“Настоящее время” розповідає історію трьох пенсіонерок із села Правдине Херсонської області, яке у 2022 році було окуповано російськими військовими. Військовослужбовці ЗСУ звільнили Правдино та сусідні села восени 2022-го, але вже у серпні робили перші спроби прорватися та ходили до рейдів у ці місця. Під час однієї з таких операцій військові потрапили до Правдиного в оточення. Пенсіонерки Валя, Дуся та Женя намагалися їх врятувати – але не змогли. Тоді жінки таємно поховали військових у себе на подвір’ї, а після звільнення зв’язалися з їхніми родинами.
Правдино, українське село на кордоні Херсонської та Миколаївської областей було окуповане російськими військами у перші тижні повномасштабного вторгнення. Село фактично було на лінії фронту. Сусідні населені пункти, Степова Долина та Таврійське, з початку літа 2022 були вже під українським прапором. Починаючи з серпня, українські війська робили кілька спроб наступу на Правдино, які закінчувалися невдало, поки село не було остаточно звільнено в рамках Херсонського контрнаступу на початку листопада 2022 року. Нещодавно “Настоящее время” вже писало, як солдатів, поранених під час одного з таких рейдів наприкінці серпня, ховала у себе мешканка села.
У середині вересня 2022 наступ на Правдино вела 28-а окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу. Українські військові заходили до села невеликою групою на танку з боку раніше звільнених сіл Прибузьке, Солдатське та Степова Долина.
Я йшла від сусідок додому, дивлюся: повзе солдат. кров на землі. Це Богданчик був (35-річний Богдан Артемчук із Хмельницької області – НВ)”, – згадує місцева мешканка, пенсіонерка Євгенія. Вона представляється Женею, а дві її подруги та сусідки-ровесниці – Валею та Дусею. Жінки разом допомагали пораненому та разом розповідають, як це було.
Богдан показав Жені, що він не один: у дворі її будинку лежав його товариш по службі Костя (31-річний Костянтин Хакімов з Одеси). “Бабусю, дайте води”, – перше, що сказав Костя, коли Женя увійшла у двір і побачила його.
“Я відразу відро води набрала. Я запаслася водою, чомусь весь час боялася, щоб у мене було достатньо води. Він випив один кухоль, другий, а решту взяв і на себе вилив”, – згадує Женя.
Богдан, якого не змогла підняти пенсіонерка, сам доповз до її городу, спитав: “Можна до вас у хату?” – “Звичайно, можна”, – відповіла Женя. Богдан заповз у коридор “і там і примостився”, згадує жінка, а Костя залишився лежати у дворі.
Женя побігла до знайомих по допомогу. Вона шукала людей, які мали машину, щоб можна було відвезти поранених до амбулаторії до сусіднього села Миролюбівку, до якої їхати близько двадцяти хвилин. Але це було не так просто: на той час більшість мешканців села виїхали, особливо ті, хто мав власний автомобіль. Із довоєнних півтори тисячі мешканців у селі залишалося близько 180 осіб.
“Я побігла до хлопців за допомогою. Підбігаю до їхньої ділянки – а там дим. Їм у хату потрапило [снарядом під час обстрілу]. Я кажу: “Хлопці, допоможіть, у мене два військові поранені наші в хаті лежать”. А вони мені у відповідь: “Тітко Женя, ну куди ми поїдемо?” Сядете з нами? Так уб’ють і нас, і вас”. А вже на той час по селу чутка пішла, що росіяни їздять на бетеєрі по домівках і шукають українських військових”, – згадує Женя.
Не знайшовши можливості завезти поранених до лікарні, вона повернулася додому. Вже підходячи до будинку, вона зустріла двох російських військових. “Хлопці, не чіпайте їх. Вони поранені, вони вам уже нічого не зроблять”, – Женя згадує, як умовляла росіян, і навіть зараз починає плакати. “Вони бачили, що хлопці вже були ”не жильці”, тож за ними вже й не приїжджали”, – допомагає подрузі домовитись Дуся.
Російські військові, за її словами, дійсно не зачепили поранених солдатів ЗСУ, а тільки провели допит і відібрали документи в будинку пенсіонерки. Потім поранений розповів Жені, Валі та Дусі, що той самий російський військовий на ім’я Олексій, який приходив до них у хату, впритул стріляв у Костю під час бою.
Коли російські військові пішли, Женя пішла до медсестри попросити медикаменти. На другий день медсестра принесла, що змогла знайти. Тим часом Женя почала шукати для поранених одяг – так про них дізналися її подруги Валя та Дуся. І одразу прийшли допомагати виходжувати військових.
В цей час росіяни проводили рейди в селі: шукали українських військових, які вижили, Село поділили на три сектори і в кожному проводили обшуки, особливо ретельно перевіряючи порожні будинки, з яких виїхали люди і де потенційно могли ховатися українські військові. гранатами, а потім заходили на зачистку, кажуть згадані жительки.
Женя згадує, як росіяни обшукували її льох і питали: “А чому там ліжко?” – “А тому що ми там спимо вночі! Де ж нам ще спати, як не в укритті?”.
Богдан та Костянтин прожили у неї чотири доби – з 17 по 21 вересня.
“Хлопці нічого не їли, тільки воду пили. Я просила, благала їх, плакала. Бульйон варила. Нічого не хотіли їсти”, – згадує Женя. “Я Костю тільки на другий день вмовила пару ложок юшки випити. Кажу: “Давай хоча б за маму!” – Додає Дуся. “Вони вже не могли їсти. Богданчик казав: воно мені виходить. А Костик взагалі мовчав, нічого не розповідав, тільки просив: “Бабусю, дай укольчик”, – продовжує Женя.
