-
Український боєць бригади «Азов» Микола «Фрост» Кущ. Фото з особистого архіву «Фроста»
Микола Кущ на псевдо «Фрост» – командир взводу розвідки РРСП 12 бригади спеціального призначення «Азов». Він вступив до лав «Азову» у 18 років і зустрів повномасштабне вторгнення у Маріуполі. Микола боронив місто разом з іншими побратимами, проривався у колоні на завод «Азовсталь», а потім, за наказом, вийшов у російський полон, в якому пробув чотири місяці. Внаслідок голодування, тортур і катувань він втратив понад 30 кілограмів ваги, але відновився та знову став у стрій.
Після повернення у бригаду «Фрост» воював у Серебрянському лісі та на Торецькому напрямку, беручи безпосередню участь у бойових операціях. На його рахунку сотні виходів.
В інтерв’ю LB.ua він розповів про те, яку роль у російсько-українській війні зараз відіграють дрони, як в “Азові” планують операції, що було найважче у російському полоні, яка мотивація росіян воювати та чому військові повинні за потреби ходити до психотерапевта.
Розвідник «Азову» Микола «Фрост» Кущ (праворуч). Фото: Фото з архіву «Фроста»
У кого більше дронів, той і переможе.
Ви стабільно знаходитеся на бойових завданнях. Скажіть, будь ласка, що зараз є найбільшою загрозою, гейм-ченджером у російсько-українській війні?
На чому все зараз зав’язано? Дрони. Усе змінилося з 2023-2024 років. Зараз фактично над усім панують дрони. Як то кажуть: у кого більше дронів, той і правий, той переможе. Більшість механізованих штурмів зараз відбивають FPV-дронами. Тих, хто розбігся, теж добивають саме дронами. Лише потім виходять групи солдат, які зачищають тих, хто залишився.
У такій ситуації інші види озброєння, зокрема, артилерія, втрачають актуальність?
Вони, навпаки, стають ефективнішими у співпраці з дронами. Та ж артилерія не втрачає своєї ваги, але дрони займають велику нішу бойових дій. Якщо раніше більшість уражень завдавала артилерія, то зараз це, швидше за все, не так.
Фото: З особистого архіву «Фроста». «Фрост» під час тренування
Ви – розвідник. Після вашої відповіді виникає логічне запитання: навіщо розвідники потрібні на фронті, якщо є дрони, якими можна відстежити й нейтралізувати ціль?
Ви можете подивитися, але як ви дізнаєтеся інформацію від ворога, як дістанете телефон росіянина, у якому можна подивитися що, де і як. Засідки, заходи в тил, взяття в полон – це все розвідка робить. Одна операція в Серебрянському лісі, в ході якої ми звільнили шматок два на півтора кілометра, була побудована на тому, що ми зробили наліт, щоб «обкатати молодь», знайшли альпу, в якій побачили усі маршрути висування ворога, мінні загородження тощо. У нас були всі карти на руках, тому ми спланували операцію на основі цих розвідданих.
Як ви готуєтеся до виходів?
Залежно від того, скільки часу є на підготовку.
Бувало, що доводилося збиратися за годину?
Рідко, але буває, що тобі дали завдання і ти не встигаєш довести її особовому складу, а тебе вже підганяють.
Чи є ритуали перед виходом на завдання?
Дивлячись, яке завдання. Якщо це щось базове, рутинне?
Що у вашому розумінні рутинна робота?
Зробити засідку, розвідати маршрути висування, зачистити позицію з малоймовірним контактом – дуже багато всього. Більше масштабні завдання стосуються того, що ми точно спіймаємо контакт, – це штурм, наліт. Може ще бути масштабний наступ. Коли щось базове, то у кожного свої ритуали. Хтось молиться богам, в яких вірить, збиралися всі разом і згадували побратимів, яких втратили, читали молитву українського націоналіста. З цим зарядом і йшли.
Без чого, окрім автомата й аптечки, не обходиться будь-яке завдання?
Прилади день/ніч, на автомат повинен бути коліматор і тепловізійний приціл, нічник, адже ти не знаєш, чи затягнеться операцію, дими, 8 магазинів щонайменше, пару гранат, їжа.
Чи важили спорядження?
