Про переселенку з Маріуполя в Чернівцях стали писати й говорити після того, як молода жінка виграла грант і відкрила кав’ярню. Бо це незвично й надихаюче, коли представниця категорії ВПО не оббиває пороги в пошуках підтримки, а самостійно намагається стати на ноги, щоб забезпечити гідне життя собі і дітям.
З піснею по життю
Все життя Каріни Ворожеєвої пройшло в Маріуполі. Разом з батьками і молодшою сестрою вона жила поруч з великим і дуже гарним парком, де знаходився сучасний Палац металургів, який згодом був перейменований в Український дім. В парку дівчатка полюбляла днями бігати з однолітками, граючи в козаки-розбійники. А в палаці з захопленням займалися в зразковому театру пісні “Ребята” (пізніше його перейменували в “Радість”).
Завдяки ініціативі та особистій фінансовій участі керівника промислового гіганта “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча”, так званого “червоного директора” Володимира Бойка, дитячий театр, як і більшість колективів палацу, мав можливість брати участь в міжнародних фестивалях. В його складі Каріна побувала в Німеччині та Австрії, з гордістю представляючи Україну.
В першій країні жила в місцевій родині, в якій запам’яталась тим, що за заборону відпустити на дискотеку 13-річна хуліганка “пригостила” хазяїв ароматом шпротів. Від їдкого запаху рибних консервів вразливих німців болісно нудило, але джерело своїх страждань вони так і не знайшли. А Відень її саму здивував не чудовою архітектурою, а появою зграї пацюків на вулиці.
Не знаю, що тут є правдою, а що фантазією, ясно одне – мале дівчисько жило своїм доволі веселим та активним життям, незважаючи на те, що багато років мало серйозні проблеми із здоров’ям. Щодо їх вирішення і тут не обійшлось без участі Володимира Бойко. Справа в тому, що його дружина з юності товаришувала з Каріниною бабусею, тож взяла дівчинку під опіку і возила на обстеження та лікування до кращих фахівців Донецька й Маріуполя.
Заробляла з дев’ятого класу та мріяла про медицину
Хоч Каріна жила в доволі благополучній родині, ще підлітком вирішила заробляти самостійно. За підтримки мами навчилася робити манікюр і займалась тим після уроків. Дівчину дуже тішило, що вона настільки фінансово спроможна, що має можливість “навіть оплатити родині Інтернет”.
Між тим, Каріна мала велику мрію — стати лікарем. Після закінчення школи-ліцею намагалася вступити до Донецького національного медичного університету вчитися на стоматолога, але не вистачило набраних балів. Тож, вона продовжила працювати, а незабаром зустріла хлопця, з яким вирішила зв’язати свою долю. У пари народилася донечка Кароліна, проте відносини не склалися і Каріна повернулася до батьків.
Каріна Ворожеєва
Але ця дівчина не з тих, що здається будь-яким негараздам, Каріна полюбляє життя і воно відповідає взаємністю – подарувало дівчині нове кохання, яке триває й досі. Хлопець, якого вона зустріла, з самого початку ставився до неї з повагою, тож, Каріна створила з ним родину, а згодом на світ з’явилася маленька Мілана.
Все своє життя Каріна тяжіла до самостійності та розвитку. У 2017 році після навчання на професійних курсах отримала спеціальність подолога – фахівця, який займається проблемами та захворюваннями стоп. Не сказати, що їй дуже подобалась ця професія, але здавалось, що так вона ближче до омріяної цілі — медицини. А за рік, вирішивши, що переїзд Донецького медуніверситету з окупації до Маріуполя — знак долі, почала готуватися до вступу.
“Зателефонувала своїй вчительці з біології. Вдень працювала, а вечорами протягом шести місяців вона приходила до мене займатися. Через сім років після закінчення школи я знову вчила біологію, хімію, щоб здати ЗНО і потім вступити в університет”.
Але доля — ще та жартівниця! Коли до здійснення мрії вже залишилося рукою подати, Каріна дізналася, що вагітна другою дитиною. Було ясно: відтепер їй не до навчання.
