-
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення і після повернення Олександра з полону 14 червня цього року. Надано hromadske
14 червня Олену розбудив дзвінок із незнайомого номера. Голосом підлітка хтось невідомий повідомив: «Привіт, я вдома». Вона буркнула: «Я дуже щаслива за вас. Можете тепер своїй мамі зателефонувати». У неї майнула думка, що то якийсь хлопчина після ночі гульок помилився номером і стоїть десь під дверима, щоб його впустили. Але у трубці раптом пролунало: «Лєн, це я».
Це міг бути лише той, на кого чекала три роки, — її чоловік. Його повернули з полону. Але жінка, однак, не вірила: «Це не можеш бути ти, я знаю твій голос. Скажи наше кодове слово». Він вимовив. І відразу сторожко запитав: «Ми — разом?». Вона тієї самої миті відреагувала жартом: «Ні, знайшла європейця, нафіг ти мені здався». Він зрозумів, він завжди її розумів. І засміявся, пише Hromadske.
А потім вона поїхала до нього на зустріч, зі смаколиками. Коли побачила — підкосилися ноги. Якби не знала, якби він не сказав, що «ось я йду з телефоном», — не впізнала б.
Навпроти стояв не її красень-чоловік, а змучений дід. 52-річний Олександр Страфун втратив у російському полоні понад 50 кілограмів. Він обняв дружину, провів рукою по її лиці: «Ми знайдемо косметолога, щоб витерти твої зморшки».
Олександр Страфун до російського полону важив 103 кг, за три роки схуд на 50 кілограмівНадано hromadske
Олександр Страфун до російського полону важив 103 кг, за три роки схуд на 50 кілограмівНадано hromadske
hromadske поговорило із 45-річною Оленою Юрчиною (брати інтерв’ю в чоловіка, поки триває слідство, заборонено) про їхню історію, про три роки очікувань і про зустріч після полону, на якій колишній уже бранець з’їв дві пачки морозива й три тістечка.
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення були разом 5 років. Надано hromadske
Врятував хабар американського волонтера
Вони обоє з Маріуполя. Випадково познайомилися в соцмережах у 2017-му. Олександр щойно розлучився, в Олени в сімʼї не ладналося давно. Не шукали пари, але нею стали.
«Закрутилося, — сміється жінка. — Просте спілкування переросло у стосунки, коли Санька сказав: “Мені без тебе гірше, живімо разом”». На той момент і вона вже залишила чоловіка, тому без вагань переїхала до коханого. Олександр працював електромонтером на металургійному комбінаті імені Ілліча, Олена — вчителькою англійської мови.
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення були разом 5 років. Надано hromadske
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення були разом 5 років. Надано hromadske
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення були разом 5 років. Надано hromadske
Олена Юрчина та Олександр Страфун до повномасштабного вторгнення були разом 5 років. Надано hromadske
25 лютого 2022-го чоловік записався в ТрО, хоч за плечима мав лиш військову кафедру. Уже 1 березня був на «Азовсталі», дружина дізналася про це в кінці квітня. До того лиш гадала, чи живий і де він? Телефон у неї вкрали «кадирівці», тому лишилася без зв’язку. Виїхати на підконтрольну Україні територію не могла: один міст підірвали, другий замінували, на третьому владарювали окупанти.
«З мого, лівого берега можна було вирушити хіба що в “ДНР”. А туди мені зась. Я сиділа тихенько й чекала, що буде. Через телефон сусіда нарешті вдалося зв’язатися з моїм сином у Києві. Він повідомив, що Санька на “Азовсталі”, виконує завдання. А я й знати не знала, що там Starlink, що вони спілкуються», — розповідає жінка.
Практично в ті самі дні, коли її чоловік виходив разом з іншими військовими у полон, вона евакуювалася з Маріуполя. Стрибнула в останній вагон — місто вже було закритим, нікого не випускали. Син дивом знайшов американських волонтерів, які прибули прямісінько до її будинку й забрали її та ще трьох жінок. Наступного дня вони були в Запоріжжі.
«Люди тижнями долали цю дорогу, їх мучили, катували, а наш водій на кожному російському блокпосту щось сунув у руки кацапам — і нас пропускали без черги. Спершу ми думали, що він дає хабаря пачкою цигарок, але потім здогадалися, що грішми. Але ми — пасажирки — не заплатили жодної копійки за це», — згадує маріуполька.
