За інформацією: Суспільне Чернівці.
Прикордонник Андрій Степанов. Фото: Андрій Степанов
Потім командир отримав наказ "зверху", що ми будемо всі здаватись у полон. Я розумів, що мене чекає, тому що я офіцер і маю татуювання. Якби зі мною не було мого сина, я б не здався у полон — підірвав би себе гранатою.
Перед здачею нам казали, що нас обміняють за 3-4 місяці, але я розумів, що це росіяни, що вони слова не дотримають. І малому своєму я постійно говорив: "Саш, це не буде 3-4 місяці, це буде не рік — буде 2, буде 3. Ти постійно повинен пам'ятати, що ми залишились живі". Коли я вже зустрівся з малим після обміну, я з ним говорив. Він каже: "Пап, коли було тяжко, я завжди згадував твої слова, що нас чекають вдома".
Завод “Азовсталь”, звідки батько та син Степанови потрапили у полон. Фото: скріншот з відео, яке надав Андрій Степанов
"Уже все так діставало, що я думав покінчити життя самогубством"
У полон ми потрапили 17 травня. Із сином нас розділили 25. Ми жили в одному бараці в Оленівці. Росіяни прийшли, зачитали список. У цьому списку був син, його кудись забрали і повели. Я був впевнений, що на обмін. Ми пронесли в Оленівку декілька телефонів і дзвонили звідти рідним. Я зателефонував до дружини і сказав: "Сашка нашого на обмін забрали". Але пройшов час і його не було. Тоді я вже зрозумів, що не на обмін. Зараз я вже знаю, що його вивезли у Таганрог.
У полоні одразу почались допити. Потім на черговому допиті я задавав питання слідчому: "У чому мене звинувачують?" Вони почали говорити, що у тероризмі. Я кажу: "У якому тероризмі? Ви були на нашій території зі зброєю в руках. Ми на вашу територію не заходили".
У Донецьку на допиті нас сильно побили. Коли ми приїхали звідти, то я навіть у туалет не міг нормально сходити — все було з кров'ю. Багатьох наших хлопців змушували брати на себе військові злочини, щоб засудити їх, щоб українців показати злочинцями. Змушували вони під тортурами. Найважче було, коли били струмом. Мене змушували взяти на себе, що я був у торговому центрі у Маріуполі, що я пограбував там ювелірний магазин — я не погодився. Уже коли так діставало, то я вже думав покінчити життя самогубством. Як тільки у мене такі дурні думки приходили, я одразу перебивався іншими думками, що все-таки у мене вдома є діти, що мені потрібно повернутись, що потрібно жити в Україні і відбудовувати нашу державу.
У мене була зупинка серця після удару елетрошокером у шию. Але, Слава Богу, мене відкачали (російські лікарі — ред.). Я зрозумів одне, що вони мають таке робити, бо чим більше у них нещасних випадків, то тим більше у них проблем після кожного такого випадку — приїжджає перевірка, зрозуміло, що вона поверхнева, але все одно у них є якісь певні проблеми.
Росіяни постійно казали, що України більше немає. Ми у це не вірили. Я 11 місяців просидів у камері, де було 16 чоловіків — офіцерів. Потім мене направили у камеру до АЗОВців, бо у мене є такі татуювання, як носять вони. У камері, де я був, у туалеті було вікно. Воно було постійно відчинене. Це вікно було постійно відчинене і виходило туди, де курять росіяни. Я постійно сидів у туалеті і чув, що вони там говорять. Чув, що наші їх вигнали з Херсону, що на Харкові у них проблеми. Цим я підтримував наших хлопців. Казав: "Не вірте у те, що вони говорять, у нас все добре, наші там нормально".
Татуювання для них — це як червона тряпка. Якщо у тебе є татуювання, то я не знаю, хто ти. Називають такими словами, що я їх раніше і не чув. Кажуть, що ми фашисти, нацисти. Давали лезо, щоб зрізати татуювання. У кого не було характеру, той зрізав. Були такі хлопці, що зрізали, у них потім ноги гнили. Мені коли давали лезо, щоб зрізати татуювання, я казав, щоб давали мені одразу пістолет і застрелили мене — татуювання зрізати не буду.
