Не буде перебільшенням сказати, що найрезонанснішою книжковою подією на Буковині останнього часу став вихід у світ двокнижжя «Змосковлення Буковини». Його авторам є колишній чернівецький журналіст і письменник, а нині відомий в Україні та за кордоном учений, професор, доктор наук із журналістики з Києва Микола Тимошик.
Базоване на документах донедавна недоступних архівних справ, також за матеріалами підшивок газет тоталітарної доби та написане у популярній на Заході формі «нон-фікшен» (тобто строга документалістика із публіцистичним викладом), це видання переконливо й доступно дає сучасному читачеві своєрідний анатомічний зріз випробуваних московськими ідеологами на Великій Україні у 20-30-х роках ХХ ст. форм і методів комуно-більшовицької пропаганди із зомбування свідомості українців, зміни його ментальності, традицій, звичок і поведінки.
БукІнфо широко інформувало читачів про зміст цього непересічного дослідження, вміщуючи з дозволу автора ексклюзивні, напередодні виходу в світ, фрагменти і першого, і другого томів за окремими темами. Інформували ми і про перші дві голосні презентації, які відбулися за ініціативою влади.
Перша – в березні минулого року в залі селекторних нарад обласної військової адміністрації виданого за підтримки ОВА першого тому «Змосковлення…». Друга – в жовтні того ж року в Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської, де презентувалося, з участю голови обласної Ради Олексія Бойка та мера Чернівців Романа Клічука, вже повне видання – в двох томах. Зініціювала вихід у світ цього видання у поліпшеному оформленні київського видавництва «Академія» Міжнародна громадська організація «Земляцтво буковинців у м. Києві «Буковина», яку очолює наш земляк посол Валерій Цибух.
Крім того, дві багатолюдні презентації буковинської саги підрадянського періоду її буття відбулися і в столиці України – Будинку кіно та національному музеї літератури.
Наприкінці цієї весни за ініціативою головного проводу Всеукраїнського товариства «Просвіта» своєрідний презентаційний тут «Змосковлення Буковини» відбулася в глибинці нашого краю.
Ми попросили автора Миколу Тимошика поділитися своїми враженнями про особливості створених і ведених них мультимедійних презентацій його книги на Буковині.
П’ять особливостей книжкових презентацій на Буковині
Схоже, у ставленні до Української Книги та переосмисленні її місії в цей кривавий наш час намітився помітний позитивний зсув. І на рівні сприйняття її пересічними українцями, і на рівні владних структур.
Останні традиційно довго й стабільно бокували в цій архіважливій справі державотворення, послуговуючись примітивним поясненням залишкового принципу фінансування книговидання сакраментальною фразою одного із убогих ментально, але знакових інформаційному полі «слуг» правлячої партії на кшталт: «зачєм тратіть бюджениє дєнгі на кнігі, кагда всьо в інтернєте єсть…»
Переконався в цьому позитиві днями, коли презентував у Чернівцях своє двотомне «Змосковлення Буковини».
Микола Тимошик під час київської презентації своєї книги
Тут – про кілька уроків за цією темою.
1. Влада охоче дає приміщення для таких презентацій. І не просто абияке. У Чернівцях цього разу місцем презентації книжкової новинки з історії краю, став… сакральний для всіх буковинців драмтеатр ім. О. Кобилянської з його дивною акустикою та перехоплюючою дух позолотою.
2. Влада стали брати в таких заходах безпосередньо участь на рівні перших керівних осіб краю. І не просто прийти, відкрити захід і піти, а бути з учасниками дійства до кінця. Що власне й зробили голова Чернівецької обласної ради Олексій Бойко та міський голова Чернівців Роман Клічук Вони прилюдно пообіцяли зробити все, щоб така книга з'вилася в кожній шкільній чи вузівській бібліотеці, на столі кожного інтелігента й державника.
3. До появи в світ знакових для цілого краю книжкових новинок усе активніше стають причетними громадські інституції та маєтні земляки. У випадку із «Змосковленням Буковини» таким промотором соціально значущого проєкту стала передусім Громадська організація «Земляцтво буковинців у м. Києві “Буковина”» (голова Валерій Цибух), Генеральний директор «Інвестиційно-будівельної компанії», меценат і справжній гуцул Ігор Яків’юк, буковинський благодійник і меценат Франц Федорович, знаний краянин Сергій Лєкар.
4. На книжкову презентацію до Чернівці прибув із Києва цілий десант киян – вихідців із Буковини на чолі із Надзвичайним і Повноважним послом Валерієм Цибухом, який і був ведучим цієї презентації.