Поки Олександр був в полоні, Олена зробила два тату, які символізують любов: її до чоловіка і її до свого рідного містаНадано hromadske
Поки Олександр був в полоні, Олена зробила два тату, які символізують любов: її до чоловіка і її до свого рідного містаНадано hromadske
Роки очікувань: у мене було сім психологів
За три роки де вона лиш не жила: Луцьк, Київ, Васильків, Івано-Франківськ, Тернопіль, Вінниця, Чорноморськ. Зараз це знову Київ.
«За цей час я дізналася, що чоловік в колонії Оленівки. Через полонених, які потрапили туди першими й мали телефони, передала свій новий номер. У червні 2022-го Санька зателефонував. І перше, що запитав: “Скажи, будь ласка, ми разом?”. Він питатиме це й після обміну. Військових залякували вертухаї, мовляв, “ваші баби знайдуть інших”. І полонені справді переживали, чи ми їх дочекаємося, бо дійсно траплялися різні історії. Я його заспокоїла. Телефонував мені десь раз на тиждень. Часу поговорити — пів хвилини, хвилина, лиш сказати, що живий. Якось почув, що рюмсаю, відразу: “Тебе хтось образив?”. Наче міг прийти й мене захистити», — усміхається Олена.
Напередодні теракту в Оленівці сказав, що там відбувається щось дивне. Когось вивозять, когось переводять в інші бараки. Хлопці сподівалися на обмін. Але їх спалили живцем. Олександра не зачепив вибух: він не був у бараці з «азовцями».
У вересні раптом від нього освідчення телефоном: «Ти станеш моєю дружиною?». Олена засміялася: «Ну, це капець. Так іще, мабуть, ніхто заміж не кликав».
У жовтні 2022-го його перевели до СІЗО в місті Камишин, що у Волгоградській області рф. У камеру, розраховану на вісьмох, напхали вдвічі більше людей. Звідти телефонувати було ніяк. Жінка могла дізнатися про чоловіка, якби когось із цих 16 обміняли. А таке трапилося лише одного разу. У квітні цього року. Незнайомий хлопець розповів, що був довго із Сашком. Сиділи на нарах і мріяли про мотоцикли й навколосвітню подорож.
Тобто 2,5 року Олена нічогісінько не знала.
Вона не ходила на мітинги родин полонених: має страх натовпу, страх висоти, може втратити свідомість у метро. Жінка чекала на обмін.
Її накривало: апатія, стрес, ПТСР. Вона знає різницю між цими станами. За цей час змінила сімох психологинь: перша заплакала, коли почула її історію, друга запропонувала випити коньячку, третя — вживати мухомори, ще якась сказала, що Олена сама могла би бути психологом.
«Розказували, що мені допоможе займатися тим, що я любила до вторгнення: театри, кіно, друзі, доміно, танці, риболовля. А я й кажу: “Я займаюся, але без нього це не приносить мені радощів”. Був єдиний психолог, який мені допоміг, і то єдиною фразою: “Не змушуй себе робити те, чого не хочеш. Не мий посуд, не готуй, не гуляй”. І це спрацювало, бо решта щось хотіли нав’язати, і це напружувало», — згадує Олена.
І вона дочекалася. 14 червня 2025 року її Саша зателефонував одразу після перетину кордону. А наступного дня вона вже була в нього. (Лікарню, куди відправили експолонених, не можна називати — ред.).
Олександр Страфун (посередині) разом з українськими військовими після обміну 14 червня. Надано hromadske
14 червня під час великого обміну Олександр Страфун повернувся додому після російського полону, в якому був три роки. Надано hromadske
Туберкульоз і баня без мила
«Він замовив купу всього: морозиво, гематоген, шоколадки, печиво, каву попросив, сіль, бублики, цигарки. Я скупилася на 5 тисяч гривень, а коли вже вийшла із супермаркету, зателефонував іще: “Купи, ще, будь ласка, [шоколадні батончики] “баунті”, “снікерси” й “пікніки””. Я засміялася: “Дупа не злипнеться у вас?”», — Олена розповідає і відразу ж пояснює: «Вони там не бачили й крапельки цукру».