Важили… Там страшні цифри. Від 35 до 45 кілограмів, якщо це якийсь кулеметник, або людина, яка йде з рюкзаком.
Фото: З архіву «Фроста». Група «Фроста» перед бойовим виходом
Можете згадати одну з найбільш лютих операцій, в яких ви брали участь?
Якщо згадувати Маріуполь, то у мене з пам’яті потрошку стираються деталії, наче це якийсь фільм. Після полону був масштабний штурм в Серебрянському лісі, коли ми штурмували позиції з піхотою, з танками. Було весело до певного моменту, а потім стало дуже сумно…
Колектив, підхід до навчання, сплановані операції, шляхи евакуації – це дає розуміння, що ти важливий.
На ютуб-каналі «Азову» було відео про те, як ви взяли в полон росіян, прикинувшись своїми. Ви тоді спостерігали за діями побратимів збоку…
Так, ми були в маскхалатах. Я сидів у кущах за 20 метрів від цього і реготав. В якийсь рандомний момент вибіг росіянин, хлопці не розгубилися й покликали його. Декілька росіян підбігли. Ми знали всі їхні перемовини, усіх їхніх командирів, розуміли обстановку на тій ділянці, тому надурили їх. Росіяни почали скаржитися на те, що їх кинули. Потім сказали їм скласти автомати, бо “їм нові видадуть”. Ну і на завершення замотали їх синім скотчем і взяли в полон. Вони були дуже смішні, тому ми навіть не відчували до них ненависті. Беззубі, старі…
Розігрувати такі сцени – це ж небезпечно…
Вони на прицілі знаходилися. Якийсь неправильний рух і їх “складуть”. Було таке, що росіянин вийшов упритул до мене під час операції й не помітив цього. На нього дивилося три “кущі” з автоматами. Я подумав взяти його в полон, але він зробив неправильний рух, тому в нього розрядили три магазини й він не встиг нічого сказати.
В одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали про те, що ви позаймалися у спортзалі зранку, а потім прийшов командир.
Як думаєш, чого я прийшов? Хтось втратив позицію?
Фото: З особистого архіву «Фроста». «Фрост» під час виконання бойового завдання
Ви пам’ятаєте це завдання? Як штурмувати позицію з крепатурою?
Погано, дуже важко. Воно ще й затягнулося все. Спочатку температура була -7 градусів, а в процесі +8, тому все розтануло, багнюка. Був момент, коли заклинили автомати у всієї групи, тому виникали ідеї заходити у бліндаж й атакувати з ножем. Ухвалили рішення відійти. Взяти інші автомати й зачистили. Був поганий рельєф, нічого не видно. Це все затягнулося годин на сім, а в підсумку виявилося, що ми не так щось зробили. Командир вирішив, що ми ледь не спеціально саботували завдання, прийшов нас сварити, але я пояснив, що він неправий. Як наслідок, він перепросив, дав нам час відпочити. На наступний день ми йшли на це ж завдання з температурою, ледь не з обмороженням, але склали чіткий план і зробили все хвилин за 40.
Зараз «Азов» працює на Торецькому напрямку. Місцями вдається контратакувати.
Противник постійно закидує в тил піхоту через пробіли у фронті. Вони накопичуються, навіть між собою комунікацію не завжди підтримують, але ти не можеш це ігнорувати. Є 400 будинків, які треба зачистити, і ми цим займалися.
Рядовий розвідник може сказати командуванню про нереалістичність завдання, якщо є аргументи.
«Азов» – одна з найбільш боєздатних бригад, до якої стабільно долучаються добровольці. В чому секрет?
Це великий комплекс факторів. Це і наша медійка: ми показуємо свою роботу, знімаємо ролики, де полонені говорять якусь гумористичну маячню. Люди все це дивляться і хочуть до нас, пишуть мені. Колектив, підхід до навчання, сплановані операції, шляхи евакуації – це дає розуміння, що ти важливий. Звісно, якби я навіть не мав ідейних поглядів, все одно обирав би «Азов», або «Трійку».
Як в “Азові” відбувається планування операцій?
