За інформацією: Суспільне Чернівці.
Глядачі на показі фільму “Тиха повінь” на Docudays в Києві. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
Ще таке, я б так сказав, сумна частина, тому що було два моменти, які хотілося розділити. Дуже часто на всіх моїх роботах помагав Ярослав Левицький — мій друг і товариш, з яким ми дуже багато пройшли. Я просто знаю, що всі роботи, які відбувалися, були за його участі. А коли стався мій повнометражний дебют, він прийшов як гість, і це був дуже приємний момент. І зараз хотілося теж розділити, але його вже з нами немає.
І другий момент — це те, що в процесі студентського життя я дуже багато часу витрачав на різні активності. І сплави, і рафтинг були одними з них. І вже коли я навчався в кіношколі, тобто на кінофакультеті, зробив ще другу спробу туди поїхати.
Фото з показу фільму “Тиха повінь” в Чернівцях. Facebook/Миколайчук OPEN – фестиваль глядацького фіно
Ми разом з моїм одногрупником і друзями пішли у сплав, і серед них був фотограф Сергій Ахременко. Його світлини та моє відео залишилося презентаційним матеріалом, завдяки якому у 2020 році я подумав, що все, тепер я знову візьмуся за цю роботу. То ті фотографії були таким маленьким місточком між мною і громадою.
Фотограф Сергій Ахременко. Facebook Sergey Akhremenko
Я показував і казав, що ми вже тут у вас були. І це були світлини Сергія Ахременка, якого теж, на жаль, немає з нами. Ярослав служив і його вбив наш ворог — це наслідки війни. А Сергія життя обірвалося, і це дуже прикро.
Тому на цьому заході дуже не вистачало їх обох. Це ті люди, з якими, я починав ділитися своїми захопленнями, мріями стати режисером, і вони завжди допомагали.
Ярослав Левицький. Facebook Yaroslav Levitskiy
У залі був мій добрий друг Максим Зелінський. Власне, з ним ми вперше побачили цю громаду. Він оператор дрона, і зараз проходить реабілітацію після поранення. Навіть на постері, якщо уважно придивитися, там є в одному місті такий натяк на наший перший сплав — там, де Максим із дредами.
А він, власне, цих дредів не зрізав вже близько 20 років. І коли він проходив базову військову підготовку, то казав: "Я їх втримаю, чого б це не вартувало". Він був на показі, і це був дуже приємний момент, що місточки між минулим і теперішнім – це наскрізна тема фільму. І, власне, в реальності теж вдалося ці місточки зберегти.
Мені здається, що тема пам'яті – це одна з найважливіших тем, які зараз виникають в процесі війни. Я не скажу, що вона найбільша, але одна з них.
– А якщо згадати про початок 2000-х років, коли ви вперше поїхали на Дністер, які спогади залишилися у того хлопця, який туди поїхав? Чому вам хотілося повернутися, стільки часу пройшло, а вам усе одно було важливо повернутися і розповісти про цю закриту релігійну громаду?
— Напевно, це на рівні якихось архетипічних відчуттів, які відбуваються у певний момент на особистісному рівні. Тоді я навчався на філософському факультеті, ми проходили, здається, антиутопію Томаса Мора, і в мене було враження, що я зі сторінок книжок потрапляю в оживлену картину.
Фото першого з першого сплаву. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
Тому що там була ця атмосфера. У принципі, майже ніхто там не зупинявся. Лише коли ми у 2006-му чи може навіть пізніше, у 2009-му чи 2010-му приїхали з Сергієм і з декількома моїми друзями, тоді ми наважилися зупинитися. А до того не наважувалися — порушувати цей спокій.
Відчуття цього едему, який тут живе. Хоча насправді, чим ближче ти до нього, тим розумієш, що це звичайне життя. Просто ми маємо властивість дофантазовувати, і в мене, напевно, ця властивість дуже розвинута. Я для себе дофантазував багато чого, і хотілося повернутися туди та створити картину-фреску.
