-
У Іллі Тарновецького завжди була сім’я на першому місці
На могилі захисника України Іллі Тарновецького з Нових Бросківців, що на Буковині, – завжди живі квіти. Їх приносить сюди його дружина Інна. Навідується до коханого щодня, вже майже два роки поспіль. Після молитви підходить до пам’ятника з портретом чоловіка і ніжно цілує його крізь сльози. Коли Інна приїжджає сюди з синами, то вони теж вітаються з батьком поцілунком…
– Тут, на цвинтарі, відчуваю себе найближче до чоловіка, – зізнається жінка. – І, водночас, не хочу вірити, що його більше немає. У всіх снах я бачу його живим. Ілля обіймає мене та наших синів, спілкується… Каже, що я – молодець, бо продовжила робити все те, що він запланував за життя… Так, як було при житті: він вселяв у мене віру – у себе та краще завтра. Одного разу уві сні він так і сказав: «Я – живий»…
Щодня, вже майже два роки поспіль, Інна приїжджає на могилу свого коханого
Інна зі синами на могилі свого чоловіка – полеглого Героя…
Ілля Тарновецький загинув, захищаючи незалежність України, 28 квітня 2023 року. Поліг смертю героя – під час евакуації поранених з поля бою. Згорів заживо внаслідок прямого потрапляння ПТРК в транспортний засіб М113 (бронетранспортер). Його тіло було опізнати неможливо, тож семирічний син Данилко здавав аналіз ДНК, щоб під час експертизи довести чи спростувати родинні зв’язки. Результат – підтвердження на 99,9%.
І попри це, Інна досі чекає повернення свого чоловіка. Не змирилася з втратою. Можливо, тому, що не бачила тіла у закритій труні… Все надіється, що він в полоні… Хоч на власні очі жінка бачила військовий квиток коханого поряд з обгорілими шматками тіла. Вона зберегла навіть запах документа, герметично запакувавши його у пакет. Для неї це цінно – бо це останнє, що було поруч з її чоловіком…
Інна зі синами на могилі свого чоловіка – полеглого Героя…
– Можливо, тому, що я не побачила свого чоловіка у домовині…, – зі сльозами промовляє згорьована молода жінка. – Можливо, через те, що я не попрощалася з ним – так, як прощаються інші жінки полеглих героїв, проводячи свою найріднішу людину у останню дорогу… До них хоч приходить якесь усвідомлення, що це – все, що половина твоєї душі навіки похована у могилі… І все одно є серед них ті, які, як і я, продовжують чекати…
Я не можу сказати, що в мене є відчуття, що Іллі вже немає на цьому світі, – продовжує вона. – У мене є родичі (і старшого, і молодшого віку), які вже померли. І за ними є відчуття втрати, усвідомлення, що вони вже у іншому вимірі. Не знаю: полон чи якась інша причина… Я все одно його чекаю, надіюсь, що він ще приїде. Я не хочу сказати, що експертиза ДНК була зроблена з порушеннями і не є правдивою – у мене немає підстав так вважати… Мабуть, я просто не можу прийняти той факт, що співпадіння ДНК – 99,9%…
Сини Іллі Тарновецького підросли і так само відвідують могилу батька…
Інна завжди повторює синам: «Хочу, щоб ви виросли достойними синами свого батька»
Повертаючись на фронт з останнього відрядження додому, Ілля плакав
На експертизу Інна поїхала з молодшим сином у той же день, коли їй зателефонували з Дніпра. А через місяць, коли найстрашніші здогадки підтвердилися, особисто (!) поїхала за тілом чоловіка. Взяла бус у старшого брата Іллі Олексія і вирушила з ним та рідним братом Денисом за тисячу кілометрів за найріднішим…
– Ми приїхали у Дніпро 25 травня, – з болем пригадує жінка. – А моя молодша сестра Даша через 2-3 дні після того, як ми здавали аналіз ДНК, бачила сон, якому Ілля їй сказав: «Приїдеш за мною 25 числа». Без вказувань, якого саме місяця… Тоді вона не зрозуміла, до чого був цей сон, який став віщим. Бо саме Даша на початку березня 2023 року везла Іллю в Чернівці, коли він останній раз повертався на фронт з трьохденного відрядження додому.
