За інформацією: Суспільне Чернівці.
Георгій Манчуленко. Шпальта
Але, звісно, парламент — це зовсім інший рівень, ніж політика регіонального масштабу. Доводилося вже набиратися досвіду в самому процесі діяльності у Верховній Раді України. Знадобився певний час, щоб навіть освоїти всі парламентські структури, не кажучи вже про взаємодію з Кабінетом Міністрів України, настільки депутату доводиться вирішувати багато питань регіонального плану і виборців свого округу. Десь до пів року пішло у мене на освоєння в парламентах Києва.
А далі вже, набравшись певного досвіду, було дещо простіше. Але в політиці ніколи просто не буває. Ті рішення, які вже з'являються у сесійній залі, — це лише верхівка айсберга. Багато роботи здійснюється в кулуарах, в комітетах парламентських, консультаціях з фахівцями, перш ніж вийти вже на остаточне голосування.
— Україна п'ять років після проголошення Незалежності жила за старою радянською Конституцією УРСР. Як це впливало на щоденне життя країни та роботу парламенту? Чому процес підготовки нового документа затягнувся аж до 1996 року?
— Дійсно, до прийняття нової Конституції у 1996 році Україна користувалася радянським основним законом, який періодично латався з моменту проголошення незалежності. Але ця стара радянська Конституція не відповідала вимогам часу. Робота тривала фактично від самого початку здобуття незалежності, але вийшла на фіналізацію аж у 1996 році, тому що надто багато підводних течій було в самому процесі.
Існували різні думки щодо того, якою має бути Україна: чи напівпрезидентською республікою, чи президентською, чи парламентською. А все це узгоджувалося в стінах парламенту разом із представниками Президента України.
Як відомо, Леонід КучмаДругий президент України. Під його керівництвом 28 червня 1996 року Верховна Рада остаточно ухвалила Конституцію по-іншому бачив, якою має бути Конституція. Він був прихильником двопалатного парламенту. Хоча для унітарної держави це нонсенс. Все це накладало відбиток на тривалість процесу, який, зрештою, завершився Конституційною ніччю з 27 на 28 червня 1996 року.
Леонід Кучма підписує щойно ухвалену Конституцію України. Єфрем Лукацький
Звичайно, прийнята Конституція не була бездоганною, оскільки це документ компромісний, але це був значний крок вперед, і це визнавала Венеційська комісія. Треба було прийняти ще достатню кількість законів у розвиток тих норм, чого, на жаль, до кінця так і не сталося.
Леонід Кучма вставляв палки в колеса, і багато законів не були прийняті, щоб збалансувати стосунки між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Можна згадати і намагання президента провести абсолютно шкідливий референдум, щоб затвердити свій проєкт із двопалатним парламентом.
На щастя, Конституція була прийнята, результати так званого референдуму Кучми не були узаконені Верховною Радою, і Конституція 1996 року стала значним етапом у правотворчому процесі
— Навколо статусу Криму точилися дискусії. Чому тоді було прийнято рішення про автономію і чи бачили ви вже тоді в цьому потенційну загрозу з боку Росії?
— Так, це питання досить гостро стояло у Верховній Раді України. Я не був прихильником Автономної Республіки Крим, тому що територіальна автономія у складі унітарної держави — це певний правовий нонсенс.
Прихильниками такого підходу були ліві сили в парламенті. На жаль, негативну роль зіграв Євген Марчук4-й Прем'єр-міністр України, колишній генерал армії України, який рекомендував приймати положення саме в такому вигляді. Хоча частина депутатів, зокрема Сергій ГоловатийМіністр юстиції України у 1995-96 роках, пропонували автономію Криму зі своїм статутом, який мав би затверджуватися Верховною Радою України.
Народні депутати у Верховній Раді. Єфрем Лукацький
Але гору взяла точка зору Марчука. Була прийнята норма, яка заклала міну сповільненої дії під Україну. Підтвердженням став 2014 рік, коли Крим був окупований саме завдяки територіальній автономії зі своєю владою, яка часто діяла всупереч законодавству України. Там абсолютно вільно себе почувала проросійська агентура в органах влади.
Це вилилося в окупацію Криму, війну на Донбасі, а у 2022 році перетворилося на повномасштабну війну. За такі недолугі рішення політиків зараз доводиться платити надто велику ціну життям і здоров'ям українських воїнів.
— Ранок 28 червня: на табло з'являється цифра "321" (голоси "за"). Що відбулося в залі у перші секунди? Опишіть, якими були ваші емоції?
— Ейфорія була. Важко навіть описати ці емоції, які можна було повністю тільки відчути, перебуваючи в сесійній залі Верховної Ради України. Це було відчуття радості через те, що нарешті Україна отримала свою Конституцію, основний закон. Це сталося досить пізно. Ми були чи не останньою пострадянською країною, яка прийняла нову Конституцію.
Звісно, що це була величезна радість. Депутати-однодумці вітали один одного. Це просто незабутні враження, незабутні емоції.
Я вдячний долі, що мені випала така честь бути причетним до прийняття нового основного закону України 1996 року. Він заклав базу для подальшого розвитку конституційного права і основу для удосконалення українського законодавства в усіх сферах суспільного життя. Це чудові спогади
— Чи були у фінальному тексті статті, з якими ви не погоджувалися, але змушені були проголосувати заради загального компромісу?