– Ви сказали про цих хлопчиків, і в мене, коли ви це говорили, одразу цей кадр з фільму, коли хлопець один гойдається, а інший кидає йому футболку. Ви, напевно, умисно хотіли показати, як там зупиняється життя — без електрики, без технологій, але разом із поясненнями людей, чому їм так добре. Варто зауважити для глядачів, що це громада на Тернопільщині.
– Вона між Тернопільщиною та Івано-Франківщиною, тобто ці села розкинулися саме вздовж берега Дністра, і тому частина сіл розташована в одному регіоні, а частина — в іншому.
Фото громади, про яку йдеться у фільмі “Тиха повінь”. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
– Скільки вам часу потрібно було, щоб поспілкуватися з цими людьми, розговорити їх і почути те, що, власне, ви почули? Чи були у вас невдалі спроби, коли ви приїжджали, і вам казали "ні"? Окрім того, що завдяки головам громад вдалося якось налагодити комунікацію.
– Скажімо так, голови громад дозволяли зрозуміти цій спільноті, що ми не випадкові люди. Нам довелося витратити на це пʼять років.
І ці місточки довіри будувалися крок за кроком. Я не скажу, що всі бажали… Ні, звичайно, всього-на-всього три сім'ї нас пустили до себе додому, що ми могли в них знімати, і тільки з двох сімей кадри потрапили в фільм. Це довга й кропітка робота, взаємне зближення дистанцій, десятки експедицій впродовж року.
Вони [йдеться про Кашкетників, закриту релігійну громаду — ред.] вже насправді мають доступ до інформації, і багато хто має телефони. З часом, поки ми там знімали, ми розуміли, що в них все більше і більше, особливо серед молодого покоління.
І мені здається, що це добре — доступ до інформації – це прекрасно. Можливо, там через років десять, а може і менше, права жінок там будуть в більшому пріоритеті, ніж зараз, тому що там до цього є великі питання.
Це абсолютно патріархальне суспільство, в якому права жінок не беруться до уваги. На жаль, мені здається, що Біблія стоїть на цій стороні, і це та книга, яка потребує критики й переосмислення.
Один із кадрів фільму “Тиха повінь”. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
Деколи це одна експедиція на три-п'ять днів у квітні, одна — на тиждень в травні. Одна може бути взагалі майже без матеріалу — посиділи і майже нічого не зняли. А інша — навпаки з матеріалом. Хтось погодився, десь там знайшли. Тут треба пам'ятати, що концепція цих світанків і заходів сонця з'явилася в процесі.
Мені зазвичай, якщо є концепція, цікаво шукати способи, як до неї адаптуватися і зафіксувати реальність, яку нам дає природа і документальна матерія.
– Тобто, якщо говорити про цю концепцію, все-таки у вас був цей задум пам'яті, колективної пам'яті, чи громади?
– Це спочатку був концепт того, що є суспільство, яке знаходиться на периферії глобальних процесів, але вони впливають на неї. Якщо вони не шкодять природі, все одно щось відбувається: забирає в них будинки, врожай…
З початком повномасштабного вторгнення цією стихією стала війна, і контексти стали більш контрастними. Я побачив зміну в них, як у громаді — це ехо, відголос війни.
Ще коли ми починали сплави, я знав про ці зруйновані мости. Пам'ятаю, була друга чи третя експедиція в травні, коли ми поїхали туди і побачили, що вони підтримують збори для волонтерів. Ми записали одну розмову, після якої в мене все стало на місця, і я переписав триплет.
Ця розмова не увійшла нікуди, тому що це були двоє старших людей, які говорили, про те, як орють поле і знаходять кулі. І один іншому казав: "Чого ти дивуєшся, значить, на вашому місці, ще мій тато казав, була тюрма чи барак, ще за часів румунів.