Тоді Ілля категорично заборонив мені відвезти його до побратимів у обласний центр. Навіть супроводжувати його в автомобілі сестри. Попрощалися вдома. Вже після похорону сестра розповіла мені, що по дорозі Ілля… плакав. Так йому було важко на душі. Може, відчував щось лихе… Водночас, знайшов сили підбадьорити мою сестру, сказавши: «Війна все одно закінчиться, і обов’язково – на нашу користь».
Ще щаслива родина Тарновецьких…
На похорон героя прийшло більше півтисячі людей
Ілля Тарновецький записався у лави тероборони на наступний день повномасштабного вторгнення росіян. Служив санітарним інструктором медичного пункту 94-го батальйону 107-ї окремої бригади. Разом з побратимами виконував завдання з оборони України під Торецьком на Донеччині, згодом – на Харківщині (на межі з Луганською областю). Там, у Макіївці на Луганщині, герой загинув у віці 37-ми років.
– Як вдалось згодом дізнатися, це трапилося вночі, між другою і третьою годиною, – розповідає Інна. – А поховали його через місяць, після результатів ДНК-експертизи… Під час похорону та на роковинах загибелі Іллі його побратими розповідали, яким він був у війську: мужнім, добрим, веселим та чуйним. Дмитро Боднарчук, з яким вони разом заступали в «наряди» на Харківщині, сказав: «Такої людини, якою був Ілля, більше нема і не буде. Він був безвідмовний, ніколи не відкладав свої обов’язки «на потім», виконував їх тут і зараз»… Ці риси його характеру знають не лише побратими, але всі, хто знав Іллю. А знайомих та друзів чоловік мав багато: у Сторожинці працював у одному із сервісів мобільного зв’язку. Про це свідчить і те, що на похороні Іллі було більше півтисячі людей.
Син Героя завжди пам’ятатиме про подвиг батька
Остання розмова – наче заповіт дружині: «Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала і знала, що я дуже сильно тебе люблю»
– 27 квітня, коли я розмовляла з Іллею по телефону востаннє, він мені так раптово, зовсім не по темі розмови, сказав: «Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала і знала, що я дуже сильно тебе люблю»…, – ділиться найболючішими спогадами Інна. – Я дуже сильно почала плакати… Кажу: «Ілля, чому ти це зараз мені говориш? Я знаю і пам’ятаю це. Я тебе також дуже сильно люблю»… А він у відповідь: «Не бери собі дурне до голови. Не плач. Просто мені прийшла така думка і я захотів тобі це сказати»… Він мені не сказав нічого: що має їхати на евакуацію, що є загиблий або поранені… Згодом ще раз набрав мене і побажав «надобраніч»…
Той пекельний ранок, 28 квітня 2023 року, коли вона не отримала повідомлення від коханого, Інна пам’ятає до дрібниць.
Інна демонструє нагороди Іллі
– Він писав щоранку, близько шостої, – розповідає жінка. – Уночі була тривога, і я написала йому перша, о 4-ій: «Як в тебе справи?». Побачила, що повідомлення не дійшло до адресата. Але тоді в мене не було якихось передчуттів… Насторожували хіба його останні слова, щоб я пам’ятала, що він мене любить. Але, як і завжди, гнала від себе дурні думки, переконувала, що все буде добре. Почала дзвонити на всі три номери телефону, якими користувався Ілля, писати… І нічого. Телефон поза зоною. Кожні 15 хвилин телефонувала. І все одно я не могла уявити, що близько 12-ї години мені подзвонить побратим і скаже, що Іллі більше немає.
Сини пишаються своїм татом, який віддав своє життя за Україну
«Я просто впала на підлогу і повторювала: «Це не може бути правдою!»