5. Рідкісну для нашого брата-журналіста однодумність проявили керівники низки крайових телеканалів, приславши для висвітлення цієї події своїх операторів із телекамерами та телеведучих. Журналістське братство помітно виокремлювали десятки студентів-журналістів Федьковичого університету з викладачами Тетяною Смолдирєвою, Тарасом Гринівським та Оксаною Дзвінчук. Та найнесподіваніші особливості мене чекали в буковинській глибинці.
У Глибоці – під покровом національної церкви
Перед виїздом у Глибоку дехто з чернівецьких колег делікатно радив: оскільки цей район складний, не зачіпай у своїх виступах релігійного питання.
Первинно оторопів від такої поради.
Тобто як? Тобто чому?
На фронті, який стікає кров’ю, у Києві, який піддається російському бомбардуванню чи не щоночі – там чітко поділене на чорне і біле, на проукраїнське і проросійське, там ясно і просто, хто ворог, а хто друг. Тут же, де не стріляють і де нічого руйнівного, на щастя, не падає з неба, як і в недавні совєтські часи, мусиш оглядатися, зважати на когось, хто не так тебе зрозуміє?
А як же бути з переконливою тезою Івана Огієнка, що Українська церква є важливим чинником Українського державотворення? І, навпаки, московська, з її «правільной вєрой і єдіним отєчєством» – загрозливим чинником руйнування національної держави. Це було сказане ще понад сто років тому. А нині – 35-й рік Української незалежности…
Отож, буковинська Глибока – колишній райцентр, нині столиця чи не найбільшої в нинішньому крупному Чернівецькому районі Глибоцької громади. Напередодні Великодня ця громада «прославилася» на всю Україну шокуючим уяву пересічного громадянина скандалом: за наперед зорганізованим московитськими попами та їхніми посіпаками у селі Верхні Станівці було вчинено справжнє побоїще всередині й довкола храму. Того храму, який чи не першим серед сільських у громаді проголосувала переважною кількістю вірних за перехід до ПЦУ. Побоїще з бітумами, камінням, отруйним газом…
Дикунство ситуації в тому, що з-поміж тих погромників, хто йшов на своїх же (з піною в роті, з криками ненависті, з виразом люти, злости й ненависти, що природньо не властиве віруючій людині), були й місцеві вчительки, зобісно і викладачки… української мови і літератури. Отож, бюджетниці, що справно отимуюють зарплату від держави за проведення її політики в галузі освіти і виховання підростаючого поколінння молодої Української держави…
Питання в цьому контексті до обласного управління освіти і до крайової влади в цілому: і за таке такі вчительок не понесуть ніякого покарання? Вони й далі на уроках української вчитимуть майбутнє нації? Чому і як?
Презентація книги у Глибоці
Звісно, що такі вчительки на зустріч із історичною правдою, уречевленою на більші ніж 1000 сторінок двокнижжя з архіактуальної теми – «Змосковлення Буковини» не прийшли. Це була правда не з подачі московських батюшок, а добута із тисяч документів, які донедавна знаходилися в колишніх спецфондах. Отож, були недоступними навіть для науковців. Це правда без домислів і наративів «русского міра», зодягнена в доступну викладену літературну форму.
Були директори шкіл громади, які делегували на цю зустріч лиш… по одному вчителеві. Були й такі, хто цей захід свідомо зігнорував.
На жаль, не зацікавилося в цьому заході керівництво Чернівецької районної воєнної адміністрації. Хоча й було поінформоване. А мали би приїхати передусім ті з високоопласуваних із бюджету високопосадовців, хто відповідає в районі за гуманітарну, освітню, інформаційну, культорологічну політику. Хто за посадами мав би дбати, за Ліною Костенко, гуманітарною аурою нації.
Позиція дивна. І незрозуміла.
Втім це не були питання моєї презентації. В її основі були відпрацьовані московскими ідеологами на сході України у 20-30-х роках, на Галичині від 1939-го, на Буковині – від 1940-го і на Закарпатті від 1945 років методи зміни ментальності українців, зомбування і толочення їхньої національної пам’яти. Вслід за успішно здійснюваними впродовж десятиліть ідеологічної диверсії на українські терени 14 років тому пішли російські танки…
Загалом презентації в Глибокій, попри висловнені вище нюанси вдалася. Головним моїм слухачем була молодь – старшокласники ліцею та інших сіл громади.