З Оленівки нас вивезли 2 жовтня уже на територію Росії. Ми довго не могли зрозуміти куди, але по розмовах почули, що ми у Волгоградській області.
У мене здоров'я погіршилось. Як тільки нас перевезли у СІЗО, у нас там була "прийомка", нас дуже сильно побили. Я тоді не міг голову тримати. У туалеті вчився голову тримати, бо вона сильно висіла. Я днів шість нічого не їв і не пив через це. Після цієї "прийомки" у мене гематома була на животі. Я постійно скаржився, що мене болить. Іноді мене водили у санчастину. Потім повезли у лікарню. Там мені зробили КТ, поставили діагноз — онкологія. Після цього ще декілька крапельниць. Діагноз не підтвердився.
Прикордонник Андрій Степанов після полону. Фото: Андрій Степанов
До полону у мене вага була 132 кілограми, після — 65. Я втратив 67 кілограмів. Нам давали гаряче і змушували дуже швидко з'їсти. Коли доходили до останньої камери, поки роздавали, ти маєш здати вже чистий посуд. У нас там у камері було 16 чоловік, за стіл могло сісти шість, стоячи їсти не можна було. Тобто ми по п'ять людей поділились і хтось один був черговим, одразу сідав їсти. Ми так це все швидко робили. Щоб з'сти була хвилина максимум. Супом це важко назвати. Це була якась вода, іноді там попадеться якась морквина або картоплина. Суп і кашу давали. У мене кіт більше їсть, ніж там були порції.
Нас сильно били по нирках. Через це мені вже одну операцію зробили, ще одну потрібно.
"Я випав з літака"
23 січня (2024 року, — ред.) ми цілу ніч їхали в автозаку, заїжджали ще у якісь тюрми, забирали людей. Потім нас привезли на аеродром, завантажили у військовий літак, зав'язали скотчем очі та руки. Ми полетіли. Потім прям відчули, що літак розвернувся і росіяни почали кричати, що українці збили літак з військовополоненими. Ми зрозуміли, що нас нас повертають назад. От ми вийшли з літака. Я випав з літака, не попав на трап, очі зав'язані, треба було швидко вибігати. Тоді дуже сильно ногу пошкодив. Нас знову завантажили в автозак. Туди я зайшов останній і ми поїхали в Ростовську область. Знову почалась "прийомка", мене побили. Потім побачили, що нема кого бити. Інших вже не чіпали, тільки пару раз "хлопнули". Потім нас знову у СІЗО. Я тоді був впевнений, що все буде добре.
"Я надіявся, що я повернусь, і дитина вже буде вдома"
31 січня нас знову посадили в автозак. Я тоді не вірив, що ми додому, було відчуття, що нас зараз кудись завезуть. Їхали декілька годин нас почали пересаджувати в автобуси, розв'язувати руки, очі. Тоді я вже зрозумів, що це обмін і ми їдемо до кордону.
Коли я вийшов з автобуса, я попросив, щоб мені дали телефон. Перше моє питання, яке я задав дружині — чи є Саша вдома. Мені було дуже боляче, я надіявся, що я повернусь, і дитина моя вже буде вдома.
Фото з Андрієм Степановим під час обміну. Фото: Державна прикордонна служба України
"Після полону син став більш закритим"
Мені дружина розповіла, що обміняли хлопців, які сиділи з моїм сином. Вони розповіли дружині, що він дуже переживає за мене. Він постійно розповідав хлопцям, що у мене є татуювання, що я офіцер.
Сина обміняли 14 вересня. Він став більш закритим, ні з ким не хоче спілкуватись, крім рідних. Постійно музику слухає. Раніше він таким не був, він любив спілкування. Він сам сказав, що це у нього пройде. Він почав інакше мислити, став дорослішим, також рветься на службу. Зараз більше зі мною спілкується — говоримо про те, що ми з ним пройшли.
