За інформацією: Суспільне Чернівці.
Боєць ГУР МО з позивним Баретт. Фото Баретта
"Ворожа кількість була у 20-30 разів більша за нашу"
Перші кілька хвилин я стояв у ступорі від тієї кількості мирного населення, трупів та розрухи, всього того, що там відбувалось. Через пʼять хвилин ми вже були морально готові і розбились по групах. Нам поставили задачу і ми почали працювати по ворогу у тій зоні.
Я ніколи не забуду ту кількість ворога, яка перевищувала нас, напевно, у 20-30 разів. Вона мене вразила, але не не злякала. Я у цьому побачив тільки плюс і пожалкував, що взяв мало набоїв – треба було брати більше.
Боєць ГУР МО з позивним Баретт з побратимами. Фото Баретта
Про вихід на Азовсталь
Згодом доповіли, що нас беруть у кільце. Вже не було логіки тримати оборону Маріуполя, тим паче не вистачало людей. Ми підпорядковувались командуванню Азову і Редіскомандир бригади "Азов" дав наказ виходити на Азовсталь.
Ми йшли пішим ходом по набережній. Три кілометри проходили десь 12 годин, бо кожні 100-200 метрів вели бої. Вони були жорстокі – у мене через годину тріснула пружина в автоматі від такого інтенсивного вогню.
Через шість годин ходу ми добрались до консервного заводу під річкою, переправлялись через неї хто як міг. Я зі своєю групою виходив з Маріуполя останній, бо ми прикривали хлопців. По нам почали працювати гради, міни, снайпери. Якщо спочатку нас вийшло вісім людей, то дійшли троє: двоє втопились, ще двоє загинули – через осколкове поранення снайпера.
Баретт у Маріуполі. Фото Баретта
"Боротьба не за своє життя, а за поранених"
Коли ми прибули на Азовсталь почалась боротьба навіть не за своє життя, а за поранених. З ними потрібно було щось робити, якось вивозити. Бо коли російські окупанти зайшли на завод Ілліча, то більше 200 людей поранених вони розстріляли, не допомагаючи і не беручи у полон. І ми розуміли, що якщо зараз ми з цими хлопцями з Азовсталі нічого не зробимо, ніяк не захистимо, то їх теж розстріляють. Там було більше 300 людей.
Озброєння у нас не було, все розбомбили. В Азовсталі було як на острові. Майже місяць ми вели бої в умовах, коли не було води і їжі, я міг днями нічого не їсти, хіба хтось пригостив цукеркою чи цигаркою. Нас "крили" по 50 авіабомб в день.
Боєць ГУР МО з позивним Баретт. Фото Баретта
"Я подумав, що наказ здаватись у полон – це жарт"
Ми розуміли, що довго так не може бути. Тоді Редіс нас викликав і зачитав нам наказ президента Зеленського про здачу зброї і, мені тяжко це казати, – здаватись у полон. Я спочатку подумав, що це жарт, я не повірив. З усіма рідними вже попрощався. Коли була можливість, зв'язувався з ними. Казав, що все добре, ми живі-здорові, не голодні.
20 травня ми разом з командуванням останні вийшли з Азовсталі. Ще до вильоту в Маріуполь я себе морально підготував, що це мій обовʼязок і іншої думки у мене не було. Перед здачею у полон ми знищили свою зброю, щоб її не отримали росіяни.
Боєць ГУР МО з позивним Баретт. Фото Баретта
Про полон
Нас відвезли у в'язницю в Оленівці Донецької області. Вони перевіряли все, якби я признався, з якого я підрозділу і хто я, то, напевно, і до казарми не дійшов би. Я сказав їм, що я з територіальної оборони Києва.
Почали водити мене на допити, питати як я опинився у Маріуполі. Я відповідав, що разом з дружиною та дитиною виїжджав за кордон у березні 2022 року. Їх випустили, а мене мобілізували, посадили у гвинтокрил і сказали: "Лети". Таку історію придумав і до кінця полону тільки таке і розповідав їм. Напевно, це мене і врятувало.