Можу навести приклад. Мова про той самий масштабний штурм. Спочатку ми планували наліт, а потім вирішили зробити повноцінний наступ. Ми викопали в лісі схожий макет окопу, який ми мали штурмувати, і відточували ці дії. Якщо подивитися, як це відбувалося в реальності й на тренуванні, то можна навіть переплутати відео, адже було дуже схоже. Ми проводили дорозвідку і постійно покращували план. Спочатку збираються командири й обговорюють це, потім — усі, хто буде залучений, включно з рядовими розвідниками. Доходило до того, що ми розраховували, коли й куди кидати гранати. Навіть якщо щось йде не так, то ти знаєш, від чого відштовхуватися. Було й таке, що ми прораховували погоду.
Скільки варіантів розвитку подій ви прораховуєте?
Мінімум два. Однак, у 99 відсотків випадків щось все одно йде не за планом.
Під час планування операцій рядовий розвідник може сказати командуванню про нереалістичність завдання?
Звісно, якщо у нього є аргументація. І так очевидно, що все це небезпечно, тому треба об’єктивно зважувати ризики. Є операції, в яких неможливо розрахувати так, щоб не було пораненого, тому намагаємося підготуватися, краще розвідати обстановку і так далі.
Фото: Бригада «Азов». Василь «Незнайка» Копань
Хто у вашій бригаді є прикладом, якщо такі є?
Друг «Незнайка», який загинув. Це буквально людина-війна. Він буквально нею жив. Що рядовий боєць хоче після завдання? Поспілкуватися з жінкою, пограти, відпочити. «Незнайка» ж дивився нудне відео про мінно-саперну справу. Потім скидав нам, і його, звісно ж, майже ніхто не дивився. “Незнайка” ходив і приговорював: «Ви ж — розвідники». Це його фраза, яка завжди додавала мотивації. Я якось перший раз заїхав у Харків посеред ночі, темно, навігатор через тривогу не працює. Став і думаю, що я ж — розвідник! Відкрив карту, відбив орієнтири та за 5 хвилин виїхав.
У Серебрянському лісі не губилися?
Звісно! «Кропива» не працює, компаса немає… Потім дивлюся на Полярну зорю і розумію, де – північ, де — росіяни, а де — свої. «Незнайка» практично не спав. Він займався з нами на навчаннях, їхав на штаб на планування, а потім — на завдання. Спав години по чотири й майже завжди з нами був. Ти розумієш, що коли він з тобою, то все буде добре. До нього можна було прислухатися, як до батька.
«Редіс» двічі був на волосині від смерті.
Ви говорили, що є ще одна людина, яка не спить. Це Денис «Редіс» Прокопенко.
Ми з ним рідко перетинаємося, на плануваннях і на нагородженнях. Це людина, яка тільки приїхала з Туреччини, і одразу продовжила службу. Він почав їздити по штабах, наводити лад у бригаді. Він буквально живе цим.
Наскільки відчутним буде відхід Богдана Кротевича з бригади?
У будь-якому разі, втрачати досвідчених командирів — це завжди погано. Однак, бригада нікуди не подінеться. Після загибелі «Незнайки» теж було важко, але рота розвідки продовжує ефективно виконувати свої завдання.
Фото Фейсбук Дениса Прокопенка. «Редіс» під час перемовин з росіянами на «Азовсталі»
Є історія, яка шокує. Коли ви були на «Азовсталі», Денис Прокопенко самостійно їздив на перемовини до росіян. Ви знали про це?
Я дізнався вже після цього. Я був шокований.
Це ж було дуже небезпечно.
Це відбувалося за співпраці ГУР і росіян. Коли я виходив у полон, то нас зустрічав чоловік у нашій формі, тиснув нам руки й дякував за службу. Це планувалося у найвищих колах.
Доля всього гарнізону була зав’язана на «Редісі».
Так і є. Ба більше, щонайменше двічі він був на волосині від смерті. Одного разу російська ФАБ влучила у бункер, де він, зазвичай, спав, загинуло 14 людей, але тоді його не було там. У якийсь момент він почав ходити з перев’язаною рукою. Мені казали, що йому в руку влучив уламок, коли він повертався з перемовин.
Фото: З особистого архіву «Фроста». Денис «Редіс» Прокопенка (ліворуч) та Микола «Фрост» Кущ
Ви говорили, що відчували прилив сил за день до того, як вийшли у полон. Якщо зважити все, що трапилося після цього, чи погодилися б ви тоді на це?