Ще одну спробу вступити до вишу, хай вже й на психолога в Маріупольський гуманітарний університет, дівчина зробила на початку 2022 року. В лютому отримала з Києва відповідь, що зареєстрована на участь в ЗНО, але менш ніж за два тижня почалася повномасштабна війна.
Чоловік, який був моряком далекого плавання, в той час перебував у черговому рейсі, тож дружина з доньками могла покладатися тільки на себе й батьків. Каріна не хотіла бути тягарем для будь-кого.
“Я завжди була самостійною. Тато про мене казав: “Каріна у нас бойова, рідко просить про допомогу”. І дійсно, я майже не зверталась до батьків навіть з проханням приглянути за дітьми. Один з небагатьох разів — коли збиралась на корпоратив, присвячений десятиріччю “Академії краси”, в якій я працювала. Він відбувся за місяць до вторгнення”.
“У двір прилетіла ракета, не знала, яку з доньок рятувати першою”
22 лютого Каріна з подружкою попрямувала на прогулянку до драматичного театру. І в цей час до неї прийшло повідомлення від кума, який ще з 2015 року служив у ЗСУ в Донецькій області: “Збирай терміново дітей і їдьте на Західну, тому що відбувається щось незрозуміле”. Як і більшість маріупольців, вона подібні страшилки серйозно не сприйняла, бо звикла, що війна вже багато років поруч: “Ну трошечки постріляють, наші прийдуть і відіб’ють!”
Не злякали Каріну й вибухи, які почула під ранок 24-го, поки не зателефонувала кума, що жила в мікрорайоні, найближчому до лінії фронту: “Чого спиш? Війна почалась!” Три дні Каріна з малими просиділа вдома. Вночі спостерігала, як в одній частині міста є світло, а в другій — суцільна темрява. Прибігла мама: “Швиденько збирайтеся, їдемо до нас!”.
Після переїзду Каріна ще декілька разів поверталася в квартиру, щоб взяти важливі запаси: їжу, баклажку води. “Туди йдеш – ще більш-менш нормально, а коли назад, після обстрілу вже палає висотка і в ній кричать люди. Думки одні – аби дійти. Бачиш жінку мертву на дорозі, звертаєш увагу на обручку на пальці і думаєш: а дома ж на неї хтось чекає!”
На те, що відбувається в місті, донечки Каріни якийсь час реагували більш-менш спокійно. Коли починалися обстріли, дворічна Мілана казала, що то грім, а старша Кароліна вже розуміла, що до вікон підходити не треба, бо вб’є осколками. Почувши в небі звук авіації, сестрички кричали: «Літак!» і бігли до коридору, де на них вже чекали табуретки з розмальовками, на які можна відволіктися.
А потім малі помітно почали боятися. Це сталося, мабуть, тоді, коли в одну з сусідніх багатоповерхівок поцілила ракета. Дівчатка тоді разом з мамою вийшли на свіже повітря у двір. Кароліна побігла на гойдалку, а Мілана була біля вогнища, на якому готували обід.
“З під ураженого будинку на нас полетіла якась густа хмара. – Згадує Каріна. – А у мене одна дитина в одній стороні, друга — в іншій, і я не знаю кого рятувати. Сусід Орест падаючи, прикрив собою Мілану, а я з криком побігла до Кароліни, яка зі страху не могла витягнути ногу з гойдалки. На щастя, ніхто не постраждав, тільки нас зі старшою трошки зачепило камінчиком”.
Три тижні дівчата пробули у Маріуполі, який методично пожирала війна. 16-го березня сусідська родина запропонувала Каріні поїхати разом з міста. Коли та поспіхом збирала речі, росіяни скинули дві авіабомби на драматичний театр, де з дітками ховались сотні людей. Відстань до театру була кілометрів вісім, але будинок заходив ходором, а з вікон повилітало скло.
Рашисти скинули дві авіабомби на драматичний театр, де з дітками ховались сотні людей
Розбомблений Маріуполь. Фото з відкритих джерел
Що з дитячих речей вони з мамою встигли покидати в сумку, Карина тільки потім зрозуміла, бо знайшла в ній один черевик, одну рукавичку. Собі взагалі не взяла нічого, навіть спідньої білизни — не до того було. На жаль, батькам і сестрі з родиною довелось залишитись, бо не мали транспорту.
