Відверто про війну та адаптацію після повернення, наша колега, журналістка Алла Спрінчинат поспілкувалася з Павлом Ісаченко (позивний “Док”), солдатом 63 окремої механізованої бригади 105 окремого механізованого батальйону. Розмова вийшла дуже відвертою і як завжди цікавою. Павло – син відомої буковинської журналісти Світлани Ісаченко.
“Горджуся тобою, сину! Доземний уклін усім нашим синам і донькам, що стали на захист України від клятої русні! Світла пам”ять полеглим у цій страшній війні. Переможемо!”, – написала Світлана на своїй сторінці під відео з цією розмовою сина.
В інтерв’ю Аллі Спрінчінат Павло Ісаченко розповідає:
«Глуха ніч, увімкнути фари ми не могли, це лісопосадка, дороги фактично не було, кругом ями, а їхати потрібно»
«Побратим був повністю обгорівший, чорний, він кричав в не розумів, що з ним робиться, в нього був шок. Вколоти я йому нічого не міг, бо я не розумів куди це можна зробити, бо він був увесь обгорівший»
«Мені досі сняться очі вбитого товариша. Я тоді вперше заглянув в мертві очі – білі, запавші, пусті, в яких нема життя. Це дуже страшно, це жахливо».
«Бахмут. Занадто багато людей гинуло. Ворог за 30 метрів, постійні бої, там були емоції з ненайкращих. Саме там я відчув біль втрат, страшенну ненависть до кожного росіянина».
«Рік, як я демобілізований, але ненависть до росіян залишилася і я думаю, що вона ніколи не пройде, я це знаю».
«Військовим, ветеранам не потрібні співчуття. Потрібна повага…
«Бісить, найбільше що виводить з себе, це все що ти робив, смерті, каліцтва – це все було дарма, нічого не змінюється. Поки там люди воюють, тут нічого не міняється. Сама держава в тилу ніяк не змінилася. І це бісить страшно».
Павлом Ісаченко (позивний “Док”), був солдатом 63 окремої механізованої бригади 105 окремого механізованого батальйону
«Війна випалює щось всередині тебе і назад це вже не повернеш. Ми всі вертаємося звідти внутрішньо каліками, а хтось не тільки внутрішньо. Стати таким, яким ти був ніколи вже не вийде.
«Бюрократія просто вбиває, ти не хочеш вже ніяких виплат, ні пільг, нічого. Бо тобі на кожен папір треба зібрати ще десять паперів, а на ті десять ще два, це страшенно бісить».
«Я не можу зрозуміти людей, які намагаються з ветеранами вступати в якісь конфлікти. Як можна не розуміти того, що перед вами стоїть людина, яка знає, що таке вбивство, вона це пережила і прийняла це як роботу. Що інстинкту самозбереження взагалі немає?»
«З нами не потрібно “цацькатися” чи носити на руках, але триматися осторонь в критичні моменти – так».
«Я сподіваюсь, що все це закінчиться в а нашому поколінні. Наші діти мають вчитися на цих помилках. Бо якщо вони на них не навчаться, то це буде продовжуватися, так само, як ми не навчилися на помилках наших предків. І от будь-ласка, що маємо… Чому ще до війни ми не зрозуміли, що таке є росія, як можна було не зрозуміти, що це є ворог?».
