За інформацією: Суспільне Чернівці.
Інна Семеген з чоловіком Валентином. Інна Семеген
У полоні роздягали
Перше, що відбулось — у Інни забрали коштовності, документи та телефон. Далі відвезли у відділок поліції у Мангуші. Там роздягли, називали її снайперкою. Аж потім виявили, що насправді Інна у війську — кухарка.
Поки Інна перебувала у полоні, її матір Анна приїжджала до відділку поліції у Мангуші, аби дізнатись, що із її донькою.
"Вона каже: "Я розшукую свою доньку, вона була кухаркою в ЗСУ". А він (працівник відділку — ред.) каже: "Не треба її шукати. Якби вона тут стояла, я б її на місці розстріляв і все". Більше ніхто нічого не говорив", — розповідає Інна.
Також її розшукував чоловік — просив побратимів допомогти знайти Інну та через командирів військової частини подавав запит на обмін.
Погрожували додому передати тільки кістки
Від 25 березня по 14 травня жінку утримували в Оленівці. Коли до цієї колонії привозили чоловіків, які мали гарне взуття, то їх перевзували у жіночі тапки. Також забирали золоті прикраси. Жінок змушували працювати на штабі — там зберігали мішки з ювелірними виробами, які забирали у полонених.
Інна просила у начальника колонії сповістити її матір, що із нею все добре. На це той відповів: "Ні, ви зрадники, ви терористи, я можу передати тільки твої кістки, коли тебе зʼїдять щури".
Також в Оленівці полоненим роздали постанови — відтак Інна мала б перебувати під вартою від 10 до 15 років. Це було одним зі способів для залякування.
Інна памʼятає, що протягом двох місяців її болів живіт. Це може бути повʼязано з тим, що жінка народила понад місяць тому або з харчуванням. На болі Інни наглядачі уваги не звертали.
Прокидатись потрібно було о 6:00, а засинати — о 22:00. Протягом дня лежати, сідати чи рухатись — заборонено. Можна було тільки весь час стояти — від цього у полонених набрякали ноги. Іноді їх виводили на прогулянки, які тепер асоціюються з запахом каналізації, що постійно текла.
У цій колонії жінкам замість прокладок давали ганчірки, а вже у Донецькому слідчому ізоляторі почали давати зубні пасти, щітки та мило, які треба було ділити з іншими жінками. У тому СІЗО Інна перебувала з 14 травня по 9 грудня.
Жінок у полоні називали "мавпами"
"Нам одягали мішки на голову — не тільки голова була розбита, бо ти не бачиш, куди тебе ведуть. Могли ударити просто головою об щось металеве. Потім нас привели на флюорографію і я отримала удар резиновою палицею".
Далі почались допити. У камери, де їх проводили, полонених заводили також із мішками на голові. Потім їх знімали, й працівники російських служб безпеки починали "спілкуватись". Інна розповідала, що вона військова у декреті. На що була відповідь: "А, ти не цікава — йди".
Чоловіки-наглядачі насміхались над полоненими жінками та ображали.
"З нас сміялись, казали: "Мавпи" сидять, звідки вас понабирали?". Змушували співати гімн Росії. Одного разу до нас зайшли у камеру, я стояла перша. Ми їх не бачили — ми стояли, опустивши обличчя униз. Мені штрикнули у спину ключ чи щось металеве — або співай, або розказуй".
Тоді деякі полонені тремтіли — боялись сплутати слова гімну, бо одразу могли почати бити. Одна з жінок через страх взагалі не змогла розповісти гімн.
У камері, де утримували жінок, не було достатньо місця. Спершу у приміщенні було семеро полонених, а згодом — 17. Подекуди на двоярусних ліжках спали по двоє жінок, хтось спав на підлозі.
Інна спала на другому поверсі ліжка. Пригадує, на стелі були павуки та таргани. А ще були клопи, які постійно кусали жінок. Це викликало свербіж та кровоточило, тому доводилось просити ліки. Натомість їм дали одну банку зеленки, якої не вистачало на всіх, тому першочергово медикаменти давали жінкам, які більше постраждали.
