-
Для маріупольчанки Ірини Павленко Україна – понад усе!
У дитинстві Ірина аж ніяк не бачила себе вчителькою. Марила кар’єрою актриси. А чому б ні? Красива, яскрава, енергійна, артистична! Але мама сказала: “Доця, досить нашій родині футболіста”, і через «футбольні фінти» батька закрила донці шлях до ще однієї, на її погляд, несерйозної професії.
Тож, після школи Ірина Павленко вивчилась на вчительку початкових класів. До речі, народилась і дорослішала вона у місті Шахтарськ Донецької області, а вже в 19 років переїхала до Маріуполя.
Можливо, все б подальше життя Ірина Євгенівна присвятила початковій освіті, якби не одна проблема – єдиний її син Володя зростав особливою дитиною. Мати ніяк не могла цього ані зрозуміти, ані прийняти, доки хрещена сина, за фахом психологиня, не поділилась з нею своїми висновками після читання спеціальної літератури.
В інклюзивну освіту Ірина пішла вслід за сином, щоб бути з ним поруч і допомагати. Закінчила додатково декілька курсів, у тому числі — з психології, здобула чималого досвіду, бо навіть коли син закінчив навчання, вона так і залишилась в інклюзії. 20 років в Маріуполі вона присвятила роботі з дітками, що мають психологічні особливості.
І цю свою місію продовжила у Чернівцях.
На власному досвіді
“Поки шукала роботу, вивчила, де в Чернівцях є які інтернати та спеціалізовані школи. Пів року працювала асистентом вчителя у 20-й школі, потім — в 15-му ліцеї, і ось вже більше року — в 16-й гімназії, у мікрорайоні Калічанка, – розповідає пані Ірина. – За весь час жодного випадку не було, щоб до мене ставились якось упереджено. І співробітники, і керівники завжди доброзичливі, допомагали навіть з пошуком житла.
Якось був у мене дуже важкий учень, а інклюзивники вони взагалі важкі дітки, а тут ще й мама з завищеними вимогами! Колеги попереджали про неминучі проблеми. Втім, на власному прикладі й сама розуміла, що і таких діток, і їх обмежені можливості, не всі батьки сприймають адекватно. Сама ж через це пройшла, особистий досвід всі роки в професії мені дуже допомагає. Знаю, як співпрацювати з батьками, як до них донести, що потрібна взаємодія. Якщо з дитиною займатиметься тільки вчитель, а батьки дома просто чекатимуть результату, то на успіх годі й сподіватися.
Пані Ірина на святі в 16-й гімназії Чернівців
З тією мамою ми врешті-решт взаємодіяли досить успішно, а потім це продовжили наступні асистенти вчителя. Зараз я працюю в інклюзивному класі серед звичайних діток. З січня займаюсь з хлопчиком, який потребує особливого підходу. Дитина до третього класу не знала ані букв, ані цифр. І ось за п’ять місяців ми не тільки впевнено пишемо букви та цифри в прописах, а й почали навіть читати!” – З гордістю розповіла про свої досягнення Ірина Євгенівна.
“Мамо, як же без роботи?”
Має в Чернівцях роботу і син Ірини Євгенівни Володимир. Враховуючи обставини і проблеми зі здоров’ям, він дійсно молодець, бо знаходить в житті свої місце. В Маріуполі працював в КП «Комунальник», в Чернівцях влаштувався в ТОВ «Укрвторресурси-Буковина». Причому зробив це сам, бо не звик сидіти без діла.
«Він всюди ходив, шукав. Став на облік в центрі зайнятості. Там, де ми орендували перше житло, за сміттям приїжджали машини місцевого комунального підприємства. Володя познайомився з хлопцями, взяв у них візитівку, телефонував до начальника управління. Той пообіцяв, що як тільки знайдеться вільне місце, повідомить.
І ось з кінця вересня 2022 року його взяли на роботу. Син каже, всі бригади, в яких він працює, дуже хороші. Люди охоче йому допомагають, один водій навіть якось привіз нам мішок картоплі. Телефонувала майстриня, пропонувала знайти гуртожиток”.
До речі, коли почалось повномасштабне вторгнення, Володя ще два дня працював під акомпанемент вибухів. А потім, коли такої можливості не стало, все не міг зрозуміти: як це, не ходити на роботу?!
Мама із сином за святковим столом
“Три дні нічого не могла робити. Тільки плакала”
24 лютого на пів четверту ранка до Ірини зателефонувала двоюрідна сестра, що проживає в місті, яке опинилося в так званій «ДНР», хвилювалася за рідних, що жили в Маріуполі та Харкові. Сестра сказала: “Путін оголосив війну, почав бомбити Київ, Харків і Маріуполь”.