Інна замовкає, щоб впоратися з хвилюванням і слізьми. Згодом продовжує:
– Раніше мені вже дзвонили побратими Іллі, коли він не міг вийти на зв’язок, щоб повідомити, що з ним все добре. Це є війна… І хоч боялася брати трубку, коли дзвонив незнайомий номер, але надіялася на добрі новини… А цього разу побратим привітався і одразу запитав: «Який у Вас номер картки?». Я ще тоді роздратувалася: «Яка картка? Для чого?!»… А він мені у відповідь: «Його більше немає». Так і сказав: «ЙОГО більше немає»… Я – йому: «Цього не може бути. Це просто помилка… Це – неправда!». Він знову повторює свої слова. Я кладу трубку і одразу ж набираю телефон комбата. Але він – поза зоною. Знову дзвоню до Іллі. Це було все механічно: набираю один телефон, другий, третій… І лише коли побачила на порозі магазину, де працюю, свого брата Дениса із моєю кумою, їхні заплакані очі, я зрозуміла, що це все – правда… Мій шеф подзвонив Денису, який якраз був вдома у відрядженні, і попросив забрати мене з роботи. Брат привіз мене додому. Я просто впала на підлогу і повторювала: «Це не може бути правдою»!
Ілля Тарновецький
А потім у мене був такий страх – як я маю це сказати дітям. Розуміла, що мають прийти з військкомату на сповіщення, і для мене було надважливим завданням сказати про те, що сталося, першою. Сестра привезла дітей зі школи. Я нікому з батьків в житті не побажаю сповіщати своїм дітям про смерть їхнього тата або мами. Це дуже страшно – підібрати в той момент потрібні слова. Бо їх просто не існує. Бо це вже неправильно, що їхньої найдорожчої людини немає на цьому світі. І бачити при цьому їхні очі… Чути плач… Бачити їхню злість… Старший син кричав: «А чого саме тато?!! Цього не може бути!»…
А згодом я так чекала результатів ДНК-експертизи. Надіялась, що підтвердить мої припущення, що це все – неправда, що тіло – не мого чоловіка…
Після обіду 24 травня мені подзвонила слідча і сказала, що співпадіння ДНК – 99,9%… Вона порадила звертатися у військкомат, щоб вони організували привезення тіла додому на поховання. Я відповіла: приїду за ним… сама. Буду завтра в Дніпрі. Там мені віддали те, що залишилося від тіла. Впізнати у них Іллю було нереально: просто два обвуглені шматки… Температура під час прильоту була тисячу градусів… Чи був у мене страх, що я їду, а на задньому сидінні – тіло мого чоловіка?… Зовсім ні…
Ще щаслива родина Тарновецьких…
«Постійно мучить питання: чи не можна було уникнути загибелі Іллі?»
Під час розмови Інна зізнається, що є питання, які до сьогодні крають їй душу, бо не знайшла на них відповіді.
– Деякі побратими стверджують, що Ілля не повинен був їхати на останній виклик з приводу евакуації, бо мова йшла не про трьохсотого (щоб надати йому першу допомогу), а про двохсотого героя (тіла таких, за протоколом, має вивозити з поля бою не медичний інструктор, а водій-механік), – зауважує молода жінка. – З проханням повідомити деталі загибелі Іллі я телефонувала командиру батальйону, і то не один раз, але він не взяв слухавку і так і не передзвонив.
На похованні чоловіка його не було. Дзвінка від нього я чекаю до сьогодні… Бо не можу дізнатися правду. Є різні версії… Можливо, нині, у військовий час, є речі, про які заборонено повідомляти… Але знаю одне: 27 квітня, за декілька годин до загибелі Іллі, на тому ж напрямку вбили також його побратима Сергія Плєшкова з Чернівців. Тому маю підстави думати, що мій чоловік їхав на поле бою за евакуацією тіла Сергія… Водночас, це лише мої припущення. Можливо, були ще поранені побратими з його підрозділу – мені про це невідомо.
Ілля Тарновецький записався у лави тероборони на наступний день повномасштабного вторгнення росіян
А ще мене постійно мучить питання: чи не можна було уникнути загибелі Іллі? Бо водій вцілів. І він бачив, як у них летить ракета. Тому евакуювався з бронетранспортера. Тоді чому не попередив Іллю?! Чому не натиснув на кнопку, щоб відкрити задні двері кабіни, де знаходився мій чоловік?! Навіть, якщо б він не встиг вистрибнути… Його могло винести вибуховою хвилею… Він залишився би без ноги чи без руки, але живий!.. Цей водій – з Дніпра. Я особисто з ним не розмовляла. Бо, правду кажучи, боюсь, що він скаже ті страшні слова: що з ним справді їхав мій Ілля. Я не хочу це чути і вірити. Хоч багато хто з побратимів про це говорить. Є образа через таку невідомість і що нема чіткої відповіді на ці болючі питання…
Після одруження жили і по орендованих квартирах, і в… гаражі
Заходимо у затишний будинок, в якому проживає сім’я Героя Іллі Тарновецького. Його захисник звів самотужки 13 років тому, коли синочку Сашку виповнився лише 1 рочок і 9 місяців. До того скитався з молодою сім’єю по винайманих помешканнях. А згодом ціле літо жив разом з дружиною та маленьким сином у… гаражі, аж поки не завершив ремонтні роботи у будинку.