Знаючи, як це все закінчилося для мене, то — так. Якби я опинився на місці хлопців, які досі сидять у полоні, — точно не погодився б.
У полоні мене часто перевозили строковики. Була можливість взяти автомат і стрибнути через паркан. Але що далі? Нам обіцяли обмін за три-чотири місяці. Говорив, що не буду мутити воду у полоні до 21 вересня 2022 року — рівно до чотирьох місяців полону. Саме тоді мене й обміняли. На місці інших хлопців, які досі в полоні, я б намагався втекти. Краще нехай тебе десь у полі застрелять, але ти знатимеш, що спробував, ніж тебе забиватимуть в полоні до півсмерті.
Полон – найгірше, що може трапитися на війні?
Як можна порівнювати? Що гірше: чотири місяці полону, чи ампутація ніг? Полон — це найгірший період у моєму житті.
Росіяни збирали в мішки уламки від снарядів, а потім розкидали алюмінієві блоки, наче це від «Хаймарса».
Спочатку ви були в Оленівці?
Я фактично весь час там був. Просто мене декілька разів возили у Донецьк, у Маріуполь.
Чорна подія російсько-української війни – теракт в Оленівці. Де ви були в той момент?
На ДІЗО сидів. Пам’ятаю, що тоді під вікнами артилерія росіян сильно працювала, було чутно виходи «градів». Якраз тоді це й сталося. На ранок після теракту в Оленівці нашого побратима виводили туди на упізнання тіл, бо він — командир батальйону. Він бачив, як росіяни збирали уламки від снарядів і з іншого мішка розкидали великі алюмінієві шматки, наче це від «Хаймарса». Потім починають запитувати: «А як ти ставишся до того, що ваші ж хочуть вас убити?»
Що ви думаєте на рахунок того, що міжнародна спільнота фактично не засудила цю атаку?
Чесно, я вже змирився з тим, що ООН і всі ці міжнародні спільноти — це бульбашка, яка нічого не означає. Люди сидять там на зарплатах задарма. Чому Червоного хреста не було в полоні, як нам обіцяли? Чому у нас вони дозволяють собі дзвонити полоненим, скаржитися, що їм мало олів’є поклали на обід, а ми там з голоду помираємо і нас забивають двічі на день? Забивають – це чисто «профілактика», не рахуючи допитів, на яких тебе можуть і до інвалідності довести, і вбити. Чому на це всім байдуже? Як вивозити цивільних з Маріуполя в Ростов, — то вони можуть, а приїхати перевірити, як ми живемо у російському полоні, — то “нас не пускають”.
За час перебування на «Азовсталі» й у полоні ви втратили близько 30 кілограмів ваги. Настільки велике схуднення сталося внаслідок тортур і побиттів?
Дефіцит калорій. Якщо ти двометровий велетень, у якого метаболізм 2500 калорій, а ти їси в день тисячу, то втрачатимеш по кілограму кожен день. Разом з тим втрачаєш м’язи. Потім організм намагається пристосуватися, і тобі здається, що наче й нормально, але це лише у тому стані.
П’ятки лопатою відбивали до такого стану, що я стояти не міг.
Яким був раціон у полоні?
Каша… Інколи на вечерю давали кашу з дешевою рибою, або з капустою. У них були банки, на яких написано «Щі». Їх давали або просто, або як салат. Обіду фактично не було: попий води й з’їж хліб. Головне було його пережити, потім повечеряти та лягати спати, щоб не думати про це все.
Микола «Фрост» Кущ після повернення з російського полону. Фото: libkos/Instagram
Паралельно були побиття, тортури й допити?
Все залежало від місць перебування. Десь було жорстокіше, а десь у чомусь легше. У нас на Оленівці потрібно було щось вибити з тебе. Коли тебе перевозять, то б’ють постійно, особливо якщо ти чимось виділяєшся. Побиття — це найлегше, що тебе там чекає. Думаєш уже, що хоч би мене тільки побили й нічого гіршого не робили. Струмом били, п’ятки лопатою відбивали до такого стану, що я стояти не міг.
Це взагалі якась людожерська історія…
Їм це подобається, вони прямо кайфують від цього. Ба більше, вони впевнені, що їхнім полоненим у нас ще гірше, а вони навпаки з нами великодушні.