“Я увімкнула Інтернет, телебачення і від побаченого була у шоці. Взагалі то я сильна жінка, а тут три дні не могла нічого з собою зробити — тільки дивилась новини, лежала і плакала. Єдине, що намагалась, так це отримати в ЦНАПі оновлені документи на квартиру. Прийшла 24-го, дівчата кажуть, потрібна присутність сина, приходьте завтра. Але 25-го той ЦНАП вже розбомбили.
Володя був в ступорі, він взагалі не розумів, що відбувається, як це — війна? Ми жили в районі, який з перших днів ворог обстрілював особливо активно. 26-го за нашим домом розбомбили інтернат, потім школу одну, другу. Було так страшно, що ми лягали на підлогу, вкривалися ковдрами, ховались наївно, мов діти.
Подруга забрала нас до себе, в центр міста. Ми сподівались ненадовго, – перечекаємо гарячу стадію і повернемось. Тож, взяли з собою тільки паспорти і поїхали в чому стояли. Тоді ми навіть уявити не могли, що додому більше не повернемось”.
Розбомблений Маріуполь. Фото ілюстративне з відкритих джерел.
“Все, виходимо пішки!”
Подруга мешкала біля Головпоштамту і пологового будинку. І коли окупанти поцілили в останній, мама з сином відчули, як геть все здригається. Щоночі рахували, скільки бомб скинули літаки, що кружляли над районом. Зазвичай кидали по чотири. Тож, коли одна, дві, три, чотири, а вони ще живі, розуміли, що на цей раз пронесло, але ж комусь не пощастило. Усвідомлення того було жахливим.
Через 10 днів, 16-го березня, після того, як окупанти розбомбили драмтеатр, залишатись в центрі міста ставало дедалі небезпечніше. Ірина з сином попрямували на Черьомушки, ближче до околиці Маріуполя. Друзі поїхали і залишили їм квартиру. В ній мама з сином змогли прожити ще 10 днів, поки з небагатьох продуктів, якими навпіл поділились друзі — трохи картоплі, «тушонки», пару цибульок та кілограма борошна – взагалі нічого не залишилось.
До того ж обох мучив страшенний дисбактеріоз через воду, що набирали в криниці. Тим часом, діставатись тієї криниці було ще й важко та небезпечно. А з пагорба, де вона причаїлась, дуже добре було видно, як палає центр.
Місяць з початку вторгнення жінка не втрачала надії, що місто звільнять від окупантів. Але дедалі надія танула. В здавалось більш-менш безпечних Черьомушках ставало все гучніше. Смерть наближалась. Тож, Ірина сказала сину: “Все, виходимо пішки, бо сидіти нема чого”. І вони пішли, причому дуже вчасно, бо незабаром на місті колись квітучого мікрорайону залишились одні тільки руїни.
Розбомблений рашистами маріупольский драмтеатр
З Божою поміччю, собачкою та шоколадкою
Шли вони пішки до приморського селища Мелекіно. В руках тримали по одній сумочці та свою маленьку собачку — йоркширського тер’єра на ім’я Джуді. З недоторканих запасів у них була тільки шоколадка, на яку вони вже місяць дивились щодня і берегли на крайній випадок.
В Мелекіно від біженців яблуку ніде було впасти. На одному квадратному метрі зустріли трьох знайомих з Маріуполя. Було страшно, евакуація йшла повним ходом, але тільки в Росію та ДНР. Ірина й каже Володі: “Ні, синочку, нам туди не треба. Будемо якось вибиратись в сторону України”. На останні гроші найняли таксі і попрямували до Бердянська, їхали з Божою поміччю та молитвами, і вже під вечір були на місці. Розташувалися в волонтерському центрі однієї із шкіл, де дуже багато біженців чекали на гуманітарну колону.
Нею Ірині з сином пощастило дістатися Запоріжжя, а потім безкоштовним потягом вони попрямували до Львова. Тимчасовий дах над головою отримали завдяки волонтерам. Займалися тим, що оновляли сину документи та гуляли чудовими старовинними вуличками, милуючись містом. І саме у Львові нарешті дозволи собі з’їсти ту недоторкану шоколадку. Згадуючи про неї, пані Ірина намагалася бадьоро жартувати, а всупереч її оптимізму з очей текли сльози.
Про зв’язок між житловим питанням та кулінарією
Прийшов час визначитись, куди рухати далі, де шукати новий, нехай і тимчасовий, дім. За кордон їхати навіть не думали. Тільки десь на Західній Україні, в цьому краї Ірина завжди мріяла побувати, познайомитись з цікавими містами, подивитись на Карпати. Навіть декілька разів купували білети, але потім то син хворів, то ще якісь проблеми виникали. І тут нарешті видалась нагода, але ж яка страшна та трагічна!