Жінка ділиться емоціями від вигляду свого коханого.
«Якби ми не говорили по телефону й він не сказав би, що вийде до “швидких” на подвір’я, я б ніколи його не пізнала. А ближче підійшов, обійнялися, бачу, що це його губи, ніс, його сірі очі».
Олександр до полону важив 103 кілограми при зрості 187 сантиметрів, у неволі втратив 50 кілограмів і 7 сантиметрів. Його зігнуло.
«На голові були ґулі й свіжий синець — за день до цього прилетіло каблуком від вертухая. А ґулі на голові від палиць, якими їх лупцювали. Ну це я ще тіла не бачила. Кістки стирчать через одяг, його страшно обіймати. Первинний медичний огляд виявив туберкульоз. У Камишині він процвітав. Я цього дуже боялася, і так воно й вийшло. Але нічого, зараз туберкульоз лікують, — Олена заспокоює себе й заразом мене. — Головне, що духом не впав, що почуття гумору не втратив. Сьогодні їхатиму до нього (розмовляли 17 червня — ред.), просить ковбасу, сир, хліб та електронну цигарку. Хоч і туберкульоз, і не можна, але хай насолодиться».
Чоловік розповів їй, що українці в неволі голодували. Їсти давали рівно стільки, щоб не вмерли з голоду. Тому всі їхні думки були про їжу. Серед знущань найстрашнішими були шокери. Потім їх перестали використовувати, бо два хлопці померли.
У баню, куди водили митися раз на тиждень, мила не давали. Не видавали й шкарпеток. «Занесуть до камери пакунки шкарпеток, причому житомирських, знімуть відео — і забирають».
Хаймерс, Заїбака і два тату
Олена зараз одночасно щаслива й стривожена.
«Я розумію, що він дедалі більше розслабляється тут, розуміє, що йому не треба ні про що думати, що тепер може на мене покластися. Ми дійсно лише удвох: його 18-річний син у Польщі, мама померла, 86-річний батько лишився в Маріуполі. Мене колись запитали, чи я розумію, що він повернеться геть іншим. Я тоді відповіла, що головне дочекатися. А далі — буде інша історія. А от вона почалася. Ми дійсно різні, мали різний досвід за ці три роки й відвикли один від одного. Сьогодні вранці ми ледь не посварилися по телефону, але в унісон сказали обоє: “Просто будьмо разом”».
А що ж з одруженням? Перед вторгнення пара думала про це, але коли пропозиція прозвучала з Оленівки, жінка подала до суду, щоб той установив «факт проживання однією сім’єю, що дорівнює подружжю». Два з половиною роки митарств, опитування свідків, і ось цей документ у неї на руках. Олександр та Олена — чоловік та дружина.
За кошти, які нараховувалися військовому в полоні, пара хоче купити будиночок, бо «ми обоє бездомні» і щоб «валятися в гамаках».
Коти Хаймерс та Заїбака теж чекали Олександра з полону. Надано hromadske
«Заведемо собаку канекорсо, — каже жінка мрійливо — Два коти у мене вже є: Хаймерс і Заїбака. З’явилися вже в Києві. Були в Маріуполі інші, але вони там загинули. Коли я їх ховала й ридала на могилі, підійшов сусід: “Що ти через котів плачеш? Он купа трупів валяється”. А я відповіла: “Кацапи забрали в мене життя, звільнили навіть від котів”».
Олена додає, що чоловік іще не знає про плани на собаку.
«Він ще тату моїх не бачив. Ніколи такого не любив, казав, що некрасиво. А я зробила, поки він був у полоні: дві переплетені руки. Чоловіча й жіноча. Я завжди любила його руки. А інше татуювання — напис “Маріуполь”, під ним якір — це герб нашого міста — і кульбабка. Чому саме вона?
Бо коли я вперше вибралася у світ після обстрілів у Маріуполі, йшла й вила: ось наша лавочка, ось наш магазин, наші улюблені місця — все зруйновано. А навколо цвіли кульбаби. Я збирала їх і голосила. Тому це теж символічно для мене. Так що чоловіку треба звикати до мене нової, а мені — до нього. Але я вірю, що все подолаємо. А про канекорсо скажу пізніше», — вона сміється.