Вони почали розмірковувати, як їхні батьки ще там орали й знаходили міни Першої світової війни. І для мене стало очевидно: де проходила лінія фронту? Потім я перевірив в інтернеті історичні довідки, питав консультантів, і стало зрозуміло, що це саме ті місця, де проходили реальні бойові дії: де треба було зайняти висоту, де річка ставала перепоною, яку або ти контролюєш і не віддаєш ворогу, а якщо відступаєш, обов'язково руйнуєш мости, щоб мати тактичну перевагу.
Все те, що я говорю, звучало зовсім сучасно в контексті 22-го, 23-го років. І там я вже слідкував саме за цими відголосами.
У мене була асистентка, прекрасна документалістка Галина Лаврінець. Вона якраз їздила і шукала, тому що потрібно було ще знайти людей, які можуть поділитися спогадами та переконати їх поговорити. Тобто, це теж був великий обсяг роботи, щоб поділитися цими спогадами.
Режисер фільму “Тиха повінь” Дмитро Сухолиткий-Собчук. Суспільне ЧернівціТому що початок картини — це спогади старших, літніх людей, а фінал картини — це переживання юних дітей, яким до 12–13 років. І вони теж, як старше покоління, яке зараз проживає наслідки війни.
В результаті це ставало колообігом. Тобто ми можемо після завершення кіно включати його ще раз і для себе знаходити нові контексти.
А еволюція самої картини полягає в тому, що ми переходимо від найспокійнішого місця, яке раніше було зоране війною, а зараз виглядає як едем, до тих місць, які зараз спустошуються війною, і до тих хлопців, які з тих місць.
На початку картини ми бачимо ці села, а потім дізнаємося, що хлопці з цих сіл були призвані й розказують про свій дім. І ми розуміємо, що вони боронять це велике поняття дому і землі. І це картина-фреска, в якій ви можете від першого кадру до останнього пройти цим містком між часом і простором та об'єднати їх у своїй думці.
— Як ви це ще об'єднали через випікання хліба у фільмі. Я вже тоді себе зловила на думці, бо коли дві третини фільму дивишся, це все так повільно, розмірено: їхнє життя, як вони пораються, як народжують дітей, як діти навчаються і так далі. І ти вже таки думаєш: коли вони допомагають війську, то не такі вони вже й осторонь війни. Тобто є оця колективна пам'ять. Момент, на який я теж звернула увагу.. Оця вечеря, коли такий кадр злегка замулений. У мене склалося враження, що це ви так зробили підсвідомо, щоб могли показати нам: дивіться, ми зараз вам показуємо дуже особисте, таке дуже інтимне, але разом із тим ці люди впустили нас до себе. Не знаю, чи ви таке закладали.
— Це на рівні відчуттів ви дуже точно описали й озвучили. Справа в тім, що дистанція була на початку картини на довгофокусній оптиці, а потім нас справді впустили бійці, і ми знімали їхню вечерю, довго чекали, поки вони про щось почнуть говорити.
На показі один із солдатів Василь сказав, що не розумів, як ми зробимо так, що це не буде інтерв'ю. І ще був такий один нюанс — це як реальність дає нам ось це художнє рішення.
Найбільші емоційні потрясіння, і те, що в якийсь момент засмучувало, — це тоді, коли волонтери Бучацького району, які нам допомагали, і завдяки яким відбувалося транспортування всієї допомоги з Тернопільщини по різних прифронтових точках, могли з нами узгоджувати те, що в них буде 30 точок. Але тільки командування десяти бригад давали нам дозвіл на знімання.
Як знімали фільм “Тиха повінь”. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
Далі потрібно було переконати бійців, чи хочуть вони зніматися. І там теж не всі згоджувалися: "Що мені казати? Що я скажу?" і так далі. Ще відпадало троє-п'ятеро, наприклад: ми їхали, і в нас було всього п'ять людей, до яких ми можемо приїхати, зняти їх. І поки ми доїжджали, бувало таке, що ставало ще менше, тому що когось забирали на позицію, когось міняли в ротації.
А найсумніше ставалося тоді, коли Андрій міг сказати: "Ти знаєш, до цього ми не їдемо, тому що він уже загинув". Ця плинність ставала трагічним переживанням, тому що ми розуміємо: ми людину ще не встигли пізнати, не встигли познайомитися, а вже її немає.