Подивившись на мапу, сім’я маріупольців обрала Чернівці. Місто зразу ж дуже сподобалось. Хоча житлове питання трошки псувало настрій. Після бомбардувань, підвалів, гуманітарних центрів переселенці дуже потребували затишку й комфорту. В пошуках чогось прийнятного за рік зі своїм невеличким “екіпажем” пані Ірина поміняли три квартири. Хазяйка однієї з них після повернення з-за кордону навіть стало близькою подругою.
Пані Ірині з Джуді завжди раді в центрі ЯМаріуполь
Мешкають вони в одній багатоповерхівці і пані Ірина дуже полюбляє пригощати подругу своїми кулінарними шедеврами, коли та втомлена пізно ввечері повертається з роботи. Для енергійної маріупольчанки частування і готування — справжнє задоволення, бо безмежно полюбляє чаклувати на кухні, особливо з дріжджовим тістом.
“Подружка каже, яке щастя, що ти зі мною поруч, – весело розповідає Ірина. – А я що придумала, те й готую. Ось сьогодні зроблю з гарбуза цукати і піду в центр “ЯМаріуполь” пригощати дівчат”.
Ірина дуже любить готувати домашню випічку
Ірина дуже любить готувати домашню випічку
Грудень 2022 року. Ірина спекла пиріг для військового шпиталю
“Жити – цікаво!
Ірина — чуйна та активна людина, охоче відгукуються на будь-яку добру справу. Коли центр “ЯМаріуполь” збирав смаколики для військового шпиталю, вона спекла та принесла пиріг. Важко згадати захід, в якому б ця жіночка охоче не взяла участь. Різноманітні екскурсії та поїздки, відвідування театральних постанов та концертів, прогулянки по Ботанічному саду, відкриття виставок.
“Дуже цікаво було в Буковинському домі мистецтва на вулиці Йосипа Главки, за Чернівецьким національним університетом. На різних заходах для переселенців завжди читала лекції письменниця Іванна Стеф’юк – чудова письмениця з Буковини, така автентична українка! Сподобалось, як нас вчили зав’язувати хустини. Все це дуже цікаво! Я багато всього відвідую, стараюсь не сидіти вдома. Коли приїхали в Чернівці, дуже не вистачало друзів. Зараз в мене вони є. Гарно спілкуємося з сусідами. Влітку разом їздили до Яремче. А на Новий рік відвідували Верховину. Там переселенці з Попасної і нас зібралася така собі гарна компанія”, – ділиться незабутніми враженнями Ірина.
Мрія побачити Карпати здійснилася!
Про красу, радість та жагу до життя
Минулої зими в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї маріупольці підготували експозицію, присвячену рідному місту. Пані Ірина дуже раділа, що темою вибрали не скорботу за понівеченим Маріуполем, а згадку про те, яким він був прекрасним, і мріям, яким ще буде, коли знов стане українським.
“Навіть в військовий час зробити наголос на мрію та творчість. І це правильно. Збираючись на виставку, думала, буду плакати, бо спогади дуже болісні, я вже не можу на дивитися на те, що з містом зробили росіяни. Але оці яскраві кольори на картинах та світлинах надають надію, що Маріуполь відродиться, а наша країна буде існувати і квітнути”.
Ірина Євгенівна, звісно, мріє повернутись в визволене місто. А син Володя так прикипів до Чернівців, що волів би залишитись тут назавжди. “Молоді дуже легко міняти місце проживання. А чим ти старше, тим більше прив’язуєшся до малої Батьківщини. Мені дуже подобаються Чернівці, це місто для мене — другий дім. Але я чернівчанам кажу: ви не любите своє місто, воно ще досить брудне і занедбане. В порівняні з Маріуполем – навіть двори, всюди недопалки, використаний папір, дуже мало сміттєвих урн”.
Між тим, важко не побачити, що Чернівці поступово, нехай і повільно, стають все більш затишним і гарним містом, це зігріває і радує серце. Особливо, коли воно так потребує позитиву.
Усі разом на чудовій вулиці Кобилянської
“Після Маріуполя мені так хотілося яскравих фарб! Частково знаходжу їх, займаючись творчістю. Чим більше років, тим більше хочеться жити і бачити все гарне та цікаве. Така жага до життя, який навіть не було раніше!”
Ірина відверто зізнається,що завжди була жадібною до розваг та вражень, дуже любить мандрувати. Зараз, наприклад, збирається в Карпати. “Це батьки мені прищепили. В дитинстві ми на мотоциклі з коляскою «ІЖ Планета–5» із Шахтарська мандрували до Криму. Тато, мама і я з молодшим братом з наметами об’їздили увесь півострів”
Під час нашої розмови жінка вигулює свою улюблену йоркшиню Джуді. Побачивши знайомих з дитячою коляскою, жінка весело та привітно цікавиться: “Ой, а це хто у вас, донечка чи синочок? Донечка? Вітаю!”. І від її щирої посмішки світ стає трішки яскравішим і добрішим…
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО – Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото Ірини Павленко (Сімейний архів)
