За інформацією: Суспільне Чернівці.
Окопні свічки, які освітлюють, зігрівають та навіть лікують, виготовляють у Кіцмані. Вчитель трудового навчання Михайло Пукало зорганізував виробництво свічок із бджолиного воску. Ще в березні окупанти вщент спалили будинок родини його сина, а нині весь вільний час буковинець присвячує тому, щоб наблизити перемогу.
200 окопних свічок – уже на фронті. Ще 200 – на стелажах шкільної майстерні Михайла Пукала. Чергову партію свічок чоловік має передати волонтерам наступного понеділка. Тому навіть у вихідні робота в майстерні кипить… Як і гарячий бджолиний віск, який пан Михайло щедро розливає в залізні бляшанки з-під консерв…
Горить не менше восьми годин й не залишає чорної кіптяви
Михайло Пукало охоче знайомить з процесом виготовлення окопної свічки. Підкотивши рукави робочої сорочки та вдягнувши свого трудового фартуха, вчитель береться до роботи. На стелажі – майже 200 залізних баночок, що вже заповнені сухим картоном. Далі, в кілька етапів, окремими шарами, кожну з банок пан Михайло заливає гарячим бджолиним воском.
У допомозі – звичайний домашній чайник, з уже почорнілим дном.
– А аромат? Ви відчуваєте цей аромат? – перепитує пан Михайло, наливаючи чергову порцію воску, що формує свічку. – Це ж віск бджолиний. Запах же неймовірний. І лікувальний. Позитивно впливає на психіку, в першу чергу. Це ж вслухайтеся, коренем слова “медицина” є саме “мед”.
До кожної свічки вправна рука майстра вливає потрібні порції воску. Чекаємо, щоб висох перший шар. Заливатимемо далі.
– Воском нас забезпечує церква. Ото один мішок огарків від свічок ми вже використали. Свічки же не парафінові, а з натурального бджолиного воску, – зауважує Михайло Пукало. – Чорної кіптяви не залишають.
“У процесі роботи ми коригуємо виробництво, – додає вчитель. – Солдати переказують, щоби ставили менше картону й більше воску. Так і робимо. Зразу плавили віск у казанку. Виливати було важко, потім – у сковорідці. Так ще важче лилося. Зараз же взяв з дому старий чайник. І робота пішла, як по маслу”.
Запалюємо одну зі свічок. Поступово вона розгорається на всю поверхню. Площа – немала, завбільшки сірникової коробки.
– То ж можна й руки зігріти й навіть їжу підігріти, – роблю висновок.
– Час горіння таких свічок – не менше восьми годин. За моїм експериментом вода в літровому казанку (більше, як півказанка) від цієї свічки закипіла за вісім хвилин, – відповідає пан Михайло. – Щоправда, наші солдати навряд чи з допомогою окопних свічок готуватимуть собі їжу, Наприклад, син нашого шкільного завгоспа зараз у Бахмуті. То хлопці настільки дружні, що готують їжу на всіх у 10-літровому казані. Ця свічка їм довго би розігрівала той казан.
“Запитуємо, чого найбільше треба? А вони кажуть, що свічок”
Останню партію виготовлених свічок передали саме в Бахмут.
– Нині наші хлопці цих свічок дуже потребують. Дякують і просять ще. Бо й світять ті їм у окопах, і гріються ними, – каже Михайло Пукало. – Запитуємо, чого найбільше треба? А вони кажуть, що свічок.
“Багато моїх учнів зараз на війні, – зауважує вчитель. – Я ж не можу лишитися осторонь. Якщо не я допомагатиму, то хто? Кажу своїм нинішнім учням, що якщо ми всі разом подуємо в ту сторону, то всіх москалів позмітає вітром. Якщо ми не будемо працювати, допомагати нашим захисникам, то хто буде? Щоразу на першому уроці хвилиною мовчання весь час нагадуємо, що захисникам важко, треба хоч чимось допомагати. Якщо ми хоча би щось напишемо й намалюємо, то їм буде приємно. Вони люди, які потребують підтримки й тепла”.
– Хіба можу стояти осторонь та дивитися на те, що коїться з опущеними руками? Кожен має робити свій вклад у перемогу, – додає пан Михайло, заледве стримуючи сльозу. – У березні орки спалили будинок мого сина під Києвом. Усі будинки в селі спалили. Добре, що хоч син з родиною встиг врятуватися.
“Спалили все, що наживали все життя. Будинок триповерховий, прибудови, гараж із автомобілем усередині, – каже пан Михайло. – А той будинок ми ж із сином самі будували. Вдвох. Він архітектор, а я знаюся в майструванні…. Не маємо іншого виходу, як відганяти москаля від нашого дому”.
До теми
Учитель Михайло Пукало ділиться черговою ідеєю, як допомагати солдатам.
– Нині ми з учнями виготовляємо також різаки та надміцні стрічки для сіток, – каже пан Михайло. – Звичайні баклахи перерізаємо на нитки. З тих ниток можна робити віники, канати, сітки плести.
Я вже подивився в інтернеті, що такий різак вартує близько 500 грн. Одного я вже зробив і ми ріжемо баклахи. А розірвати ту стрічку фактично неможливо. З однолітрової баклашки же виходить 11 метрів стрічки….
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини – авторки