І тому знайти хлопців із тих місць, щоб усе це склалося — це був найбільший виклик. І ці вісім бригад, які у нас є, — це ті бригади, у яких усе вдалося. І знову ж таки, коли ми вели перемовини, то дехто з командирів казав: "Ну давайте так, щоб обличчя не було видно".
І я тоді казав: "Давайте. У нас буде таке художнє рішення — ми їх сховаємо. Ми будемо знімати в бліндажі". Ще десь ми їздили в різні місця, і була така можливість, тому що завжди є десь непротерте вікно чи дзеркала, або ще щось. Тобто це можна було використати. А потім, коли ми приїжджали до них вдруге або втретє, то вони вже розуміли, що ми робимо. Десь хтось знав про мої попередні роботи й казав: "Та ні, давай, знімай".
І вийшло так, що ми починали знімати в такому ракурсі, а потім на монтажі я розумію: ну це ж прекрасне рішення.
Тобто спочатку ми потрапляємо в їхній простір і ділимо з ними сакральну їжу в метафоричному сенсі. Ми перебуваємо поруч на дуже близькій відстані, але ми розмиваємо їх. Тобто ці бійці з різних бригад ніби сидять за одним столом, хоча насправді все відбувається в різних будинках, а деколи це було в бліндажах. У момент, коли вони сказали: "Так, можна знімати", ми знімали ще деякі кадри вже без цього розмиття. І от фінал сцени — ми показуємо ці обличчя.
У Києві був Андрій Коробій — бойовий медик, який є ключовим у цій сцені. Тобто він, скажімо, взяв на себе роль голови цього столу. І вони просто в якийсь момент починали згадувати дім, і тому це так жваво. Також дуже багато моментів було забрано і вони не ввійшли у фільм.
Але все, що стосується дому, цієї теплоти й цього хліба, — воно як таке випечене сонце, яке їм туди принесли. І навіть якщо цей хліб був випечений кілька днів тому, то він гріє. І цей смак гріє, і спогади про дім, спогади про місця, спогади про все, що вони там проживають, наповнюються ось цим ніжним контекстом.
Режисер фільму “Тиха повінь” Дмитро Сухолиткий-Собчук на показі у Чернівцях. Суспільне Чернівці
— Зокрема ви згадували про військових, те, що не увійшло до фільму, і про громаду теж зауважували. Як ви шукали баланс?
– Це стосувалося цієї релігійної громади: ми ніколи не використовували приховану камеру. Тобто ми приходили — і знімали. І це той момент, який передбачає, що перші знімальні дні — це просто в кошик.
Треба перетерпіти той час, коли тебе ганяють по кімнаті і хочуть вигнати. Але ти присутній там, тебе не вигнали. "Сидіть. Вже все, що можна, ми розказали". І от у той момент, коли вони кажуть: "Все, що можна, ми вже розказали", — я розумію: ось це ми візьмемо в монтаж.
— Якщо гуглити цю історію, то там багато матеріалів — нова робота Дмитра Сухолиткого-Собчука, режисера "Памфіра". Я розумію, чому це роблять таблоїди, але яке у вас ставлення? Чи не применшує це вашу нову роботу? Чи, навпаки, додає переглядів, бо люди вже знають попередній продукт і приходять? Хоча одне — ігрове кіно, а це документальне.
– Ні, ніяк не применшує. Це частина нашої професії. І дистриб’юторам, і маркетингу треба на щось спиратися: якщо ви йдете на це кіно, ви маєте знати, чийого це авторства. Для мене головне — не стати заручником однієї картини. Це для мене більший виклик. Бо дебютне кіно інколи грає злий жарт із дебютантами: є страх зробити наступний крок, що він буде менш успішний.
І мені здається, якщо слово "успіх" викреслити з цього рівняння, стає цікавіше. Бо створити й побачити кадр, перенести його, і зробити картину, об’єднану часом, звуком і послідовністю, — це важливіше. Якщо є пошук, який драйвить, то "успіх" — не те, на що варто орієнтуватися.