А Карина з дітьми та сусідської родиною п’ять днів просиділа в одному з приазовських селищ, потім ті повідомили, що їдуть до родичів в Чернівці і можуть взяти їх з собою. Дівчина подивилась на мапу, побачила, як далеко Чернівці до її дому і проплакала весь вечір. А на ранок у складі невеликої колони вони вже їхали по полям в сторону Запоріжжя.
“Біля Василівки декілька годин чекали на машину супроводу, але марно. Доки росіяни не почали обстрілювати нашу колону. Український військовий біг уздовж неї і кричав: “Газ у підлогу і не зупинятись!”
“Коли нас висадили на Соборці, ми стояли й не знали, куди йти”
Сусіди привезли Каріну з доньками до Чернівців і висадили на Соборній площі. Вони стояли розгублені, брудні, голодні, втомлені. Каріна тримала Мілану на руках, поруч Кароліна і багаж – сумка з дитячими речами і маленька валіза.
“Я тоді вперше розплакалася, бо не знала, куди далі йти. Передзвонила всім волонтерам, але в Чернівцях і області взагалі не знайшлося вільного житла, Буковина була переповнена біженцями. Родичі наших супутників тоді прихистили нас у себе на три дні. А знайомі із турфірми повідомили, що можна виїхати до Болгарії за програмою для біженців. Нас поселили в готелі біля моря, але геть ніщо не радувало і за два місяці ми повернулися назад. До цього я весь час моніторила ситуацію з житлом, бо не хотіла залишатися за кордоном, весь час казала, що хочу додому. Мені відповідали: “У тебе вже немає дому”, а я їм: “Уся Україна — мій дім!”
Каріна погодилась на першу ж квартиру, яку після повернення показав їй ріелтор, і живе тут з дівчатами вже майже три роки. Зразу ж після Болгарії влаштувала в дитячий садок молодшу доньку, записала в школу старшу. Дівчаткам в Чернівцях добре, окрім навчання вони з задоволення відвідують ще й гурток художньої гімнастики.
Діти Каріни: Мілана з Кароліною на лавандовому полі
Їхня мама — коли тільки що встигає? – наступного дня після повернення дізналася, що скоро буде додаткова сесія НМТ (колишнє ЗМО) і оперативно на неї зареєструвалась, бо в Чернівцях був медичний університет. Навіть війна не примусила Каріну відмовитись від своєї мрії. Підготовка до сесії тривала годину: дівчина слухала лекції з історії України, поки збирала малих в дитсадок і школу та їхала в тролейбусі.
Результат — в 28 років Каріна стала студенткою БДМУ. Розуміючи, що попереду її чекають важкі часи, сподівалась, що сил вистачить на все — на роботу за фахом в салоні краси, турботу про доньок і навчання у виші. На першому курсі через хімію та латинську мову не спала ночей, дуже важко давались ці предмети. Але впоралась! Позаду вже два курси медичного університету, попереду — ще чотири плюс роки інтернатури. Після закінчення навчання Каріна зможе працювати сімейним лікарем, але в неї є мета максимум — стати акушером-гінекологом, який спеціалізується на репродуктології.
Мабутні медики на фоні університету
З дівчатами із своєї дружної групи
Про грант для кав’ярні, мікрофони для караоке, акваріуми та мапу України
Маючи на руках двох дітей, Каріна розуміла: щоб забезпечити їм та собі майбутнє, треба розвиватися. Але для цього потрібні гроші. Кум порадив податися в Дії на грант для малих підприємців і надіслав відповідне посилання. Каріна рішуче оформила ФОП, подала заявку на грант і досить швидко отримала гроші. Орендувала в одному зі спальних районів Чернівців приміщення в два яруси: верхній – для майстерні манікюру/педикюру, на нижньому вирішила облаштувати кав’ярню.