Не було в залі ні ідеологічних опонентів, ні байдужих. Можливо тому, що від початку й до кінця в заході був присутній харизматичний священник, настоятель головного храму ПЦУ Глибокої отець Роман Грищук. За відданість національній ідеї, інтелігентність та розум, правдолюбство і правдоборство у рішучому відстоюванні українського в Україні отця Романа нині знає й шанує вся Україна.
На його мережевих платформах – тисячі підписників, десятки й сотні тисяч симпатиків, мільйонні перегляди. Саме за такі чесноти на недавньому засіданні комітету Всеукраїнської премії імені Огієнка отця Романа Грищука одноголосно номіновано лавреатом премії (другої за престижністю в державі після Шевченківської).
Микола Тимошик з отцем ПЦУ Романом Грищуком
Окрему подяка ініціаторам заходу – директорці краєзнавчого музею в Глибокій Аллі Сиротюк та директорці музею Домки Ботушансської Ользі Шевченко.
Три осібности і три сльозові домінанти на Вижниччині
Рідкісний випадок у практиці буття України нового часу: в організації презентації книги київського автора і київського видавництва для сільських мешканців предкарпатського району взяли участь одночасно керівники двох гілок влади. Конкретно у Вижниці: голова Вижницької районної військової адміністрації Сергій Чеботар та голова районної ради Михайло Андрюк.
До сліз хвилюючими були їхні, суголосні тривожному часові, патріотичні виступи і не показне зацікавлення темою. Зазвичай такі начальники подібні заходи ігнорують, а якщо й приходять, то лиш для протокольного відкриття й відразу після казенних «напутніх» слів полишають залу, бо – «позаріз» багато невідкладних справ.
Презентація у Берегометському будинку культури
З огляду на це, коротко наголошу на трьох особливостях, цього рідкісного в українській глибинці книжкового дійства. Направду в час дійства на Вижниччині розкошувала звільнена із малодоступних архівних спецфондів і вдягнена в добру літературну форму «нон-фікшен» Українська Правда про цинічні форми й методи комуно-більшовицької влади зі змосковлення ментальности українців. Бо Її Величність правдива Українська Книга отримувала належний пошанівок. Це також і про те зі сфери «гуманітарної аури нації», що вартує поширення в інших краях.
1. Місцем публічної бесіди про те, що коли людина перестає читати, вона перестає думати (в мультимедійному супроводі ведучого) була обрана простора зала Будинку культури в самому осередді району – селищі Берегомет. На зустріч прийшла широка аудиторія — представники влади, громади, бізнесу, освітян, військові, молодь, люди, небайдужі до минулого і майбутнього буковинського краю.
Презентацію відвідав голова Вижницької РВА Сергій Чеботар
2. Особливу емоційну ноту розмови організатором вдалося створити завдяки тому, що перед презентацією обидва очільники району почергово запрошували на сцену тих земляків, хто щойно з фронту, хто з місцевих бізнесменів і просто трудяг-волонтерів не на словах, а на ділі допомагає ЗСУ нещадно бити знахабнілого й морально деградованого російського ворога. Їм вручали нагороди – скромні, але вагомі обсягом пошанівку громади і щирістю оплесків вдячности та любови. Від командування військової частини ЗСУ, районної військової адміністрації та районної ради.
3.Комплекти двотомового «Змосковлення Буковини» (загальним обсягом 1000 сторінок) були організовано закуплені для бібліотек, шкіл, організацій громади з тим, щоб їх могли прочитати й осмислити всі бажаючі.
Автор із головою Вижн райради Михайлом Андрюком
Для мене особисто, як ведучого цієї осібної в моїй творчій і науковій біографії презентації книги, матеріали до якої відшукував у чернівецьких архівах, а писав у вільний від робіт час під звуки київських сирен тривоги, ця подія навертала з глибини серця особливі сльози в трьох випадках.
1.Коли на сцену піднявся біженець із харківського Чугуєва, якого прихистила Берегометська громада, Тарас Шпак. Він знаний в Україні художник. Раз на тиждень веде при тамтешньому будинку культури (безплатно) гурток малювання для всіх бажаючих, переважно школярів. Мені він вирішив… подарувати своє направду шедевральне полотно, створене ним уже на Буковині. Сказав щиро, при всіх: «З вдячністю від себе і – Берегометської громади»…
Подарунок автороровіі від художника-переселенця з Харкова Тараса Шпака
2. Коли в черзі за автографом виявися юний директор Топорівського ліцею Юрій Макаренко. Село Топорівці далеко від Вижниці, в іншому районі – Новоселицькому. Пан Юрій подолав більше сотні кілометрів, щоб із перших рук почути про «змосковлення» свого рідного краю та придбати книги.