— Згадаю ще про міжнародний кінофестиваль в Амстердамі. Там ви отримали відзнаку за кращу операторську роботу. Ви були одним із чотирьох операторів..
– Скажімо так, основним оператором цієї картини був Іван Марараш. Одразу хочеться, щоб ця паритетність була на боці Івана, тому що його бажання і постійне вдосконалення якраз переконали в тому, що ми з ним підемо далі.
Іван Марараш. Facebook Ivan Morarash
Ми дуже багато на початку аналізували й розбирали матеріалу. Ми просто приходили в номер, і поки він зливав матеріал, я, як кажуть, "пісочив" кожен кадр. І коли він знімав, я завжди був біля нього або другою камерою знімав і казав: "Так, це тримай". Наприклад, з конем. Кажу: "Давай так, дивись, зараз побачиш, що буде. Виставляй усе, не чіпай, не чіпай, зараз воно станеться".
– Ми чули про статичні кадри.
— Так, статичні. Навіть бувало таке, що ми говорили: ти виставив кадр, натиснув рек — і ти вже нічого не чіпаєш. Якщо ти в процесі хочеш щось змінити, це вже новий кадр. Бо ти змінив композицію, ти змінив цю плинність, ти змінив акцент. І ми дуже багато обговорювали, багато ставили на стоп-кадр, щось обмальовували, щось показували. І це дозволило, по суті, виростити колегу, який набирав ці фахові м’язи на очах. І це було дуже приємно бачити.
Були навіть такі знімання, коли мені не вдавалося їхати. Це знімання з переправою. Треба було вловити переправу, щоб вона була в тумані, щоб були люди, щоб не заїжджали машини, щоб усе це склалося. І на ті переправи просто їздили безліч разів. І я вже такий кажу: "Іване, ти знаєш, як робити, ти знаєш композицію". І він просто мені присилав, а я казав: "Трохи вгору, 2% на це — і все".
– Коли ви зараз дивитеся на фільм – які кадри є серцем цієї стрічки?
– Напевно, цей кадр з конем, де хлопець миє коня. Це було прекрасно і відбувалося дуже часто, але підібрати ракурс, у якому це виглядає як безодня, в яку він заходить із конем, і незрозуміло, де берег, і кінь не відчуває ґрунту під ногами, і він мусить іти, і сонце падає на воду — така блакить. Це ми зловили, і це прекрасно.
Кадр із фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”. Надано командою фільму
Або всі ці контрові сцени, де сідає сонце. Ми розуміли: рано чи пізно воно знову сяде. Все повторюється. Головне — терпіння, залишитися в певному часі й місці й дочекатися моменту.
І ще мені подобається кадр, де хлопці катаються на відірваному шматку льоду, і на монтажі ми побачили, що в кадр залетіла зграя лелек. Це було як диво. Ми цього не чекали — ми дивилися тільки на хлопців, а лелек не бачили. Тільки на монтажі ми їх побачили, і я такий: ну це ж треба.
– Я, коли подивилася на програму фестивалю в Амстердамі, побачила, що там були ще українські стрічки — зокрема Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" і Катерини Горностай "Стрічка часу". Їх, до речі, теж показували на "Миколайчук Open" у попередні роки. І там війна буквально розгортається: треба звільнити село від росіян. Або освіта в час війни — як викладають вчителі, як навчаються діти, як це все відбувається під тривогами. І дуже багато в рецензіях я прочитала думку, що так, ваша стрічка про війну, але ніби й не про війну — вона якась інша. Я запитаю: як ви відчуваєте те, що вкладали у фільм? Що він може дати глядачеві такого, чого можуть не дати інші стрічки?
— У випадку нашого документального кіно — це соціальні теми, помножені на естетичний ключ, у якому дистанція до війни є з точки, де ми зараз знаходимося у війні, але розуміємо, що настане ще точка, коли ми будемо вже далі від війни. І ось цей відлік: якщо подивитися на картину "Тиха повінь" через десять років, там будуть три війни.