Їм інтернет відключили?
Знаєте, на початку війни я думав, що вони як тупі солдатики, яким сказали йти — йдуть. Коли потрапив у полон, почав слухати їхні розмови, і зрозумів, наскільки вони хворі. Їх навіть повноцінними людьми не можна назвати. Їхнє мислення рівня людей початку 20 століття. Вони вірять у найбільш людоїдську дурість. Вони серйозно заявляли мені, що я зґвалтував якусь жінку, розчленував її та виставив це в соцмережі. Найбільш дике, що це один конвоїр іншому сказав, а той вже щиро в це вірить і починає мені читати моралі. Коли ми заїжджали в Маріуполь, вони скаржилися на те, що ми зруйнували Маріуполь… І нікого не хвилює, що до їхнього приходу Маріуполь був цілим і красивим містом, а зараз там руїни.
Кажуть, що до азовців у полоні найгірше ставлення. Чому?
Ми – центральний антагоніст їхньої пропаганди. Для них ми — ціль номер один. Один з конвоїрів запитував мене, навіщо я приїхав руйнувати своє місто.
Говорити там немає сенсу.
Я на власній шкурі це зрозумів. Що б ти не сказав — тебе б’ють.
Повернені із полону захисники. Фото: телеграм-канал Володимира Зеленського.
Повернення ваших побратимів з полону — це політичне питання?
Так, звісно. Для них це принципово. Коли вони зробили перші обміни, їх пропагандистські канали почали істерити. Потім ця хвиля минула, і наші дипломати домоглися, щоб «Редіса» з Туреччини повернули. Після цього майже рік обмінів не було.
Як ви переступаєте через себе, коли берете росіян у полон? Після того, що ви пережили, не хочеться помститися?
В якому сенсі?
Відплатити тією ж монетою.
Коли ти береш його у полон, ти дивишся, яке воно нікчемне, не хочеться навіть руки об нього витирати. Я люблю поговорити з ними, дізнатися їхню мотивацію. Росіяни — це диковинка, з якою можна поспілкуватися. Уся їхня мотивація — це гроші. Їх нічого не цікавить, окрім цього.
Що ви відчуваєте, коли читаєте новини з окупованого Маріуполя?
Що відчувати? Прикро, коли дивишся, що відео знімають маріупольці. Навезених ти просто не сприймаєш. А от люди, з якими ти потенційно міг перетинатися, хваляться, що Маріуполь відновлюють… Зате, коли він нормально розвивався, їм було байдуже. Або ось це людоїдство, коли вони п’ють каву на тлі зруйнованого Драмтеатру. Тобі самому не здається, що це якось дико. Прикро також, коли знімають райони, які ти знаєш. Дивлюся й думаю: «О, з цього вікна я першого росіянина знищив».
Росіяни дуже активно працюють на окупованих територіях, поширюючи там свою пропаганду. Чи можемо ми якось зараз на це вплинути?
Фото: З особистого архіву «Фроста». «Фрост» на «Азовсталі»
У людей же є інтернет. Розповсюджувати інформацію, налагоджувати зв’язок з людьми, підтримувати їх, формувати підпілля. Особливо багато ти не зробиш зараз. Потрібно турбуватися і не забувати за них.
Раніше ви говорили про те, що Маріуполь був для вас апокаліпсисом. Після такого досвіду, чи може вас щось вивезти з рівноваги на війні?
Якби це була відеогра, де ти прокачав свої скіли на максимум, пройшов головного боса і далі — байдуже, то було б круто. Ти міг пережити найжорсткіші моменти у період свого морального піка, а потім тебе виводять з рівноваги якісь дрібниці. Особливо це відчувається після контузії. Чим більше ти чогось бачив, тим більше твоя нервова система починає все контролювати. Потім вона виснажується… Потім у тебе починається викид адреналіну під час якихось базових ситуацій. Тим менше твій запас міцності, бо нервова система дає збій. З часом тільки важче.
Усі люди, у кого є мінімальні ознаки ПТСР, повинні працювати з психотерапевтом.
Здоров’я зараз на нулі?