– У листопаді 2013 року ми нарешті перебралися у наш будинок, – пригадує Інна. – Хоч в гаражі ми створили умови для проживання, обладнавши його як кімнату, але все одно переживала, що вже випав перший сніг, а синочок ще такий малий… Три доби Ілля не спав: клав плитку в кухні, завершував ремонт. Згодом запустив котел і ми, постеливши у кімнаті на підлогу усі ковдри та покривала, які отримали в подарунок на весілля, лягли спати… І так добре виспалися, обнявшись на підлозі всі троє. Не було тоді різниці, що ще зовсім немає меблів, усі речі – у коробках. Ми були в себе вдома.
У шафах – речі загиблого героя: попрасовані і на лежаках
У будинку героя – охайно й затишно. А у кімнатах все нагадує про свого господаря. На стіні у спальні висять численні портрети Іллі. Біля ліжка розташований його куточок пам’яті. На ньому – нагороди: посмертно молодшого сержанта Іллю Тарновецького нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та пам’ятною медаллю Православної Церкви України за жертовність та любов до України. Поруч – свічка та хомут, в якому ходив Ілля.
– Він ще досі не втратив запах чоловіка, – зі сльозами каже Інна. – Спеціально не прала хомут. Так боюсь, що з часом запах вивітриться… Як би мені хотілось зберегти його… А ще почала переглядати наші сімейні фотографії і з болем помічаю, що частина фото на комп’ютері – пошкоджені. Тож вирішила якомога більше спільних фотографій роздрукувати і укомплектувати в альбоми. Тільки втрачаючи людину, розумієш, наскільки є цінні знімки, які зафіксували найщасливіші миті разом.
У шафах – речі Іллі. Не в коробках. Не спалені чи винесені у гараж. Попрасовані і на лежаках. Наче власник незабаром повернеться і щось із цього одягне…
У шафах – попрасовані речі Іллі
– Чи не ранить Вас ще більше, коли щодня натикаєтесь на речі Іллі?, – запитую молоду жінку.
– Мене, навпаки, більше б ранило тоді, якби їх не було на своєму місці, – не стримуючи сліз, відповідає Інна. – Для мене це було б підтвердженням того, що я забула, відпустила свого чоловіка, викинула його зі свого життя. А це – неможливо! У Іллі завжди була сім’я на першому місці. Він нас так сильно оберігав, опікувався нами… Щоб ми ні в чому не мали потреби…
Кажуть, що чоловік за своє життя має посадити дерево, виростити сина і побудувати будинок. Ілля встиг все це зробити. Дав життя двом синам. Побудував з нуля, «на голому полі», затишний будинок. Поруч облаштував для своїх дітей та місцевої малечі дитячий майданчик. Досі там граються діти і ласують яблуками та грушами з фруктового саду, який посадив Ілля. Чоловік не встиг лише пожити для себе…
– Ми зустрічалися з ним рік, і протягом цього часу, як згодом і у сімейному житті, в нас все було так спокійно і виважено, без конфліктів та протиріч, – додає Інна. – Ми наче доповнювали один одного: коли я розпочинала речення, він закінчував його, або навпаки. Ми були на одній хвилі, одним єдиним цілим. Розуміли один одного з півслова, з єдиного погляду… Ніхто ніколи не «тягнув канат» голови сім’ї на себе – ми рахувалися один з одним…
Планували третю дитину: Ілля дуже хотів донечку
У сім’ї, в якій народився Ілля Тарновецький, виховували четверо дітей. У сім’ї Інни – троє. Тож, не дивно, що подружжя ще дуже хотіло третю дитинку – донечку.