У Донецькому СІЗО на чоловіків спускали собак, аби ті їх кусали. До жінок таке не застосовували. Також харчування було жахливим, каже Інна.
"Це баланда. Тобто якщо це борщ, то це не борщ — це помиї. Наприклад, як каструлю помили — таким був борщ".
Одного разу Інна та ще декілька полонених відмовились від сніданку, бо тоді їм принесли воду з іржею, у якій плавала вермішель. Жінки це вилили, а наглядачі сказали, що більше не приноситимуть їжу у камеру, але обід все-таки принесли.
Також давали мало чаю, киселю. А в Оленівці до рисової каші додавали рибну консерву — це смерділо.
Воду для пиття привозили пожежною машиною, а набирали її, на думку Інни, з озера. На смак вона була гіркою, а пити її було неможливо — тільки змочити губи.
У Маріупольській колонії дізналась, що загинув чоловік
Далі Інну та інших жінок етапували до колонії у Маріуполі. Деякі сподівались, що це обмін, але коли почули гавкіт собак, яких спускали на чоловіків, то усвідомили, що полон продовжується. Водночас ситуація покращилась, бо батьки деяких полонених знали про місце їх перебування, тому могли передавати листи та їжу.
"Передавали цибулю, часник, сало, ковбасу, солодощі. Мені передавали одяг, книжки, фото моїх дітей, сигарети. З ким з дівчат дружила, з тими ми ділились, у кого що є".
1 березня 2023 року Інна з листа від мами дізналась, що майже рік тому її чоловік загинув на фронті. Тоді підтримкою для жінки були інші полонені — вони нагадували, що треба триматись для дітей, які чекають на її повернення.
"Я себе не памʼятаю. Я не хотіла вже нічого — думала: "Хай мене розстріляють і все".
Інна Семеген з чоловіком Валентином. Інна Семеген
Коли Інна повернулась, то дізналась, що чоловік загинув 22 квітня 2022 року на Донеччині. Жінка пригадує, що перед потраплянням у полон Валентин їй телефонував і казав, що якщо загине, то жінка має розповідати дітям, що той був героєм.
"Я тільки казала: "Ми з тобою ще зустрінемось, ми обовʼязково поговоримо, не треба думати про погане". На превеликий жаль, таке трапилось".
Батько чоловіка Інни впізнав тіло Валентина за татуюваннями — поховали військового у закритій труні. Він загинув через осколкове поранення у потилицю. Для Інни зробили фото, аби вона переконалась, що загинув дійсно її чоловік. А відтак вона змогла прийняти втрату. До того сподівалась, що насправді чоловік живий.
"Деякі казали, що ви будете перебувати у полоні, доки не завершиться війна. Була надія на обмін, ми кожного дня з дівчатами читали Біблію, молились кожного дня, ми жили надією".
Також Інна зробила татуювання на руці із портретом чоловіка.
Полеглий на фронті чоловік Інни Семеген. Інна Семеген
Перше, що зробила, — пішла на могилу чоловіка
26 травня 2023 року Інну випустили з колонії, а перед цим дали постанови, у яких значилось, що вона "не є терористкою та не має крові на руках". Вона хотіла зателефонувати матері, аби та допомогла їй доїхати додому, але Анна не відповідала. Тому Інну відвезла жінка, яка перебувала із нею у колоні.
Вдома жінок зустріли зі сльозами на очах та криками — всі раділи поверненню Інни додому. Старша донька в очах жінки подорослішала особливо сильно.
Влітку того ж року сімʼя приїхала на Буковину. Перше, що зробили, — прийшли на могилу Валентина.
Читати ще
Читати ще
Вперше після полону справив Святвечір та Різдво з рідними: історія військового Михайла Турецького з Буковини
Читати ще
Трапився інсульт та почалась епілепсія: 58-річний чернівчанин Широков про понад три роки полону
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