Підкошене. Немає часу займатися спортом, бо багато бойових. Потім час є, але ти виснажений і нічого не хочеш робити. Потім розумієш, що і бронежилет одягнути не можеш. Потрібно постійно підтримувати себе у кондиціях, щоб був настрій і бажання. А що робити, щоб це бажання було? Я займався з психотерапевтом. Щоб у тебе виділився дофамін, серотонін й окситоцин, тобі треба позайматися спортом, а щоб це зробити, потрібен дофамін, серотонін й окситоцин. Сидиш і думаєш: «Що мені робити?» Замкнене коло. Тоді вже таблетки йдуть у хід.
Коли морально важко, сходити до спеціаліста – це норма? Деякі військові вважають, що це принизливо…
Зазвичай так думають люди, які хочуть здаватися «мужицькими мужиками», а насправді у нього великі проблеми. Можливо, у них був негативний досвід роботи з психотерапевтом. Усі люди, у кого є мінімальні ознаки ПТСР, повинні працювати з психотерапевтом. Знайти свого — це теж складно, адже потрібен час.
Щоб продовжувати захищатися, потрібні люди, які стануть поруч. Як залучати людей долучатися до війська?
Візьмемо опонентів. Основна маса російських мобілізованих йдуть на війну за гроші. Давайте людям гроші за контракт, давайте їм гарну зарплатню. Упевнений, що гроші на це є, але на якомусь етапі вони зникають. Ми приїжджаємо на навчання у Норвегію. Людина, яка проводить їх, отримує 10 тисяч євро. А ти тут на бойових отримуєш 120 тисяч гривень, половину з яких витратиш на сім’ю і різні дрібниці. Потрібно більше пільг і знижок. Мають бути критерії заохочування військових. Люди повинні розуміти, що отримають гроші, соцпакет і статус, якщо підуть на війну. Це ще не все. Потрібно боротися з корупцією, із «совковими» командирами, які отримали свої посади за підлабузництво. Керувати військами повинні люди, які зарекомендували себе на війні.
Як нам популяризувати себе, щоб партнери продовжували нам допомагати?
Потрібно відкинути цензуру і показувати все, як є, без страху, що ми когось образимо. Люди за кордоном можуть подивитися на війну дуже обмежено. Нам потрібно перекладати іншими мовами інтерв’ю полонених, фрагменти боїв. Варто доносити через їхні ЗМІ, що вони будуть наступними. Росіяни враховують, що армія у Європі не підготовлена. У якийсь момент вони почнуть війну, а Європа буде до цього не готова. Їхня внутрішня пропаганда теж повинна працювати. Вони повинні зрозуміти, що Україна — європейська країна, яку бомбить Росія. Теж саме може трапитися й з іншими.
Фото: З особистого архіву «Фроста». Український боєць бригади «Азов» Микола «Фрост» Кущ
Чи вірите ви в Бога?
Я вірю в пантеон богів. Якомусь із них я приділяю більше уваги у своїх молитвах. Мені властиве магічне мислення. Буває, що воно додає тривоги, а інколи — спокою.
Ви вірите, що вища сила захищає вас?
Я вірю. Я стараюся не боятися смерті, але не ставлюся до неї зневажливо. Як правило, хто насміхається, той перший і йде. Було багато випадків, коли я не заступив на позицію через певні обставини, а потім виявилося, що там когось убивають. І я мав бути на його місці. Ще є чуйка, яка допомагає. Буває, що тобі щось наснилося, а потім це відбувається у реальному житті. Навіть був прикол, коли я розповідав сон хлопцям, і вони на основі цього обдумували, як краще зробити.
Випадковості не випадкові?
З наукового погляду я це пояснити не можу, але так трапляється. Коли мене на обмін везли, то забули, а потім повернулися за мною. Потім виявилося, що у списках був Кущ Микола Миколайович 1978 року ародження, а я – 1998-го. Спочатку подумали, що це одруківка, а згодом мені написала жінка, яка сказала, що така людина справді є. Якщо мали міняти не мене, але обміняли, то це — взагалі. Усвідомлюю, наскільки мені пощастило.
Ваше звернення до українців.
Будь ласка, не втратьте цю країну. За неї пролито багато крові. Ми дуже дорого за це заплатили.
Віталій ТКАЧУК, спортивний журналіст LB.ua