– Спочатку я відмовлялась, бо боялася, що не зможу поставити на ноги аж трьох дітей, забезпечити їхнє щасливе майбутнє, – зізнається Інна. – А згодом подумала: чого мені боятися? Я ж маю таку шалену підтримку! Разом ми зможемо все!.. Погодилася, коли він вже був у війську. Ілля планував взяти влітку відпустку, присвятити час сім’ї. Казав, що так хоче, щоб народилася маленька моя копія, така ж чорненька… Але не судилось.
Інна з дітьми часто переглядають сімейні фотографії і згадують про щасливі миті разом з Іллею
Вінчальні батьки подружжя Тарновецьких – старший брат Іллі Олексій разом із дружиною – після звістки про загибель героя перебрались у помешкання Інни аж на два з половиною місяці, щоб допомогти впоратися жінці та її дітям з горем та буденними справами. Також біль розділяли мама, брат та сестра Інни, які навідувались щодня…
– Ми все пройшли разом: трагічну звістку, ДНК-експертизу, похорон, 40 днів, – зауважує жінка. – Рідні не залишили мене віч на віч з бідою… А в червні вони фактично змусили мене повернутися на роботу. Щоб я наодинці з думками не з’їхала з розуму.
Пригадую, в той час страшенно дратували люди. Особливо їхня нетактовність і ці питання: «Як ти?». Що люди хочуть почути у відповідь від людини, яка втратила найдорожче у своєму житті?! Особливо, якщо це запитують не такі близькі тобі люди…
Надзвичайно дратували висловлювання: «Все буде добре» або «Я розумію, як тобі важко». Ніхто, хто не втратив близьку людину, не може зрозуміти дружину загиблого воїна. Це неможливо. Нікому не усвідомити всього болю… У деяких моментах треба просто змовчати. Не обов’язково висловлювати свої співчуття – не завжди вони доречні. Бо коли чуєш, що «ти – ще молода, і в тебе все попереду», то я вже не добираю слів. Хай думають про мене, що завгодно…
Ще щаслива родина Тарновецьких…
Ще щаслива родина Тарновецьких…
Тривожить людей і те, чи отримала я вже виплати і скільки коштує пам’ятник, який встановила Іллі… Хіба вони зрозуміють?! Я би віддала УСЕ, що маю, лише б повернути чоловіка! Якби зі мною хтось уклав таку угоду: його життя – замість мого, я б погодилася, не задумуючись навіть на секунду. Бо знаю, що Ілля був би дітям і за тата, і за маму. Він був такий відповідальний і люблячий, що з усім би впорався на 100%. А я сумніваюсь, що зможу замінити дітям тата… Бо в нас ростуть хлопці, а не дівчата. І вони досі згадують, як ходили з Іллею на риболовлю, у походи. Інші однолітки продовжують так проводити час, а мої – ні. І ніхто з рідних не замінить їм батька…
Завжди повторюю синам: «Хочу, щоб ви виросли достойними синами свого батька. Ви повинні пам’ятати, якою ціною все зроблено для вас. Що тато віддав своє життя за ваше майбутнє. І що тато все одно був, є і буде поряд»…
Пригадую, коли Ілля записувався в тероборону, пояснив своє рішення: «Рано чи пізно треба буде взяти в руки зброю. Якщо не нам – то нашим дітям. А я цього не хочу. Я усвідомлюю, куди йду і що мене може чекати. Але якщо уникну служби – як я буду потім дивитися в очі нашим хлопцям?»…
З побратимами на заготівлі дров
Ілля Тарновецький жодного разу не пошкодував, що пішов служити у військо
Побратими Іллі пригадують, що Ілля був безвідмовний і дуже добрий
Разом з побратимами Ілля виконував завдання з оборони України під Торецьком на Донеччині, згодом – на межі Харківської та Луганської областей
У відрядженні клав крапельниці своїй дружині
Вдома Інна з дітьми практично не говорить про Іллю в минулому часі. За два роки тут не прозвучав жодного разу прикметник «покійний». А старший син Сашко із задоволенням носить улюблені спортивні штани батька…