Богдан Артемчук. Фото, розміщене на згадку про загиблого на сайті української газети “Наголос”
Обидва чоловіки померли від ран. Мешканці села розповідають, що росіяни знову намагалися забрати вмираючих у полон, але їм вдалося вмовити їх цього не робити: “Так хоч батьки їхні тіла забрали, а так невідомо, де б вони були. Як ми росіян умовляли: і компліменти робили, і говорили, які діти у них хороші будуть. Тільки не забирайте хлопців. Не знаю, переконали, чи їм просто стало шкода хлопців”.
Дуся розповідає, що Олексій – російський військовий, який виявив солдатів ЗСУ вперше – обіцяв повернути їхні документи і принести знеболювальне: “Ліки приніс, а документи так і не повернув”.
“Але він колись приніс ліки, то я побоялася їх давати. Він сказав: “Ось вам ліки, давати раз на день, – продовжує Женя. – Я сказала Кості, що руський приніс ліки, але я не знаю, що це за ліки, і що я боюся їх давати. А Костик відповів: “Не треба, ми це й не питимемо”.
Богдан помер буквально на руках у пенсіонерок: “Попросив склянку води, випив, попросив його посадити, ми його посадили, він обійняв Дусю, потім голову їй на плече поклав і так з розплющеними очима і помер”, – розповідає Женя.
“Я говорю: “Дівчата, він помер”, – а вони не повірили спочатку: “Та як же, ми ж тільки що говорили, – продовжує Женя крізь сльози. – Дуже тяжко це було. Я в церкві… адже в мене теж син помер… так я ставлю завжди не одну, а три свічки…” – “Проклята це війна”, – додає Дуся.
Костянтин Хакімов. Фото, опубліковане на згадку про загиблого на сайті Чорноморської міської громади (громади)
Через день після Богдана помер Костя. Він запитував, як Богдан, але жінки уникали відповіді – не могли наважитися сказати йому, що його побратим не вижив. “Вони, бідненькі, так жити хотіли”, – каже Женя.
Наступного дня чоловіків поховали у залізному сараї, за двадцять метрів від будинку Жені. Сусідські хлопці допомогли пенсіонеркам викопати яму.
Тіло Богдана опустили в неї першим і накрили шифером, щоб останки не розтягували бродячі пси. Потім поховали і Костю, поклавши зверху на Богданове тіло і теж накривши шифером. Тіла замотали в простирадло, а зверху накрили плівкою і зав’язали мотузкою. Це допомогло тілам зберегтися так, що через кілька місяців, коли Правдино звільнили ЗСУ та військові 28-ї бригади приїхали до села, їх змогли впізнати. Військові прийшли додому до Валі, і вона відвела їх на місце поховання. “Прийшли наші, попросили віддати документи, я попросила представитися. Він сказав: Зайцев Сергій, 28 бригада. Я і віддала все”, – згадує Валя.
Документи, про які говорить пенсіонерка, належали не Богдану і Костянтину, а ще чотирьом загиблим бійцям ЗСУ, ймовірно, з танкового екіпажу (жінки згадують український танк, що стояв підбитим, біля якого вони знайшли тіла вбитих). Валя забрала у загиблих документи, щоб потім передати військовим та родичам: “Дуся стояла на перехресті на шухері, а я забирала документи. У трьох забрала, а у четвертого не змогла, він знизу лежав притиснутий тілом іншого, і я не змогла витягнути у нього документи”.
“А я так боюся покійників, так страшно мені було!” – зізнається Дуся. “А я вже нічого не боюся”, – перебиває Валя.
Документи Дуся закопала у себе на городі, а Валя про всяк випадок переписала дані в блокнот, щоб, якщо папери не вціліють, можна було сповістити військову частину та родичів. Ховали загиблих та забирали документи виключно вночі, щоб ніхто не бачив, особливо російські військові. Про те, що вони з подругою забрали та сховали документи, не знав навіть чоловік Валентини.
Серед загиблих були Олександр Легеза 1984 року народження із села Мартоноша Новоукраїнського району Кіровоградської області, Віктор Герасименко 1986 року народження із села Новорайськ Бериславського району Херсонської області та офіцер Валерій Хараїм 2000 року народження із села Шарапанівка Вінницької області.
Після деокупації до Правдиного приїхали родичі Богдана та Костянтина. Вони дякували мешканкам села за те, що ті були поруч із їхніми близькими в останні хвилини, що дбали про них, а потім поховали і зробили так, щоби тіла збереглися. Валя розповідає, що батько одного із загиблих військових поділився: син снився йому і казав: “Мені так важко, ніби давить мене щось”. “І справді, воно так і було, на ньому ж лежав шифер”, – тлумачить сновидіння пенсіонерка. Вона додає, що батько одного з військових теж помер – через місяць після того, як сина впізнали та перепоховали.
* * *
Після звільнення Херсона правоохоронці виявили кілька десятків братських могил, у тому числі й у Правдино, де в одному місці було вбито шістьох молодих чоловіків та одну дівчину. Під час окупації їх довгий час не давали поховати, про це повідомляла українська поліція, і це підтвердили селяни в Правдино.
Дмитро ГОРОВИЙ, “Настоящее время”
Фотог: RFE/RL Current Time