Фото з Олександром Степановим під час обміну. Фото: Telegram/Zelenskiy
Вже повернули сина, то це взагалі, як відлягло. Я думаю, що це мене ще більше реабілітує і я допоможу йому реабілітуватись швидше. Як тільки його випишуть зі шпиталя, я повезу його на рибалку. Ми поїдемо на автомобілі, включимо голосно музику. Це те, що я постійно хотів. Я розумію, що і він хоче, він мені постійно про це говорить: "Пап, я також хочу з тобою на рибалку поїхати, голосно включити музику, щоб ми з тобою сіли, позакидали вудочки і пили каву".
Як дружина Ольга чекала на повернення з полону сина та чоловіка
Далі – пряма мова дружини Андрія:
У них (чоловіка та сина, — ред.) зараз більше спільного. Чоловік йому розказує про себе, син йому розказує про себе. Я це все чула, але не хотіла встрягати в їхню розмову. Хай вони спочатку наговоряться один з одним, їх об’єднало це ще більше.
Це різні відчуття, тому що чоловік старший, син молодший. Чоловік у мене розумний. Я була спокійнішою, тому що чоловік знав би, як себе поводити, як реагувати, що можна сказати, що не можна. За сина я переживала, тому що він ще дитина — 20 років він зустрів на "Азовсталі" і у 20 років він потрапив до полону.
Сім’я Степанових після повернення з полону Олександра. Фото: Андрій Степанов
Я завжди задумувалась над тим, які відчуття у дружини чи матері на ранок після того, як звільнили їх рідного, які відчуття, коли закінчився весь цей жах. На другий день після обміну я це відчула. На ранок я дивилась на фотографію сина і розуміла, що він вже вдома, так само на чоловіка. Вранці мені обов'язково треба було подзвонити, чи є вони. От коли я вже подзвонила до чоловіка і він сказав: "Алло!" Думала: "Все, вже точно, вже 100% в Україні" — він відповів на мій дзвінок.
"Я не впізнала свого чоловіка"
Найяскравішим був момент нашої зустрічі, цей день я не забуду ніколи. Ми приїхали в шпиталь до чоловіка. Я ніколи його в такій вазі не бачила. Коли ми підійшли до шпиталю, він сказав, що зараз вийде. Він виходить, а я думала, що буду прям бігти, а у мене такий ступор стався — я не впізнала свого чоловіка. Перше, що він мені сказав: "А що з зачіскою?" Ну тому що у мене ніколи не було довге волосся. Коли я вже почула його голос, я впала на нього і почала обіймати.
Я не могла просто сісти вдома і нічого не робити. Записалась на курси психолога — надання психологічної допомоги у період війни військовим. Там ми проходили одне заняття для надання допомоги хлопцям, які повернулись з полону. Тобто як нам діяти у таких випадках, як з ними говорити, як приводити до нормального життя, як поводитись, коли вперше зайдуть в квартиру.
По-перше, не потрібно змінювати у квартирі обстановку. Військовослужбовець, якого звільнили з полону, має повернутись до себе додому і застати все так, як було, тому що там у полоні вони мріють потрапити додому. У них ця картинка залишилась у їх пам'яті.
Не можна задавати питання. Якщо він захоче сам говорити — я маю послухати, як би важко мені не було, я це маю вислухати. Чоловік розповів. Перших пару хвилин я не могла говорити, були просто сльози. Я відвернулась, щоб він цього не бачив. Я сказала: "Ми разом це все забудемо".
Читати ще
Читати ще “Спершу хотіли розстріляти”: 25-річний боєць з Буковини про російський полон
Читати ще “Чесно? Плакав. Хотів відразу подзвонити додому”. Історія звільненого з полону буковинця, який обороняв Азовсталь
Читати ще “Щодня чекала, щоб подзвонив”. Як рідні військового з Буковини реагували на його звільнення з полону
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