— Звісно, були нюанси, з якими я особисто не погоджувався. Я залишаюся прихильником президентської республіки, де виконавчу владу очолює президент як голова держави, оскільки він обирається на прямих виборах.
Не всі мої колеги з Народного руху України тоді підтримували таку точку зору. Будучи в меншості, я підкорився рішенню більшості фракції. Я не є прихильником парламентської республіки, бо вона має багато недоліків і не передбачає обмеження термінів для прем'єр-міністра. Натомість напівпрезидентська модель, яка є в нас, має обмеження — не більше двох термінів підряд.
Георгій Манчуленко. Gazeta.ua
Подальші роки тільки підтверджували мою позицію: завжди виникають тертя між президентом і Кабінетом Міністрів. Юридично згідно з Конституцією 1996 року Президент — тільки голова Держави, але фактично він контролював усю виконавчу гілку.
Ці протиріччя мали місце і шкодили розвитку української державності. Але політика — це мистецтво компромісів, і гору взяла саме модель із президентом та виконавчою владою, яку очолює Кабінет Міністрів. Проте зараз помітно тертя через те, що президент у нас як верховний арбітер над усіма, а він мав би бути головою держави і головою виконавчої влади.
— Якби у вас була можливість повернутися в 1996 рік, яку статтю чи норму Конституції ви б сформулювали зовсім інакше, враховуючи теперішній досвід війни та євроінтеграції?
— Повернутися назад на 30 років неможливо. Звісно, я дуже багато докладався до розвитку і зміцнення українського війська, бо вважав, що сучасне, вишколене і озброєне належним чином військо — це найкращий гарант незалежності України. Ці мої підходи мали своє трагічне підтвердження в 2014-му та в 2022 роках, коли Росія розпочала війну.
Якби була моя воля, я ніколи б не вписував у перехідні положення Конституції 1996 року норму про базування російського Чорноморського флоту в Криму. Я вважав, що це не відповідає національним інтересам і говорив про це публічно у Верховній Раді. Навіть Леонід Кучма у своїй книжці мене прямо цитував, ніби я хочу таким чином розпалити війну між Росією і Україною. Але Росія якраз завдяки цьому і мала базу для окупації Криму.
Ранок після Конституційної ночі. Голос України
Там подавалося це як тимчасове перебування, але для Росії тимчасовість — це фактично назавжди. Пам'ятаю абсолютно неконструктивну позицію на той час секретаря Ради національної безпеки і оборони України Горбуліна. Чомусь зараз його підносять ледь не як батька української державності, але він якраз відстоював точку зору, що російський флот має бути в Криму. І він займав фактично все кримське узбережжя, його структури були розкидані — це взагалі нонсенс для іноземної бази.
Я розумів, що Росія ніколи не стане нам партнером і другом. За неправильні, злочинні кроки тодішньої влади по відношенню до національних інтересів нам доводиться розплачуватися життям українських воїнів на фронті. Про це треба пам'ятати і нагадувати, щоб ті люди знали: їм цього не забудуть і не простять.
— Ви багато років займалися питаннями національної безпеки та оборони в парламенті. Чому, на вашу думку, Україна не змогла інтегруватися в НАТО ще в 90-х чи 2000-х роках?
— Знову ж таки, через те, що в українському політикумі взяли гору інші підходи, ніж ті, які представляв я і мої соратники в парламенті щодо повної євроатлантичної і європейської інтеграції України. Замало робилося для цього. Був просто втрачений час, бо якби Україна була членом НАТО, ніколи б агресія Росії не почалася.
Прикро, що за часів влади Леоніда Кучми і членів його команди, особливо на початках, не було інтенсивного штурмування цього напрямку. Робилися певні кроки, але цього було занадто мало. І дуже мало влада робила для інформування українського суспільства, щоби люди перестали керуватися радянськими штампами, ніби НАТО — це ворог.
Якби проводилася роз'яснювальна робота і було більше прихильників, то і влада змушена була би діяти інакше. Але цього не було, а сил у нас, як опозиційних політиків, не вистачало, щоби більш інтенсивно працювати на цьому напрямку.
Дуже добре, що коли президентом був Петро Порошенко, він усе-таки вніс зміни до Конституції, де зафіксували, що Україна має стати членом Європейського Союзу і НАТО. Хоча я б ставив на перше місце НАТО. Усі постсоціалістичні країни спочатку набували членство в НАТО, а потім — у ЄС.
Тобто спочатку здобували безпекову парасольку, а вже потім інтегрувалися до економічного об'єднання. Добре, що це зараз зафіксували в Конституції України. Тоді, на жаль, цього не сталося.
— Який найголовніший політичний чи життєвий урок ви винесли за 12 років роботи у Верховній Раді?
— Я думаю, що, мабуть, не один урок був зроблений мною після багаторічної парламентської діяльності. Але основний урок — це те, що треба твердо відстоювати свої принципи, не гнутися перед обставинами, не бути пристосуванцем, чого я ніколи не терпів, не терплю і не буду терпіти.
Говорити правду, навіть якщо це багато кому не подобається. Не мовчати, коли багато хто у якійсь кризовій ситуації може просто промовчати. Це ніколи до добра не доводить. Краще відстоювати свою точку зору, аргументувати її і намагатися, щоб вона отримала більшість прихильників.
Багато з цих уроків підтверджує життя — що так варто було діяти. Якби так діяла більшість людей, причетних до творення української політики, то Україна, я думаю, б вже давно була в НАТО, і напевне в ЄС.
Авторка: Крістіна Столяр
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
