За інформацією: Суспільне Чернівці.
Син військового Сергія Нинчука Дмитро. Суспільне Чернівці
Банери відкрили торік у квітні. Тоді на церемонію приїхав командир Сергія і вручив його матері нагороду за оборону Опитного, де зник боєць, – щоб передала її синові, коли той повернеться.
Відзнака військового Сергія Нинчука, яку отримала його мати. Суспільне Чернівці
Мріяв про власний будинок — і збудував його
Будинок, де зараз живе родина, — мрія Сергія. Ще хлопчиком він говорив матері, що у майбутньому хоче побудувати свою хату.
"Будівництво було його мрією. Він постійно уявляв, якою має бути хата. Не закінчив училище — пішов працювати у будівельну бригаду, щоб допомогти мені ростити меншого сина. Він і зварювальником був, і будівельником. Казав: "Мамо, у мене така мрія: я хочу побудувати свою хату, сам собі, я намалюю, яку хочу", — розповідає мати Ольга.
Будинок, який збудував Сергій Нинчук. Суспільне Чернівці
Здійснити мрію Сергію допомагала дружина Наталія.
"Тут була мала хатчинка, і я вирішила, що я також буду втілювати мрію Сергія, — в горі і в радості разом із ним, як казали під час розпису. Він перший шпаклював стіни. Я допомагала. І так ми своїми силами, вечорами, втілювали це", — каже дружина Наталія Нинчук.
Сергій встиг пожити у будинку лише два тижні, бо почалась повномасштабна війна.
"Якщо я не піду, то хто?"
На початку повномасштабного вторгнення Сергій разом із іншими чоловіками з села охороняв місцевість у складі тероборони. Коли оголосили, що охорона на місцях більше не потрібна, Сергій планував добровольцем піти на фронт, розповідає дружина бійця.
Військовий Сергій Нинчук. Фото: Наталія Нинчук
"Я ще здивувалася, бо він ж і так зробив багато. І ще в нього була пахова грижа на той час, з коліном проблеми, робили операції. Він казав: "Якщо я не піду воювати, то хто піде? Я мушу іти", — каже Наталія.
Сергій міг не йти на фронт, бо у нього троє дітей, серед них — хлопчик з інвалідністю. Чоловік потрапив до 63-ї окремої механізованої бригади й служив командиром відділення інженерної установки. Воював на Миколаївщині, Херсонщині та на Донецькому напрямку.
"Я відчула, що з ним щось сталося"
У грудні 2022 року Сергій повідомив родину, що його підрозділ відправляють на Бахмут.
"Казав, що декілька днів не буде зв'язку, щоб не переживала. 25 грудня я відчула, що щось сталося. Потім дізналася зі слів командира, що на той час він вже зник. Я відчула той момент", — розповідає Наталія Нинчук.
Також це відчула і мати військового, Ольга.
"Тієї ночі я його почула. Я вибігла на вулицю, я була скрізь — коло хвіртки, навколо хати. Я чула крик Сергія. Можливо, у той час він був поранений. Не знаю. Але він кричав: "Мамо"… Тиша, голосніша за крик. Я не могла говорити. Мені здавалося, що я кричу на все село. Бо я не вірила, що з ним щось може бути", — розповідає мати Ольга.
Фото військового Сергія з родиною та окремі фото з акцій у будинку родини. Суспільне Чернівці
Наталія ще три дні опісля дзвонила до Сергія — він був не в мережі, а пізніше обставини його зникнення вдалося частково відновити зі слів командира і побратимів.
"Вони виносили пораненого до бліндажа, щоб надати медичну допомогу та за кілька метрів стався артилерійський обстріл. Побратим Ігор казав, що чув дихання біля його ніг, і Сергій був поруч. Каже: "Старий, Старий, ти живий? У тебе все добре?", — каже Наталія.
Що сталося з Сергієм далі — ніхто не знає. Командир підрозділу пішов виводити іншого пораненого, а четверо побратимів не бачили Сергія після обстрілу. Територія, де він зник, — окупована, тому рідні не можуть точно дізнатися, що сталося з військовим.
39 місяців пошуків
З дня зникнення Сергія минуло три з половиною роки. Родина продовжує його пошуки: ходять на акції зниклих безвісти. Також у вересні 2025 року родина у Ватикані зустрілася з кардиналом Маттео Дзупі, щоб передати лист-прохання про пошуки зниклого військового Папі Римському.
Родина військового Сергія Нинчука з кардиналом Маттео Дзуппі у Ватикані. Фото: Наталія Нинчук"За місяці зникнення Сергія ми проробили велику роботу. Ми щомісяця повторно пишемо у кожну державну установу. Ми телефонували у кожну лікарню в країні. Сестра його їздила до ООН — подавала звернення про пошук. І ми постійно були у пошуках і вірі, що, можливо, він втратив пам'ять", — каже Наталія Нинчук.
Родина військового Сергія Нинчука на акції. Фото: Наталія Нинчук
Сестра Сергія, Ольга Довганюк, після зникнення брата змінила професію — почала працювати у Центрі допомоги врятованим.
"Я працювала у навчальному закладі. За освітою — юрист. Зникнення мого брата стало поштовхом до того, що я розпочала працювати з родинами безвісти зниклих та полонених. Щодня я стикаюся з історіями матері зниклого, дружини чи сестри. І, напевно, немає такого поняття, що час лікує, що з часом цей біль стає меншим. Ця втрата — вона досить важка", — розповідає сестра Ольга.
"Я щодня дихаю тим, щоб його знайти"
У будинку, який вони будували разом, Наталія продовжує жити і облаштовувати його. За понад три роки після зникнення чоловіка вона відновила будівельні роботи. Каже, Сергій часто їй сниться.
"Він навіть сьогодні мені снився: квіти подарував і казав накривати на стіл, бо гості прийдуть… Я хочу знайти свою половинку. Це – моя душа. Я його так кохаю і не можу без нього. Я щодня дихаю тим, щоб його знайти. Я хочу зістаритися з ним, з ним онуків ростити. Я вже не знаю, що в цьому житті зробити, щоб його знайти. В пекло піти чи куди — щоб тільки його знайти", — каже Наталія.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
