окупації, це найважчий період, коли я чекала від них вісточки”.
Ми – інші. Нашу свободу і життєлюбство путін ніколи не відбере!
На Заході країни популярна думка, що всі, хто мешкає на Сході країни, мають проросійський настрій, але це не правда. Щодо Борової, наше селище молоде, його поруч з газовою свердловиною побудували поляки – газокомпресорну станцію, велику поліклініку, лікарню, будинку з високими дахами, все зроблено по-людськи.
Коли безкоштовно роздавали житло, завезли багато росіян з глибинки, так і формувалась громада. З часом росіяни навіть стали розмовляти суржиком, але їх настрої певним чином залежали від того, що транслювало НТВ.
Особисто я з дитинства була налаштована за Україну. Бо вчилась в українській школі, викладачі якої мали дуже великий вплив і на мене, і на інших дітей. Коли прийшов 1991-й рік, а з ним і Незалежність, як ми раділи, що не доведеться вступати в комсомол! – Щиро розсміялася Тетяна. – Бо так я цього боялась, терпіти не могла комсомол і всю ту ідеологічну брехню і фальш. Розуміла, що на відміну від них в життя є щось дійсне, істинне, добріше, ніж ті лицемірні лінійки”.
Подивитися, як рухаються справи, та підтримати дружину прийшов чоловік художниці Андрій
Художниця розповідає, що не зважаючи на російськомовність, в Харкові більшість людей за Україну. Безпосередньо вона разом з чоловіком активно брали участь у всіх важливих громадських подіях. В тому числі в місцевих майданах Помаранчевої революції і Революції Гідності.
“Я хочу щоб тут знали: в Харкові люди ніколи не були за росію. З мого оточення неадекватних було не більше 2-3 осіб. Ми інші ніж росіяни, ми зовсім інший тип людей. Ну, подивіться на мій Харків, який окупанти нещадно обстрілюють та бомбардують. Що роблять мешканці? Оговталися після чергової біди, і знов починають прибирати, висаджувати на клумбах квіточки, і це ворога дуже бісить. Бо скільки б він не стріляв, ми все одно не готові бути переляканими безмовними тваринами. Нашу свободу і життєлюбство путін не може відібрати. Місто живе, магазини не зачиняються навіть під час тривоги. Серед моїх знайомих є дуже заможна родина з трьома дітками, що повернулася додому з благополучної Голландії. Кажуть, хоч там і було добре, не можуть прижитися на чужині, бо інший менталітет”.
Тетяна помітно сумує за Харковом. За його мешканцями, за домом та парком, який пережив вже п’ять прильотів. У неї зараз нема думок про повернення, бо на руках двоє стареньких, яким життєво необхідні спокій, комфорт та ретельний догляд. Між тим, “вони хворіють, страждають і понад усе хочуть назад додому”.
Своїх героїв треба любити
На питання, як вона почуває себе в Чернівцях, художниця, змішуючи наступну порцію фарби, з посмішкою відповідає:
“Люди тут хороші, теплі, набожні. Вони щодня мене надихають. Підходять, дивляться, дякують, іноді коментують, буває, дають поради. Хтось пропонує пригостити кавою, хтось – булочкою. Я навіть не очікувала такого прийняття! Коли малюєш щось добре, миле, то й настрій такий. Завжди вважала себе «позитивницею». Але з початком повномасштабної війни багато чого змінилося. У мене навіть обличчя стало іншим. Ми всі постаріли. Що тут скажеш!”
Приваблює бібліотека з гарним фасадом навіть місцевих Коцьких )
Вже дорослою, свідомою людиною художниця прийшла до Бога. Це був період, коли вона довго та важко хворіла і одного разу до неї в лікарню прийшла подруга й спитала: “Може прийшов час покаятись?”. Тетяна відповіла: “Так!”.
Вона дуже вдумлива та розсудлива. Це стосуються віри, відношення до життя та творчості. Каже: “Я – людина, яка задає питання, любить простоту та розуміння”. Ці риси, а також відсутність зайвого приваблює художницю в плакатному жанрі та оформленні.
Тетяна розповідає свою історію журналістці БукІнфо
Місцевий громадський простір: поруч з бібліотекою багато дітей катається на велосипедах та самокатах
Коли мова заходить про улюблених героїв, Тетяна зізнається: “Взагалі то я люблю людей малювати. Я — портретист. Коли роблю портрети, мабуть десь підсвідомо стилізую їх під мультяшних героїв. В сенсі того, що намагаюсь спростити, округлити, намалювати людину без зайвих подробиць. Мені здається, що завдяки цьому портрет виходить більш виразним. Якщо ти полюбиш своїх героїв, обов’язково намалюєш їх красиво. А я завжди люблю своїх героїв”.
Марки на честь харківських волонтерів у виконанні Тетяни Рябущенко
Марки на честь харківських волонтерів у виконанні Тетяни Рябущенко
Робота Тетяни Рябущенко
Робота Тетяни Рябущенко
Робота Найулюбленіша робота Тетяни Рябущенко “Україно, розправ крила”, графічний дизайн, 2015 рік
Графічна робота “Іісус це двері”, що була представлена на християнській виставці у Харкові
Там де є щира творчість, завжди є й любов, добро, краса. Тетяна щодня створює свій казковий мурал. Мешканці мікрорайону стежать за процесом і підтримують художницю добрим словом.
Працівники бібліотеки радіють тому, що відбувається, і чекають дня, коли перший на Калічанці стріт-арт об’єкт буде завершено. Мріють, що в яскраву, позитивну фотозону потягнуться зі всього міста дорослі та діти, щоб зробити гарну світлину і, можливо, заглянути в місцевий культурний простір.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО – Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки і сайту.