3. Після завершення дійства до мене підійшов колега-журналіст із Вижниці Микола Огродюк. Він, випускник львівського журфаку приїхав на роботу до редакції газети «Радянські Карпати» в сусідню Путилу того ж 1978 року, коли я, з таким же направленням Київського журфаку, приїхав працювати кореспондентом у чернівецьку «Радянську Буковину». Ми з ним «заочно дружили» відтоді, а побачилися… через більш як 40 літ.
Вижницька презентація додала до кілька осібних мемуарних сторінок до моєї нової книги. Вже й назва там народися – «Буковина – моя любов і печаль…».
Подяки волонтерам від Вижницької РВА під час презентації
І ще одна важлива деталь. Напевне, що така осібна презентація не відбулася б у Вижницькому районі без чину правдивого ангела-охоронця цього мого вистражданого проєкту «Змосковлення Буковини» – дивовижного і справжнього гуцула з путильських Розтік, активного члена Буковинського земляцтва в Києві, Генерального директора «Iнвестиційно-будівельної компанії» Iгоря Яків’юка.
Окрема подяка здібній редакторці цього видання, вижничанці Наталі Додяк.
Путильські контрасти
Найвіддаленішим пунктом цього незабутнього туру-презентації була Путила.
Два показові приклади із десятків не відомих, які звучали в різних авдиторіях гірського гуцульського містечка.
Приклад перший.
7 вересня 1946 року Президія Верховної Ради Української РСР приймає указ «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських Рад і населених пунктів Чернівецької області». Документ специфічний за двома ознаками.
По-перше, за назвою: вона явно фальшива, оскільки тут ідеться не про збереження історичної пам’яти, а про її знищення – центральна влада директивно змінювала… 127 назв населених пунктів. Без попереднього обговорення, насильно насаджувалися затверджені за московськими ідеологічними методичками назви. По-друге, документ був таємний і первинно в пресі не публікувався – центр боявся соціального вибуху буковинців. Втім, виявилося, що буковинці спокійно сприйняли таке грубе насилля над пам’яттю пращурів – бунтів не було. Бо вже не було кому бунтувати. Непокірних, сміливих і патріотичних уже встигли вивезти на Колиму. Указ той оприлюднили в пресі… через рік його повного виконання.
Презентація книги “Змосковлення Буковини” у Путильському ліцеї
Найбільше грубих замін було внесено до генетичної пам’яті буковинських гуцулів. Зникала з цієї пам’яті ціла низка неповторних назв, що вказували на своєрідність краю, його мовні перли, його генетичну національну пам’ять. Так, Велавче стає Коритним, Барбівці – Брусницею, Мамаївці – Новоселицею, хутір Чучулівський – Грибівкою, Вердо – Зеленим, Мінти – Розумівкою), Випчина – Горішним, Сарата – Солонцівкою, Кобилора – Кобилівка, Голошани – Кам’янкою), Яловечора – Яловцем, Маморниця – Радгоспівкою, Ларга – Широким, Мовіла – Могилівкою…
Найганебніше московська влада вчинила із Сторонцем-Путиловим, пов’язаного із постаттю всенаціонального масштабу Юрія Федьковича. Це містечко наказали звати Путилою – на кшталт сумського Путивля, з якого давно вже витравили давньоукраїнський княжий дух, зробивши його краєм партизанської слави…
Як глибоко зайшли метастази наслідків змосковлення в національну душу буковинців, засвідчують два факти, що нижче.
Торішня спроба частини національно свідомих коритненців відправити в засіки історії цю принизливу щодо па’мяти пращурів назву Коритне, нав’язану московитами й повернути селу історичну назву Велавче не вінчалася успіхом – завадили провести спеціально скликаний для цього сход села агресивні прихильники московської церкви. Натомість так звані патріоти села виявилися не готовими до такої агресії.
Автограф у музеї В. Буняк
У Сторонці Путилові це питання поки що так і не зачіпали. Певне, немає кому….
Прилад другий.
У час, коли за вказівкою влади сотні й тисячі буковинців змушені були підписувати так звані відкриті листи з підтримкою і схваленням політики «рідної партії та любого батька всіх радянських народів товариша Сталіна», жменька відомих у Чернівцях лікарів, потай від влади, відважується написати в Кремль цілковито протилежного за змістом листа.