Звідти вони відвезли мене у Донецьк на допити у прокуратуру. Ти їдеш в автобусі – тебе б’ють. Вони вибивали зуби, били струмом, одягали поліетиленові пакети на голову, били пляшками з водою, ногами та палицями. І так тривало три години. На допитах у Оленівці вони вибили мені сім зубів, розбивали голову і праву ногу мені відбили. Я був весь синій – шрами довго відходили.
Нас віддавали живих на допит, а приїхав один мертвий. Йому давали якісь уколи в шию, намагались врятувати, але там не було що рятувати – вони вбили його. Коли він вмирав, сказав мені слова: “Баретт, все буде добре”. Його завантажили в автобус, а мене направили в казарму.
"Брали аналізи, відбитки, волосся. Все, окрім душі"
28 липня 2022 року називають моє прізвище і кажуть готуватись на етап. Я взяв куртку та й все. Мене погрузили і відвезли у Горлівську в'язницю суворого режиму. Я там пролежав три дні, за цей час мені не зробили жодного уколу. На третій день я дізнався, що в Оленівці був вибух, саме в тому бараці, де я мав бути.
У Горлівці я пробув майже півтора роки. Тюрма "весела": свої закони, порядки та дисципліна. Кожна доба – це було виживання, знущались морально, фізично, психологічно. Наприклад, у бараку, де має бути 100 людей, сиділо майже 300. Вони (російські вʼязні — ред.), як дикі, накинулися на нас і почали знімати одяг. А нам дали шльопанці і старі шорти. Я до Нового року майже проходив без шкарпеток, а вже лежав сніг. Годували непогано, як для полону. Але що ти з'їси, якщо тобі дають три хвилини поїсти. Під час прийому їжі вони могли підійти і вдарити резиновою палицею чи електрошокером. Тоді вже ні їсти, нічого не хочеться.
Десь через півтора року один із побратимів в полоні розповів їм, ким я насправді був. Тоді почалася ще більша кількість допитів і знущань у мій бік. Потім вони побачили, що з мене нічого не візьмеш.
Знову аналізи, відбитки, волосся моє різали, брали кров, мазки. Все брали, окрім душі. Десь п'ять разів вони мене протягом двох тижнів так водили. І на шостий, один із працівників ФСБФедеральна служба безпеки Російської Федерації каже: "Якщо тебе обміняють, що ти будеш робити вдома?". Я хотів йому відповісти: "Як тільки побачу зброю, при першій же нагоді буду нищити росіян за все те, що ви робите тут з людьми". Але, звичайно, я не відповів. Сказав, що поїду за кордон до рідних. Він каже: "Молодець, можеш бути вільним". Через тиждень чи два мене знову запрошують до ФСБ і кажуть: "Ти зараз їдеш на етап". Ніхто про обмін мені нічого не говорив.
Що давало сил триматись у полоні
Загалом я пробув у полоні понад два роки. Мене обміняли 17 липня цього року. Цей полон пішов мені на користь, як би це смішно не звучало. Він мене загартував і зміцнив.
Якось один ФСБшник казав: "Немає такої людини, у якої немає якоїсь слабкості. Яка у тебе слабинка?" Я розумів, що якщо розповім про неї, то це можуть використати проти мене. Моя слабкість – це мої діти. Бо коли я в компанії малечі, то забуваю про все.
Коли почалася повномасштабна війна, я пам'ятаю, моя дочка приїхала з-за кордону. Я нічого про війну їй не казав, але вона вже знала. Вона мені каже: "Тату, я дуже тебе прошу, не йди воювати". Я кажу: "Рибка, чому ти переживаєш за татка?". Вона відповіла: "Ні, тату, переживаю за них".
Останній раз я з нею розмовляв за десять хвилин до вильоту в Маріуполь. Вона запитала: "Ти де, тат?". Я сказав: "В Макдональдсі. Зараз буду робити замовлення. Тримайся, сонечко, татко тебе любить". Це, напевно, і давало мені сили на все.
Читати ще
Читати ще Полон з сином, зупинка серця та реанімація російськими лікарями: історія прикордонника з Буковини Андрія Степанова
Читати ще “Чесно? Плакав. Хотів відразу подзвонити додому”. Історія звільненого з полону буковинця, який обороняв Азовсталь
Читати ще “Щодня чекала, щоб подзвонив”. Як рідні військового з Буковини реагували на його звільнення з полону
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