І це, по суті, про нас у теперішньому — для нас у майбутньому.
Тобто це така трішки зміщена акцентація часу: рано чи пізно ми теж будемо про цю війну говорити з позиції часу. І ні в якому разі це не відмінить наслідків війни, а навпаки — ще їх загострить, тому що люди, які повертаються на деокуповані території, і, власне, фінальні два епізоди — вони про це велике бажання повернутися навіть у те, що виглядає як руїна і пустка, але для когось це стіни дому, які вони зведуть, по суті, з нічого, з попелу. І про те, що відчуття дому не відняти. Головне — це, звісно, безпека.
Один із кадрів фільму “Тиха повінь”. Фото надав Дмитро Сухолиткий-Собчук
І великою мірою я вдячний ДСНС, яка дозволила поїздити з великою кількістю екіпажів, які або приїжджають на виклики, або займаються системним розмінуванням полів.
Дати можливість людям жити, працювати. І, незважаючи на це, це не дає 100% гарантії того, що в тому місці безпечно, тому що щось може десь в іншому місці принести повінь, спричинити глибинне копання. І рано чи пізно треба пам’ятати про заходи безпеки. Тому це комплексні питання, які виникають, і в якихось картинах вони виникають більш гостро, а в нашій картині вони виникають так, що завдяки одному фільму ми можемо підняти декілька тем. І в цьому плані є ця різниця.
І ще один момент, який відрізняє, — це те, що часто документальне кіно може говорити про теми, які можуть, знову ж таки, ретравматизувати. Але це не означає, що ми не маємо його робити або дивитися, особливо картини, які говорять на міжнародних майданчиках про злочини війни, про наслідки війни і таке інше.
У нашому випадку це інший погляд, у якому, здається, ми до глядача доволі лагідно і одразу попереджаємо, що там буде два вибухи, про які вас у самому фільмі попередять. Але глядач виходить із тим відчуттям, що війна навіть у найлагіднішій оповіді залишається війною — з обірваними життями, з скаліченими долями і всіма наслідками, які вона приносить.
Глядачі на показі фільму “Тиха повінь” у Чернівцях. Суспільне Чернівці
– А ті меседжі, про які ви сказали, наскільки зчитуються за кордоном?
– Дуже добре. Я не бачу в цьому ніякої перепони. Навпаки, буває так, що за ці п’ять років виходить дуже багато українських фільмів і фестивалів.
У нас уже є кіно з України про війну, або цього року — про Палестину, або про Ізраїль, або про якусь іншу гарячу точку. В цьому випадку це зміщення акцентів, але про те саме можна розповісти різними способами.
І тому це теж був шлях, у якому, мені здається, була певна гра на випередження: коли цей "ховаючий" погляд від великих фестивалів, що вже відбирали. Вони дивляться: "О, а тут інша кіномова".
Тому, мені здається, що іноземний глядач зчитує все, він занурюється в цей інформаційний простір, адже новини формують підсвідоме уявлення про те, як буває. А тут — зовсім інший погляд, хоча теж про війну. І все, в принципі, стає зрозуміло в будь-якій точці світу.
– Чи відомо, коли буде прокат?
— Ще не обрали дистриб’ютора. Ми десь влітку маємо визначитися з тим, хто з продюсерів займатиметься прокатом. Але прокат планується на осінь, щоб якомога швидше й не затягувати до наступного року показувати кіно в нас тут. Тому що наприкінці цього місяця прокат починається вже в Німеччині — повноцінний прокат. Різні країни запускають його в себе вдома. І ми теж хочемо.
— У вас немає паузи. Я вже почула, що ви працюєте над ігровим кіно.
— Так.
— Ви поки не розповідаєте, про що воно?
— Так. Тому що це інший проєкт, інші контексти. І коли настане час та можна буде розповісти про завершення зйомок — ми це зробимо.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