За існуючою тоді практикою, долі десятків і сотень молодих лікарів, яких надсилав Київ на роботу в західноукраїнські краї, на повоєнній Буковині вирішували двоє людей, з московськими прізвищами, – начальник облздороввідділу Гордєєнков та його заступниця Тімохіна:
«Щоб мати роботу в кращому районі (де немає бандитів), потрібно завідувачу облздороввідділом доктору Гордєєнкову та його заступниці доктору Тімохіній подарувати: годинник, відріз матерії, костюм, взуття чи щось інше».
Тих, хто таких хабарів не міг або не хотів дати, ці начальними направляли «в бандитські райони». Такими аж до кінця 50-х років минулого століття ввалися в цій області Путильський, Вижницький, Вашківецький і, частково, Кіцманський та Заставнівський, які ще до кінця 50-х років контролювалися організованими загонами ОУН-УПА.
Вислід цієї скарги: лист до Сталіна далі Чернівців не вийшов. Скаржників на представників сталінської влади в щойно приєднаному краї швидко знайшли і…. відправили в Сибір. На перевиховання.
Заповнена зала Путильського ліцею ім. Федьковича
І ще один витяг, який засвідчує, що і корупцію, і хамське ставлення до спеціалістів та рядових трудяг на українські терени принесли й ствердили на десятиліття надіслані москвою комуно-більшовицькі керівні кадри.
«Коли ми жили під владою Австрії, Румунії, в нашій уяві радянська влада поставала самою чесною і справедливою. За будь-якого ладу до наших знань, до наших дипломів ставилися з повагою і ніколи ми не стикалися з такими принизливими фактами як зараз. Наприклад: щоб на лікаря тупали ногами!!! Щоб лікаря вигнали з кабінету!!! Замість того, щоб навчити нас радянським законам, дати звикнути до нової обстановки, багатьох із нас буквально морально вбивають».
…Путильський район ще за часів моєї праці там журналістом запав у душу своєю красою, талантом самобутніх гуцулів. Тамтешній готель «Арніка» був завжди переповнений туристами. Килими Путильської фабрики, сувеніри з дерева розкуповувалися приїжджими з усіх близьких і далеких країв радянської імперії миттєво. А за модними дублянками й шапками, що їх тут навчилися виготовляти майстровиті умільці, була черга із верхівки маєтної тодішньої номенклатури, яку регулював… сам обком партії.
Фото з колективом Путильського ліцею ім. Федьковича
У музеї Буняк – пані Валентина та її чоловік
Ще хочу згадати про кефір місцевого молокозаводу, в який можна було встромити… ножа і він не похилявся вбік. Також про знаменитий путильський бануш, гуслянку.
Ось часто повторювані питання, які ставили мої співбесідники у кулуарах після офіційних презентацій і зустрічей у Путилі, Серіях, Розтоках:
Кому все це заважало?
Чому не вберегли народні ремесла й місцеву промисловість?
Чому, крім бюджетників, тут немає роботи?
Чому сусідній Верховинський район процвітає, а Путильський на очах гасне?
Книги в подарунок Путильській бібліотеці
Чому гуманітарну політику в краї здійснюють знахабнілі за потурання влади московські попи через свої церкви (в районі лише дві церкви українські, у всіх всі інших моляться за здоров’я за правителів і військо відомого «отєчєства») а не відділи культури, освіти, інформполітики крайової ОВА, не місцеві народні депутати?
Відповіді – на поверхні. Але їх місцеві мешканці не отримують із перших рук від тих, хто мав би це робити від імени Української Держави.
Щиро подяка за сприяння промоції «Змосковлення Буковини» в цьому багатому на контрасти краї: справжнім Смолоскипам «Просвіти»: у Глибокій – Ользі Шевченко, у Вижниці – Наталі Додяк, у Путилі – Валентині Буняк. Глибокій.
Зі старостою села Сергіїв
Незабутня зупинка у славних Розтоках, про неземну красу яких згадувала Леся Українка в листі до Ольги Кобилянської, заслуговує окремої розповіді. Адже вона відбулася завдяки великому патріотові гуцульському краю і справжньому будівничому Української України Ігорю Яків’юку.
***
Презентаційний тур «Змосковлення Буковини» засвідчив неабияку ефективність мультимедійних розповідей про правду, яку тривалий час приховувала влада. Людям набридли зі всядлкихмереж всілякі арєстовічі і гордони. Людям потрібна правда, яка очищує, спонукає думати, піднімає з колін. Згусток такої – в тих майже тисячі сторінок «Змоскоквлення Буковини». Варто сподіватися, що буковинська влада спроможеться організувати знайомство з нею мешканців бессарабської частини краю.
Микола ТИМОШИК, науковець, письменник, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото редакції надані автором