Переглядаю сімейні відео. На одному з них Ілля разом з хлопчиками підкидає осіннє листя у лісі. Вони крутяться навколо своєї осі під їхній радісний сміх… На іншому – Ілля кладе крапельницю під час одного з відряджень своїй дружині – з вітамінами, щоб покращити її самопочуття. До війни він зовсім не мав медичної освіти (за спеціальністю є майстром по дереву), але так вправно потрапляв голкою у вену хворому у ролі бойового медика, що багато побратимів пригадують це до сьогодні… Коли у стабілізаційному пункті під Торецьком поранених звозили з різних підрозділів, Ілля Тарновецький з усім необхідним медичним обладнанням зустрічав їх вже у дверях…
Не маючи медичної освіти, захисник чудово справлявся з обов’язками санітарного інструктора
– Хоч до війни чоловік боявся мені навіть покласти укол, щоб не зробити боляче, – посміхається Інна. – Та й сам під час подружнього життя, мабуть, лише двічі пив таблетки від голови… Терпів до останнього: «Все саме пройде»… А якщо серйозно: Ілля жодного разу не пошкодував, що пішов служити у військо. Лише не міг мовчати, якщо стикався з проявами несправедливості в армії, в тому числі, з боку командування. Ніколи не прагнув вислужитись перед кимось заради посади чи щоб отримати додаткову відпустку додому.
«У мене страх – ще раз це все пережити»: рідний брат Інни – у десантно-штурмових військах
Попри постійну біль втрати, Інна ще й дуже переживає за рідного брата Дениса, який нині захищає Україну від ворогів. Він – колишній «атовець», підписав контракт зі ЗСУ ще у 2011 році (!). З того часу і по сьогодні обороняє нашу державу, наразі – на Сумщині…
– Денис не бачив себе у мирному житті, – стверджує Інна. – У 2021 році у нього закінчився контракт. Але він підписав новий вже за 3 місяці. Тому у нього ще немає сім’ї. Бо він завжди там, на фронті, поруч з бойовими побратимами. Денис є сержантом 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. І зовсім не шкодує, що ще до війни обрав цей важкий шлях військового. Хоч свого часу отримав контузію, пройшов тривалу реабілітацію…
– З яким серцем відпускаєте брата на війну після смерті чоловіка?, – несміливо запитуємо Інну.
– В мене страх – ще раз це все пережити, – чуємо у відповідь. – Я цього дуже боюсь… Боялася страшної звістки про чоловіка або брата і тоді, коли служив Ілля. Але коханий завжди переконував мене: «Все буде добре». Нині я вже не вірю цим словам, хто б їх не казав…
Інна Тарновецька: «Якби зі мною хтось уклав таку угоду: його життя – замість мого, я б погодилася, не задумуючись навіть на секунду»
«На похоронах героїв наче бачу себе збоку і заново переживаю біль втрати»
Щоб показати свою підтримку, Інна Тарновецька відвідує похорони й інших захисників України. Хоч кожного разу вона бачить себе на місці невтішної вдови, заново переживає весь біль втрати…
– Таке враження, наче повертаєшся назад у той самий пекельний день і дивишся на себе з боку, – зауважує жінка. – Адже день похорону Іллі я пам’ятаю лише уривками… У такі моменти прошу в Бога лише одного: «Дай сили тій дружині героя, щоб вона змогла цей біль витримати, не скласти в розпачі руки». Бо усвідомила для себе також: просто не маю права здатися (на очах жінки знову з’являються сльози). Хоч іноді здається, що не винесу цей біль, не зможу впоратися з усім сама, без Іллі. Але коли втілюю якісь задуми чоловіка, стає легше на душі. Що продовжила те, що він не встиг. Що я – на правильному шляху…
Пам’ять про Іллю я не дозволю втратити. Щоб пам’ятали, знали – місцеві та з інших областей, про те, якого відважного захисника втратила Україна. Якого люблячого чоловіка та батька втратила я з синами. Яку добру та світлу людину втратили всі ми. Такі люди народжуються раз на сто років…
Посмертно молодшого сержанта Іллю Тарновецького нагородили відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та памʼятною медаллю Православної Церкви України
Олеся КОСТАШЕК, журналістка, м.Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з особистого архіву Інни Тарновецької
