Дніпропетровщина, село Петриківка – батьківщина відомого українського народного розпису. Віднині знана й тим, що тут на городі одного з приватних будинків з’явився перший храм ПЦУ.
Храм хоч і на городі, але його видно здалеку, пройти повз неможливо – купол яскраво блищить на сонці. Та й у кого б у селі не запитали про нього, то кожен дорогу покаже, йдеться у спеціальному репортажі Укрінформу.
Його збудувала родина загиблого у 2023 році військового – Костянтина Тезика. Хлопець усе своє життя прожив у Петриківці. До лав ЗСУ долучився добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Був дронарем. Із побратимами виконували бойові завдання на Харківському та Донецькому напрямках.
Тридцять першого жовтня 2023 року Костянтин Тезик загинув разом із найкращим другом. Ворог вистежив позиції «літунів» та влучив по їхніх позиціях. В останню путь Костика – так називала сина пані Ірина, проводили у Петриківці, але так сталося, що відспівував його батюшка московського патріархату, бо жодної української церкви в селі на той момент не було.
ПРОЄКТ, ЯКИЙ МОТИВУЄ ЖИТИ
«У нас українських церков не було в Петриківці, одні московські. На похороні у Костика теж московський батюшка правив. Мені це зовсім не до душі було, але не мали вибору», – розповідає Ірина Тезик.
Ірина Тезик
Жінка згадує, що після втрати сина не розуміла, як далі жити. Знадобився час, аби змиритися із втратою. Одного дня до Ірини прийшла сусідка і розповіла, що бачила в YouTube, як одна родина, що втратила двох синів на війні, збудувала на памʼять про них капличку. Ірині ця ідея припала до душі. Подумала, а чому б і їй таке не зробити. Вирішила порадитися із старшим братом – Анатолієм.
«Кожен воїн гідний, аби за нього молилися і пам’ятали. Поговорили і вирішили, що і ми капличку зробимо. Потім кажу, ну скільки зайде людей в капличку? Тим паче – нема у нас української церкви. Може, маленьку церкву збудуємо? Ну хоча б невеличку, але церкву. У сина на картці були гроші. Він заощадливий був. До війни комп’ютерником працював. У мене були кошти, я в Ізраїлі з 2013 року працювала і теж трошки заробила», – розповідає Ірина.
МІСЦЕ ДЛЯ ЦЕРКВИ ТА СИНОВА ЧЕРЕШНЯ
Поруч із будинком Тезиків була земельна ділянка, яку Костянтин планував колись викупити та облаштувати там сквер, встановити лавочки, висадити дерева, щоб односельчани могли з дітьми приходити відпочивати. Приватизувати ділянку до війни не встигли, під час війни – законодавство не дозволяє.
«Прийшла до фахівця, розповіла про задум, а він питає: город є? Кажу: так. От що хочете, те й робіть на ньому. Хочете сквер, хочете церкву. Мені сподобалась ця ідея. Ми вирішили на городі будувати», – згадує Ірина.
Тож на місці, де колись росли картопля та баштан, у березні 2024 року викопали фундамент та почали будівництво.
Ірина показує територію свого подвір’я, де від колишнього городу залишилась одна черешня. Дерево зберегли, бо Костя його дуже любив. Як розповіла Ірина, це дерево син посадив, коли йому було 11 років.
«Пам’ятаю, як казав: “Ма, пішли попасемось” – і ми йшли черешню їсти. Тож будівельникам я сказала, що можна зносити все, крім цієї черешні», – каже жінка.
Будівництвом займалась фірма із Житомирщини. Її Ірина та Анатолій знайшли в інтернеті, глянули, що досвід має та відгуки добрі. Церква дерев’яна.
«Ми роздивлялися різні варіанти. Потім побачили один типовий проєкт, але там було одне віконечко і сама центральна частина храму на два метри коротша. Порадились з батюшкою та змінили проєкт. Замість одного вікна зробили два, і сама церква стала довша. Тепер в ній 60 людей нормально вміщується», – долучається до розмови брат Ірини, Анатолій Лисенко.
До речі, настоятеля для церкви знайшли ще раніше, ніж почалось будівництво. Виявилось, що у сусідньому селі, що має назву Гречане, ієрей ПЦУ Олександр Штепа пригледів невеличку хату під стріхою, в якій вирішив облаштувати церкву ПЦУ.
«Для того щоб зареєструвати церкву, треба було зібрати так звану десятку (людей, – ред.) у Петриківському районі. Він звернувся до мене. Ми зустрілись, поговорили. Зібрали людей, підписали лист, оформили все юридично і зареєстрували церкву у Гречаному. А коли виникло питання будівництва нашої церкви, то ми вирішили цього ж отця запросити. Він погодився, хоча і не думав, що так швидко все вийде. Іра теж не вірила, але я знав, що впораємось», – каже Анатолій.