За апаратом у власній кав’ярні
Це було дуже сміливо, бо в приміщенні ані електрики, ані води. З цими проблемами упорались, зробили ремонт, на нижньому ярусі побудували туалет й підсобку. “Ми з моєю групою підтримки робили все власними руками — шпаклювали, фарбували, збирали барну стійку. Я розробила дизайн. Ось подивіться — всюди Маріуполь!”
Макет знака на в’їзді в рідне місто Каріни
І дійсно! На фасаді барної стійки – букет ковили, немов привезений з приазовських степів. На трьох симпатичних столиках невеличкі акваріуми з рибками, а на стінці над ними великі “портрети” дорого серцю моря. Поруч розвішані рибацькі сітки, в яких “заплуталися” маленькі пластикові рибки. На стелажі — макет знаку, що встановлений на в’їзді в Маріуполь. А на протилежній стіні цвяшками намічені обриси умовної мапи України, на якій відповідно до географічних координат прикріплені фото різних міст.
Ковила на барній стійці як нагадування про приазовські степи
“Отаке у нас вийшло панно, – посміхається Каріна. – Взагалі то спочатку я хотіла просто повісити світлини Маріуполя. Потім подумала, що серед наших відвідувачів є люди, які також виїхали з окупації, і їм буде приємно побачити світлини своїх міст. Вирішила натягнути мотузку та повісити фотографії. Потім мене осяяло: а давайте зробимо мапу України! Мій помічник Андрій свердлив дірки, ми з баристою Богданкою натягували мотузку. Навіть річку намагалися олівцями намалювати! Всі, хто до нас заходить, звертають на панно увагу, фотографують, викладають в соцмережі”.
Пано: Мапа України
Трошечки затишного пляжу на згадку
Кав’ярню Каріна відкрила 19 лютого. Її залюбки відвідують місцеві, вже побували тут і мешканці Луганська, Мелітополя, Ірпеня, Чернігова та Одеси.
Мені цікаво, що то за команда, яка допомогла підприємиці в стислі строки облаштувати такий привабливий заклад?
Час годувати рибок
Це чернівчанин Андрій, що з самого початку був у справі і дуже багато зробив корисного. Кум, який навіть перебуваючи на фронті, знаходить можливість підтримувати порадами. Подруга Яна, яка приїхала з двома малими дітками з Бердянська і стала названою сестрою. Дівчатка з дуже дружної студентської родини теж завжди готові прийти на допомогу.
“У нас з одногрупницями дуже дружна команда, ми завжди один одному допомагаємо. Вони знають, що я з дітьми в Чернівцях одна, тож спочатку, коли дітки хворіли, навіть не знала до якої лікарні звертатися”.
Зі слів Каріни ясно, що з новими друзями вона, як то кажуть, і в горі, і в радості. Бо навіть в важкі часи без радості яке життя? Спостерігаючи за цією молодою жінкою, щиро захоплюючись її незламністю та життєлюбством, я все ж була впевнена, що вона нічим мене більше не здивує. Зрозуміла, що помилилась, коли почула, що першою покупкою Каріни у Чернівцях стали мікрофони караоке, з якими вона залюбки співає з доньками і подругами. Мала Мілана, якій вже скоро виповниться шість років, полюбляє “Червону калину”, десятирічна Кароліна – пісню з дитячого мюзиклу “Крижане серце”. Їх мама, як завжди сміливо, пішла ще далі — відвідує зайняття з сольного вокалу в палаці “Академічний” і планує під час концерту виконати “Журавлі” з репертуару “The Hardkiss”.
Побачивши на моєму обличчі подив, Каріна нагадує: “Я ж багато років співала у дитячому театру пісні! – Й весело додає – А в Чернівцях ще й трошки танцями займалася!”
Озирнувшись на фото морських пейзажів, питаю: “Чи є у тебе мрія повернутися в Маріуполь?” Трошки замислившись Каріна відповідає: “Так, я б ще хотіла побачити рідне місто. А жити хочу тут — Чернівці мене прийняли”.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка,
ВПО місто Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки, Обласного центру зайнятості, архіву героїні статті та відкритих джерел