ХРАМ ОСВЯТИЛИ ЗА ДЕНЬ ДО РІЧНИЦІ ЗАГИБЕЛІ КОСТІ
Ірина знов поїхала за кордон працювати, а брат узяв на себе всі питання з будівництва. За словами жінки, потім був період, коли в неї руки опустилися і вона навіть запропонувала братові «заморозити» проєкт «до кращих часів».
«Одна знайома мені казала: Іра, ну церков вистачає, краще б ти поїхала відпочити на ці гроші. Інша говорила: Бог одін-єдіний. Мовляв, і церкви однакові. А я хотіла для душі зробити. Хлопці ж там (показує в небо) відчувають, що про них турбота і згадка», – пояснює Іра.
Перша служба відбулась, коли був залитий лише фундамент, – на Великдень у 2024 році. Як згадує Ірина, тоді прийшло багато односельців, друзів.
«Так вони показали, що підтримують нас і наш задум», – каже жінка.
За півроку церкву таки збудували.
«Купол ми знайшли також через інтернет. Хотіли, щоб видно було його здалеку», – говорить Анатолій.
«У вас це вийшло», – кажу.
Зверху, під куполом, зроблено спеціальні віконечка. Їх чотири. Уночі вони підсвічуються.
Іконостас довелось пошукати. Бо той, який спершу сподобався, коштував аж 15 тисяч доларів. Таких грошей у родини не було. Знайшли на Заході України майстерню, яка погодилась зробити іконостас за 200 тисяч гривень.
«Ми заміри зняли, все замовили, але терміни виготовлення відтягнулися. Виявилось, що хлопців із майстерні в армію забрали. Врешті купол два брати робили, а саму церкву троє людей будували, один з них – глухонімий з дитинства», – розказує Анатолій.
30 жовтня 2024 року – за день до річниці загибелі Костянтина, відбулось освячення храму.
21 травня 2025 року був перший Храмовий день.
«Церква названа на честь тезки мого Кості – рівноапостольного царя Костянтина», – додає Ірина.
«Це православний храм і єдиний храм ПЦУ в Петриківці», – говорить ієрей ПЦУ Олександр Штепа.
Священник із 2006 року (а саме стільки він у церковній справі) служить у Православній церкві України. Говорить, що в Петриківку тепер їдуть і зі сусідніх сіл, і навіть з інших регіонів.
«На Великдень тут було море людей. Одні – заходили, інші – виходили. Царичанський і Магдалинівський райони мають лише московські церкви. Люди їхали до нас. Навіть з Києва їхали подивитися. Усіх загиблих на війні петриківчан отець Олександр називає поіменно. Рідні хлопців чують – і для них це, як бальзам на душу», – говорить Ірина.
ІКОНИ З ІСТОРІЯМИ
Тут уже хрестять дітей. Анатолій згадує, на перші хрестини приїхав і думав, що людей не буде майже. Натомість побачив біля в’їзду з десяток машин, а в самій церкві – багацько людей.
«Зайшов, а батюшка каже: дивіться, що хлопці привезли з Бахмута. І показує ікону. Вона зараз на реставрації. Що цікаво, то я таку вперше бачив: троє святих і на них одяг не намальований, а з тканини парчевої, вишиті всі деталі. Камені там на ній», – розповідає.
Питаю, чи то буде центральна ікона?
Анатолій заводить у храм і показує іншу ікону – родинну, їй близько півтори сотні років.
«Наш прадід у церкві був старостою. Ми його не знаємо, не бачили навіть. Та коли гоніння було на церкви – у 20-х роках ХІХ століття, він додому забрав ікону, аби врятувати. Потім передав її нашій бабі 1912 року народження. Згодом передавали її далі з покоління в покоління. Тітка моя її зберігала і нам передала, коли ми церкву збудували. Це і є храмова ікона, на ній лики трьох святих. Крім того, наш батько мав церковний сан. Він і церкву будував, і сам служив», – згадує родинну історію Анатолій.
В оздобленні церкви наявний Петриківський розпис, що робить її унікальною. Усередині багато рушників, які люди вишивають та приносять. Іра каже, як церкву побудували, то в неї наче крила виросли.
Поблизу храму будуть трапезна, недільна школа, біля входу облаштують Алею пам’яті та встановлять пам’ятник, де розмістять фотографії загиблих захисників та довідку про кожного. А ще – багато квітів.
«Хочемо, щоб кожна родина могла прийти. Ми душу вкладаємо. І люди це бачать, ікони приносять, вони настільки старі, що їх треба реставрувати. Але вони такі намолені… Частину з них у трапезній розмістимо, щоб люди бачили, що вони є. Тож виходить, що ми започаткували в рідній Петриківці ПЦУ», – говорить Анатолій.
«Без брата нічого не вийшло б», – додає Ірина.
Ольга ЗВОНАРЬОВА, Укрінформ, Петриківка
Фото Дмитра Смольєнка
